“Українська літературна газета”, ч. 17 (335), 2 вересня 2022
Теодозія Зарівна, «Мовчання цезію». Видавництво «Дух і Літера»,
2022, 310 стор.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Це роман про драму окремого людського життя, яке органічно вмонтоване в суспільну історію України ХХ століття. Твір написано у формі внутрішнього монологу героїні з численними вкрапленнями сюжетних епізодів. І ця форма якнайкраще пасує до задуму авторки, адже безпосередньо виявляє характер і вдачу героїні, котра, відмірюючи останній відрізок свого стражденного життя, не так переймається турботами сього дня, як спогадами та роздумами з приводу колишнього. Вона згадує найяскравіші епізоди свого минулого, водночас укладаючи їх у довільну мозаїку пережитих часів – з неодмінними емоційними спалахами призабутих вражень, зі звітом сумління, який цілком сподівано з’являється в умовах ізоляції та загроженого щоденного побуту.
Монологічна форма оповіді визначила оригінальну структуру роману Теодозії Зарівної. Зовнішню раму цієї оповіді визначає самотнє існування Харити після її повернення в рідне село Лучки, яке було відселене після Чорнобильської катастрофи. Героїня переживає не тільки своє цілковите осамітнення (що також є великим викликом для неї після життя, проведеного в селі, серед людей, у гуртовій праці та спільних клопотах), а й драматичне змагання з силами природи, що потроху захоплюють терен колишнього села, де тепер безборонно ростуть дерева, кущі та бур’яни, а також освоюється дика звірина. Більшим і, зрештою, фатальним викликом стає повернення в зону бандитів-мародерів, які ще більше занапащують занедбану людьми місцину. Враження руїни постійно підсилюється, щоб у фіналі роману стати абсолютним: у видінні героїні символом повного занепаду стане голос архангельської труби, що возвістить апокаліпсис. А сама Харита – остання мешканка занапащеної землі, то ж разом із нею вмирає і надія на повернення людей: «…Вона тут остання із людського роду, і після неї настане лиш чорний морок». Трагічний мотив, що проходить крізь увесь роман, наприкінці твору набуває особливо гострого та пронизливого звучання.
На тлі сучасного з його явно апокаліптичним присмаком розгортається багата ретроспектива, коли у спогадах Харити оживають ключові моменти власного минулого, а також життя її села, що зазнало всіх лихих випробувань ХХ століття. Життя це загалом безвідрадне, бо складається з тяжкої фізичної праці, випробувань голодом, війною, нестатками, та й узагалі селянською недолею, що робить мешканців Лучок пасивними жертвами владної політики. А в романі з усією неприязню оцінено радянську владу, побудовану на кривді та насильстві, та пострадянську Україну, байдужу до інтересів людей, потрактовано гостро критично. І щедра чорнобильська земля, і її мешканці заслуговували на кращу долю, адже раніше тут жили у згоді представники різних націй і релігій, творячи тим самим правдивий Вавілон і сподіваючись на добре майбутнє для дітей і внуків, здобуте коштом великої праці. Проте червона влада відібрала в них ці надії, натомість дала відчуття сірості й безпросвітності існування, яке врешті логічно завершилося Чорнобилем. Долі окремих персонажів роману «Мовчання цезію» таку тезу переконливо підтверджують: це історії деморалізованих селян, що втрачають інтерес до землі та господарювання, спиваються й деградують, з одного боку, а також історія американця Марка, який покутує вину предків, з іншого. Марко, який раптом з’являється в зоні та відвідує самотню Хариту, як виявляється, є внуком комуніста-єврея, що в 30-х роках організував масові репресії та голодомор на цій землі.
Контрапунктом безрадісного колгоспного життя в роздумах Харити стає Друга світова війна, що остаточно перекреслила сподівання на щастя. Мало хто з чоловіків повернувся з тієї війни, а ті, що повернулися фізично, ментально вже не змогли вийти з війни і почати нове життя. Жіноча ж недоля ще більше загострилася: окрім жалоби за загиблими рідними, доводилося бути основною тягловою силою в колгоспі й марнувати красу та молодість на виснажливих польових роботах. Ситуація української жінки, приреченої покутувати за тяжкі гріхи високої влади, тут зображена не вперше (український воєнний роман 50-80-х рр. ХХ ст. багатий на такі мотиви), але у приватному вимірі, як її подає Т.Зарівна, вона осягає найбільшу переконливість.
Історія самої Харити підкреслено трагічна. Не зумівши вийти заміж та не зазнавши долі (через суперницю, але й через війну також), вона прагне вхопити хоч крихти того жіночого щастя, яке сповнює життя любов’ю та надією. Харита – не святенниця, та проте й не порушує патріархального сільського укладу, і в цій ситуації вона, хоч є непересічною, наділена надзвичайними здібностями (про що свідчать виняткової мистецької вартості рушники, які вишиває та дарує до музею), стає заручницею щербатої долі. Приречена на самотність, жінка вирішує врешті повернутися в рідні краї, незважаючи на радіаційну небезпеку.
Характерна річ: у романі описано кілька епізодів повернення селян, проте лише Харита повертається назовсім, інші не витримують пустки й здичавіння та тікають із зони. Героїня повертається, відчуваючи поклик рідної землі та предків, які в ній поховані. І повернення це овіяне надзвичайною тугою, адже Харита свідома того, що нічого доброго в житті її вже не жде, зв’язки з людським світом безапеляційно обірвано. Навіть на милість власть імущих не доводиться сподіватись, що вже говорити про випадкових співчувальників, як-от автобусний співрозмовець, що сповідається жінці у власних бідах, не знаючи, який тягар вона сама несе в душі. А на безлюдді доведеться потроху дичавіти й небавом померти. Що зостанеться після неї? Горбок на сільському цвинтарі, що швидко заростає дикою рослинністю? Хистка тінь пам’яті тих окремих людей, які ще зрідка прибувають «на гробки» звідти, де вже давно освоїлися і зажили іншим життям, забувши про колишнє? Чи дивовижні візерунки на рушниках, що збереглися в музейних колекціях? На тих рушниках хотіла вигаптувати свою нещасливу долю, щоб її таки обдурити й відвести від себе напасть. Даремно.
Оповідь Харити справляє враження майстерно змодельованого монологу: у ній відтворено і щиру вдачу героїні, й палкі мрії про жіноче щастя, і напруженість любовних переживань. Із першого погляду це звичний триб оповіді, рівний, аж іноді одноманітний, із фіксуванням уваги на побутових деталях, що супроводжують Харита в щоденному побуті. Її монолог поділено на своєрідні розділи, назви яких добре виражають повільний плин спостережень та роздумів про довколишній світ («Ліс», «Дорога», «Висота», «Зима», «Церква», «Сніг» та под.). Однак інші розділи вказують на яскраві спалахи згадок з минулого («Проклін», «Диво», «Хор-ланка») або ж означують абстрактні категорії, які передають емоційну вразливість жінки та її схильність до містичного сприйняття реальності («Туман», «Гість», «Щастя»). Окремі з цих розділів – це самодостатні тексти, що могли б існувати як завершені новели, оскільки сконцентровані на картинах з минулого поліського села Лучки.
Мова героїні вільна й спокійна, ніби тиха річка, розважлива й по-своєму цільна. Майстерність літературного перевтілення тут цілком гідна поваги, хіба що іноді авторка прохоплюється невластивими для мовлення сільської жінки формулюваннями на зразок «стратегічні запаси» (йдеться про продукти на зиму), «жіноча траєкторія» (пересування по хаті), «утилітарна функція двигуна» (про жінок у господарстві) та под. Зрідка трапляються також галицизми, не характерні для мови поліської селянки («калабаня», «господарка»): вони зраджують власне походження авторки роману. Але це дрібні деталі, що не псують загального враження автентичності оповіді – дуже важливого чинника, що втягує читача в коло роздумів героїні та надає правдивості її рефлексіям.
Доречно вкомпоновано в роздуми Харити легенди, перекази та пересуди, як, скажімо, символічна зустріч із родом у розділі «Туман». І ще тонко відображено своєрідну (народно-наївну, зі змішуванням християнських та язичеських елементів) релігійність Харити, що, попри все, вірить у страждання як знак відкуплення душі. Така віра дає героїні сили до життя в повній самотності, при постійних загрозах – як від природи, так і від злочинних людей, які поступово заселяють чорнобильську землю, перетворюючи її в антисвіт, у зону морального здичавіння.
Теодозія Зарівна зуміла створити правдиву, переконливу, зворушливу оповідь про українську людину ХХ століття. Історія Харити – це й умовна реконструкція біографії сільської жінки, що гостро переживає власне нещастя, і проекція страдниці-України на тлі жахливих випробувань свого часу, і, зрештою, причинно-наслідкова сув’язь, яка дає розуміння Чорнобиля – страшної духовної катастрофи, що логічно підсумовує весь попередній досвід деградації людини. Усі ці три пласти умовного часопростору сходяться в монолозі Харити, який, треба зазначити, органічно втілює спосіб рефлексії дійсності, характерний для спраглої любові жінки, селянки і християнки заодно. У природності, переконливості й зворушливій силі оповіді Харити – один з основних здобутків роману Теодозії Зарівної. І хай він не зовсім компенсує відчутність гострих сюжетних поворотів (роман виглядає надто герметичним, сконцентрованим на одному персонажеві), проте оприявнює внутрішню пружність і глибину заявленої теми.
Назва твору, як видається, звужує коло ймовірних асоціацій, апелюючи таки до теми Чорнобиля. Це не зовсім справедливо, бо й у тексті «цезій» якось слабко присутній, позаяк це поняття не відповідає органічній оповіді Харити, що виражає простодушно-селянський погляд на сучасні реалії. Значно сильніше прописано в романі мотиви любовної туги, приреченості існування та змарнованого життя.
Чи «Мовчання цезію» ‒ роман про Чорнобиль? Я б не зовсім погодився з таким визначенням із двох причин. По-перше, про саму катастрофу тут майже не йдеться, і це зрозуміло: адже Харита має про неї обмежене уявлення і зіштовхується, власне кажучи, з наслідками Чорнобиля, які мимоволі спостерігає після аварії. По-друге, чорнобильська тема тут включена в ширший буттєвий контекст – вона стає неодмінною часткою непростої історії України ХХ століття. Отже, роман не про Чорнобиль, точніше – не тільки про Чорнобиль, а про все, що довело наш народ до трагічної руїни, вихід із якої вельми проблематичний. Утім, надія є. Принаймні вона звучить у фіналі твору, коли містифікована сила природи, втілена в образі вовка, перемагає людську захланність і злочинність, уособлену постаттю бандита Віталія.
Щоб придбати книгу, слід написати на е-mail видавництва:
Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.
Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/