“Українська літературна газета”, ч. 22 (340), 11 листопада 2022
(Роздуми з приводу збірника «Гридень Дажбога: Юрій Дараган» (Тернопіль: видавництво «Крила», 2022)
Аналіз публіцистичного та й художнього (в першу чергу – поезії) контенту таборових видань переконує, що процес осмислення Нації, її проблем, процес шукання відповідей на питання «чому так сталося» і «що робити» відбувався стрімко. Істини увиразнювалися та набували загального усвідомлення. І головним їх виразником був Євген Маланюк як поет (невдовзі, вже в подєбрадський період, він набуде визнання як провідний поет української діаспори) і як талановитий публіцист, що вирізнявся яскравою есеїстичною манерою. (На жаль, сучасний читач не має можливості познайомитися з есеїстикою Маланюка таборового періоду. Хоч зусиллями Миколи Крупача вона зібрана в окрему книжку, яка ось уже не перший рік чекає на видання – така затримка лише засвідчує, що недолугості в нашому життя аж надто багато…).
Щоб отримати уявлення про думки, які вирували в таборовому середовищі, і зрозуміти напрям їх формування, достатньо ще раз переглянути бодай кілька есеїв Маланюка, що ввійшли у його двотомову «Книгу спостережень» (Торонто, 1962, 1966). Зразу ж після таборів, уже в Подєбрадах, він написав есей «Кінець російської літератури». Зараз, перечитуючи його і мимоволі співставляючи з багатьма публікаціями, що з’являються в наші дні і в яких йдеться про потребу переглянути своє ставлення до російської літератури, приходиш до висновку, що Маланюк не тільки першим пояснив її токсичну імперськість, а й – з погляду літературно-критичного професіоналізму – зробив це глибше та об’єктивніше за сучасних авторів. А якщо врахувати, що окрім названої статті, Маланюку належить ще низка есеїв про російську літературу і взагалі культуру («Толстоєвський», «Петербург, як літературно-історична тема», «Театр упадку (К. Станіславський)» та ін.) то, зібрані разом, вони здатні бути найефективнішим засобом з розвінчення міфу про «вєлікую русскую літературу». На створення цього міфу витрачалися величезні кошти і зусилля, про що, наприклад, свідчить таке спостереження Маланюка: «Німеччина поверсальської доби була систематично затроювана російською і совєтскою літературою. Доходило до того, що деякі твори з’являлися с п о ч а т к у німецькою, а щойно потім російською мовою».
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Роздуми про Націю, про її болючі проблеми, що хвилювали молоду українську еліту, яка опинилася у таборах для інтернованих, набули кристалізованості через кілька десятиліть в Маланюковому трактаті «Малоросійство». І ця кристалізованість є діамантовою – йдеться про текст особливої змістової щільності, в якому діагностовано хворобу нації, яку вона набула за кількастолітнє перебування під імперським гнітом. То був жорсткий, безжалісний, добре продуманий та цинічно здійснюваний імперський гніт з цільовою установкою на повне знищення української ідентичності. Його результативність підтверджував Володимир Винниченко, який писав у своєму «Заповіті борцям за визволення»: «Українська нація (…) на той час була до такої міри винищена руським імперіялізмом, її інтелігенція була до такої міри з одного боку русифікована, а з другого задушена царською жандармерією, що перший момент Центральна Рада не могла сформувати уряду просто через брак відповідних людей…».
Якщо ж звернутися до теперішнього часу, то наведу думку відомого журналіста Анатолія Стреляного, який ще у передвоєнний час висловився, що, якби Росія вклала в будівництво доріг усі ті кошти, які вона витратила для утримання України під своїм впливом, то її безмежні простори вже були б вкриті сіткою першокласних хайвеїв.
Діагноз, поставлений Маланюком, бездоганно аргументований і – на чому важливо наголосити – в стильовому плані виражений з такою довершеністю, що сприймання есею породжує естетичне враження.
Точний діагноз хвороби підказує способи лікування. З набуттям незалежності таке лікування мало б бути першою турботою української влади. «Скажемо коротко і забігаючи наперед: проблема українського малоросійства є однією з найважніших, якщо не центральних проблем, безпосередньо зв’язаних з нашою основною проблемою – проблемою державности. Що більше: це є та проблема, що першою встане перед державними мужами вже Державної України. І ще довго в часі тримання й стабілізації державности, та проблема стоятиме першопляновим завданням, а для самої державности грізним мементо».
Вся проблема в тому, що «державні мужі» всіх рівнів протягом трьох десятиліть української незалежності не відчували малоросійство як «основну проблему державности», вона не була для них «грізним мементо».
Так, нація проявляла свою незнищенність, переживаючи спалахи революції на граніті, Помаранчевої революції та революції Гідності. Весь світ здивований організованістю і героїзмом українців у війні з рашистською ордою. Але якщо сто років тому національно свідома еліта нації після свого «ісходу» зі своєї землі задавалась питанням «як так сталося, що ми, адже ж ідейно непереможені, тепер – переможені й безсилі?», приходила до висновку, що всі поразки, всі біди, які їм довелося пережити, були прямо залежні від недоформованості нації, від тої глибокої «приспаності» «злими людьми», про яку писав ще Шевченко у своєму казематському «Мені однаково…», то зараз перед кожною думаючою та національно свідомою українською людиною постає питання такої ж гостроти. Бо як могло статися, що ми, отримавши незалежність, не могли протягом трьох десятиліть побудувати по-справжньому успішну державу? Прикладів, які напрошуються для порівняння, достатньо – та ж Польща чи ж країни Прибалтики, які раніше теж були «радянськими республіками»… Як так сталося, що, володіючи неабияким науковим, технічним та виробничим потенціалом, прекрасною землею з її родючим чорноземом та багатими надрами, ми за три десятиліття незалежності стали чи не найбіднішою країною Європи? Як так сталося, що маніпулятивні щупальці так званої «п’ятої колони» і досі безкарно діють майже у всіх сферах нашого життя? Чому замість по-справжньому демократичного державного укладу з незалежними ЗМІ, з непідкупними судами і т.д. і т.п. у нас сформувалась суспільно-політична система, яка вже іменована як феодально-олігархічна? Цій системі не потрібен розумний та освічений народ – звідси фактичний занепад шкільної та вищої освіти. Їй також не потрібна високорозвинута культура і їй не вигідно культивувати патріотизм, бо освічений, висококультурний, патріотично налаштований електорат не потрібен олігархам – його не одурманиш купленими телеканалами, він не буде здатний розібратися хто є хто.
І тут знову звернемося до Маланюка, який, діагностуючи малоросійство як хворобу, вважав, що найголовнішим її симптомом є «брак найелементарнішого національного інстинкту»: «В нормальній незмалоросійщеній психіці кожного сина свого народу, – читаємо в його геніальному трактаті, – існують своєрідні «умовні рефлекси» національного інстинкту: чоре – біле, добре – зле, вірне – невірне, чисте – нечисте, Боже – диявольське.
В малоросійстві ці рефлекси пригасають і слабнуть, часом аж до повного занику. В такім стані сама-но праця інтелекту не помагає, бо буде завжди с п і з н е н а».
Аби ж наша суспільна наука не була вражена «браком найелементарнішого національного інстинкту», то, думається, з’явилися б серйозні наукові дослідження, які шляхом аналізу результатів усіх парламентських, президентських та регіональних виборів показали б відсоток виборців, які проголосували за відверто чи приховано проросійські або ж явно популістські сили, то ми б мали точний вимір малоросійства і шукали б способи його «ізживання». На останніх президентських виборах він сягнув 73 відсотка. Не менший показник малоросійської складової був і на останніх виборах нашого парламенту. Причина? Вона проста: таким чином феодально-олігархічна система продемонструвала свою сформованість.
А втім, спізнена «праця інтелекту», що, за Маланюком, є одним із симптомів хвороби малоросійства, показово проявляється не лише у виборчих відсотках. Вона детермінує усі сфери життя і в першу чергу знижує інтелектуальні спроможності чиновництва, тобто «державних мужів» усіх рівнів як важливого соціального прошарку населення, наділеного системотвірною функцією. «Брак національного інстинкту» прямо породжує «хапальні рефлекси», а з ними – і корупцію, яка вже стала знаковою особливістю сучасного українського життя.
-3-
Зараз, у дні російсько-української війни, відбувається різке зростання національної свідомості. Малоросійство у всіх його проявах зазнало відчутного знищувального удару. Проте – знову, вже котрий раз звернувшись до Маланюка, маємо розуміти, що це «хвороба многовікова, отже, «хронічна». І тому її лікування, її ізживання з національного організму потребує добре продуманих, вивірених і, сказати б, високопрофесійних умінь. А власне з професіоналізмом у нас є великі проблеми. Не заглиблюючись у них, скажу лише про одну з них, на мій погляд, чи не найголовнішу. Назву цю проблему «умінням концентруватися на сутнісному».
Справа в тому, що живемо в епоху бурхливих інформаційних штормів, які характеризуються хаотичністю. А в такому інформаційному хаосі, що твориться переважно електронними ЗМІ та соціальними мережами, є багато такого, що насправді здійснює маніпулятивний вплив на нашу свідомість, атакуючи її різного роду інформаційними вірусами. І ця маніпуляція є часто вельми умілою – в неї вкладаються величезні кошти. І тому нація, яка ще не переборола хворобу малоросійства, загрожена небезпекою стати «нацією овочів»: у неї через послаблення «умовних рефлексій» національного інстинкту, який, за Маланюком, виявляється у нездатності розпізнавати «чорне – біле, добре – зле, вірне – невірне, чисте – нечисте, Боже – диявольське». (Про маніпуляційні технології і їх вплив на суспільну свідомість див.: Оксана Мороз. Нація овочів? Як інформація змінює мислення і поведінку українців. – К., 2020).
Так от: уміння концентрувати увагу на сутнісному було важливим у всі часи, але в нашу епоху інформаційного хаосу та професійно здійснюваних маніпуляцій це уміння набуває особливого, вважай, рятівного значення. Це стосується усіх галузей нашого життя, в тому числі і процесу формування нації. Геніальна інтуїція молодого Тараса Шевченка підказувала йому, що для пробудження аж надто приспаної національної свідомості українців необхідно ні, не нагадати, а створити в їх уяві повноцінні, емоційно заряджені візії героїчного минулого. Звідси – «Гайдамаки», «Тарасова ніч», «Гамалія»… А ще геніальне чуття підказувало йому, що для духовного визрівання нації необхідне емоційно заряджене художнє слово. Звідси – «Перебендя», «На вічну пам’ять Котляревському», «До Основ’яненка». Образно кажучи, молодий Шевченко навів збільшувальне скло на окремі явища і такими, вже укрупненими і, водночас, емоційно зарядженими, ці явища, як про це мріяв Адам Міцкевич стосовно своєї поезії, ввійшли «під стріху» – тобто вони «пішли в народ», стали доступними і зрозумілими йому.
Йдеться про зразковий приклад уміло здійсненої концентрації уваги на найбільш сутнісному – на тому, що наділене впливовою націоформуючою потугою.
Як відомо, українську історію не можна читати без брому. Проте в ній є чимало сторінок і чимало яскравих особистостей, знайомство з якими викликає почуття гордості й надає віру в наше майбутнє. Згадаймо ще раз слова Юрія Дарагана про головні чинники свого національного пробудження: найбільше йому допомагали українізуватися «наші пісні і наша історія, що часами наповнює тебе божевільною гордістю, а часом так не людськи бичує ганьбою та соромом».
Юрій Дараган та Євген Маланюк є тими особистостями, які мають постати перед сучасним українством укрупненими через «збільшуване скло» – таким чином має спрацювати принцип концентрації уваги на найбільш сутнісному, в цьому випадку на тому, що наділене ефективним націоформуючим впливом.
Євген Маланюк у статті, присвяченій 75-річчю Дмитра Донцова, серед «в и к в і т у нашого Народу», що опинився в таборах інтернованих, особливо виділив Юрія Дарагана як поета, який одним із перших знайшов відповідь на питання «як сталося? Чому сталося?»: «Особисто думаю, – пише він, – що незабутній Юрій Дараган (б. петербуржець), тріумфально відкриваючи Княжу Добу і Слово о полку і квітнучи сухітничими півоніями на запалих щоках, щасливо прийшов до тих відкрить, саме шукаючи відповіді «чому». І як було б добре, і як було б це важливо для нас сьогоднішніх, щоб живий образ цієї видатної особистості ввійшов у нашу свідомість як символ повернення до українства.
І як було б добре для нашого національного дозрівання і змужніння, аби голос Маланюка, який, за словами Оксани Пахльовської, «сьогодні долинає до нас як позитивні з космосу – чуємо сигнали, але не вміємо їх розшифрувати», ми все ж таки навчилися розуміти та поціновувати. Власне його есеїстика, яка по суті є вершинним досягненням українського публіцистичного слова, потребує особливої уваги. Бо в ній сконцентрована потужна націотворча енергія, яка породжена єдністю двох субстанцій, а саме: з одного боку – глибокий зміст, породжений геніальною проникливістю в суть речей та явищ, а з іншого – мистецтво вираження цього змісту в публіцистичне слово. Власне завдяки цьому мистецтву публіцистичного слова Маланюка набуває буквально естетичного враження, яке значно підвищує його впливовість.
І взагалі, есеїстика Маланюка наділена через зазначені якості здатністю не втрачати з часом свою актуальність та суспільну значущість, а, навпаки, нарощувати її. І нам, сьогоднішнім, ще треба підніматися до її розуміння…
-4-
Отже, добру справу розпочав Науково-ідеологічний центр ім. Д. Донцова, започаткувавши серію «О(а)нтологія вісниківства» (Керівник проєкту Максим Дорофєєв, голова редколегії Олег Баган).
«Вісниківство» – це коло інтелектуалів націоналістичного спрямування (переважно письменників-публіцистів). Вони групувалися навколо журналів «Літературно-науковий вістник» (1922–1932) та «Вістник» (1933–1939), які редагував Дмитро Донцов. Не будемо зараз вдаватися до більш деталізованої характеристики, бо при цьому, окрім всього, доведеться витрачати час і місце на розповіді про складні взаємостосунки між членами цього угруповання (сентенція про те, що українські демократи об’єднуються за п’ять хвилин до розстрілу, стосується також українських націоналістів). Залишимо ці питання для розбору у вузькому колі науковців-літературознавців.
Проте маємо триматися твердого переконання, що націотворчі ідеї , що породжувалися та розвивалися в цьому середовищі, розповсюдживалася, доходили до свідомості широких мас українців не тільки Галичини – вони докочувалися і до інших українських просторів.
Зрозуміло, що явище вісниківства потребує умілої, добре продуманої концентрації уваги – збільшуване скло має зупинятися вибірково на окремих, особливо значущих постатях.
Вибір Юрія Дарагана, якому присвячено перший випуск «О(а)нтології Вісниківства», був точний. Заявлено, що наступними персоналіями будуть Олесь Бабій, Олена Теліга, Василь Біднов, Євген Маланюк…
То ж тримаймо, друзі, кулаки – щоб зустрічі з цими особистостями були цікавими, щоб ми, продумуючи майбутнє своєї Вітчизни, мали надійні орієнтири – як бути і якими бути.
Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.
Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/