“Українська літературна газета”, ч. 21 (339), 28 жовтня 2022
(Роздуми з приводу збірника «Гридень Дажбога: Юрій Дараган» (Тернопіль: видавництво «Крила», 2022)
-1-
Юрій Дараган – постать знакова в літературі української діаспори. Він, як автор єдиної поетичної збірки «Сагайдак», вважається одним із зачинателів празької школи. Проте справа не лише в цьому. Вражає теплота, якесь відкрите, неприховане захоплення ним як особистістю та поетом усіма, хто знав його. Ось, для прикладу, емоційна рефлексія «княгині української духовності» Оксани Лятуринської, яка пригадує, як у 1945 році при виході з в’язниці у неї все відібрали, в тому числі і збірочку «Сагайдак». «З подарованим життям, рвучись до сонця, до людей, – пригадує вона, – я все стояла біля дверей в’язниці, оглядаючись назад, якби так попросити тих звірюк, може вони б віддали? Нічого більше. тільки «Сагайдак»! Але я не попросила, Ладо синьоокий, я не могла!».
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
У збірці «Гридень Дажбога: Юрій Сагайдак», яка розпочинає серію «О(а)нтологія Вістниківства», що видається до 100-річчя відновлення «Літературно-наукового вістника» за редакцією Дмитра Донцова, скомпоновані всі відомі на цей час твори поета, а також статті і спогади про нього. Автори статей та спогадів, що присвячені автору «Сагайдака», є його сучасниками і людьми відомими, а саме: поет та есеїст Євген Маланюк; Микита Шаповал, публіцист і політичний діяч, який, користуючись підтримкою тогочасного президента Чехословаччини Т. Масарика, багато зробив для відкриття Подєбрадської господарчої академії та Українського педагогічного інституту в Празі; Юрій Русов, вчений-біолог, професор названих вище навчальних закладів, Микола Мухін, публіцист та літературознавець. Збірник відкривається та закривається статтями Олега Багана, сучасного літературознавця, відомого дослідника творчості Дмитра Донцова і пов’язаного з ним ідейного, культурного та літературного об’єднання, що зараз іменується як вісниківство.
Саме тому, що в збірнику доробок поета супроводжуються біографічними та літературно-критичними матеріалами, він створює доволі цілісне уявлення про Юрія Дарагана як про творчу особистість. Більше того, знайомство з книжкою дає підстави стверджувати про існування в історії нашої літератури і – ширше – духовності такого явища як «феномен Юрія Дарагана». З таким твердженням легко погодитися, коли приглянутися до життєвого і творчого шляху поета.
Народився 16 березня 1894 року в Єлисаветграді, в родині інженера, крупного залізничного чиновника, одного з нащадків старовинного і навіть легендарного роду Дараганів. Ця легендарність проявлена бодай у тому, що Юрій Русов у надрукованій у збірнику статті стверджує наступне: «Стара українська родина Дараганів відіграла у свій час цікаву ролю в перехованні від злоби Катерини ІІ дочки Розумовського та цариці Єлизавети, яка пізніше стала небезпечною противницею Катерини ІІ під іменем «княжна Тараканова» (зіпсута Дараганова)». Якщо виходити з того, що історія з «княжною Таракановою» має аж надто багато «білих плям», то таке твердження можна прийняти лише на віру – як легенду. Проте, якщо зацікавитися родоводом Дараганів, то легко переконатися, що це і справді старовинний козацько-старшинський, згодом дворянський рід.
Проте свого батька Юрій не знав, бо народився сиротою – за три місяці до його появи на світ батько помер. Мати була грузинкою, зразу ж після народження сина покинула Єлисаветград і виїхала на батьківщину – в Тифліс. Належала до заможної родини, бо володіла 4-поверховим будинком. Була освіченою жінкою, кохалася в літературі, оперному мистецтві. Померла від сухот, коли Юрію було 9 років. Ним почали опікуватися численні тітки і дядьки. Забрали в Петербург, де і пройшла його юність. Виховання здійснювалося на російській культурі. Захоплювався поезією, зрозуміло, російською, яка у той час переживала «срібний вік» (Брюсов, Бальмонт, Блок, Городецький…). В листі до Миколи Шаповалова пише про своє захоплення: «Читав книжки «запоєм», поезію любив «до божевілля», я був віруючим підлітком, і часто потай молився: «Боже, зроби зі мною, що хочеш, якщо треба – замуч мене, покаліч, задуши, але дай мені стати поетом». Така закоханість у поезію для сучасної молодої людини, яка значну частину свого життя проводить вдивляючись у смартфон, а не в друковану книжку, є неможливою через зміни бачення та розуміння світу. Відбувся поступовий процес відлучення молодих поколінь від книжки, а значить і від літератури. Через те читання і розуміння навіть невеликого друкованого тексту для сучасної молодої людини стає непосильною проблемою.
Але як пояснити, що юнак, який з колиски виріс і сформувався в неукраїнському середовищі, до того ж в атмосфері захоплення російською поезією, яка й породила його прагнення присвятити їй своє життя, раптом з’явився в українському творчому середовищі і заявив про себе як про непересічного українського поета? Ми ж звикли до того, що українці через свою бездержавність аж надто часто чи то вимушено, чи то цілком свідомо полишали СВОЄ і розпочинали працювати на чужому полі – служили вірою і правдою імперії. Якщо, для прикладу, погугливши інтернет, переглянути родовід Дараганів, то побачимо серед чисельних потомків цього старшинсько-козацького роду чимало військових та чиновників найвищих рангів – генералів та статських радників, що вірно служили імперії.
Сам Юрій Дараган в листі до Микити Шаповала пояснює свій прихід до українства таким чином: «З 1915 року старшиною на фронті, був ранений, революція захопила мене після повернення у Петербурзі. Вихований не чорносотенцями, а в дусі здорового російського патріотизму, але знаючи твердо, що я «малорос» і нащадок запорожського сотника, у травні 1917 р. я вже був членом петербурзької Україської військової ради і розумом твердо рішив, що я мушу бути завжди в гурті тієї російської модифікації (як я тоді рахував малоросів), до якої я належу по-крови. У кінці 17 року я вже був у Києві і думкою ні разу не зрадив українству, а серцем? Серцем українізувався поступово. Найбільше помогали наші пісні і наша історія, що часами наповнювала тебе божевільною гордістю, а часами так не людськи бичує ганьбою і соромом.
Тепер? Тепер я не в стані говорити про українство спокійно – реву при сторонніх людях, тепер бути неукраїнцем я у жодний спосіб не зможу, і щоб зі мною не виробляли, я завжди зостанусь чи ув’язненим, чи розстріляним, чи помилуваним, але завжди українцем».
Микита Шаповал у статті «Пам’яті Товариша» навів кілька виразних штрихів, які створюють живий образ Юрія Дарагана. Бачимо його щойно прибулим у Прагу з таборів інтернованих українських вояків (про ті табори – нижче): «Високий, стрункий, худий, з орлячим носом і блискучими очима (…). Я звернув увагу на почорнілі «аристократичні» руки Юрія Юрійовича: тонкі, довгі пальці, як то буває у панночок або добрих піаністів». Інший штрих: «Ми йшли пішки Прагою, в якій вже не було руху, лиш світили газові ліхтарі, повз які іноді пройде чорна постать та прошумить іноді вулицею запізніле авто.
Осінній вечір ворушить деревами і струсює з їх водяні краплі. А тим часом Юрій Юрієвич, загортаючись убогим студентським пальтом, гаряче, просто палко, швидко говорить. Говорить про нові образи, які мусить понести українське письменство народові: щоб ці образи захоплювали, гіпнотизували, підносили уяву і кидали людину вперед на досягнення вищого щастя. Говорив рвучко, іноді одволожуючи спраглі губи. Потім ішов понад Стромовкою, обгортаючись пальтом від пронизливого вітру, і пірнав у нічну тьму».
А ось інше спостереження: «Тремтіли і здригалися його пальці, стискував їх – аж білі плями з’являлися на смаглявих червонавих руках, клекотів і захлинався від натиску слів, гнаних думками. Кашляв, притискував на грудях пальто і ходив по червоно-жовтому листі, що покрило стежки в Летенському паркові. Ходив, осяяний осіннім сонцем, що темне його обличчя робило жовтим і відкривало виснаженість його.
На Україну, на Україну поривався думками і всім тілом. Думав там одужати, щоб стати великим поетом. Він не підозрював, що Великим Поетом він уже був цілим своїм єством».
Як бачимо, умілим живописцем виявився Микита Шаповал. Кілька штрихів – і в нашій уяві постає емоційний і темпераментний і, на жаль, вимучений сухотами (типовою для всіх таборян хворобою) автор «Сагайдаку».
Треба зрозуміти, що в цьому повернені до українства, у цьому пристрасному бажанні стати українським поетом, у цій фанатичній вірі в силу поетичного слова проявляється найбільш сутнісне – його потужний емоційний інтелект. Власне він, зрощений на «пісенній» українській генетичній пам’яті, суміщеній з пристрасним грузинським темпераментом, спрямував Юрія Дарагана до українства, надав йому прагнення до поетичного самовираження. Його віра у здатність поетичного слова впливати на суспільну свідомість мала у той час надійні підстави – вплив художньої літератури як «королеви мистецтв» на межі століть і в перших десятиліттях ХХ віку досяг епогею. Це вже пізніше, коли настав час повільного переходу «епохи Гутенберга» в «епоху Цукерберга», вплив художньо-літературного слова почав з ледь помітною поступовістю зменшуватися.
Не ставимо перед собою завдання проаналізувати збірку «Сагайдак», розкривати секрети її художньої потужності, завдяки якій вона мала помітний формуючий вплив на тогочасних поетів. (Ця збірка досить детально інтерпретована мною в статті «Тонкий свист летючої стріли» – див.: Григорій Клочек. Енергія художнього слова. – Кіровоград, 2007). Тож відзначу визначальні для її своєрідності моменти.
Художній світ «Сагайдака» – це оромантизоване минуле України, яке сягає не лише козацьких часів, а й Київської Русі. А головне – це світ, у якому українськість постає виразно проявленою своїми найбільш знаковими і, водночас, найбільш опоетизованими (естетичними) якостями.
І раптом бачу степ і і тирсу,
Могили, квіти і ставок,
Чепурний зимовник край лісу
І в степ закоханий садок.
Проте важливо, що в цьому згармонізованому світі природи присутній Він – український воїн з виразно проявленими мужеськими якостями. Цей образ ідеальної української людини є домінуючим змістовим елементом збірки, засвідчується віршем, який відкриває збірку і який, зрозуміло, має програмовий характер:
Ти снивсь колись прапращуру моєму…
Перлини сліз, чи стріли, чи вино –
Та напував ти печеніга злого
В своїх степах таким вином давно.
Те, що у Дарагана ідеальна українська людина постає в образі мужчини-воїна, є принциповим творчим рішенням. Євген Маланюк у статті-некролозі з цього приводу наголосив, що це є виявом поетового «стремління до Мужеського», його «закоханості в Мужеське начало». Поява «Його» в образі воїна зумовлена вольовим зусиллям багатьох поколінь етносу, який століттями вимріював, вимальовував свою ідеальну людину («Ти снивсь колись прапращуру…»).
У цьому Мужчині згармонізовані дві протилежності: з одного боку – емоційна чутливість, яка дозволяє йому жити за законами краси і самому красу творити («Перлини сліз» треба розуміти як символ пісенності, хай навіть і розчуленої); з іншого – мужність, що виявляється у войовничій спроможності відстояти себе, свою землю («…стріла»). Усе це змонтовано у своєрідний цілісний характер, що наділений життєлюбною і життєтворчою силою, яку символізує естетизоване поняття «вино».
Щойно ми декодували приховані (підтекстові) смисли лише однієї строфи, якою розпочинається «Сагайдак». Але ж подібна прихованість художніх смислів взагалі притаманна поетиці Дарагана. І в цьому полягала притягальність поетичних текстів для його творчого оточення, що складалося з людей особливо чутливих до поетичного слова, тобто людей, які вміли сприймати приховані смисли. До того ж художні сенси, які їм розкривалися, стосувалися проблем нації, її державності, її минулого та майбутнього, тобто стосувалися питань, що були особливо чутливими для людей, які вимушено покинули Україну.
-2-
І тут переходимо до того періоду в житті Дарагана, який ми досі не згадували і який, проте, був особливо важливим для нього. Маю на увазі таборовий період, що розпочався в кінці листопада 1920 року, коли 40-тисячна армія під тиском переважаючих сил більшовицької орди змушено покинула Україну – переправилася через Збруч.
Євген Маланюк залишив болючий опис цієї драматичної події: «Було щось несамовито страшне в тім добровільнім роззброєні, щось значно гірше від звичайного обеззброєння поконаних і щось близьке до страшної процедури деградації вояка. Це був символ якби прилюдного позбавлення народу його мужеськості. І – щонайтрагічніше – вояки свідомі справжнього сенсу події: якийсь юнак плакав вголос, не стидаючись, як жінка; хтось гарячий і лихий на все – дзвінко ламав гнучку крицю і з міцним прокльоном кидав уламки в Збруч, хтось побожно цілував святе залізо, прощаючись з ним як з нареченою. А багацько уникали дивитися у вічі і похмуро-нетерпляче чекали на кінець макабричної церемонії». (При читанні цих рядків чомусь не полишають болючі думки про «здачу в полон» – ніби домовлену та узгоджену з гарантіями – «азовців», яких насправді чекала «Оленівка»).
А потім – три роки таборів. Обнесені колючим дротом. Піщаний ґрунт. Жодного дерева. Бараки та землянки. Щоправда, були таки-сякий госпіталь і навіть клуб. Було холодно, голодно і волого – перебування в таких умовах і приводило багатьох таборян до туберкульозу. А ще – гнітючий настрій, який пізніше виразив Юрій Дараган у цій своїй чи не найбільш цитованій поезії:
Бисть тишина – в Шипюрні у шпиталі,
Бисть тишина та тіні-козаки,
Що від сухот мовчазними вмирали…
Бисть тишина безмежної тоски…
Ми знали, що, потай улюблений військами,
Отаман виїхав надовго… назавжди…
Ми чули, на серцях лежав могильний камінь
і воском танули гартовані ряди…
І осінь йшла… і плакали безрадно…
Рік двадцять другий – мовчазний відчай…
В таборі мряка – наче сивий ладан
і напівтемний з сахарином чай…
– Хто це робив? – Пригадуєш, не знаєш.
– Чи Гуня, чи Павлюк, чи Гордієнко Кость?
Стояв облуплений, трагічний «Каліш»,
Ридав норд-вест. І – нічегоже бисть!
А втім, якщо уважніше приглянутися до культурно-інтелектуального життя тих, хто опинився у цих таборах, то приходиш до висновку, що воно потребує не лише уважного вивчення, а й акцентованої, розрахованої на широку аудиторію інтерпретації як важливої сторінки в історії українського націотворення.
За словами Маланюка, в таборах зібрався «Виквіт нашого Народу». Не зважаючи на украй важкі умови проживання, ця справжня еліта тогочасного українства зуміла самоорганізуватися в таку собі таборову республіку з активним інтелектуально-культурним життям.
Те життя і справді буяло. Літературні вечори, театральні вистави, диспути, а, головне – вражаюча кількість газет і журналів, що видавалися у таборах. Завдяки львівському літературознавцю Миколі Крупачу маємо уявлення про «таборову» видавничу діяльність. «На перших порах таборові видання, зокрема журнали, – пише він, – часто «тиражували» вручну, тобто переписували й перемальовували чи, у кращому випадку, розмножували на друкарській машинці. Ця надзвичайно важка праця заслуговує неабиякої пошани, і щастя, що деякі з цих видань таки чудом уціліли (…). Згодом у таборах з’явилася множинна та друкарська техніка – це надзвичайно полегшувало й активізувало видавничу справу». Саме ці чудом збережені таборові видання донесли до нас матеріалізованими у друковані тексти думи і почуття, що володіли тим, позбавленим батьківщини, «в и к в і т о м нашого Народу». Всі вони напружено шукали відповіді на питання, суть яких сформулював Євген Маланюк: «Як це сталося, що ми, адже ж ідейно непереможені, тепер – переможені й безсилі? Як могло статися, що ми, сини Батьківщини, Батьківщину – покинули, і Вона – залишилася без нас, її вірних синів?». І на ці питання була знайдена відповідь. Вся справа в Нації, в розвинутому чи ж не розвинутому прагненні народу бути Нацією, в її єдності, в повноцінності національної культури. Вони, ці молоді люди, які в боях з більшовицькою ордою виборювали волю для своєї Батьківщини, дуже добре розуміли, хто був головним ворогом української нації, хто, прагнув її поневолити і знищити, повністю інтегрувавши у свій «русский мір».
Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.
Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/