(рецензія на колективний роман-печворк «Врятувати Білобога»)
Сучасна українська література направду покликана дивувати. Йдеться, зокрема, про розширення жанрової системи й вихід за межі класичної, традиційної, так би мовити, узвичаєної генологічної парадигми. Ілюстрацією такої тенденції є колективний роман-печворк.
Техніка «печворк» спершу зародилася у кравецтві, проте її секрети можемо екстраполювати й на літературне полотно, філігранно складене з оповідок-клаптиків різних авторів. Щось на кшталт орієнтальної техніки оріґамі, коли знання кількох схем уможливлює витворення складних конструкцій – і в літературі так само.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Колективний роман-печворк постає промовистим прикладом метатексту, адже синтезує різні мистецтва, множинність наративів, жанрів, стилів, пластів, досвідів «під егідою» спільної концепції. Цілком органічний у метамодернізмі, твір такого кшталту спершу може видатися винятково (безмаль винятково!) вдалим експериментом. Адже багатьма подібні літературні формати досі, далебі, не сприймаються серйозно. Мовляв, як можна вважати істинним мистецтвом компіляцію чи то зліплення різних стилів і досвідів? Тим паче коли у графі «кількість авторів» зафіксовані числа 100, 200, 300 й навіть більше… Та все ж, попри різні побоювання, стереотипи, забобони, печворк мало-помалу завойовує своє місце під сонцем, себто в жанровій ієрархії літератури, української зокрема.
Думається, доволі органічно він, печворк, почувається у фентезі. Потвердженням є пропонований для аналізу колективний роман «Врятувати Білобога», опертий на українську міфологію. Безсумнівною перевагою саме цього печворку є залучення до співпраці юних авторів – учнів.
Вочевидь, маємо підстави говорити про арттерапевтичний ефект колективного проєкту, натхненником та координатором якого є Сергій Батура. Саме він підготував пролог до роману – «Світ на межі згасання». Цікаво, що реалізуючись головним чином у жанрі сатирично-ґротескно-алегоричного письма, пан Сергій направду добре вправляється у форматі міфологічного фентезі (саме так ми схильні характеризувати обрану автором стильову манеру).
Преамбула Сергія Батури – літературний текст, який художньо прописує-пояснює концепцію колективного проєкту. «Родзинкою» рецензованого печворку є вагомість, потужність, магічність дитячих голосів. З одного боку, це про увиразнення ролі, ба навіть високої місії українських «дітей війни», які своїми уявою та словом спроможні подолати зло, темряву, пекло й розбудити-відродити Світло в різних сенсах. З іншого боку, тут утілено одвічну міфологічну дихотомію, в якій перший компонент завше зі знаком «+», а другий – з «–»: «життя/смерть», «світло/пітьма», «добро/зло», «творення/руйнування», «космос/хаос», «краса/потворність».
Сюжет про братів Білобога / Чорнобога – зі серії міфів про близнюків. Якщо Білобог постає творцем, то Чорнобог – руйнівником. Обидва – сини бога Рода. Аналогії можемо добачити в зороастризмі (Ахурамазда / Ахріман – сини-антагоністи бога часу Зервана). Асоціативні зв’язки прозираємо зі сюжетом про Сунда й Упасунда з індійської «Махабхарати», давньогрецьким міфом про Прометея та Епіметея, біблійною оповідкою про Каїна й Авеля.
Якщо повернутися до давньоукраїнського міфу як претексту (сюжету-джерела), то око відразу фіксує орнітологічну образність (сокіл, лебідь). «І поринув у свою глибоку думу Сокіл-Род. І довго-довго думу думав. І зніс він два яйця: біле і чорне. Впали вони в озеро Живої Води, і вродилися з них Білий Лебідь і Чорний Лебідь. Попливли вони назустріч один одному і стали люто битися». Загалом Сергій Батура тримається первинної інтерпретації, щоправда, насичує текст українською топонімікою (Карпати, Ґорґани, Синевир), що, з одного боку, увиразнює український континуум, а з іншого, наближає печворк та втілену в ньому одвічну екзистенційну бінарну пару (світло/пітьма, добро/зло, творення/руйнування) до картини світу сучасного автора/співавтора/читача.
Конфлікт Білобога / Чорнобога перегукується з двобоєм Індри та Врітри (індійська міфологія). Подібно до останнього Чорнобог має ненаситну вдачу: «Цей Сокіл-Род наділив мене лише пітьмою, а я ж хотів усе». Позитивна семантика генерує асоціацію Білобога з Ісусом Христом (Спасом або загалом божественним началом). І навпаки – негативна семантика Чорнобога продукує перегук зі сатаною (дияволом, люципером).
С. Батура майстерно володіє технікою художнього письма, конструюванням тропіки, тож задля уникнення повторів Чорнобог позиціонується вороним птахом, пихатим гігантом, лиходієм. Роль епітетів виконують не лише прикметники, а й прислівники, тому Чорнобог озирається самозакохано й нервово крокує. А ще він визнає єдиний голос: свій. І той уже тріумфальний. Особливо його дратують дитячі голоси, тож він намагається утримувати пітьму й подовжувати сни дітей. Чорнобог у передчутті абсолютної тиші, та чи ж настане вона? Його намір опанувати час – достоту хворобливий: «<…> хто володіє добою, той розпоряджається всім». Бажання підкорити богів – так само патологічне.
У час «великої» війни в образі Чорнобога прочитуємо північно-східного сусіда. А в образі Білобога – навпаки Україну. Увиразнюється заява Білобога: «Я ніколи не стану рабом». Вимовною постає і декларація Чорнобога: «вийти з моїх хмарних володінь без дозволу неможливо. Тож поки не присягнуть життям на вірність і не скоряться володарю доби, перебуватимуть у заручниках».
У сюжетну канву прологу С. Батура вводить низку язичницьких богів: Велеса, Сварога, Стрибога, Живу, Мокошу та інших. Присутні тут і персонажі української демонології: Караконджо, Вештиця, Болотяник. Тим самим розгортається міфологічне полотно.
«Безмежність Всесвіту та його устрій завжди були доказом найвищої мудрості та гармонії, які не могла пізнати жодна жива душа. Світ влаштований у досконалому балансі, але найменша хиба ладна була призвести до хаосу…» – констатує Анні Ксандр. Такою хибою є абсолютна пітьма, що «поглинула всю Землю, захоплюючи важкими мацаками на своєму шляху». Звична космогонічна модель – трансформація Хаосу в Космос. А якщо навпаки? Шлях у нікуди? Цілковите зникнення (читаймо: знищення) всього живого? Безодня?
Увиразнюється біблійний мотив «Каїн/Авель»: «Сокіл-Род з гіркотою спостерігав, як брат повстав на брата, порушивши світоустрій». Сокіл-Род цілком покладається на дітей: поки бачить їхні обличчя, не зрікається прагнення протистояти темряві. Заки чуються дитячі голоси, Чорнобог приречений на поразку. А все ж Сокіл-Род як мудрий батько, Бог Отець, навіть подібний до князя Святослава (зі «Слова про похід Ігорів»), нівелює всі конфлікти, суперечності, контраверзи, пояснюючи, що світло й пітьма, день і ніч – неодмінні компоненти, половини одного цілого, без першого нема другого й навпаки.
Загалом у композиції печворку представлено понад ста дитячих голосів – текстів, вплетених у загальну канву й обрамлених прологом та епілогом. Попри домисел як необхідний компонент, у наративах юних авторів можна добачити те, що їх турбує. Себто доцільно говорити про письмо і як спробу виговоритися, виписати наболіле (приміром, неповна родина, непорозуміння з вітчимом, туга за дідусем), і як арттерапію. Думається, невипадково акцентовано, що одна з персонажок, Леліса, «пізнала силу творення через втрату, через біль» (текст Анастасії Павленко). Часто-густо фіксуємо артикулювання мрій (успішне складання НМТ і вступ до омріяного університету, подорожі, розширення світогляду, спортивна кар’єра, участь у пісенному конкурсі «Євробачення» тощо).
Цікаво, що діти можуть відходити від традиційної рецепції Чорнобога як уособлення абсолютного зла (Вероніка Борисюк, «Велика справа маленьких героїв»). Мовляв, як тоді бути з людьми, які здійснюють руйнівні впливи на довкілля й завдають шкоди одне одному? За такої логіки Чорнобог уже трансформується в рятівника, є моделлю спасителя, котрий цілодобовою пітьмою примушує людей спати, а відтак запобігає потенційному злу від людської руки…
Подивляє фантазія дітей середньої шкільної ланки (6 – 8 класи). Шафа, виявляється, може слугувати порталом (Вероніка Сачок). На роль мрії претендує посада директора у школі. Про перспективу трансформацій в освітньому закладі читати ще цікавіше, адже це про запити юного покоління. «<….> якби я хоч на один день стала директором, то одразу запросила б на роботу відомих українських зірок: Клавдію Петрівну, Артема Пивоварова, Дзідзьо, Олександра Пономарьова, Вєрку Сердючку та інших. Перерви будуть по 20 хвилин, а уроки по 30. Також з’явиться новий урок: «Виготовлення поробок для друзів»!»» – прописує омріяну концепцію школи шестикласниця Поліна Матрос.
Уява «дітей війни» єднається не лише з дитинністю, а й мудрістю: синтез усіх трьох генерує потужну енергетику добра і світла. «<…> навіть маленька іграшка може бути героєм, якщо вірити в неї. Ти — не іграшка, ти — бог світла. І якщо я можу вірити у свого плюшевого ведмедика, то точно можу вірити в тебе» (Анастасія Ковтун, «Вночі іграшки оживають»).
Під час чтива стаємо свідками, як конфлікт Білобога / Чорнобога екстраполюється безпосередньо на життя конкретних людей, їхні думки, породжуючи внутрішні конфлікти, душевні вагання, психологічні гойдалки – навіть якщо відбувається це вві сні. «Маленька людина» вчиться робити свій перший вибір, від якого залежить і її доля зосібна, і буття світу загалом. «Дівчинка дедалі більше розуміла, що від її вибору залежить те, що переможе: світло чи темрява, яка породить хаос… Поглянувши на свої руки, які більше не мерехтіли, Марія глибоко вдихнула. Це було тільки початком її подорожі як володарки снів. Вона була готова до всіх викликів, які чекали попереду. Але найперше — мусила обрати… І вона почала вголос промовляти слова, які роїлися у думках. Які бажав почути Білобог. Саме так вона змінить світ на краще» (Палагея Дідович, 6-й клас).
Щодо жанрової специфіки, то, окрім міфологічного фентезі як магістрального орієнтиру, можемо добачити риси героїчного епосу (боротьба зі злом і перемога добра дає змогу прозирати спільне), детективу, роментезі (романтичного фентезі). У прозові тексти юних авторів вряди-годи вплітаються фольклорні твори (народні пісні), поезії. Дитячі «голоси», представлені в печворку, різні за обсягом – від мініатюр до новел, поділених на розділи.
Обов’язковою умовою участі в колективному проєкті була фіксація імені персонажа (персонажки). Їх зібралася широка палітра – від класичних (Марія, Марічка, Оленка, Настя, Любов, Надія, Ліна, Софія, Тетяна, Катруся, Дмитро, Олексій, Сашко, Данило, Єгор, Федір) до дещо призабутих, наразі рідковживаних (Лукера, Палагна, Левко), іноземних (Ніколь, Еліс, Аделіна, Логан) і навіть екзотичних (Леліса, Лея, Ютонат). Новотворами видаються й топоніми (Твариносвітень – назва планети з тексту Тетяни Неділько: тіні як живі істоти, поміж яких губиться кішка героїні Еліс – Марлет).
Подибуємо думки, які претендують на цитування: «Невідомість – це не безодня, а лише незаписана сторінка» (Анастасія Павленко, «Побудую на руїнах. І майбутнє вирощу»); «чим більше зла, тим більше є місця для світла» (Тетяна Мельникова, «Шепіт сутінків. Танзанія»). Варта уваги й оригінальна тропіка: «Повітря тягуче, як застиглий віск»; «його хрипкий сміх звучав, наче каміння, що котиться в прірву» (Анастасія Павленко).
Не всі дитячі тексти марковані топонімами, проте широка географія України таки має місце (Київ, Одеса, Запоріжжя, Бердянськ, Міжгір’я). Присутня й зарубіжна топоніміка (Франція з Парижем, Велика Британія з Лондоном, Італія, Австрія, Польща), завдяки чому розгортаються контексти, прозирає досвід автора / авторки (спогади про побачене, пережите), а Україна та її міфологія інтегрується в європейський (ширше – світовий) простір. Важливе місце займає мариністика. «Спогади — це не просто минуле. Це живе світло, яке ти носиш у серці. Воно сильніше за темряву», – мовить Білобог в оповіданні Анастасії Сіннік.
Дитячі голоси фіксують воєнне сьогодення – навіть якщо опущено топоніми: «Десь на землі, в куточку напівзруйнованої хати, хлопчик Богданчик молився усім богам на світі, просивши лише одного, щоб тато повернувся живим із війни. А десь молилася дівчинка, щоб мама-волонтер змогла допомогти людям і повернулася додому до них із молодшою сестричкою Яринкою» (Анна Маслюкова). Попри зміну імен, суть упізнавана (Теньмар, який норовить поглинути все, – з тексту Дар’ї Лісничої).
Отже, колективний роман «Врятувати Білобога» у форматі печворку (обсягом понад 500 сторінок) – безумовно, абсолютно новітній, прогресивний, цікавий, ба більше, крутезний досвід для всіх співавторів. Окрім того, заявлена концепція дає змогу увиразнити українську міфологію, національну ідентичність, історичну пам’ять, зафіксувати й закарбувати відчуте й пережите під час «великої» війни. Чи не найбільшою перевагою означеного літературного проєкту є залучення учнівської аудиторії, молоді до 18 років, яка вчиться не лише володіти словом, вправлятися у креативному письмі, сторітелінгу, а й утверджує себе як особистість, котра плекає віру й чинить дію на благо України і світу. І вкрай важливо в такі надбуремні часи не лише вірити у перемогу Світла, а й знаходити його в темряві…
Зважаючи на низку чинників, колективний роман-печворк «Врятувати Білобога» вартий уваги й гідної оцінки, а у перспективі – й системного наукового студіювання.
Ганна Клименко-Синьоок,
кандидатка філологічних наук, доцентка кафедри
української літератури та компаративістики
Черкаського національного університету
імені Богдана Хмельницького,
поетка, перекладачка, критикиня, членкиня НСПУ