Порівняно з попередніми подібними проєктами колективний роман-печворк «The Mysterious Ten» («Містична Десятка») може видатися скромнішим за чисельністю долучених авторів, себто співавторів, проте насправді в літературній площині передовсім важить якість, а не кількість. Традиційно координатором проєкту є Сергій Батура, який і винайшов означений колективний жанр, умотивував його актуальність і цінність, розробив концепції низки романів-печворків («Босорка», «Врятувати Білобога», «Коронація слова» тощо), навіть п’єси й кіносценарію колективного формату («Босорка»). Пан Сергій – автор низки наукових статей про колективний літературний печворк як метажанр та його вияви (роман, кіносценарій). С. Батура готує пролог до кожного з таких текстів, зокрема «The Mysterious Ten», де художньо втілює запропоновану концепцію й тим самим спонукає потенційних авторів продовжити, підхопити задум, рівночасно не зрікаючись власної стильової манери, генеруючи цікаві творчі ідеї, фіксуючи свої меседжі.
Власним прикладом Сергій Батура демонструє, як важливо й виграшно писати випробуваним, питомим «почерком». Оскільки прикметною ознакою ідіостилю автора є комізм в його широкій палітрі (від доброзичливого гумору до сатири, ба навіть ґротеску), оповідання, яке виконує роль прологу й має назву «Квася і Миколик», цілком відповідає впізнаваній манері письма пана Сергія. Автор попервах (у першому абзаці) щедрий на прихильні, добродушні, м’які характеристики: «Приспані шурхотом коліс пасажири солоденько посапували, а хтось навіть дозволяв собі хропіти»; «Прокинувшись зі сходом липневого сонця, мешканці різних куточків країни хто чим пошамкали до славетного міста Лева». Однак невдовзі, вже з другого абзацу, комізм стає суворішим, дедалі набираючи гостроти й сягаючи апогею невблаганності: «Пухкенький чоловічок із плішиною на маківці завалив свою вгодовану мордяку на тендітне плече мініатюрної обраниці, яка вже пів години терпіла булькотіння слини в роззявленому писку»; «селом Пахучі Кульбаби, як на зло, вешталися тільки сірі й солові лошаки»; «його слина закапала за виворіт новенької сукні дружини»; «туристи на м’яких сидіннях поворушилися та витріщили заспані беньки на охайного хлопчину років двадцяти»; «Не полишав голодний бичок свердлити очима людей, які з тарілками бігали довкола шведського столу і чавкали їжею на всі роти»… На перший погляд, пестливістю просякнуті імена героїв, винесені в назву оповідання-прологу й артикульовані в межах концепції рецензованого роману-печворку, – Квася (скорочено від «Квасолина») і Миколик. Хід сюжету генерує поступове усвідомлення, що тут має місце прийом ґротеску. Молода дружина під впливом матері, її «мудрих» порад обирає далекоглядну оптику, вигідну перспективу, хоча до свого новоспеченого чоловіка не плекає нічого, крім відрази. Звідси – її блискавичне й незворотне бажання вирушити вдвох у весільну подорож у форматі туру «The Mysterious Ten». Поетична варіація імені (Квася) не оскаржує чіткого розрахунку, який спонтанно і стрімко виховує в собі героїня. З усіх запропонованих десяти містичних локацій вона обирає саме Підгорецький замок (Золочівський район на Львівщині), адже характер легенд довкола культурно-історичної пам’ятки пізнього відродження й бароко достоту суголосний наміру Квасолини. Остання будь-що намагається розбудити, припросити, заманити дух Марії, легендарну Білу Пані, оскільки типаж Миколи відповідає образу Вацлава Жевуського (подейкують, останній через ревнощі замурував живцем свою молоду дружину, а відтак Квасолина, ретельно простудіювавши оповідки, уважно вислухавши всі чутки, сподівається на відплату, помсту з боку жертви). Комічний хист Сергія Батури продукує особливу інтригу й сюжетну динаміку, позаяк образи Квасі й Марії неочікувано зіллються воєдино. Тут приходить на пам’ять попередній роман-печворк «Коронація слова», відповідно до концепції якого Коронація схильна оприявнюватися в образах «живих» персонажів. Щодо роману-печворку «The Mysterious Ten» загалом та аналізованого оповідання С. Батури зокрема така тенденція не прописана в умовах, проте уява Миколи (з одного боку, спонтанна, а з іншого – оперта на суворі для нього, Миколи, обставини, загрозливі для життя), його дивовижна візія Марії, ніби змальованої з образу Квасолини, продукують ефект розчинення чи то злиття двох жіночих образів. Окремої уваги заслуговують прізвища головних героїв – Піндюрка й Буханець. Якщо Микола, чоловік вікової категорії 40+, охоплений перманентною охотою до їжі (прізвище, безсумнівно, відповідає ненаситному нутру персонажа), то Квася – в минулому проста, тендітна сільська дівчина, без соціального й фінансового важелів, на тепер жінка віком до 40 років (якщо триматися концепції роману, бо з тексту вона, либонь, видається молодшою) – насправді розкривається як потенційна (чи то пак у процесі реалізації) аб’юзерка, яка вміло керує забезпеченим чоловіком – власником сільської пекарні. І в цьому теж можемо добачити ґротеск, позаяк «піндюрка» – це щось мале, дрібне; натомість Микола – дебелий чолов’яга, якого автор іменує голодним бичком, адже здичавілий від голоду, він миттєво зрікається всього людського, культурного, цивілізаційного. Незмінним лишається тваринний інстинкт живлення. Втамувавши голод, Микола мимоволі витворює власну легенду, тим самим назагал формує собі репутацію жертви й водночас героя. Ба більше, для Квасі він ще й рятівник, бо Марія-привид таки розставить всі крапки над і, перевиховавши Квасю і трансформувавши ставлення тієї до чоловіка.
До речі, окрім Підгорецького замку, в оповіданні С. Батури згадані дев’ять інших легендарних локацій, визначених концепцією (Тараканівський форт на Рівненщині, галявина Громовище на Житомирщині, Лиса гора в Києві, Бугайський трикутник на Сумщині, вінницька психіатрична лікарня, кладовище з вампірами на Івано-Франківщині, тернопільський будинок із примарами, Луцький замок, озеро привидів на Хмельниччині), ба навіть у репліках другорядних персонажів передано лаконічну характеристику, містичний пафос кожної з місцин.
Якщо звернутися до статистики, то відзначимо, що фокусною локацією автори обирають насамперед Підгорецький замок (Сергій Батура, Раміна Солнцева, Тетяна Шпак), Лису гору (Ольга Томашук, Лана Краска, Кейт Зорен, Юлія Нікора, Валентина Курило), вінницьку психіатричну лікарню (ХАнна, Анастасія, Олександр Гулій, Анна Стоун). Загалом у колективному романі представлено 18 оповідань як окремі глави, утім, Лана Краска, Юлія Нікора, Анастасія презентують по два свої тексти. Цікавий момент: не всі долучені райтери готові оприлюднювати автонім, більше того, дехто воліє сховатися за справжнім / вигаданим іменем, не вказуючи прізвища (Анастасія) або навіть моделюючи оригінальний підпис (ХАнна).
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Аналізований колективний роман-печворк прикметний множинністю стильових манер, сюжетних картин, контекстів. І все ж, акцентувавши вище пріоритет натренованого автором «почерку», ми переконані, що всі причетні творять експериментальне письмо, адже навіть ті, котрі вже мають досвід співавторства у форматі колективного роману-печворку, щоразу стикаються з новими викликами. Чи можемо говорити про рівноправність, коли до реалізації проєкту залучені і першопрохідці, і так звані віртуози? Думається, тут важать передовсім літературний досвід, рівень письма, адже це та інше направду впливає на якість тексту, є маркером «проба пера / довершений варіант». Так, обидва невеликі оповідання Анастасії («Сон письменника», «Дім примар») є цікавим чтивом, проте навіюють враження «сируватості», спонукають до рекомендації доопрацювання (невиправдані повтори, обмежений словник, брак художніх деталей, незаповнені лакуни вкрай збіднюють текст, а лексичні й пунктуаційні помилки впливають на сприймання, серйозно шкодять твору). Ба більше, вряди-годи відчувається певна штучність щодо конструювання сюжету, впадає в око невміння замаскувати надмету – бути долученим (-ною) до проєкту. Так, ніби автор(ка) будь-що прагне втиснути текст у межі концепції, не переймаючись іншими, насправді значно важливішими й вагомішими аспектами. Звідси – тенденція до явної маніпулятивності, яка не лише шкодить тексту як продукту, а й зводить всі авторські зусилля нанівець.
Далі докладніше про окремі глави колективного тексту.
Світлана Молчан в оповіданні «Ніч під фортом» репрезентує Тараканівський форт (Нову Дубенську фортецю) – пам’ятку архітектури ХІХ століття: «Червона цегла, віконниці, тунелі, арки, бійниці… Видовище заворожувало масштабами й напівзруйнованим виглядом». Дотримуючись концепції роману, авторка занурює своїх героїв (Макса, Дмитра, Оксану, Світлану) як шукачів пригод у містичну атмосферу. Зустріч персонажів із велетами-монстрами дає змогу добачити в тексті елементи фентезі. Двометрові крилаті створіння, врешті-решт, не є виразом абсолютної фантазії авторки, а більшою мірою оперті на легенди: «Їх тут було чимало: діти, підлітки, жінки, чоловіки. Старих не було. З блідою сірою шкірою, що не бачила сонця, напівпрозорими крилами, білим, як сивина, волоссям, масивними щелепами й великими блакитними очима. Майже істинні загублені арійці». С. Молчан розширює прописане в концепції, додаючи до дорослих велетів дітей та увиразнюючи їх арійське походження. Ці велети мешкають у підземеллях – ніби поруч із людьми, але воднораз ізольовано: мають свій острівець, своєрідний штетл. Зрештою, таких штетлів може бути чимало, адже на це натякає одна з представниць таємничої цивілізації Марта.
Часові межі здатні розмикатися. Так, одним зі сюжетних прийомів є «ковзання часу». Подібне спостерігаємо не лише стосовно Тараканівського форту (Світлана Молчан), а й щодо Бугайського трикутника, який порівнюють із Бермудським (оповідання Олександри Торгонської «Відчайдушні мандрівники»). Довкола обох локацій досі ширяться чутки про зсув (збій) часу вперед-назад, тож прийом «ковзання часу» цілком виправданий.
Важливо, що місцеві мешканці не лише заробляють на туристах, а й за потреби (насамперед коли йдеться про потенційну загрозу для життя) допомагають їм. Такими є зображені Світланою Молчан пані Марія та Іван. В інших текстах помічаємо схоже ставлення осілого населення до гостей, а у вже згаданому оповіданні Олександри Торгонської молоді туристи зважуються провчити господарів, аби ті пізнали те саме, на що наражають візитерів.
В оповіданні Ольги Томашук («Шабаш на Лисій горі, або Як я зустріла свого майбутнього чоловіка») прокреслено весь маршрут у межах туру «The Mysterious Ten», проте героїнь, Оксану й Лізу, цікавить саме Лиса гора. Ініціаторкою постає Ліза, нараторка Оксана спершу лише слідує за подругою, однак далі спрага містики вполонює і її. Дівчата помічають, що з кожною новою локацією порожніх місць у бусі більшає, але жодної трагедії – справа у витривалості, стійкості учасників туру до гострих відчуттів: «Не подумайте, що ми черстві та жорстокі, ніхто не помер. Дехто з нас вже отримав свої пригоди та вирішив на цьому завершити свою мандрівку, а дехто вирішив спробувати витримати цей тур до кінця». У кожному разі Оксана не губить обачності, знаючи дар подруги лізти в халепу. Тим паче гід настійно попереджає про небезпеку, в деталях розповідає про відьомський шабаш, адже візит туристів на Лису гору припадає на ніч Івана Купала. Авторка вкладає у вуста гіда історію Лисої гори. Ліза, однак, не вдовольняється ґрунтовною моторошною розповіддю – їй кортить дізнатися про обряди, які допомагають звичайній дівчині стати відьмою. «Жінка – як пакетик чаю. Ніколи не знаєш, наскільки міцна, заки вона не потрапить в окріп», – свого часу мовила Елеонора Рузвельт. Ця сентенція має стосунок до обох героїнь, які через палкий інтерес (надто Лізин) устряють у неприємну історію. Назва оповідання натякає на присутність love story – зрештою, так воно і є… Аби не хитромудрий залицяльник, хтозна, чи лишилося б щось від дівчат, окрім їхніх бутафорських носів у руках відьми…
Оповідання ХАнни «Примара на пів ставки» має ознаки не лише містичного фентезі, як більшість представлених тут текстів (концепція зобов’язує), а й психологічного трилеру. «Свідки вашого дійства повинні бути переконані, що бачили реальних привидів, а не дешевих акторів. У нас тут справжня містика, а не банальний будинок жахів з парку атракціонів», – роздає вказівки студентам представник турагенції «Битий шлях». Коли активовано чіткий розподіл та планування, реалізовано травестійний ритуал, обряд «метаморфоз», певно, вже не лишається місця для містики. Чи таки навпаки? Зрештою, духи – не пасивні субстанції минулого. Вони активні учасники сюжету, які здатні втручатися в людське життя з метою перевиховання того чи того героя. Так стається з Артемом, який усе піддає сумнівам, поводиться зухвало, принижуючи інших – і живих, і мертвих. Щоправда, до певного моменту… «бліде зморшкувате обличчя з темними проваллями очей та впалими щоками», інвалідний візок, що самовільно рухається й переслідує хлопця, зачинені двері палати, шалений струс лікарняних меблів, штурхани невідомого, з’ява лікаря з пазурами… Що це – схрещення світів чи вияви божевілля? Ситуативне потьмарення чи приреченість? Вочевидь, текст ХАнни має повчальний характер: з померлими не жартують, із них не кепкують, їх не дражнять, бо те, що можуть вибачити живі, мертві не прощають… Оповідання має відкритий фінал, який спонукає до розмислів і домислів. З масиву представлених у межах колективного роману-печворку цей текст – один із найбільш моторошних (мають місце ознаки жанру horror).
Хоча наступне оповідання Анастасії «Сон письменника» подовжує містичну й лячну атмосферу вінницької психіатричної лікарні («Раптом чую голоси. То були страшні примарні лікарі із демонічними очима. Їхні чорні пазурі залишили слід на стіні, від яких пішли тріщини та почав сипатися тиньк. У деяких примар були страшні та іржаві кайданки для пацієнтів, хворих на шизофренію»), воно все ж значно поступається напругою і не генерує такого ефекту «присутності», як попереднє. Щоправда, детальні описи сцен насилля, виконані у стилістиці horror fiction, безумовно, навіюють жах на реципієнта. Усвідомлення, що це лише сон (прийом видінь ще в літературі романтизму вказував на хистку межу між світами), дозволяє кінцівку тексту Анастасії позиціонувати оптимістичною, хоча гра психіки (свідомого та несвідомого), безперечно, здійснює сильний емоційний вплив на читача, попри всі літературні прогалини, фіксовані вище. Інше оповідання Анастасії («Дім примар») переносить до Тернополя, а саме до будинку з примарами. Наратор в обох творах – особа чоловічої статі. З’ява привида, схожого на хмаринку пару з чайника, відповідає художньому задуму. Щоправда, комунікація героя-наратора з привидами зупиняється на рівні гармидеру в кімнаті. Єдине риторичне питання, що хвилює: яку ж книгу (чи то книги) пишуть герої-оповідачі обох оповідань? Думається, йдеться про одну особу й одну книгу, але яку саме? Можливо, участь у колективних проєктах є (стане?) продуктивним стартом у реалізації тексту ширшого формату…
Авторка 6-ї глави, а саме оповідання «Авантюрист», Раміна Солнцева слідом за С. Батурою запрошує реципієнтів до Підгорецького замку, артикулюючи різні варіації легенди, пов’язаної з образом Білої Пані, духом Марії. Головний герой Вадим, керівник невеликої детективної агенції, направду вирізняється серед подібних. Його авантюрна вдача не вдовольняється пересічними справами, а тяжіє до містичного й надприродного. Щоправда, детективний досвід таки дається взнаки: напередодні подорожі Вадим ретельно опрацьовує матеріали про замок, розсудливо лагодиться в дорогу, а не вирушає наосліп у невідомість. Уже прибувши до пункту призначення, чоловік продовжує уважне обстеження. Якщо в оповіданні С. Батури образ Марії дослівно сприймається як тригер, якого бояться та уникають (для головних героїв вона однозначно добра фея), то в творі Раміни Солнцевої оприявлена полярна тенденція. «Вона завжди допомагає закоханим. Не терпить брехні та підлості», – пояснює екскурсовод високу (читаймо: благородну) місію таємничої жінки. У тексті розмивається межа між сном і явою, теперішнім і минулим. Образи Олесі й Марії дивним чином переплітаються. Вадима й Олесю єднає спільна справа, спільна таємниця… і взаємне почуття, заради якого варто побороти зло, уособлене в сірих тінях… Важко, але все під силу, коли за помічницю Марія…
Тетяна Шпак підхоплює стратегію містифікації Підгорецького замку, щоправда, в її оповіданні «Найкраща у світі» за головних героїв уже не молодь, а літнє подружжя. Ще один маніфест жіночої солідарності, адже привид Марії («Бліда і напівпрозора. На ній була красива мереживна сукня білого кольору. По одягу та зачісці було видно, що ця жінка з минулого») стає помічницею-порадницею для Юлії, над шлюбом котрої нависає загроза. Ба більше, знову стається перевтілення одного образу в інший чи то злиття персонажок (Марія – Марина) – прозираємо суголосся навіть на рівні імен. Зачудовує романтична розповідь гіда-персонажа про кущ троянди, якому Марія Жевуська нібито звіряла свої страждання й самотність, нарікала на чоловіка-тирана. «Звісно, що це не той самий кущ, який ріс у саду пана Жевуського, але садівники зберігають цю рослину, оновлюючи її з коріння. І він дійсно виглядає саме так, яким зображений на картинах, що висять у замку». Авторка наділяє трояндовий кущ магічною силою, артикулюючи його передумовою метаморфоз (трансформації): молода Юлія фактично проживає Маріїні тортури. Ім’я визвольника всім зрозуміле, а от хто є катом? Чи не задіяні тут два різні «я» одного й того ж чоловіка? І чи не є сон маскуванням іншої дійсності, іншого хронотопу – не менш реальних за наше свідоме життя…
У своєму оповіданні «Привиди минулого» Veronika J–Smith подібно до Світлани Молчан, Олександри Торгонської зображує чотирьох героїв, точніше кажучи, дві пари: Олена – Олег, Віка – Макс. Тут теж має місце мотив метаморфоз, але він, далебі, не одноепізодичний, не ситуативний, а дослівно домінантний, наскрізний. Трансформації зазнають усі молоді люди без винятку. Жоден (жодна) з них не є пасивним спостерігачем: усі чотири задіяні в метаморфозах – перевтіленні в інші часопросторові координати, чужі тілесні оболонки. Жодна трансформація не є спонтанною чи випадковою, адже вона впливає на долю кожної особи – і з минулого, і з новочасся. Віка, перевтілена в Оксану, переживає кохання до одруженого коменданта замку Мстислава, роль котрого виконує бойфренд Віки – Максим. Олені випадає тілесна оболонка Марійки – дружини Мстислава. Тим часом Олег перевтілений в батька Оксани. В оповіданні оприявлено любовний трикутник (Марійка – Мстислав – Оксана), себто має місце давня трагедія, втім, насправді драма стосується всіх чотирьох. Оксана покарана за «заборонене» кохання, Мстислав – за зраду дружини, Марійка – за бажання помститися суперниці і будь-що втримати чоловіка, Олег – за пекельний гнів до рідної дитини й позбавлення її життя. Здається, справжній злочинець лише останній і саме він має понести кару, та чи так це станеться? Створюється враження, що Мстислав над усе бажає власної смерті, адже на цім світі він не має змоги бути з коханою, то хай хоч той світ дозволить їм возз’єднатися… Проживання минулого є підказкою та орієнтиром для молодих людей сьогодення, адже дехто усвідомлює тягар минувшини (Олена та Олег), а дехто навпаки підважує почуття (Віка й Максим). Кінцівка твору може видатися дещо патетичною, але й до абсолютного «happy end» тут не близько, адже за спинами всіх чотирьох чужа трагедія, що, вочевидь, уже стала їхньою спільною. Кілька сентенцій наприкінці прочитуються направду афористично: «кохання і віра одне в одного можуть подолати будь-які випробування, навіть якщо ці випробування простягаються крізь століття»; «іноді час може зцілювати, якщо навчитися відпускати». Наголосимо, що цей твір єдиний, де за містичну локацію обрано Луцький замок. Усупереч концепції та творчому задуму (блукання привида Оксани в замку) Veronika J-Smith увиразнює метаморфози як художній прийом і структурний елемент.
В обох текстах Лани Краски з героями в дорозі стаються трабли. Так, Олена з оповідання «Ритуал. Відьми Лисої гори» навіює враження соціофобки, пояснюючи свою ізольованість так званим третім оком або здатністю бачити незриме: «внутрішнє начиння суб’єкту бесіди бачиш наскрізь ледь не з першої ж хвилини». Як же стається так, що вона, надуважна до деталей, утрапляє під вплив «холодної леді» Марії? Усвідомлює, що це пастка, втім, не може протидіяти… З одного боку, обставини, що складаються, підштовхують Олену до зближення з Марією, а з іншого – персонажка направду поступається своїми планами, жертвує задумами… Наростання інертності героїні – знак, що втручається ще дехто… Подібний вплив шириться не лише на Олену… Лана Краска докладно розписує і змальовує відьмацьку ієрархію, вгортає відьом у вир проблем, подібних до людських. Увиразнюючи Олену на початку твору, переконуючи читачів, що це, власне, і є головна героїня (хибне уявлення? Своєрідний фальстарт?), авторка згодом концентрується на відьмах, якими рухає віра: «чемність та чарівність – то шлях до перемоги». Лише з 9 розділу (частини чи глави) увага Лани Краски знов перейде до Олени, котра фіксуватиме в деталях власне зневолення. Несвобода як така сягає далі: «З долини до ніг уважних слухачів тягнулися сріблясті, місцями блискучі пасма туману. Мов ті мотузки, вони зміями обплітали кожного, хто не мав у собі відьмацької частки. Обплітали, прив’язували, тримали». Авторка зображує війну, що нагадує змагання між олімпійцями й титанами. Щоправда, тут домінує жінка, вкрай схожа на амазонку, яка виборює Світло і Свободу. Це війна за виживання. Перехід від хаосу до космосу. А може, й художня ілюстрація того, що маленька жінка має снагу вершити великі справи…
На відміну від попереднього оповідання з фокусом на Лисій горі як магічній локації у творі «Характерник. Хроніка Івано-Франківської битви» художньо презентовано івано-франківський цвинтар із вампірами. Якщо в першому творі Лани Краски реальний і міфологічно-містичний світи існують на різних рівнях, але в одній часовій площині, що не заважає їм перетинатися, то тут ми бачимо схрещення-переплетення двох темпоральних вимірів – минулого й теперішнього. Подібно до Олени з попереднього оповідання Тарас страждає на соціофобію. Особливим чином остання загострюється, коли йдеться про вокзали: «Тарас ненавидів вокзали. Усі. Без винятків. Чи авто, чи залізничні, чи річкові – різниця тільки в назві та геолокаційних даних. А так – одна й та сама чортівня під різними соусами». Чи то авторка вправляється у виписуванні деталей у межах діагнозу, чи то Тарас є довершеною версією Олени в її несприйнятті соціуму – аж до фізіологічних патологій: «Ті напади були справжнісінькою панікою, від якої болючими хвилями судомило кожен м’яз». Далі вловлюємо причину такої фобії: має місце часова невідповідність, зумовлена переходом із минувшини в сучасність. Оповідання Лани Краски вирізняється з усього масиву представлених у колективному романі текстів апелюванням до історичних постатей – Івана Сірка, Богдана Хмельницького. Ба більше, йдеться не просто про тло доби (хіба згадка про Хмельницького як маркер Хмельниччини), а активних учасників сюжетної канви (Сірко). Згадано переможну битву під Жовтими Водами, яка стала успішним почином національно-визвольної війни під проводом Б. Хмельницького. Тут вона, вочевидь, міфологізована: «Отаман правду казав, що та битва на Жовтих водах ще вилізе їм усім боком. Казав — і як у воду дивився. І чотириста років не минуло, як його передбачення справдилося».
Як відомо, Іван Сірко – рекордсмен щодо частоти обрань кошовим отаманом (за різними джерелами від 12 до 15 разів). Козаки-побратими величали його характерником, а вороги – «урус-шайтаном» (себто руський чорт).
Та ми думали, ой, та ми ж думали,
Що то місяць в степу, ой, зіходжає, –
Аж то козак Сірко, та козак же Сірко
На битому шляху на татар оступає, –
мовиться в історичній пісні.
У рецепції Лани Краски Іван Сірко є символом непокори, волелюбства, відчайдушності, впертості, рішучої дії: «Та коли то було, щоб Сірко гетьмана послухав? Чи скасував свій наказ, бо батько інше наказав? Скоріше небо на землю впаде, а чорти в пеклі Богу молитися почнуть, аніж козаки побачать, як отаман стане на коліна. Най хоч і перед своїм. Най хоч і перед Хмелем».
Тарас, до якого від початку тексту прикута читачева увага, – радше узагальнений образ козака, який дещо скидається на Петра Шраменка з історичного роману-хроніки Пантелеймона Куліша «Чорна рада»: прозираємо певну схильність до ліризму, мрійливості (попри вияви іронії та навіть сатири). Натомість Сірко певним чином нагадує Івана Шрама з того самого твору. З іншого боку, Тарас може перегукуватися зі сучасним захисником у зоні дислокації: «козак не встиг сьогодні прийняти пігулки й тепер тримався з останніх сил, аби не звалитися на підлогу в конвульсіях». Художній образ Сірка підважує зміст легенд про нього: «Один погляд на Сірка — і настрій та образи відійшли на другий план, полишивши по собі лиш спомин». Сентенція «<…> що до Сіркових рук попаде, те навіть смерть не відбере» прочитується як прислів’я та, вочевидь, має фольклорне походження.
Варто відзначити стиль письма Лани Краски: вона вміло передає емоції персонажів влучними дієсловами, не гребуючи прислівниками (хоча з ними часто радять бути обережними) та фразеологізмами. Звідси – соковита мова художнього твору. До прикладу: « — А щоб тебе холера забрала! — прошипів крізь зуби Тарас, відчуваючи, як від надмірного «лікування» естетизмом йому кривить навскіс обличчя, ніби він добряче так кислиці відкусив, а потім ще й оцту зверху додав як приправу»; «Сіркові ж і справді не було різниці — чи бика проміж очей «приголубити», чи побратима уму-розуму «навчити»»; «Бо ще на той світ загонять — праведникам та янголам п’яти мити»; «На весь християнський світ струменіло силою та душами вбитих ворогів». Вислів «чужого не візьму, але й свого не віддам» має стосунок до боротьби УНР проти більшовицької росії, а нині достоту увиразнюється й резонує.
В оповіданні «Характерник…» жіночий образ із дивним іменням Миша (насправді Марійка) наділений особливою силою та магією. Здається, ця персонажка точно не є земною у звичному сенсі, бо ж як їй вдається перевершувати таких спритних і завзятих козаків? Навмисно чи спонтанно, але саме жінка веде козаків туди, де можна стати «красивою непорушною масою, скрученою в баранячий ріг»… Авторка вміє тримати інтригу. Сюжетна канва розвивається динамічно. Оповідання з елементами фентезі набуває рис детективу, жанру horror (епізод із цвинтарем), навіть героїчного епосу (битва світла/пітьми, ідеалізація та оспівування)… Щодо піджанрів фентезі, то прозираємо тут ознаки козацького фентезі та роментезі…
У кожного/кожної з персонажів своя правда і своя надмета. Спершу Тарас зі Сірком і Марійка опиняються по різні боки фронту, але невдовзі після розкриття дівочими вустами історії об’єднуються в ім’я перемоги Правди і Світла. Відповідно до художнього задуму, прописаного Сергієм Батурою, дух Константина Спузяка вертається до «родинного маєтку на цвинтарі та намагається відвоювати свою землю у вампірів, які вже давно тут поселилися. Туристи приїздять до маєтку за гострими відчуттями». У художній інтерпретації Лани Краски такими «туристами» постають козаки як гості з минулого. Авторка розгортає генетичне дерево Константина Спузяка, задіюючи його нащадків. Варто наголосити, що Константин Спузяк теж є гостем із минулого. Впродовж сотні років він бореться з живими мерцями, вдаючись до різних методів боротьби, проте одноосібно не здатен подолати зло: «намагається упокоїти цих кровопивців, хапаючись за будь-який спосіб — чи реальний, чи фантастичний. Та що б він не робив, а ті перевертні та вампіри з’являються знову, ніби їм нічого й не було». Відтак змушений певними знаками-меседжами спонукати нащадків до активних дій, аби спільно перемога над темними силами була звершена. Бо ж козаки-характерники, зокрема легендарний Сірко, навіть через чотири століття мають достатньо снаги подужати пітьму… І передати у спадок козацький дух як ресурс сучасним воїнам… Щоправда, не обходиться й без «але»: родину Спузяків Сірко сприймає з осторогою через польську приналежність. І все ж минуло достатньо відтоді, як українці й поляки ворогували, спливло багато води – наразі є серйозніший супротивник… Синтез шляхетського гонору та брудного одягу як ілюстрація певної недоладності чи то немочі (прийом ґротеску) навіть у Сірка викликає якщо не співчуття, то бодай прихильність до Константина Спузяка. Тим паче спільна мета нівелює будь-які конфронтації в минулому й навіть теперішньому. Либонь, саме так перепрочитується й переосмислюється історія… Прозираємо сакральність числа «3» (третя година, трійко відчайдухів).
Уже двічі згадувалося оповідання Олександри Торгонської «Відчайдушні мандрівники», створене, між іншим, відповідно до художнього задуму, прописаного Сергієм Батурою в межах концепції роману-печворку. Експозиція твору прикметна яскравою українською топонімікою та широкою географією. Артикульовано хутір Мала Бугайка (Сумщина), який дослівно зник із мапи. У матеріалах його подають як порожню, безлюдну місцину, досі марковану міфами й легендами. Усі дивовижні аномалії пояснюють не паранормальними явищами, а специфікою магнітного поля. Порожнеча місцевості (художньо як хутір, село) не є абсолютною, адже зустрічаємося з місцевим подружжям (баба Устина й дід Левко), а також фіксуємо одухотвореність осель: «Спорожнілі хати дивилися на туристів своїми сумними вікнами, немов очима». Портретна характеристика подружжя повністю відповідає поданому опису в межах концепції колективного роману-печворку.
Констатований вище прийом «ковзання часу», мотив «дзеркала» й «задзеркалля» як схрещення «тут» і «там» вирізняють текст Олександри Торгонської. Разом із тим окремі фрагменти буквально списані з концепції, що, думається, збіднюють текст, знижують його оригінальність і вартість, як-от: «А баба та дід заманюють до часових пасток тих, які не догодили подружжю, проявили зверхність, неповагу або здогадалися про їхню таємницю».
Оповідання Анни Дячук «Ковдра для болотяника» презентує художню інтерпретацію містичного озера Вікнини в селі Хропотова, що на Хмельниччині. Молода пара, Стас і Кіра, в межах туристичного маршруту «The Mysterious Ten» опиняється на локації № 2. Дослівно з першої сторінки Кіра постає перед реципієнтом природною, такою, яка не прикрашає себе («буркотіла невдоволена», «закопилила губу», «невдоволено спустилася», «продовжувала обурюватися», «зверхньо оглядала»), не приховує своїх планів («Вона завжди мріяла вирватися із невеличкого поселення, і завдяки навчанню в університеті їй це вдалося. Тепер потрібно лише вдало вийти заміж. Бо що ще треба для дівчини? Горбатитися на роботі цілими днями – це не для неї»). Отже, безсумнівно, така персонажка не може викликати ані симпатії, ані співчуття. Натомість Стас, попри свій матеріальний статус, створює враження чемного хлопця (пояснив, вказав на номерок у руці, зазирнув). У хатині дядька Юхима дисонанс підтверджується: не встиг договорити (Стас) – перебила хлопця на півслові (Кіра). Дядько Юхим – не просто корінний мешканець і господар дому. У ході сюжету виникає підозра, що він спроможний зазнавати метаморфоз із метою перевиховання гостей. Недарма ж він уміє дивитися глибше за звичайну людину, так би мовити, зріти в корінь… Його знання озера сягає далі за поголоси. Якщо в оповіданні О. Торгонської функцію порталу виконує дзеркало, то у творі А. Дячук такою роллю наділене озеро, а саме нори (джерела). Простакуватий, наївний на перший погляд, дядько Юхим насправді може наводити жах навіть на осілих (Люсю), роздає завдання гостям, зокрема Стасові та Кірі. Завдяки випробуванням розкривається істинна суть людини. Цікаве спостереження: за доброзичливою манерою може ховатися дещо лихе і зловісне й навпаки за зовнішнім негативом, поведінковою токсичністю – вразливе й питоме. Хтось отримає покарання, а дехто, по інший бік порталу, опиниться перед вибором і збагне себе справжнього (справжню). Виникає острах, що наміри Стаса могли зайти далі, аби не гігантський риб’ячий хвіст… Розповідь Світозара про його давні умисли здається дослівно дзеркальним відображенням ситуації зі Стасом та Кірою, щоправда, Світозар навіть через 10 років має шанс на порятунок душі, а Стас? Певно, болотяник (чи ж не аватар дядька Юхима?) – вправний психотерапевт, який намацує шляхи виходу клієнтів із травматичного досвіду, тож зневолення – це насправді шлях до себе. Хтось отримує оновлене життя, а дехто наближається до божевілля… Кожному своя школа і свій квиток у майбутнє.
Олександр Гулій, автор оповідання «Шабаш у психлікарні», що становить 13-ту главу колективного роману (чи ж випадково?), відсилає своїх героїв, Андрія та Настю, до вінницької психіатричної лікарні на Геловін (в інших текстах превалює місячна повня як містичний час). У творі увиразнено цінність закладу як знакової локації: «бути у Вінниці й не сходити до цієї лікарні – це все одно, що поїхати у Рим, та не відвідати Колізей». Несподівана з’ява гіда та його портретна характеристика нівелюють перше враження учасників туру щодо лікарні. «Було у ньому щось ненормальне, моторошне. Щось схоже він (Андрій – Г. К.-С.) відчував у пам’ятну ніч битви між двома босорками. Тоді від суперниці Євдокії йшла якась така ж неприємна енергія. Немов віяло з відкритої могили» (відсилання до першого колективного роману-печворку «Босорка» – і таких згадок декілька). Андрій украй стривожений, він фіксує кожну деталь, що свідчить про зв’язок із потойбіччям. Натомість Настя відчуває виняткові цікавість та інтригу. В Андрія ж відчуття небезпеки, тривожність перетікають у відразу. Чи то передчуття щодо результатів жеребкування? Містика, моторошність, інтрига лише наростатимуть… Інтерес Насті зміниться страхом: «На її зблідлому обличчі у світлі ліхтарика залягли темні тіні».
Отже, щодо жанрово-стильової специфіки оповідання О. Гулія фіксуємо ознаки фентезі, до яких додаються риси horror (культова споруда психлікарні, моторошна атмосфера, нагнітання страху, нарощення пітьми); перше підсилюється другим і навпаки. Це прозирає в кожній деталі: згадка про прокляття босорки – чорна громада будівлі – відчуття стеження – паніка – погіршення погодних умов (холодний вітер, дощ) – зміна вигляду будівлі (стара й покинута) – зустріч зі страшною скаліченою жіночою постаттю… У ході чтива створюється враження, що герої втрапляють або в минуле, або в іншу реальність, від якої віє суцільною ґотикою. Обом видається, що це «якийсь темний брат-близнюк» звичайного світу. Суцільна порожнеча… Фізіологічний страх… Автору вдається впродовж усього тексту забезпечити візуалізацію за допомогою прийому кінематографічності. Прозираємо також вкраплення іронії, як-от: «Я не знаю, що таке гарбузове лате, — у ступорі відповів Остап, — але вочевидь це щось таке, на шляху до чого перед жінкою краще не ставати». Либонь, гарбузове лате може бути точкою опори, чимось таким, що фіксує-закріплює присутність у цьому світі – жорсткому, жорстокому, непередбачуваному, та все ж такому, де можна бути, тримаючись своїх людей.
В оповіданні «Тут буду страждати тільки Я» Анна Стоун не обмежується обраною містичною локацією. Її героїня Кіра відвідує спершу Підгорецький замок, хоча лишається невдоволеною через нереалізовані відчуття ґотики, затим прибуває до вінницької психлікарні. Екстер’єр є знаком, що містичні пригоди на старті: «Стара споруда нагадувала величезного химерного звіра, що мовчки спостерігав за своїми жертвами». І все ж порівняно з напругою твору О. Гулія тут усе лайтово. Дивує, епатує обрана стратегія авторки: вона міняє місцями героїню та привидів, себто наступальну функцію реалізує перша. Відтак текст, який мав перспективи бути дотичним до горору, набуває виявів комізму (наприклад: аналогія між привидом та колишнім). Пишучи про Кіру, Анна Стоун, либонь, фіксує і власне зізнання: «Навряд їй вдасться написати містичну повість для збірки. А ось над тим, щоб змінити жанр своїх майбутніх книг, дівчина почала замислюватися. Хоча гумор у неї ніколи не виходив, скільки б вона не намагалася написати щось веселе. Лише сарказм, іронія…». Кіра норовить перевиховати примару, розкриваючи тій її та їй подібних необмежені можливості: «Ти можеш <…> втілити все це в життя. Або у смерть… Замість цього ти займаєшся якоюсь дичиною. Ти сидиш і ридаєш». Кіра є втіленням сучасної української жінки, яка тримає на своїх плечах земні клопоти, а силою молитви – воїнів.
Авторка оповідання «Відьомське царство» Кейт Зорен художньо змальовує Лису гору, але на відміну від інших текстів із фокусуванням означеного топоніму відьми тут «білі»: вони не становлять загрози, а навпаки взаємодіють із людським світом, гуманні, доброзичливі істоти. Здається, щойно зійшли з малюнків, що у дитячих книгах, подібно до велетів-монстрів із твору Світлани Молчан мешкають у підземному царстві, що є самостійною адміністративно-територіальною одиницею з мережею вулиць та будиночків із гостроверхими дахами… Відьми не вважають людей поживою, навпаки полюбляють приймати гостей, пригощають їх полуничним компотом із карафки, налисниками з мухоморами…. Захисні куполи на будинках сканують мізки незнайомців – чи ж не розвиток ШІ? Виходять назовні зміцнити свою ауру й поміркувати про життя. Тож недивно, що героїні (Соня й Ніка) налаштовані повернутися на містичну локацію до новоспечених знайомих. А те, що там лишився блиск для губ, є добрим знаком і для дівчат, і для відьом…
Оповідання Юлії Нікори «Ламантин» вирізняється змалюванням галявини Громовища (або Гніздо блискавок), а у творі «Проклята» увиразнено популярну в романі Лису гору. В обох текстах добачаємо риси міфологічного фентезі. Впадає в око стилістика: «Розплющити очі було подвигом, а розліпити губи — справжнім викликом. Якщо я дух, то якого Темного все так болить?» («Проклята»). Добачаємо елементи іронії та сатири (опис маршрутки). Як ілюстрація: «Пасажири, підхопивши свої камери, рюкзаки та радикуліт, потягнулися до дверей. Поки виповзали з того драндулету, небо якось непомітно почорніло…»; «Схоже, мій онучок із дружками справді тут пройшли, як танк по капусті. <…> Ще й, напевно, галасували між собою, як стадо галактичних биків на випасі!». Авторка діджиталізує відьом: «З нормальними, пристойними технологіями, а не казанами й мухоморами в кишені». Відьма-нараторка Радниця має всюдиліт (замість мітли – парасолька). Мова її, відьмацька, насичена оригінальними висловами: «Мати моя — ящірка, в якому вигляді на люди виходить!». Радниця намагається навести лад і врозумити молоде покоління: «Якщо не хочете Кодекс вчити, то вчіться розбиратися з наслідками». Відьма – Сократ у спідниці: не озвучує істини, а підводить до неї. Рівночасно, як справжня українська жінка, обирає родину: «Я свою справу зробила, далі нехай самі розбираються. Мені ще онука розшукати треба. Я вже йому влаштую! Пару століть сісти не зможе!». В оповіданні «Проклята» впізнається сучасна українська людина: «На вкритий плющем кам’яний виступ опустилася малесенька прудка пташка. Вона насторожено озирнулася, але, мабуть, так і не помітивши загрози, повернула голову і почала методично очищати пір’ячко на правому крилі»; ««Гадаю, жива», — майнула думка, хоч особливої радості це не викликало. Все тіло боліло, але я, як і раніше, почувалася справжньою, живою». А от Верага (Віра) нагадує підлітка: «Найстарша дочка в нашому роду — наче дикий вітер: хвацька, свавільна, непокірна. Зникала вона і раніше, нікому ні слова не сказавши…». У творі артикульовано тему роду, проблему вибору. Текст прочитується як міф, де оприявлено антиномію Світло / Темрява. Лада намагається достукатися до своєї сестри Віри, проте марно: та обирає пітьму – і цим остаточно себе знищує… Тим часом Лада довершує себе Світлом, а світ проходить стадію переродження-оновлення.
Валентина Курило в оповіданні «Коловрат» теж фокусує увагу на Лисій горі, зокрема на язичницькому капищі Перуна. За містичний час узято Вальпургієву ніч на відміну від інших текстів, об’єднаних спільним топонімом. Твір має ознаки детективу, адже, приміром, мета візиту Олексія на Лису гору – пошук не гострих відчуттів, а зниклої сестри… Подібно до героїнь твору Кейт Зорен персонажі оповідання Валентини Курило матимуть привід (а головне – бажання!) повернутися на Лису гору…
Насамкінець наголосимо, що дослівно кожен текст, представлений у рецензованому колективному романі-печворку «The Mysterious Ten», ілюструє органічне сплетення реального й містичного світів. Персонажі міфологічної парадигми (привиди, вампіри, болотяник, упирі, вовкулаки), історичні постаті (Іван Сірко) входять у світ героїв, ба більше, часто-густо вносять позитивні корективи в людські душі й долі.
Ганна Клименко-Синьоок,
кандидатка філологічних наук,
доцентка кафедри української літератури та компаративістики
Черкаського національного університету імені Богдана Хмельницького,
поетка, перекладачка, критикиня,
членкиня НСПУ