“Українська літературна газета”, ч. 16 (334), 19 серпня 2022
Мандрик-Куйбіда К. Ставай, Україно, до бою! Івано-Франківськ: Місто НВ, 264 с.
Книга Катерини Мандрик-Куйбіди «Ставай, Україно, до бою!» не є поетичною збіркою у звичному розумінні: це радше видання, яке допомагає зберегти пам’ять про видатну особистість – поетку й борчиню за незалежність України, яка цьогоріч уже з горішніх висот відзначає своє 95-річчя.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Вступне слово Степана Хороба «…У серці з правдою святою…» представляє докладний аналіз творчої спадщини Катерини Мандрик-Куйбіди. Разом із тим пересічного читача, вочевидь, більше «зачепить» передмова сина поетки – Василя Куйбіди, де подані рефлексії найріднішої людини. З відстані років В. Куйбіда осмислює вплив мами, її світоглядно-естетичні орієнтири, які визначили тип виховання в родині, значною мірою передбачили долі дітей, їхній вибір, систему цінностей. Не лишає байдужим висновок В. Куйбіди: «Уже після смерті мами, переглядаючи її архів та прочитавши її спогади, зрозумів, що я не тільки не знав мамине життя, я не знав її…». Подібне усвідомлення не полишає й мене щодо моєї мами, котра як дитина війни теж була небагатослівною, і мені так бракує її спогадів і зізнань у час, коли формується нове покоління дітей війни. Відтак, заки живі батьки, максимально спілкуймося з ними й занотовуймо моменти, аби потім не жалкувати.
Що ж до Катерини Мандрик-Куйбіди, її мовчання, точніше небагатомовність були цілком умотивованими, адже йшлося про Систему та її методи. А отже, крайня відвертість могла зашкодити рідним і близьким, коштувати їхнього здоров’я, ба більше! – життя. Разом із тим до останнього подиху Катерина Мандрик-Куйбіда не зрікалася своєї громадсько-політичної, світоглядно-естетичної позиції, навіть за доби тотального атеїзму сміливо прищеплювала синам християнські цінності, тож учнем Василь Куйбіда чи не єдиний із класу, хто в анкеті не приховував свого віросповідання: вірність поглядам, вочевидь, генетично підважена. Окрім того, за покликанням учителька, Катерина Мандрик-Куйбіда виплекала в дітях любов до фольклору як народного спадку, де втілено колективну душу, увиразнено ідентичність, збережено мову. Високий моральний дух, християнська етика, залюбленість в усе українське – це те, чим жила Катерина Мандрик-Куйбіда й що вона настійно сіяла в дитячих душах – рідних і учнівських.
Композиційно книга складається з 6-ти розділів, де більш-менш тематично й настроєво, жанрово й хронологічно систематизовані поетичні тексти (переважна більшість – римовані, але є кілька верлібрів); наприкінці подано окремі дидактично-сатиричні і драматичні твори, а також автобіографію. Остання слугує своєрідним доповненням до портрету Катерини Мандрик-Куйбіди, який вимальовується у процесі читання поезій. При укладанні збірки, вочевидь, мав місце чинник хронологічної послідовності, тож часові межі вміщених творів досить широкі й логічні (1944 – 2003).
Вкотре переконуюся, що з’ява книги в певний час не є випадковим явищем чи збігом: завше спрацьовує закономірність Всесвіту чи закон Божий. Либонь, поезії Катерини Мандрик-Куйбіди навмисно чекали нашого бентежного часу, позаяк мимохіть їх читаєш і осягаєш крізь призму сьогодення. Тим самим скасовується часова дистанція. Щоправда, ще років 8 тому ці твори б не резонували у душах широкого загалу так, як нині – в час повномасштабного вторгнення росії.
Парадигма «Україна – Бог – Любов – Віра» є домінантною в усіх розділах, але в кожному з них увиразнюється властивими для певного біографічного періоду подіями, настроями, емоціями, образною системою.
У 1-му розділі «Дух мій гартувався серед гір» артикульовано образ Гори, що слугує «натхнення джерелом» і за своєю семантикою прирівнюється до Світового Дерева. До Гори наближається споконвічно карпатське дерево – смерека: вона так само сягає горішніх висот, а відтак, має стосунок до Божого світу. «Сприймаючи смерек загострені шпилі, / Як звернення Господнє до людини»; «Смереки стануть, мов святі, / Благословивши тишу».
Часто вживаним є образ Вітру, що символізує волю. За допомогою суфіксів авторка диференціює інваріанти його ймення: вітер, вітерець, вітрисько (має місце й емоційний складник). Коли лагідний, то легінь крилатий, що «траву колише / ніжно так, неначе гладить». Здатністю до лету наснажує ліричну героїню, тож та відчуває: «пружать крила». Вітер може бути не лише легкокрилим, а й легковажним: «Легковітри-ловеласи / Мрич обтрушують із крон». Або й виснаженим: «Вітер натомлений, взявшись у боки, / Спочити присів на стареньку ялину». Чи нечемним і розбишацьким – тоді він вітрисько: «Знічев’я став деревами трусить». Згодом, під час перебування в таборі, лірична героїня заздритиме вітру з його кревною свободою і захоче обмінятися з ним місцями: «Щоб вирвати з-під стелі грати, / В Карпати сині полетіти, як вітер?». Тим часом грім, блискавка, пов’язані зі стихією повітря, як вітер, мають більший стосунок до вогню; прочитуються як уособлення життєвих негараздів, конфліктів, перепон. Лірична героїня, далебі, не уникає останніх, не задкує, коли стрічає, а протиставляє їм свою внутрішню силу: «<…> громи пожадливо вдихала / І входила в хмари грозові». Весна, безумовно, поглиблює відчуття свободи, натхнення, молодості.
У низці поезій прозираємо пісенний ритм, а зважаючи на те, що Катерина Мандрик-Куйбіда полюбляла співати, зважуся припустити, що ці тексти до неї приходили як пісні (співанки): приміром, «Веселилось літо днями і ночами…». А от вірш «Ой, зелене жито, зелене…» за 1-м рядком тотожний народній пісні, проте далі дистанція між текстами фольклорним і авторським зростає, хоча останній так само добре лягає на музику (приклад народнопісенної стилізації): «Ой, зелене жито, зелене, / Зашуміло легко до мене…».
2-й розділ «До зброї, браття!» на відміну від попереднього, де домінує пейзажно-філософська лірика з елементами родинної та громадянської, а назва оприсутнює натяки на пошуки витоків особистості ліричної героїні (а відтак, і авторки), констатація гарту фіксує ідеї волюнтаризму та стоїцизму як естетичні орієнтири, вже самою номінацією прописує патетику й громадянський мотив як профільні. Прозираємо аналогії з елегіями Тіртея, мета яких була закликати до бою і спонукати до перемоги. Більше того, вірші з цього розділу типологічно близькі до повстанських пісень, певно, вони й були писані з метою артикулювати програму ОУН-УПА, національно-визвольний рух, який за совєтських часів було заборонено згадувати, а його учасники позиціонувалися ворогами батьківщини. Якщо раніше ще не всі «прозріли» остаточно, то вторгнення росії 24 лютого вранці й тотальна агресія московитів цьому стрімко посприяли. Тож закличні вірші-пісні Катерини Мандрик-Куйбіди нині особливо актуальні: так, ніби писали їх наші сучасники впродовж кількох місяців повномасштабної війни… Із патріотичними гаслами: «Ми всі – гартоване залізо – / У серці з правдою простою, / Що кожен, хто з війною лізе – / Умре від нас на полі бою». Зі засудженням дій рашистів (зміна назви імперії та її адептів не оскаржує чорного нутра північно-східного сусіда): «Щасливо, затишно було… / Загавкали собаки – / Входили нагло у село / Московські посіпаки» – ці рядки писані 1944-го, а ніби й немає часової дистанції (!). Або: «Повстали ми, щоб смертю / Смерть все ж подолати»; «Большевицько-московську навалу / З української змиєм землі».
Вірш «Наші знамена» може слугувати гімном захисників України й поетичним проголошенням шани Героям – живим і загиблим. Смерть не є остаточною крапкою, яка викликає страх, – навпаки вона має спонукати інших долучатися до лав бійців. Тим паче коли йдеться про Віру: завершення земного існування не є фіналом для буття душі. Патетика тут не зайва, хоча нерідко вона нівелює якість поезії, але в текстах такого кшталту вона вкрай доречна й помічна:
До зброї, браття! Всі до бою
Супроти недругів лихих.
Ми помстимося за героїв
Або долучимось до них!
Будь-хто із нас героєм стати
Щомиті кожної готов.
Ми смерть не будем обминати,
Якщо вже час її прийшов!
Лірична героїня, як і авторка, не цурається почуття ненависті, адже вона цілком логічна, вмотивована, коли у твій світ вривається чужинець-агресор і загрожує життю твоєму, твоїй родині й батьківщині. Лише істинна любов до рідної землі генерує справжню ненависть, тож у цім контексті любов і ненависть – константи не протилежні, а взаємозалежні, коли одне випливає з іншого або спонукається ним: «Ми яро ненавиділи тому, / Що вміли до безмежності любити!».
Вірш «Криваві ваші ідеали…» вражає злободенністю, ніби живий голос поетки апелює до рашистів, фіксує злочини й заповідає чорну карму: «Людей ви стільки повбивали, / Що вам у спокої не жить!».
Гаслом оптимізму і стоїцизму для сучасників можуть бути такі поетичні рядки: «А Україна все стає сильніша. / І я». Біль утрати, ненависть удатні трансформуватися в силу, яка стає рятівним і переможним чинником. «Щоб переможцем я вийшла з борні» – йдеться не лише про торжество над ворогом як фізичним супротивником, а й внутрішню перемогу над собою слабовольною і легкодухою. Цей мотив проймає низку віршів поетки; в таких текстах увиразнюються християнські мотиви, бо Віра в Бога є цілющою. Саме на Всевишнього всуціль покладається лірична героїня. Разом із тим готовність боронити рідний край і установка на перемогу є не менш важливими: «Ми залізні вояки! / Начувайся, лютий враже. / Ми тобі іще покажем, / Як упівські б’ють полки». Мимохіть кортить змінити «упівські» на «азовські» чи, приміром, карпатські. Бо ж мета і тих вояків, і теперішніх захисників достоту ідентична: «Це для нас найбільше значить – / Проливати кров гарячу / За народ свобідний свій!».
Насправді таких перегуків між історичними відтинками, інтенціями в поезії Катерини Мандрик-Куйбіди передовсім 1940-х років можемо добачити вкрай багато. «Благослови вогнем, а не словами», – закликає авторка й, либонь, не відає, що за 80 років вона особисто з далеких засвітів благословлятиме українців. А, можливо, й досі виконуватиме роль зв’язкової, за що, власне, була ув’язнена за життя як «ворог радянського народу». Цей епізод із біографії проходить окремим мотивом у поезії.
Патетика, про яку мовилося вище, є прикметною для закличних віршів, адже мета останніх – піднімати дух бійців і народу. На жаль, небесне військо поповнюється щодня, але й земне не міліє. У найзнаковіші відрізки історії стирається межа між світами – живими й мертвими. «Якщо не визволимось ми, / То мертві встануть!» – риторичним окликом заявляє Катерина Мандрик-Куйбіда. А вже 1981 р. – як продовження: «Коли мовчать живі, / То говорять мертві». На кшталт О. Олеся авторка не очікує допомоги ззовні: доля українського народу твориться його носіями. Чи ж не є це ще одним доказом дивовижного часового й історичного суголосся або ж перетину? «Усе, що бачиться тобі / Під українським синім небом, / Від москаля очистить треба. / Крім тебе це ніхто не зробить / І помочі не жди Європи».
У 3-му розділі «Ми боротьби не кидали знамено!» (1950-ті) кардинально змінюються настрої, інтенції: від оптимістичного та стоїчного – до зневіри й розчарування, від констатації Волі як мети до фіксації її втрати. Це зумовлено придушенням совєтами національно-визвольного руху й засудженням його учасників. «Дорога стелиться тернова / В краї чужі». Звідси – мотиви туги, суїцидальні настрої, усвідомлення гріха, проте найбільшим гріхом лірична героїня вважає зраду друзів. Тож рядки «Якщо повіситися вдасться, / Бо стеля низько» свідчать не про слабкодухість, а навпаки фіксацію смерті як спасіння й винагороди. Разом із тим зневіра не є всепоглинальною, бо вже в наступному вірші оскаржується попередньо констатована позиція тимчасової слабкості як «екзистенційної порожнечі» й увиразнюється вітаїзм – знову ж таки завдяки Вірі: «Твоя лиш віра і молитва / Спроможні вивести з-за грат. / Допоки ми живемо – битву / Іще не виграв супостат!». Готовність до смерті не є знаком фаталізму, навпаки – результатом патріотизму: «Ми ішли на смерть заради того, / Щоб Вкраїна вільною була!».
Пам’ять про Карпати як «запахи свободи», притулок є зцілювальною під час заслання, що сприймається як полон: «Тримаю шурхоти трави / Двома руками»; «Пройтися плаєм, де сосна стоїть…». Наситившись теплими спогадами про карпатську природу, «силу весен і вітрів», рідний дім, материну любов, авторка повертає собі втрачені сили й вустами ліричної героїні прогнозує відродження національно-визвольної боротьби «років так за сорок»: якщо вірш датований 1951-м, то відповідно йдеться про 1991-й, який є знаковим в історії України як початок її свобідного буття. Наступні рядки, либонь, екстрапольовані на сьогодення: «Український наш народ, / відновивши сили, / Знову битиме заброд, / Яких не добили». Як і характеристика росії в одному з віршів: «не помита – Вітчизна матюків і конвоїрів». Або згодом: «Росія, жадібний вампір, / Висмоктує останні сили». Московити в оцінці поетки – осатанілі посіпаки. То що ж помінялося, пані й панове, з плином часу? Далебі, нічого. Ті самі нецензурна лексика, фільтраційні табори, взяття в полон… І жорстоке знищення українців як ознака геноциду… «Дорога, де нема хрестів, / А є лише могили». Скільки міст, сіл та їхніх невинно убієнних мешканців зринають перед очима після цих двох рядків? А ось утілення спільної мрії українства: «Я хочу: / Бачить Україну / Свобідною, у вірі, / А ще уздріть Кремля руїни…».
Каторга починається з ешелону, залізничної колії, відчуття розлуки й фіксації чужини як відстані з Україною. Але відлуння свободи ще вловиме: «Іржаві струни залізничних колій / Видзенькують щоночі і щодень, / А я ще залишаюся на волі / Мотивами матусиних пісень». Далі драматизм наростає, актуальність увиразнюється («По сніжній тайзі, як недоля безмежній…»). Тундра з непроминальною зимою й нетанучими снігами як символічними образами, життя в бараках, наруга конвоїрів, карцер, спілкування з посестрами-політв’язнями, виконання українських пісень, щедрівок як артикуляція національної ідентичності… А ще острах зречення всього намоленого й праведного: «Невже в мені загине / Мого народу нерв?».
Попри мінорні настрої, констатацію змарнованих у неволі років, усе ж перемагає Віра в Бога, Життя, Свободу, Україну, Любов, акцентується мотив «повернення». Лірична героїня, як і авторка, переживає «дорослішання», душевну й духовну «зрілість». Апелює до Т. Шевченка, проводячи паралель між гайдамаками й упівцями, а також зі зрозумілих причин дорікає Б. Хмельницькому: «ми зичили гуртом упитись Богдану».
«Заповіт» (1954) – ліричне декларування стоїцизму, мужності, вірності ідеям та ідеалам, хоча ймовірність загину має місце, але вона не є домінантою. Натомість стрижнем є Україна («Ти пісня й мовчання…»), а похідними – ненависть до ворогів і бажання помсти: «Москво, помститися прийдем / І спалимо тебе, потворо!». Ці рядки добре пасують до вірша «Нащадкові», що є поетичним заповітом прийдешнім поколінням. Твір «Повчання синам» (уривок), вочевидь, адресований як рідним дітям, так і учням: тут оспівано українську мову як Божий дар, симптом ідентичності, генетичну й національну пам’ять. Доречною буде згадка про вірш із наступного розділу «Не скорюйся нікому, сину…», тематично та настроєво пов’язаний із попередніми, адже він теж є своєрідним заповітом.
Акцентують на собі увагу поодинокі верлібри, вільні від патетики, проте насичені метафорикою та унікальним асоціативним рядом:
Мені хотілося навчитись
Грати на бандурі.
Скільки мелодій причаїлося
В її струнах.
Співзвучно до них
Налаштуй душу
І слухай Всесвіт
Суголосно зі своїм єством.
Звучить різними голосами
Напнутий рядами
Колючий дріт –
Нагадує розполовинену бандуру,
Яку налаштовано на лад балалайки так,
Щоб з неї можна було
Добути тільки одну мелодію –
Реквієм.
Вірш «Стріча» присвячений майбутньому чоловікові – Степанові Куйбіді. Цей твір – радше фіксація спогадів, живих вражень, себто йдеться не про літературне завдання, а документальне. Далі у книзі буде ще один вірш-присвята – «Вже десять літ, як без конвою». Прозираємо й мотив очікування дитини – сина Василя («Втікає сон від мене знову…»).
Якщо 3-й розділ оприявнює і художньо ілюструє ув’язнення як окремий етап біографії, то наступний («Час продовжувати бій!») презентує подальший відрізок долі авторки – повернення додому після каторги. «Рідний краю, рідні гори і старенька мати, / Я вернулася, щоб знову битись і співати» (1964), – мовить лірична героїня. Після вічної московської мерзлоти Україна наливана сонцем і теплом як фундаментом: звідси на зміну зимі – поетизація весни й літа. Утім, про омріяне душевне зцілення годі мовити. «Хіба ж мій біль улігся від води? / Хіба роки вернули мені спокій?» (1965). Навіть гори гублять питому енергетику («Де ваша сила, гори сивочолі…»). Біль від загибелі побратимів і посестер триває довічно. Ті, котрі вижили, мають жити і за себе, і за відійшлих, але совєтський (читаймо: російський) режим руйнує світ і буття людини, страчує невинні душі. Тримає на світі «свобода жадана, як сонце святе…». Ось тільки вона – ява чи фантом? У результаті гонінь і утисків росте «покоління лякливе», позбавлене правди. Сьогодення ілюструє супротилежне: українці здатні протистояти ворогу й не бояться ламати стереотипи, рушити табу стосовно «великої нації», «великої мови», «великої культури». Натомість Катерині Михайлівні болить поразка: «Не відстояли ми держави / І не зуміли славно вмерти!». Нині саме на нас лежить відповідальність виправити історичну несправедливість!
На мою думку, осердям 4-го розділу може бути верлібр «Я бачила Його в тюремній камері…» – про каторжне буття, загрозу смерті і втрату побратимів, пошуки Бога і «прозріння» як результат.
Наприкінці 1970-х Катерина Мандрик-Куйбіда вряди-годи починає нарікати на виснаження, однак віра й надалі лишається джерелом життя. «Як тебе життя жорстке не било б / І яке не ставило б клеймо, / Переможеш ти, якщо є сила / Та, яку ми вірою звемо» (1987). Подивляю, що поетка переймається острахом забути повстанський рух. Насправді Катерина Михайлівна не лише не забула, а й виплекала цю пам’ять у синах і учнях.
5-й розділ «Без моралі, але з підтекстом», на відміну від попередніх, є поліжанровим, адже вміщує епіграми, байку, переспів, переклад, драматичну казку, драматичні етюди. Фрагмент драматичного твору «У хащах» суголосний драматичному етюду О. Олеся «По дорозі в казку»: по-перше, тут утілено екзистенційні мотиви; по-друге, має місце дихотомія «індивідуальність / юрба». Остання уособлює буття масове, матеріальне. На тлі юрби вирізняється Він – Поет, Пророк, Провідник. Чи спроможна почути Поета сіра, глухоніма маса? Якщо Олександр Олесь добачав «сліпоту» своїх сучасників на зламі ХІХ – ХХ ст., то Катерина Мандрик-Куйбіда прописує схожу ситуацію як наслідок тоталітарного режиму у ХХ ст. З двома означеними творами перегукується «Казка»: втілена тут опозиція «Туман / Сонце» є варіацією антиномій «Пітьма / Світло», «Смерть / Життя», «Сліпота / Прозріння», «Автократія / Демократія». Тим-то й Туман – злий самодур, позиція якого, вочевидь, прописує задум нинішнього північно-східного агресора: «Перекривши шлях промінню, / Я примушу Землю вмерти. / І тоді ніякі зерна / Не зійдуть на ній зелено…». Відповідь 1-го радника – так само вимовна: «Накажи військовим владно / Убивати всіх нещадно» (чи не до цього схильні московити й нині?). Мотив «звільнення» увиразнює паралелі.
Драматичний етюд «Прометей» є інтерпретацією давньогрецького міту, хоча поетка трансформує останній.
«Жити в славі і свобідно!» – завершальний у творчому сенсі розділ, підсумковий етап долі Катерини Мандрик-Куйбіди, що стартує 1991-м роком. Тут і мотив відповідальності перед загиблими, котрі до останнього подиху відстоювали українську ідею, тож не маємо права ні відступити, ні забути, ні зрадити… І стирання хисткої межі між життям / смертю… І підбиття підсумків щодо власної долі й долі народу. Наближення до крайнього рубежу завше поглиблює мінор. Звідси – осінні настрої, що єднаються з духом волюнтаризму й пам’яттю про боротьбу, міцно вкоріненими в нутро поетки та її ліричної героїні. Катерина Мандрик-Куйбіда лірично прописує аналогію між етапами людського буття й порами року (в обох випадках присутня циклічна модель часу). На зміну юності (весна) приходить зрілість (осінь), а пізня старість асоціюється з зимою («Минає вік людський, неначе пори року…», 2002).
Чимдалі число верлібрів зростає. Один із них («Я бачила її…») – про осягнення смерті, що неодноразово наближалася до ліричної героїні й авторки. Чи не звідси готовність до вирішальної зустрічі? «Я й не помітила, як ми зблизилися. / І вже чекаю на її прихід з нетерпінням, / Щоб ґречністю відповісти на ґречність» (2003).
Душа Катерини Мандрик-Куйбіди «зайшла за верховину» 2004 року. «Перейду у трави до болю зелені, / Щоб збутися віщими снами» – як лірична автоепітафія.
Розгорнена автобіографія Катерини Мандрик-Куйбіди (хай фрагментарно) наприкінці книги доповнює мандри поетичними текстами, з яких і так добре вимальовується портрет авторки, оскільки щирість як субстанція присутня в кожному з представлених творів. Разом із тим у художньому наративі втілена доба, автобіографія є ще й документальним свідченням тоталітаризму, «зламаного» буття української людини.
Насамкінець наголошу, що національно-визвольний рух за участю УПА був регіональним, натомість нині вся територія України охоплена бойовим і патріотичним духом, ненавистю до московської орди, що увиразнює значимість і актуальність видання. І як би це не було журно й гірко, але саме завдяки повномасштабній війні з росією голос Катерини Мандрик-Куйбіди оживає і апелює до кожної душі, застерігаючи від помилок і упущень попередніх поколінь і спонукаючи до перемоги в цій запеклій борні.
Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.
Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/