“Українська літературна газета”, ч. 8 (364), серпень 2024
Рецензія на оповідання Сергія Батури (S. Batura) «Старий Марко»
Яка ж користь людині,
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
що здобуде ввесь світ, але душу свою занапастить?
(від Марка, 8: 35 – 36; пер. І. Огієнка)
Буду щирою, для мене, філологині, письменниці, критикині, це перший досвід написання рецензії чи то відгуку на подібні тексти. Тож попервах я навіть не була впевнена, чи мені це вдасться (і чи, зрештою, вдалося?). Адже одна справа – прочитати, інша – відрефлексувати й зафіксувати враження, думки, позиції, рекомендації.
Оповідання «Старий Марко» стало для мене знайомством із творчістю Сергія Батури. І маю зізнатися, що вразило майстерністю авторського почерку. З цього тексту можу виснувати, що стиль письменника має підстави бути впізнаваним, тим паче, перебираючи в пам’яті твори з українського контексту, я не знайшла подібних, що може, звісно, певною мірою свідчити про мою необізнаність щодо текстів такого кшталту, втім, ця ймовірна «обмеженість» не може сягати аж так далеко. Безсумнівно, попит на сатиру нині не є значним. Разом із тим не всі готові читати воєнне, бо, мовляв, утомилися чи просто хочуть утекти в іншу реальність від надтривожного сьогодення (приміром, молоді люди, підлітки зокрема, захоплюються психотрилерами на кшталт книг «Хірург» Тесс Геррітсен, «Хімія смерті» Саймона Бекетта, «Танці з кістками» Андрія Сем’янківа), багато тяжіють до видань психологічного, історичного векторів, дехто перечитує класику, зокрема, під впливом проєкту «Шалені авторки» чи низки книжкових клубів. А ось щодо сатирично орієнтованих наративів витворилася певна лакуна, яку наполегливо заповнює Сергій Батура. Кандидат юридичних наук, політолог, пан Сергій добре знає те, що в суспільно-політичній царині «за лаштунками». Коли читаєш оповідання «Старий Марко», складається враження, що воно за межами часу і простору. Принаймні часу (попри фіксацію в тексті початку ХХІ століття), бо в кожній з українських епох, вочевидь, були такі люди (недолюди), готові продати душу заради матеріальних благ. Тому впродовж розвитку сюжетної канви твору перед очима пробігає то совєтська доба, то перебудова, то вже суверенна Україна з випрозоренням її «недопатріотів» із претензією на «великих» чи «надлюдей». І, звісно, навіть у воєнному сьогочассі, коли головним ворогом є північно-східний сусід, кожен добачить знайомі йому типажі.
Текст Сергія Батури – направду щедрий на інтертекстуальність, що засвідчує низка творів, які почергово зринають у пам’яті під час читання: передовсім ідеться про роман давньоримського автора Апулея «Метаморфози, або Золотий осел», повість-казку німецького романтика Е. Т. А. Гофмана «Крихітка Цахес, на прізвисько Цинобер». На згадку приходить сюжет про царівну жабу, вочевидь, уже традиційно вкрадений росіянами, однак подібні мотиви присутні в культурах різних народів, що скасовує право власності росіян на казку «Царівна Жаба». Образ жаби артикульований у назві комедії давньогрецького митця Аристофана («Жаби»): тут хоревти постають в образі жаб і виконують пісні з характерним жаб’ячим кумканням.
Одним із ключових мотивів у рецензованому творі є метаморфози (трансформація): перетворення людини на тварину (жабу чи то жаба). Вимовно, що автор адаптує традиційну лексему жіночого роду «жаба» до особи чоловічої статі, тим самим «маскулінізуючи» її (жаб). (Хоча позиціонувати Ікріна Петровича Тисячу чоловіком як таким – марна справа: це радше безстатева, безформна маса, що думає про валізи грошей і охоплена істеричним бажанням стати надлюдиною, а оскільки має від народження характерне ім’я (Ікрін) і відповідну зовнішність (схожість із пуголовком), шлях цієї істоти до надлюдини лежить через трансформацію в жабу (ой, sorry, жаба). Прізвище, між іншим, так само вказує на любов до банкнот.) Мотив метаморфоз є дослівно баладним, адже трансформація – одна з питомих рис означеного фольклорно-літературного жанру (серед авторських згадаймо балади Т. Шевченка «Тополя», А. Міцкевича «Світязь»). Окрім того, цей мотив вимовний в античній літературі (після вищеозначеного роману Апулея, де головний герой Луцій силою магії, завдяки мазі чаклунки, перетворюється на віслюка і з тваринної утроби спостерігає людський світ, ба більше – неодноразово стає його жертвою, варто згадати поему Овідія «Метаморфози»). Особливим чином у контексті розмови про оповідання С. Батури резонує повість Гофмана «Крихітка Цахес…», адже тут мають місце і метаморфози (фея Рожа-Гожа наділяє маленького виродка властивостями, які можуть покращити долю сина селянки Лізи, проте умовне зовнішнє перетворення не здатне знівелювати виродження душі, більше того, підсилює, пришвидшує процес деградації, що, зрештою, генерує нікчемну смерть Цинобера в нічному горщику), і ґротеск та алегорія як стильові риси й художні прийоми. В аналізованому творі так само магістральними є алегорія (як на мене, маркерами її насамперед постають антропоніми й топоніми: Ікрін Тисяча, Пройда; Хміль, Ластівка, Старий Марко), ґротеск (синтез реального й фантастичного з ознаками містицизму, адже розв’язка підтверджує дію карми; Ікрін Петрович поєднує в собі риси людини й жаби – ніби сплав контрастного: прекрасне й потворне, але останнє спершу переважає, а потім і вбиває) і, безумовно, мотив метаморфоз.
Рецензоване оповідання стартує досить розлогим і майстерним описом села (пейзажистика плюс екстер’єри), який вражає своєю філігранністю, історичністю, легендарністю й олюдненням, себто йдеться про органічне злиття двох світів – природи й людини. Навмисно вживаю в однині, адже більшість людських персон у творі обділені гуманним (людським). А тут на початку, в межах експозиції, село з людським іменням «Старий Марко» прикметне ще й людською подобою – хай навіть згідно з легендою: «Інколи, прислухаючись до вітру, можна було подумати, що могутнім голосом розмовляє старець, особливо коли його хтось намагається скривдити. <…> Місцеві колодязі плескалися водою, ніби Старий Марко плакав…» Уже наприкінці твору це відчуття підсилиться, більше того, один із другорядних, на перший погляд, персонажів (пан Кульбаба) раптом стане головним, домінантним, бо його вустами буде розкрито й таємницю села Старий Марко, й дію карми, й зафіксовано дозвіл сестрам Соломії та Поліні, донькам колишнього губернатора, на забудову берегів (хоча вони так само, як інші, спершу хотіли реалізувати своє бажання, обійшовши закон). «До речі, мої береги забудовувати не можна. Але ваша справа благородна, мені подобається. Люблю приймати гостей і розділяти їхнє щастя. Владнайте питання із законом – і Старий Марко вас не зачепить», – мовить пан Кульбаба. В отій його присвійності («мої береги») і причетності («мені подобається») прозирає здогад, що цей старець і є Старим Марком. Тож можна припустити трансформацію села в чоловіка чи навпаки. Тим паче пан Кульбаба за типовістю схожий на глибокомудрого Вічника з книг Мирослава Дочинця. Констатацією переродження-відродження села Старий Марко, загоєння його ран старець ніби прощається з цим світом. Так, буцімто навмисно (тимчасово!) повертався сюди, аби кожен із винуватців (читаймо: злочинців) отримав свою відплату. Невипадково пан Кульбаба обізнаний щодо всіх деталей останніх митей життя і Ікріна Петровича Тисячі, і старости Пройди, й фермера (останній, на відміну від двох попередніх, міг би уникнути смерті, аби не одне «але»). Коли старець мовить про старосту-шельму Пройду: «Спритний хитрун, усіх у дурні пошив, а потім зі спільником моє обличчя спотворив. Воно і так зморшками розбите», – відразу в уяві постає розірвана динамітом земля села, мов покремсана шкіра чоловіка. Це увиразнює тотожність «село = старий бородань» і мотив метаморфоз. Щось на кшталт індуїстського бога, який приходить в образі аватара, тим самим наближаючись до світу людей. Разом із тим топонім може слугувати своєрідною алюзією на ім’я одного з Христових апостолів і авторів одного з Євангелій – Марка. Більше того, стверджують первинність саме Євангелія від Марка щодо християнських текстів від Луки й Іоана. У кожному разі, зважаючи на художнє втілення дихотомії «гріх – покарання», можемо добачити асоціативний зв’язок із християнством. Прозирання карми слугує потенційним відлунням індуїзму, буддизму та інших орієнтальних релігійно-філософських систем.
Додам, що опис села Старий Марко насичений яскравою тропікою (епітети, порівняння, метафори, персоніфікація), кольористикою. Тут є підказка щодо географії села («на березі звивистої річки Південний Буг», далі згадка про Поділля), однак на мапі я його не знайшла, та й Google, на диво, виявився необізнаним і мовчазним, тож припускаю, що, вочевидь, автор дозволив собі вигадати топонім, який би був наповнений відповідним сенсом і який би цікаво було декодувати. Стильова манера – поетично оригінальна: її кортить дегустувати. «Старий Марко <…> наче портрет мудрого старця, віртуозно ліг на золоте полотно неосяжних полів лугової трави. Мащені вапном білосніжні будинки, мов космата борода, розляглися повсюди, подекуди жовтіючи дахами над соломою. Кукурудзяні стебла, як старечі плями поміж зморшок, посічених стежками городів аж ніяк не псували квітучого садами, й, здавалося, живого портрету, надаючи йому самобутності та шику. Карі очі – невеличкі озера – постійно дивилися в небо, а лісисте волосся старця щосезону ніби фарбувалося в різні відтінки». Щоправда, попри «смачний» стиль, лише наприкінці оповідання збагнемо сенс такої експозиції – і, певна річ, багатьом забагнеться перечитати цей фрагмент. І в такому разі, за умови уважного читання, може здатися, що твір має кільцеву композицію: початок і кінцівка увиразнюють оживлення, ба навіть олюднення села, наділяють його людським обличчям, а насамкінець – навіть людською мовою, виховною місією, каральною (?) роллю… Пишу і думаю: як Старий Марко в образі старця постає Богом – справжнім, живим, мудрим і справедливим! Таким, який не дозволив стати богом (спаплюжити цей статус!) істоті з подобою пуголовка й нікчемно-жалюгідним іменем «Ікрін»… Свого часу Ніцше констатував смерть Бога й поставив в осердя Всесвіту надлюдину. Ікрін Петрович самовільно хотів поставити в центр світу себе – не людину, а жабу (точніше жаба), тим самим мав на меті перевершити німецького мислителя.
Як на мене, серед множинності алегорій сатира стає вторинною, однак вона присутня у своєму соціальному, політичному варіантах. Сатира єднається з гіперболою (перебільшенням), а остання, у свою чергу, є компонентом ґротеску. Звісно, в реальному бутті жоден політичний діяч, чиновник, голова міста чи села не може перетворитися на представника тваринного світу (тут і казковість, фантастичність, і гіпербола), але прагнення влади, «брудна» передвиборча кампанія, недоброчесні вибори, корупційні схеми – це те зло, що добре знайоме, засуджуване народом / суспільством, проте досі не покаране. Автор вирішив звузити географію до мікромасштабу, обираючи місцем дії окреме село (Старий Марко) й більше чи менше залучаючи два міста (Хміль, Ластівка; до речі, ці топоніми дійсні, хоча, вочевидь, теж наділені алегоричним змістом), аби продемонструвати на прикладі обмеженої площі, закутка чи закапелка, як швидко сіється, розростається зло… І, зрештою, що його можна і треба покарати. Навіть якщо люди не спроможні, якщо їм бракує відваги чи то сили (в контексті оповідання – другий варіант), то в такому разі оживе легенда, постане в людській подобі село й зітре зло зі своєї шкіри, вирве зі своєї утроби, заживить свої рани, затягне шрами. Переорана рілля засіється молодою травою і стане лугом (мов колишнє дно «Каховського моря», яке повернуло собі історичний портрет). Або зрине з глибин водної стихії невідома сила й кине у вбивчий вир… Тож у творі Сергія Батури явні ознаки казки: боротьба добра зі злом, світла з пітьмою і неухильна перемога добра та світла. Навіть семантика зеленого кольору змінюється з «мінусу» на «плюс»: від асоціації з жабою до мурави на лузі (уособлення життя, надії).
Оповідання «Старий Марко» має динамічний сюжет, попри розлогий опис на початку, дія поступово пришвидшується, нові претенденти на статус злодіїв-корупціонерів миготять перед очима, ніби стовпи за вікном експреса. Ікрін Петрович уже з першої миті не викликає симпатії – навпаки: його нутро виходить назовні. Це стосується і його однопартійців: «усі до одного члени політичної партії нагадували хвостатих личинок зі смердючого болота». Еволюція пана Тисячі така ж динамічна, як і сюжет. По-перше, не секрет, що жаба, як і риба, під час розмноження відкладає ікру, з якої потім вилуплюється пуголовок – схожа на рибу личинка, яка поступово, в процесі дорослішання, перетворюється на жабу. Отже, пан Тисяча як персонаж обростає знаками: ім’я Ікрін (етимологічно – народжений з ікри), зовнішня схожість із пуголовком, спершу – трансформація в напівжаба (перший етап – пробний, експериментальний, короткотривалий), згодом – у жаба (остаточне, вирішальне перетворення). Для пана Тисячі стати надлюдиною як мета рівноцінно стати жабою. Звідси – його радість, коли шкіра починає забарвлюватися в зелений колір, а пальці розривають нові шкіряні сандалі. Якщо спершу він прагне приховати метаморфози, навіть готовий натягнути на голову комбінезон, заявивши, що має алергію, то потім навпаки демонструє свою жаб’ячу подобу, вистрибує на стіл президії перед депутатами, квакає і ловить мух. Так абсолютно нівелюється людська природа, жаб’яче нутро прагне все перетворити на болото, засіяти квітники очеретом. Тут і сатира на одноосібну владу, й метафорико-алегоричне змалювання чиновництва як джерела трясовини. «Усе має перетворитися на комфортне житло для мене безцінного! <…> засадимо очеретами, багном, болотним одуром, водоростями та ряскою. Буде розкішна флора для жаб», – заявляє депутатам верховний жаб. «Пуантом» його промови є сентенція: «У моєму болоті має смердіти, як у туалеті». Задля реалізації цієї мети місто Ластівку потрібно залити каналізаційним стоком. Навіть тут жаб не зупиняється і йде далі – в глиб абсурду, хоча здається, що вже нема куди. «Люди ходитимуть містом голі <…> навіщо їм у болоті одяг? Колосальна економія для сімейного бюджету». Дивно, але на тлі протестувальників зринають голоси тих, котрі підтримують і готові виконувати найабсурдніші рішення. Видається, що вони навіть не вдумуються в суть імперативів жаба, тим паче стають свідками того, що відбувається з ярими опозиціонерами. Топоніми-новотвори «Жабине» (замість Ластівки), «Болотне» є маркерами руйнівної політики знелюдненого голови міської ради (звернімо увагу: «голова» й «пуголовок» – спільнокореневі слова. Чи ж випадково?).
Подивляю, але на пам’ять приходить «Різдвяна пісня у прозі» Ч. Дікенса, де так само втілено метаморфози головного героя Скруджа, але вони на користь добра. Позитивна динаміка, кінцевий результат якої – утвердження людяного в людині. Натомість в оповіданні С. Батури еволюція зворотна, вона має руйнівний, знищувальний, точніше самознищувальний сенс. Адже Ікрін Петрович має вибір, але валізи з грошима від доньок губернатора дають йому імпульс рухатися в бік саморуйнування. Такий самий шлях обирає староста Пройда, який успішно, як йому видається, нагріває руки: виконує розпорядження голови міської ради (спершу досить мляво, заки не збагне «порядку», тоді почне відкрито пропонувати свої послуги) й рівночасно діє за його спиною на свою користь, намовляючи на керівника (мовляв, ударився головою об човен і почав забуватися). Єдина людина, якій хочеться щиро поспівчувати і до якої читач, либонь, проймається симпатією, – секретарка Галя, яка змушена постійно виконувати забаганки шефа: купувати йому халат для японського сумо, черевики 52-го розміру, готувати бланки для розпоряджень… Останні часто оскаржують чинність попередніх і так далі… Гіперболізація непрофесійності, неосвіченості, марнославства, грошолюбства стосується багатьох – Ікріна Петровича, підлеглого старости Пройди, колишнього охоронця з динамітом. Усі прагнуть обдурити інших, позиціонуючи себе хитромудрими одіссеями (самообман найвищого ступеню!). Так творяться соціальна, політична вакханалія, цілковите свавілля, яким покладе край легенда. «Колодязі плескаються водою» – як попередження, маркер небезпеки, знак, що межу перейдено…
А може, це преамбула до Великого Потопу? Природа ще має надію на відновлення, резервний курс на переродження, а люди? Буття людське й так плинне, шкода, коли власний вибір ще дужче вкорочує життя. Звісно, якщо це не вибір бути захисником батьківщини в час війни…
Підсумовуючи, натякну, що, вочевидь, в оповіданні Сергія Батури «Старий Марко» з претензією на жанр притчі (передовсім завдяки алегоричності й дидактизму) можна впізнати сучасність. Хоча про війну не йдеться, але внутрішні вороги – часто-густо небезпечніші за зовнішніх. Будьмо обережними зі своїми бажаннями, будьмо уважними до оточення – близького й далекого, будьмо людяними, бо колодязі все бачать і стежать за нами…
Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.
Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/
УЛГ у Фейсбуці: https://www.facebook.com/litgazeta.com.ua
Підпишіться на УЛГ в Телеграмі: https://t.me/+_DOVrDSYR8s4MGMy
“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.