Голоси з донецького бомбосховища

144

 
Ярослав ПОЛІЩУК

Можна було би традиційно починати з того, що автор книжки – корінний донеччанин. І що він чудово знає людей та життєві реалії свого регіону, оскільки мешкає там від народження. І спостерігає те все не поглядом гостя, а свідка й учасника дійства. Усе це, звісно, важливо. Недаремно анотації роману починають власне з такої інформації. Але нам ідеться про щось інше. Роман «Казки мого бомбосховища» Олексія Чупи цікавий і особливий тим, що є спробою створення колективного портрету мешканців Донбасу. Що там гріха таїти, нечасто вони ставали героями новітньої української літератури. Якщо пропустити повз увагу соцреалістичні часи з нудними виробничими романами, які так і списувались у макулатуру непрочитаними, та й скоро забулися начисто, то в останні часи згадувати буде майже нічого. За винятком кількох творів Сергія Жадана, Олега Солов’я та ще кількох менш знаних авторів, густозаселений до недавніх пір Донбас в українській літературі лишався дикою цілиною. Хтось же таки мусив заходитися до оранки цих перелогів. От молодий автор і нагодився, а його книжкова пропозиція виявилася дуже навіть до речі в умовах гострого інформаційного голоду щодо Сходу України. Бо й тепер, коли там палає земля, говорять в основному таки про війну, про її перебіг та сили супротивників, а от стан і переживання місцевого населення – то тема мало знана й мало акцентована. Звісно, в художній літературі (на відміну від публіцистики, з якою дещо кращі справи), що досі лишається в нас на диво цнотливою, вперто цураючись тем актуальних і гарячих.

Казки мого бомбосховища
Олексій Чупа. Казки мого бомбосховища: роман. – Харків: КК «Клуб сімейного дозвілля», 2015. – 224 с.

Олексій Чупа – один із тих небагатьох, хто насправді хоче «зрозуміти Донбас». Не в тому спекулятивному значенні, яке надають цьому слоганові політики, а в глибшому (й надміру суперечливому!) сенсі самоідентичності краян. Він хоче збагнути їхню свідомість – чи то в благородних поривах, чи то в низьких інстинктах або моральному убозтві. При цьому прагне уникати крайнощів. З одного боку, молодий автор сторониться поверхово-патріотичного пафосу, зображує життя досить критично: відчувається, що зміна епох навчила його скептично ставитися до всякого зубодробильного пафосу. Звідси в романі жорсткий реалізм, що межує з натуралізмом. З іншого боку, автор усе-таки не зрікається романтичного уявлення про людину, а тому прагне знайти щось хороше, добре, заповітне в кожному зі своїх персонажів (часом наївно, та все ж щиро). І в цьому його оповідь про мешканців Донбасу уявляється колоритною й повновартісною, на відміну від репортажів та фельєтонів, у яких зазвичай домінує поверхове чорно-біле сприйняття людей та подій. Так чи інак, але книжка Чупи значною мірою наближує нас до розуміння того, що тепер відбувається на Сході України – саме з людської, когнітивної точки зору.
Про сучасний Донбас, розорений і пригноблений війною, в середовищі інтелектуалів слушно говорять як про місце гуманітарної катастрофи. Це насправді дуже складний і занедбаний регіон, а тривалі, ще із радянських часів, маніпуляції зі свідомістю його мешканців привели до слабко зазначеної, роздвоєної, депресивної, схильної до ресентименту ідентичності. Варто нагадати, що на початку 2000-х соціологи помітили прикметну тенденцію. Коли під час перепису населення думки щодо національності розходились, то значна частина, не бажаючи асоціювати себе ані з росіянами (що цілком домінують і нетерпимі щодо інших), ані з українцями (що упосліджені), вказувала етнічну приналежність як «донецькі». Звісно, це логічний наслідок і релікт радянського культу Донбасу. Колись же пропаганда захмарно підносила цей регіон, вирізняючи шахтарів як еліту пролетаріату (що, варто зазначити, мало підтвердження і в розмірі їхньої платні) та вважаючи край мало не зразковим осередком соціалістичного побуту. На ділі все виглядало, однак, зовсім не райдужно. На мільйони робітників припадало надто мало інтелігенції, центрів освіти й культури, а високі статки місцевого населення так і не конвертувалися здебільшого в добробут, бо значна частина їх підживлювала алкоголізм, наркоманію, проституцію та інші суспільні пороки. Така спадщина радянського минулого дісталася Україні після 1991 року. Але й ув останні десятиліття Донбас розвивався надто мляво. Прихід до влади мафіозних груп, які зуміли швидко згребти мільярди на приватизації державних підприємств, нічого доброго не приніс звичайним громадянам. Їх ще глибше загнали у стан злиденності, безправ’я та рабського послуху. Картини місцевого свавілля (популярніше визначення з місцевого жаргону – «беспредела») жахали уяву журналістів, найодважніші з яких, до речі, поплатилися життям за свою професійну чесність. Піком могутності донецької мафії стало обрання на президента Віктора Януковича – від цього моменту «донецькі», ніби спрут, душили всю Україну. Тільки через Революцію гідності зими 2013-2014 років українці домоглися відсторонення від влади донецьких олігархів. Але ж їхні впливи подосі лишаються сильними – в економіці, фінансовій сфері, місцевих органах влади тощо.
Феномен Донбасу полягає, між іншим, у радикальній відмінності поміж бізнес-елітою та пересічними громадянами. І якщо увага мас-медій була зазвичай прикута до життя, звичаїв та інтриг у сфері донецького олігархату, то про повсякденне життя краю нам було відомо дуже небагато. Власне кажучи, така тенденція помітна й сьогодні, хоча після сепаратистського вибуху минулого року та наступної війни на Донбасі ситуація дещо змінюється. Однак кожного разу, коли черговий політик з «донецьких» волає перед мікрофоном про потребу «почути Донбас», варто замислитися: а кого саме він закликає почути? Чи тих, хто володіє всіма засобами суспільного впливу (від телеканалів до газет), чи тих упосліджених, чий голос досі й так ніхто не слухав та не збирається слухати?
Типово донецьке déjà vu  – коли розкішні вілли місцевих мажорів сусідять з убогими й занедбаними будинками-сталінками, брудними дворами й роздовбаними вулицями, а шикарні західні авто останніх моделей паркують поряд із іржавими радянськими «копійками». Або – коли вчителька у школі, захлинаючись від гордощів, оповідає дітям про щасливе життя за радянського ладу, а потім вони пишуть у творах, що хотіли б жити в СРСР, несвідомо переймаючи нездорову некрофілію старшого покоління в дусі Good Bye, Lenin! Така ось дивовижна специфіка регіону, що географічно локується в межах України, зате ментально перебуває десь поза рамцями актуального часопростору, прагне кудись у вже давно неіснуюче минуле та безнадійно ностальгує по ньому. Точніше, тужить за солодкими атрибутами минувшини – державному патерналізму, щедрій соціальній допомозі, дешевій ковбасі й горілці, а також – куди ж без цього! – за «сильною рукою» хазяїв, яким завжди тут покорялися саме через владу й насильство.
Хай вибачить читач за цей невеликий екскурс у реалієзнавство Донбасу. Він необхідний для того, щоби з’ясувати сутність актуальних процесів та подивитися, як же вони відображені в новому романі Олексія Чупи, що про нього тут  мовиться.
Отож, автор принципово обирає за об’єкт свого творчого аналізу звичайний, пересічний, «сірий» Донбас. Його герої – звичайнісінькі люди з притаманними людям пристрастями, що нерідко ведуть їх слизькими дорогами до страждань, агресії, насильства та злочинів. За кожним оповіданням стоїть певна доля, зазвичай непроста, поламана, скалічена. Хоча автор не акцентує на цьому спеціально, проте досить було би уважно придивитися до сутності цих людей, щоби виявити в їхніх характерах давні й замовчувані, нікому не сповідувані, травми. Адже в кожному житті було закладено благородний потенціал, інша справа – що із цього проросло та чим обернулося в понурому оточенні деморалізованої донецької глибинки.
Олексій Чупа добре знає своїх героїв. Те, що він оповідає на сторінках роману, – лише частинка з того, що відоме авторові. Недаремно ж у рукописі зазначено дві дати написання роману – «30.08.1986 – 20.08.2014». Цей час визначає період знайомства з персонажами твору. Точніше, наприпочатку це було знайомство з сусідами та близькими, тому що сам автор родом із Макіївки, типового робітничого міста Донецького регіону, і до 2014 року, коли почалася війна та змусила до евакуації, незмінно жив у цьому місці. Жив ув оточенні людей, образи яких відтворив у новому романі.
Подієва основа роману досить скромна і схематична. Вона яскраво проявляється лише в деяких епізодах: в озброєному зіткненні на порозі квартири Вєрки Лабуги («Секс утрьох») або у спробі повалення пам’ятника («Good Bye, Lenin!»). У цьому сенсі твір не претендує на статус серйозної епіки, а його сюжетний план доволі статичний та конспективний. Це, як знати, не є сильною стороною роману Олексія Чупи. Утім, подібна форма твору цілком відповідає традиції української прози: у ній завжди понад міру були представлені ліричні та іронічні елементи, тоді як епічного розмаху та об’єктивнізму хронічно бракувало. Нічого дивного, якщо взяти до уваги колоніальний статус нашої літератури в минулому – великі епоси були прерогативою Імперії, а Провінції лишалося бавитись у малі, камерні, замасковані оповіді.
Сила роману Олексія Чупи, між тим, в іншому. Автор нестак переймається родієвим планом оповідання, як розгортанням психологічних портретів персонажів. Якщо йому й потрібні сюжетні зв’язки, то заради того, щоби повніше й рельєфніше представити характери героїв, їхні причинно-наслідкові нитки. І хоча назовні портрети окремих персонажів виглядають статичними, злегка окресленими, то завдяки прийомам внутрішнього монологу, коли передаються думки та рефлексії героїв, вони набувають належної повноти та завершеності. При цьому Чупа намагається зберегти нейтральність стороннього спостерігача. Прикметно, що він не стає в позу моралізатора: уважно спостерігає, прагнучи знайти логіку в думках і вчинках людей, а також відкрити для читача світ їхніх почуттів, мрій, страждань і переживань. Іноді це вдається краще, як-от у розділах «Сни та інші речі», «Острів», «Квіткарка Ру», інколи гірше. Так, у першому з названих Чупа спробував змоделювати суперечливу істоту бійця спецзагону «Беркут» Бембі. Саме такі, як оцей Бембі, восени та взимку 2013 й 2014 року шокували наше суспільство своєю брутальністю, звірством та цинізмом. Автор «сканує» свідомість персонажа з допомогою концепту страху, що все чіткіше й нав’язливіше проявляється в його сновидіннях та кошмарах.
Таким чином, у тісних рамках романної акції охоплено долі різних людей – колишньої коханки прокурора, ледащиці Вєрки Лабуги, нещасливої родини учених-філологів Задорожних, пенсіонерки Клави з прогресуючою хворобою глухоти, недолюбленого хлопчика Владика, молодіжних ватаг Фірмана або сатаністів із Саньком Підірваним на чолі та інших. Об’єднує їх тільки те, що мешкають в одному старому будинку – у сталінській чотириповерхівці, що в типовому робітничому місті Донбасу. На кожному поверсі – три квартири. В цілому – дванадцять квартир, дванадцять інтригуючих оповідань, дванадцять історій – окремі люди, їхні родини, друзі, коханці й коханки, випадкові знайомі. Виходить цілком серйозний формат оповіді, незважаючи на «дрібнокаліберність» кожного з оповідань, що відображають долі сучасних маленьких людей зі Сходу України.
Безумовно, можна критикувати автора за те, що дванадцять розділів роману все-таки досить автономні, кожен сам по собі, так що книжка скидається на збірку новел, а не на цілісний роман. Не завжди витримано й принцип поєднання окремих елементів у єдиній композиції твору. Точніше, автор пішов щодо цього лінією меншого спротиву: він просто поділив книжку на частини й розділи за нумерацією квартир (чотири частини, що відповідають поверхам, та двадцять розділів за кількістю помешкань). Але як знати – те, що роман не становить суцільний наратив, а складається зі шматків окремих персонаж них історій, більш чи менш вичерпних, – може бути потрактовано або як наслідок недосвідченості автора, або як особливість твору, що вдало імітує роз’єднаність, роздробленість, ізольованість цього донецького анклаву та людей, що його замешкують. Адже живучи зовсім близько одне від одного, нерідко навіть в одній квартирі, ці люди нерідко лишаються цілком чужими й не знаходять спільної мови – як-от бабця Клава зі своїм внуком-шибайголовою, або сім’я Задорожних, або пенсіонерка Ірина та її внучка Оленка, або ж родина малого Влада. Як не парадоксально, ці близькі світи виявляються насправді дуже далекими й відчуженими, нерідко й ворожими та агресивними щодо інших.
Звичайний старий будинок, прості його мешканці, випадково, за велінням долі зібрані в одному місці та в один час. Утім, ця простота – видимий і оманливий ефект. Автор вдався до нього з певним умислом. Адже для нього важливо, що всі ці людські історії – чи то мова йде про стару деградовану алкоголічку, чи то про банду сатаністів, чи про вчительку-пенсіонерку, чи про наївного студента або знехтуваного мамою хлопчика – по-своєму рівноцінні. Усі вони, разом узяті, ніби окремі камінці в мозаїці, працюють на збірний образ Донбасу. Різного – грішного і праведного, натхненного і низького, замріяного й брутального або просто неймовірно недоумкуватого. Нерідко понуро-смутна тональність цих оповідей походить від безальтернативності та безпросвітності місцевого життя, адже персонажам немає до чого прагнути, вони весь час обертаються у своєму маленькому, тісному й задушливому загумінку, тоді як великий світ двигтить і рухається десь віддалік, і то зовсім за іншими законами і траєкторіями. Така вимушена, але в чомусь також бережена, само ілюзорна ізольованість мешканців сталінського будинку – ніби своєрідна молекула всього Донбасу, що переживає та відчуває світ подібним чином. Тільки небагатьом (знаменно, що це закохана й замріяна, всупереч сірим будням, квіткарка Ру та оповідач, alter ego автора) удасться покинути цей глухий закуток та вдихнути життя на повну силу. Інші так і будуть метатися поміж крайнощів, поміж чужих правил та істин, накинутих ззовні, неспроможні знайти своє властиве місце. З одного боку, вони не в силах покинути свій маленький, але сяк-так обжитий простір (квартиру, дім, подвір’я), вимушені довічно в ньому перебиватися – до старості й смерті. А з іншого, будуть даремно марити іншим життям – тим далеким, блискучим і щирим, будуть жалкувати про втрачені колись можливості вирватися з рідного загумінка. У цьому весь Донбас – без зайвих прикрас та компліментів, роздвоєний, внутрішньо надламаний, невротичний.
Зрештою, представлені в книзі історії – наділені приземистим реалізмом, що нерідко межує з цинізмом та натуралізмом – стають милим спогадом про минуле. Тому що війна ставить хрест на всьому цьому відносному благополуччі. Недаремно в кінці роману (точніше, в епілозі, названому «Ще кілька слів із підвалу») усі мешканці будинку, що так не любили сусідів, ігнорували й таємно ненавиділи їх раніше, усе-таки зустрічаються разом та змушені проводити час у єдиній компанії. Цього разу їхнім клубом стає підвал дому, що править за бомбосховище. Саме там вони разом переховуються від фатальних наслідків війни – і, хочуть того чи не хочуть, змушені переоцінювати мирне минуле.
Власне оцей епізод зустрічі в підвалі будинку всіх його мешканців стає вдалою кодою роману. Він спонукає до однозначного усвідомлення: повернення до минулого вже не буде. Тим більше – не буде відчуття щастя, пережитого колись у цих стінах. І найкращий спосіб це зафіксувати – то написати роман про тих людей, які тебе оточували, про той час, в якому реалізував свої захоплення та мрії. В епілозі О. Чупа зізнається в тому, що, власне кажучи, мотивувало його до написання цього незвичайного твору. Це унікальна (хоча й віртуальна, чого вже там) можливість хоч на деякий час відчути себе Богом, деміургом, що створює світи й заселяє їх людьми, які виконують волю твого Творця або ж бунтують супроти нього: «… Це є одним з основних плюсів писання. Сам створюєш людей, сам слідкуєш за тим, як триває їхній розвиток, граєшся  ними, як хочеш, а у фіналі – вбиваєш, якщо набридли. Влаштовуєш їм Всесвітній потоп, виверження Везувію, Варфоломіївську ніч або щось на кшталт» (с. 215).
Але фокус не в цьому. Доки автор бавиться своїми персонажами як сам хоче – це одне. А от коли йому доведеться раптом опинитися на їхньому місці – це зовсім інше. Так от. Наш автор помічає, що пережив подібну метаморфозу, адже – під час артилерійського обстрілу в підвалі свого будинку – замість уявлюваних героїв, що є витворами його творчої фантазії – зустрів цілком реальних, дійсних персонажів, що невміло шукають захисту в цьому тривожному світі. «Я просидів з ними до пізньої ночі.  Герої книги ожили, ходили довкола мене, боялися вибухів і майбутнього, пітніли, позіхали, пили горілку для заспокоєння, скрикували і впадали в істерику, чуючи залпи «Градів» за кілька кілометрів від нас. У певний момент я перестав відчувати себе живим.. , є одним з основних плюсів писання» (с. 217).
Можливо, автор дещо перестарався з цією специфічною донецькою ностальгією, але вона, в суті, добре відображає підтексти романної оповіді «Казок мого бомбосховища». Те, про що оповідається у творі, вже кануло в минуле і в забуття. І найбільш дивним є те, що люди Донбасу досі живуть минулим, не здатні відкрити очі й уздріти сучасне – нехай драматичне й трагічне, навіть жахливе часом, хай неприйнятне, але все-таки справжнє, динамічне, істинне – це життя, а не ілюзія й самоомана, яку самі собі створили, щоби в неї повірити й нею даремно снити.
Згадка жанру казки в назві роману звучить дещо провокативно. Які вже тут казки в бомбосховищі, пожалься Боже! Назва твору може здатися гіркою й не зовсім доречною іронією. Але є й інший смисл слова, що відображає ностальгічні настрої героїв (почасти також і самого автора): казки – це завжди минуле, далеке, недосяжне, по-своєму ідеалізоване. Так само ідеалізують своє минуле звичайні мешканці Донбасу – як казку про забутий «радянський рай», де всього було достатньо, де вони були молоді й щасливі, де ще не втратили рідних і зазнали повноцінного життя. Де, відома річ, усі блага були якщо не у жмені, то на відстані досягання руки. Колись, давно, ще до війни й руїни, що стали реальністю сього дня.
Іосиф Бродський колись говорив про літературу як про первісну форму підприємницької діяльності. Адже письменник заохочує в читачеві відчуття індивідуальності, окремішності й унікальності, перетворює його із «суспільної тварини» в особистість, самодостатню особистість. Якщо оцінювати героїв роману Олексія Чупи, то вони десь таки непевно ув’язли на цьому шляху перетворення в особистість, сповільнили рух або й зовсім зупинились, зневірені й розпачені. Їхні голоси, що лунають із донецького загумінка, – попри позірну браваду й бахвальство – таки апелюють до розуміння й співчуття. Бо за виявами агресії й бруталізму молодиків, так само як і за тихою меланхолією бабусь-пенсіонерок, – збентежена й непевна в собі істота маленької людини з тамованими в ній маленькими пристрастями, хоч як вони імітують щось грізне та велике. Залишається сподіватись, що читач книжки таки не зіб’ється з дороги і виявиться ближчим до мети, ніж герої Чупи. У такому разі роман достойно виконає свою «підприємницьку» функцію.

Прокоментуєте?



Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!