Гаряча музика холодної води

155

 
 
Олег СОЛОВЕЙ
 
Жадан С. Вогнепальні й ножові /
Сергій Жадан. – Харків: Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля», 2012. – 160 с.

Мертвий поет нічого уже не напише,

тому слід залишатись живим.

Мішель Уельбек. «Залишатись живим»

 
Дорослий вік поета Сергія Жадана цілком логічно відбився у збірці поезій із красномовною назвою «Вогнепальні й ножові»; відтак, про неї дуже просто й комфортно писати; водночас, про неї досить складно писати, бо це все одно, що наважитись на створення сучасної Євангелії, в якій доведеться чесно розповісти про всіх цих божевільних героїв, апостолів, що виявляється, нікуди не відійшли і, поготів, не зникли; про всіх принагідних жінок та їхні замороки, що їм із приємністю потурає ліричний суб’єкт поезій і поем Жадана, і – нарешті, – про наші міста, що стають усе красивішими та, водночас, усе сумнішими, залишаючись, поза сумнівом, нашим єдиним прихистком, будучи, як і раніше, ще до нашого народження, поза будь-якою конкуренцією. Ретроспективно беручи, алеґоричні вогнепальні й ножові, – це, в суті своїй, єдині природні відзнаки, що їх залишає життя на людських біографіях, – вони ніби потерті медалі на парадних кітелях ветеранів Другої світової. І Жадан про це добре знає. Попри те, що його власна біографія складається не так із алеґоричних вогнепальних і ножових, як із конкретних, виданих на сьогодні, книжок. Ці книги, власне, і є його особисті вогнепальні й ножові.У свідомості сучасного літпроцесу є одна невеличка ілюзія. Я би навіть сказав, незбагненна й шкідлива ілюзія. Вона полягає в тому, що нібито про Сергія Жадана літературними критиками написано вже невиправдано багато й чимало пишеться сьогодні; пишеться заледве не щодня. Особисто мені так не здається. Якщо книга, яка отримує найпрестижнішу відзнаку поточного року, викликає зливу відгуків у вигляді трьох-чотирьох рецензій, то можливо, насправді й немає ніякої зливи? Дивно, відтак, що взагалі хтось помітив цю збірку поета. Мені запам’яталися лише дві рецензії на «Вогнепальні й ножові», – авторства Олега Коцарева і Богдана Пастуха. Безвідносно до якости цих конкретних рецензій, хочу зауважити, що поточне рецензування в сучасній українській літературі зазвичай відбувається з помітним поспіхом, тож цілком логічно, що домінують дискурси яскраво-істерично-афективні, безпорадно-дружньо-компліментарні або ж відверто зловорожі (втім, останніх небагато). Зрештою, справа навіть не у рецензіях, які вже прозвучали або ще прозвучать. Просто маю таке відчуття, що розмова про поезію Жадана у нас іще навіть не починалась. А говорити реально є про що. Було би бажання. Цей поет володіє настільки густим і багатошаровим письмом, що приводом для розмови в кожному конкретному випадку може ставати не лише нова збірка, але заледве не кожна поезія в збірці. Не говорячи вже про поеми. Ліро-епіка, в принципі, не чужа Жаданові (починаючи зі збірки «Балади про війну і відбудову», 2001), що добре помітно і у «Вогнепальних й ножових».
Збірка складається з чотирьох розділів, у яких послідовно й без поспіху розгортаються сувої історій про героїв нашого часу, про вічно актуальних апостолів, про легковажних і, часом, нестерпних, але таких необхідних жінок; і про міста, яким вирізали легені, про міста, які задихаються від нашої неприсутности та нелюбови. Їхні камінні тіла вже навіть не стогнуть, а просто чекають на наше повернення. Теперішнє повернення починається із двірця, як і колишній вихід. Поміж виходом і поверненням – ціле життя. Тема самотнього осиротілого міста вже виникала в сучасній українській поезії. (Варто пригадати хоча би збірку Анатолія Дністрового «Покинуті міста» (2004), яка так і залишилася невідкоментованою вітчизняною критикою). Зрештою, самотність міста, що є анітрохи не абстрактною, формуючись із мільйонів безіменних людських самотностей, інспірує більшість поетичних феноменів нашої доби. Джерела такої печалі у кожного конкретного поета можуть різнитися, але результат виглядає на диво системним та невблаганним. Самотність міста не можна здолати бадьорим натовпом, вона долається виключно гармонійним поєднанням двох індивідів, – хай навіть крихким, ненадійним і тимчасовим. Це добре розуміє Жадан. Це просте розуміння надскладних речей дозволяє поетові повсякчас перебувати на передовій художньої актуальности (не забуваймо водночас і про його суто технічну поетикальну майстерність). Притомність цього поета полягає зокрема в тому, що він розуміє, про що говорить. При цьому, зовсім не обов’язково всі ці екзистенційні рахунки сплачувати за рахунок власної біографії, – на те він і художник (резонатор), – відкритий світові й усім його загрозливим течіям.
 
***
У світі ідей і образів, у світі літератури досить часто трапляються неймовірні перетини та співпадіння. Зрештою, нічого дивного в цьому немає, бо всі ми дихаємо спільним повітрям і споглядаємо одне на всіх сонце. Тож, поезія сучасного чілійського поета Адріяна Переса Кастільо «Той жовтень», може бути прочитана як повноцінний коментар до поеми Жадана «Кінець жовтня»; наведу вірш чілійського поета повністю (у перекладі Веніяміна Білявського):
 
Тоді жовтень приніс перші
звуки поеми, акорди вітру,
які приводили з собою напівтемряву
кожної ночі, що була поранена
криком тьмяного листя.
Кровопускання почуттів, сліди
завершених пісень
з розтріпаною тишею дороги,
яка зникала просто перед очима;
тоді був туман,
густий, як унутрішній біль.
У намальованій фарбою борозні
вірші роздягали гіркоту,
біль, із яким людина
відчувала цю осінь, цей жовтень
з фраґментами кіптяви у словах.
Тоді, з болем оголеного серця,
проросло почуття.
 
Як таке може бути? Зрозуміло, що вони поміж собою навіть не знайомі; більше того, я впевнений, що вони не читали й навіть не чули про існування один одного в цьому широкому світі. Що їх тоді єднає? А єднає їх «цей жовтень з фраґментами кіптяви у словах», його гаряча тілесність і прозора невагомість «із розтріпаною тишею дороги», їх єднає розуміння поезії і, власне, безперервности неймовірно солодкого та, водночас, хрипкого життя, бо, як сказано, «коли все зміниться та спалахне і голоси / на холоді втратять свою хрипкувату / розміреність, ніхто не згадає, / як зеленим вогнем / в тумані горіли важкі квіти / листопадової капусти» (С.Жадан), і «тоді жовтень приніс перші звуки поеми» (А.Кастільо). Ще в дебютній збірці «Цитатник» (1995), а потім і в «Пепсі» (1998) Жадан дуже чітко артикулював предметний світ («І ось ми з тобою перебираємо речі, / готуючись до зими, і цей перехід / від тепла до холоду / додає злагодженості / нашим з тобою сумнівам»), який об’єктивно йому не належав, але якому належав він, Жадан, ще зовсім юний тоді поет. Звідси й походить оця його впевненість щодо речей, які можна побачити лише у старих кінофільмах: «Доки підіймається дим над дахами нічних поїздів / і ще не розірвано зв’язок поміж нами, / ми будемо діставатися міст і сподіватися, / що залізниця в країні працюватиме до останнього, / даючи нам із тобою шанс». Ті сорокові, п’ятдесяті, шістдесяті роки, в яких він ніколи не жив, ожили в його віршах й поемах і зазвучали правдиво та автентично, – аж до запаху цвілі в старих кварталах і рипіння битого скла під підошвами мародерів. Хто схотів, той почув, як писав Римарук, усім іншим дісталися крихти, – публічний поет-революціонер у супроводі панк-музикантів, – усе так, як і любить невибаглива теперішня публіка. Але ця публіка навіть і не підозрює, що насправді Жадан – зовсім інший – глибший, трагічніший і масштабніший. Можливо, навіть кругліший за свій примітивний убогий час. Так міг би сказати про нього Ігор Костецький. (Утім, музикантів біля поета Костецький міг би не зрозуміти так само, як не розумію їх я. Як на мене, Жадан і сам-один вартий усієї симфонічної оркестри, хоча, на позір, нічого такого й не робить, – просто чесно відбуває свій номер. Можливо, ще підписує примірники книг, але на цьому вже, точно, все). Підозрюю, Жадан дуже чітко усвідомлює як власну безвихідь, так і всю безнадійність і приреченість теперішньої літератури. Втім, він продовжує говорити:
 
І ось це тепло і історії,
які ти розповідаєш,
схожі тепер
на букіністичні магазини –
я все вже читав,
але так люблю цей досвід чужого життя,
чиєїсь любові.
 
В жовтні лишається твій розпач
від неможливості змінити бодай слово
у книгах поетів, яких
ти тепер читаєш,
 
лишається твоє здивування від того,
що робиться в наших серцях
за нашої з тобою відсутності.
 
У цій невеличкій поемі Жадан укотре повідомляє про цивілізаційну катастрофу нашого часу. Й не біда, що у ролі дванадцяти апостолів виступають дванадцять циганських баронів. Найголовніше в іншому, бо йдеться про наш спільний потяг, що мчить у нікуди: «Чоловіки сиділи під дверима фургонів, / проводжали потяг із недовірою – мовляв, / куди можна приїхати в такому тумані, / коли корови щоранку приносять молоко, / наче архангели добру звістку». В теперішній звихнутий час поет дає чергове визначення батьківщини (цих визначень у нього багато; можливо, хтось колись і підрахує, написавши дисертацію): «Світло падає з високих немитих вікон, / і голоси лунають на кухні – батьківщина / для кожного з нас починається там, / куди нас виганяють / із райського саду». Увесь світ у дорозі, у пошуках невідомо чого; тим часом, «дорога – це час, потрачений нами на розуміння / своєї загубленості». Колективним антиподом дорозі, як безумній світовій турбулентності, виступають дерева. Дерева не є нерухомі, вони не стоять на місці; вони народжуються, ростуть, розвиваються і з гідністю вирушають у втаємничений перехід. Я не знаю, чи доростають вони в Жадана до образу-символу, чи несуть алеґоричну емблематику сакральної містечкової України (яка й далі живе своїм споконвічним життям, стримуючи хаотичну й безумну цивілізаційну течію), але в них є коріння, і це є найвагоміша звістка:
 
Коли будеш думати про дерева,
думай про всіх, кого ти бачила в своєму житті,
про довге коріння, яке пов’язує
нас із життям. Коли будеш думати
про зелені яблука,
думай також про тих багатьох, хто працював
на цій ріці, намагаючись хоча б на мить
стримати її течію.
 
Жадан у сучасній українській літературі – поет ув одному примірнику. Це щось навіть більше за здатність бути ориґінальним і неповторним, фаховим і своєчасним. Водночас, жодної містики в цьому немає, і жодної загадки також. Це лише елементарна відповідність своєму покликанню. Щось на кшталт сродної праці з дискурсу Григорія Сковороди. Ти просто є на своєму природньому місці в шанцях, або тебе там немає. Ти продовжуєш тримати оборону, бо ти інакше не можеш, або ж тобі все подобається, і ти намотуєш вірші-соплі на чарівну спілчанську паличку, аж доки тебе не спіткає Шевченківська премія. І після того ти вже остаточний спілчанський труп. Скільки б не намагалися поети-двотисячники ловити його інтонації й кілометрами красти у нього лексичні ряди, – нічого путнього з того не буде. Лише йому одному дано аж так відчувати наближення злив, про які ще не підозрюють навіть синоптики («Країна, що пробуксовує в жовтих / снігах депресії, потребує нової крові»); лише він один уміє висловитись – і переконливо, і траґічно, і без надмірного патосу (за яким, як от у двотисячників, неодмінно з’являється фальш, що зраджує прикрий несмак). Жадана неможливо скопіювати, це пора уже всім затямити. Результатом, у ліпшому разі, буде пародія. Це варто уже зрозуміти і Г.Семенчуку, і А.Любці, й іншим поетам із покоління естрадників-балалаєчників. Хтозна, що про цей балаган думає сам Жадан, безнадійно самотній поет у своєму приватному вутлому човнику. Найголовніше, що він продовжує бути в нашій літературі, змінюючи періодично жанри, метричні системи і видавців, але не зраджуючи своєму голосу. Лишаючись тим, ким ми вперше його побачили, дійшовши висновку про безнадійно застуджене горло епохи. Бо є в нього слова, які немає сенсу виголошувати для сторонніх людей у славному місті Ляйпциґ, бо слова ціпризначені виключно для своїх:
 
Кінець жовтня.
Жінки йдуть від берега.
Вітер полоще важкі рушники,
мов прапори переможців.
 
Земля нагрівається і охолоджується.
І ти нагріваєшся і охолоджуєшся
разом із нею.
 
***
Вже є певною традицією присутність у поетичних збірках Жадана його авторських коментарів до ліричних творів або й перекладів (як от його пречудові цілком літературознавчі рефлексії до кількох перекладених віршів Чарльза Буковські). Ці коментарі у «Вогнепальних й ножових» можна читати як прозу, але, як на мене, значно продуктивніший шлях – пов’язання  їх із віршованими розділами книги. Поготів, що це, все-таки, коментарі. І не тому, що саме так називається п’ятий розділ збірки, а тому що в цьому розділі знову вкотре нав’язливо проговорюються фундаментальні речі про, здавалося б, найпростіші поняття: про героїв, апостолів, жінок і міста чи пак, актуальну для письменника-урбаніста топографію. Розділ коментарів є настільки вагомим для письменника, а водночас настільки орґанічним у складі збірки «Вогнепальні й ножові», що потрапив і до останнього на сьогодні видання зібраних віршів «Господь симпатизує аутсайдерам» (2015). Автор, напевно, не надто довіряє потенційним коментаторам із числа вітчизняних критиків (і має рацію), тому і вдається до автокоментарів. Крім того, у автокоментарях вистачає додаткового нюансування тих неперехідних для поета речей, які вже прозвучали у поетичних рядках: «Та й світ, додавав він, був би іншим, якби Святе Письмо записували саме за жінками. У цьому світі було б значно більше пристрасті. І значно менше хрестових походів». У коментарях ідеться не так про поезію (хоча про неї – передусім!), як про життя: «Не лишається нікого, крім перехожих і відвідувачів кав’ярень, пасажирів підземки й мешканців готельних поверхів, котрі визирають зранку в небеса, намагаючись розгледіти сонячні відблиски. Перекази й оповідки, фантастичні сюжети й документальні свідчення – поезія починається там, де чуються голоси, де тривають розмови, де в тебе є співрозмовник, який про щось тебе запитує, не вимагаючи відповіді. Тому так важливо відчувати їхню присутність, так необхідно пізнавати їх на вулицях і вітатися з ними в крамницях, перебирати подумки їхні імена й зіставляти їхні свідчення. Доки з чорних ниток часу витворюється безкінечна й оптимістична хроніка опору та криміналу. Доки триває твоя безпосередня участь у житті й формується твоя особиста відповідальність за кожну смерть. Доки на вулиці з теплих під’їздів щоранку виходять герої, апостоли та жінки». І це, як на мене, виправдано, бо скільки людей уміють читати поезію? Та й узагалі, що таке поезія у порівнянні з живим життям? Жадан простує правильним шляхом, його літературна й людська інтуїція дивує мене від книги до книги, із цим у нього усе гаразд; можливо, навіть ліпше, ніж із власне поезією, хоча із поезією так само усе гаразд: «Ще нічого не втрачено. / Ще все можна відіграти. / Ще все залежить від нас, від нашої пам’яті, / від любові всередині нас. // Говори, говори, головне, / щоб хоча би хтось говорив, / дуже важливо, / щоби завжди можна було почути наш із / тобою голос. // Дихай, дихай, біженцю, роби свою роботу, / не давай їм схопити тебе за зябра. // Все лише починається. / І, повертаючись додому з концертів та мітингів, / ти відчуваєш, як міцно тримають тепло / підземні камені твого міста» («Ще нічого не втрачено…»).
 

30 листопада 2015 р., м. Вінниця

№18 (180) 16 вересня 2016

Прокоментуєте?



Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!