Гармонійна завершеність кола

Час біжить, летить. Не наздогнати. Хтось засвітився, хтось погас. А я в хаосі буднів залишаюся шанувальником поезії Юрія Андруховича, хоча нічого не маю проти його прози. Письменник світового рівня. Можливо тому, що у мене склався певний стереотип сприйняття творчості, який не дає змоги змінити позицію, ракурс бачення. Це недосконалість чи індивідуальне прокрустове ложе смаку, сам не знаю. Та час від часу мандрую зором по сторінках його поетичних збірок і щоразу щось відкриваю, зупиняючись на якомусь відтінку думки, почуття. Іноді експериментую, візуально скорочую вірші, розкладаю їх в іншому напрямку, творю мозаїку новопрочитання, як у вірші Юрія:
Поєдную папір і каламар
і відділяю світло від пітьми,
бо хочу, щоб зоря і календар
жили у добрій злагоді з людьми.
 
Ніякого непорозуміння, все чітко, доступно і, головне, поетично. А ще наївно, чого бракує багатьом поетам, які пишуть мудро, правильно, нема до чого й придертися. Ота наївність, присутня в ліричних рядках, чи не найбільше робить погоду в тексті («Відірвіться від їдла, як від глини глевкої, гляньте в небо, а потім на землю – левкої… То відбита краса не дає вам спокою, як любов, що востаннє махнула рукою»). Далі поет закликає відхреститися від грошей, відректися від почестей, тронів, амбіцій.
Ця поетична наївність в творі викликає довір’я, навіть і тоді, коли автор десь «не витягує рядок». Якось не противишся цьому, стаєш його однодумцем, не зраджуєш, не покидаєш самого наодинці з собою, ждеш нових толерантних одкровень чи сповідей, його метафоричного максималізму, щирого інтиму сумнівів, відчаю чи розпачу, радості, плачу, мимовільних і немимовільних помилкових міркувань, спростувань, що є мовби дрібницею і ні, залежно яка закладається смислова вага («Кажуть, ніби я мешкаю в башті слонової кості. Кажуть без апеляцій, аж сумніватись годі… Що ж, буду радий – заходьте до мене в гості! Муза-вахтерка зустріне внизу при вході»).
А цей сонет «Легенда про дивака» наче про мене, бо ліричний герой полюбляє старе каміння, як і я, але я колекціоную найцікавіші камені, витворені природою, а герой вірша не може колекціонувати «розбитих веж і мурів кольори», «тому збирав колекцію із вражень від замків, підземель, монастирів, уламків, сходів, келій та дворів і слухав, що каміння врешті скаже…»
Я цитую рядки з першої збірки Андруховича «Небо і площі», яка вийшла у видавництві «Молодь» 1985 року накладом три з половиною тисячі примірників, її редагував редактор Василь Герасим’юк. Це сталося в той рік, після того, коли нас познайомила в січні Ірпінська республіканська нарада авторів. Юрій, на відміну від одного майбутнього «бубабіста», голос якого було чути всюди на літературному семінарі, не вдавався до легкого епатажу, скромно вислуховував думки й поради досвідчених письменників, тихо читав вірші й, ясна річ, чекав на враження. Він потрапив у поле особливої уваги з першого дня. З ним спілкувався критик Микола Рябчук, рецензент першої книжки. Юрій дав мені прочитати з десяток віршів, попросив, щоб я йому переписав свій вірш «Дорога» з епіграфом «Ледве я добивси на гору…» – висловом Івана Дідуха з новели Василя Стефаника «Камінний хрест». Це єдиний з усього мого доробку вірш, який тоді дзвінко прозвучав, бо в ньому була певна прогнозованість на завтрашній день, що я збагнув тільки через десять років, коли люди почали виїжджати з України в пошуку шматка хліба. Моя алюзія стала суголосною з часом. Але тоді Юрій, розбираючи мій рвійний почерк, мені цього не казав, лише виразно прочитав першу строфу: «Іванку, брате! Камінь м’якне, стирчить гора, як чорний хрест. Не легко пана удавати, коли голодний, ніби пес…»
Ірпіньські два тижні зблизили душі літераторів. Трохи нас сварив за шум сатирик Іван Немирович, та на нашім боці був поет Петро Осадчук, з усім розумінням ставився до нас документаліст Володимир Маняк, ділячись цигарками. На прощальній поетичній вечірці, коли я отримав гонорар за публікацію в альманасі «Вітрила» і відповідно пустив його на застілля, всім вистачило склянок і чашок, а мені не було іншого виходу як хлюпнути вина у широку вазу з високою ніжкою, з якою могли одночасно цокнутися всі присутні. Я сказав: «Не так люблю пити, як цокатися». А Юрій мені щось таке жартівливе побажав, що всі впали. Повторюється це побажання в підписаній мені першій збірці: «Поетові, другові, – на добру пам’ять. Випий море, Василю!»
Ми час від часу вели діалог. Коли я відгукнувся про «Небо і площі» в місцевій газеті і привіз публікацію в Івано-Франківськ, Юрій поводив мене старим Станіславом, показав рідну школу з посиленим вивченням німецької мови, порадив придбати у книгарні твори Джона Фаулза, а за чашкою кави запитав чи не важко писати відгуки, рецензії, хотів би і сам спробувати. Невдовзі газета «Світ молоді» та інші часописи почали публікувати його змістовні, цікаві прочитання нових книжок, що стало передумовою кристалізації есеїстичної грані творчості, в чому він став, як зауважили читачі, неперевершеним.
Іншого разу, в лютому 1987 року, нас викликали на військові збори в обласному центрі, де нам, колишнім солдатам, повторювали армійські постулати чи то догми. Було нудотно на тих лекціях, які читали в казармі. Але «життя – це не казарма», як мовив наш улюблений Богдан-Ігор Антонич, якого Юрій згодом так глибоко дослідив, що написав монографію, став кандидатом наук. Мені Юрій приніс для розради душі збірки віршів Миколи Воробйова «Пригадай на дорогу мені», «Місяць шипшини» та книжку колумбійського поета Леона де Грейфа, в якій дуже сподобався, як і Юрієві, віртуозний вірш «Танець орангу-танго». І я подумав: ось якої грайливої інтонації не вистачає нашій літературі, бо поетичні голоси надто серйозні, аж часом похмурі, заангажовані, як завжди, як не темою боротьби, то ще чимось. Це така «школа», яку ми розкритикували.
Були ми з Юрієм і на стрільбищі, куди привіз нас офіцер. Юрій належно справився зі стрільбою в мішень. А я випустив всі кулі з автомата в «молоко», тільки однією влучив у дев’ятку. Це в дзеркальному відображенні наче дев’ять днів нашої передпідготовчої повинності й розмов про красне слово. Дні не вбиті, а прожиті енергією пізнання, щоб утвердити істину:
 
ДЕНЬ – прочитаю мов напис на світлих чолах.
Життя – яке це тонке і невловне вміння!
Ось – перехід в гармонійну завершеність кола:
Горлиця. Небо. Дах. Вістря проміння.
 
Більш інтелектуальний, концептуальний, майстерний поет в другій збірці «Середмістя» (1989). Чи це порушення звичного темпоритму образу? Тут більше досвіду, як, зрештою, і в збірці «Екзотичні птахи і рослини» (1991). Але мене це не дуже лякає. До вподоби така парабола. Неповторні етюди будівель, літографії старого Станіслава, портрети мешканців («Ярослав Гарсіа Лорка», «Петро Брейгель», «Фотопавло»…), ярмаркові портрети, п’ять кримінальних сонетів (позаздрить кожен справжній майстер чотирнадцяти рядків), десять начерків подорожнього… І весь цей калейдоскоп візій, філософських виражень якимось чином організовується крізь образність світлового року, відозву сурмача, ефект Високої Башти, щоб існувати в умовних вимірах символів гербарію, музею, планетарію. А раніше поет об’єднував свої відкриття під знаками зорі і календаря, уривків таїн. То були перші кроки, вони починалися природно, бруківкою Івано-Франківська, як в дитяти міста, яке прийшло на світ 1960 року, заряджені енергетикою Львова, де Юрій навчався в поліграфічному інституті.
Світ розширювався, кроки стали напружені Москвою, де закінчив вищі курси при Літінституті, привели на окола свої працювати випусковим редактором в редакції газети «Прикарпатська правда», потім в Прикарпатському університеті, піти на творчі хліби, мандруючи мегаполісами, вивчати мови, щоб завжди була наповнена чаша пізнання, чому нема меж, і осмислювати життя-буття через літературний гурт «Бу-Ба-Бу» (бурлеск, балаган, буфонада) з друзями Віктором Небораком та Олександром Ірванцем, в прозових перекладених різними мовами творах «Рекреації», «Московіада», «Перверзія», «Дванадцять обручів», книги есеїв, за що відзначений кількома міжнародними преміями, але першою була всеукраїнська – за поезії – літературна премія «Благовіст». Могла б бути ще й Шевченківська, але письменник зняв свою кандидатуру з участі в конкурсі, вважаючи, що прийняти такий дар від держави не може, бо «це як реверанс у бік влади».
Хтозна кому що вділив Всевишній. Кожному своє. А я пригадую той час, коли Юрій Андрухович, володіючи винахідливістю, порятував обласний журнал «Перевал», ч.1 за 1995 рік, на який не було коштів. Він запропонував дати тонку обкладинку журналу «Четвер» (його дітища, яке фінансував фонд «Відродження») на цупку обкладинку «Перевалу», дещо, звісно, переробив як упорядник, автор проекту-імітації. Я був на зборах обласної організації письменників, на яких забули подякувати рятівникові за добру справу, навпаки, ще були якісь дрібні претензії. Я встав і сказав про це. Але ніхто мене з присутніх не хотів почути. Були не зовсім задоволені автурою журналу. Але ж це не вперше Юрій використовував нові рецепти на редакційній кухні, знали його модерні уподобання ще 1993 року, коли упорядкував ч.1 журналу «Перевал». Підібрані автори підносять часопис, який виривається з рамок провінції на всеукраїнський рівень. У Юрія очі посумніли, він пішов геть. Хотів його наздогнати, але це була хвилина роздумів на самоті, коли спрацьовує порівняння і приводить до нової якості переконання, в чому моє «я» не відігравало б жодної ролі.
Можливо, ця ситуація, до якої додалось ще щось, і каталізувала рішення Юрія вийти зі Спілки письменників, почати членство в альтернативній Асоціації українських письменників з нуля, бути обраним віце-президентом АУП, щоб згодом зробити висновок під час зустрічі з читачами в Коломиї, яким схвильовано прочитав низку поезій, в тому числі й чудесний вірш «Коломийський полк в Парижі. 1815»: «Альтернатива тому, що не існує, – повна аморфність».
Опісля я спіймав себе на думці: чи потрібна такому знаному майстру слова письменницька організація? Потелефонував, але не висловив того, що думав, бо надто примітивною та марнотною є подібна увага. Запитав чи зміг би надіслати нову книгу віршів, яку, мабуть, хтось перехопив дорогою до мене і читає.
І як не навести повністю вірша з першої збірки, який відживив і увів в лексичний обіг слово «речник», і тепер сприймається не менш актуально, класично, та про хрестоматійність, до чого вільнолюбних авторів не заманиш, краще промовчати:
 
Серед невизнаних і визнаних
повинен бути хоч один,
що стане речником і вісником
і перевізником годин.
Він понесе рікою вічною
цілюще слово у віки –
в прийдешні душі ляжуть віщою
луною мудрі сторінки…
Василь РЯБИЙ
м.Коломия
 
 «Українська літературна газета»
№17 (257) 30 серпня 2019

Прокоментуєте?