Фрески королівського лісу

2

„Видиме невидиме” – найновіша книжка Володимира Карачинцева (видавництво „Левада”, 2018). Звісно ж, це й філософія (любомудріє), й теософія (Богомисліє), але також малювання Словом або ж поезія. Дивним, ба й давнім чином, годжусь із Віктором Палинським, що означив стилістику-поетику нашого доброго друга мистецьки точним означенням – духовні фрески. Додам своє: під відкритим небом! Всі троє – ми причетні певним чином до цісарського лісу, який я волів би називати Данило-Галицьким або ж королівським, що одне і теж. Так, це Кайзервальд, що його вибагливі львів’яни уподобали як об’єднавчо соборницьку Чернечу Гору – й не тільки по горизонталі (паралель: Тарасів Канів), а й по вертикалі як СЛУЖІННЯ. Книжка Карачинцева абсолютисько-вивірена аскеза: це шлях від себе й до себе, до своєї позачасової сутності, своєрідний пульс земної Ставропігії, бо ж наше видимо невидиме наповнює й виповнює зримо незримі світи й летить із засвітів оправдати віковічне й очевидне – життєствердну мудрість простого, коли інакомовлення проявляється в часі. Як на мене, поетове діалогічне „брате” – це, звісно, звертання й до Бога, й до себе, але ж і до читача чи й ще ширше: до побратимів у контексті вкраїнських братств, братерства загалом, а не просто фамільярно дружнє, „колего”, „товаришу” etc., й ось тут я тамую дихання й завмираю Духом Святим: якби ми, братове, знали, що таке поезія,чи була б аж така потреба писати, мовити, жити?!
мовчу до тебе
може почуєш
кущ крику розростається в мені
розриває гортань
мовчу
світлом руки торкаюсь тебе світла в тобі
намагаюсь розплутати онтологічний клубок
хто ми навіщо
й гадки б не мав що хитка нитка овиду
враз може порватись і
нас накриють потоки незримого
уривки снів що досі мовчали й росли у тобі
усі ці химерні фігури часу й цукати садів
уся неможлива геометрія скреслого простору
раптом стає неймовірним довкіллям і
ти приголомшена безсловесна стишуєш крок
стишуєш стишуєш кров
аж до повільності вод що відходять
аж до плаценти
часів
Цей уривок я не випадково урвав із розділу „Єство єства” – завершального у книжці як суть сутності й есенція есенцій. Характерно, що вимовність поетичної мови наростає й усталюється свідомо: відповідальний автор дотримується замислу, й цілісно мотивована доцільність вберігає розбурхану імпровізаційність стихійно-рефлективного від поточних ризиків й викликів поезомалярства. Так, фрески Карачинцева – зримо й зріло духовні. Знаково викличні й діалогічно закличні.
Якщо я вогонь а ти вода
То як мені тобою дихати
Якщо я вода а ти вогонь
То як мені торкатись тебе пучками води
Тож я твоє небо тож ти моє сонце
Тож ти моє небо а я твоє сонце
Певно ж, це маґія – тотожна поезії, якої ніколи не забагато.
Вірою пізнаємо незриме
Творимо світ
І недаремно ж я назвав Поета теософом, бо ж цими сентенціями він керується, їх практикує, в них живе!
Голос твій срібна ниточка
Якою долучаюсь до тебе
Сухожилля слів змащені молоком птахів
Які щойно повернулися з ирію
І так мені любо
Як на розмові з Богом
Безумовно, поезія Карачинцева – це пошуки смислів і сенсів, в їх закодовано-розкодованих, впізнавано непізнаних (мовно й позамовно) тайних реальностях.
Промайнуло щойно шість з половиною років з часу написання моєї, вдвоє чи й втричі більшої рецензії (за кількістю, але не за якістю!) на тоді ледве першу книжку Карачинцева „Хромосоми”, але ж, страх подумати, таке враження, що між цими проміжками – прірва. Й не знати стеменно чого: прожито-пережитого, думно й, бач, умно чи й заумно, переосмисленого, або й геть іншого, душевного. Досвіду? Практики?
Автор чи ліричний герой, рецензент чи співпереживальник – все обезтілеснилось, витончилось, й ледь чутно тонкий звук досконалих волань людини розумної. Таки нема й нема меж вдосконаленню, й пізно вертатись у вчорашнє,
не кажу до початків: у юність, чи й у дитинство. Книжка
„Видименевидиме” майже позбавлена вад, й печаль обнімає мою душу: життя йде на вічне: вивершується, завершується etc. Допитливосте моя безпосередньо дитинна, не бийся об невідоме, не бідкайся за минулим – „все промине, і часи проминуть!”
Зціли мене, Творче, від ймовірно неймовірних загроз оскаженіння сказаного й несказанного, безодень промовчаного й невимовного. Надто важлива фігура умовчуваного, власне й не фігура, а серединна суть духовного єства: чи не вона й творить нову мову невимовленого, радше невимовного, й стає очевидним, що не про формально окреслену чи зовні схоплену фігуральність йдеться, а про мовленнєву тайну тайн, отже, поезію. Тоді й відкривається справжня безконечність буття. В земнім і небеснім, видимім і не видимім. Вглядаюсь в глибини й висоти Замислу, й на душевнім плесі проявляються ледь зримі, щойно явлені відбитки мого резонансного, серединно внутрішнього відчування Тайни: „І я дививсь все далі й далі, як ти Вкраїною була”.
Кохана сокровенна земле моя
Ти твердь моя
Милуюсь тобою навіть у сні
Потоком благословенним
Нас виносить ріка на берег стрімкий
Твердо рука твоя тримає мене
Боже спини цю мить
Боже не зупиняй цей час

м. Львів

Прокоментуєте?