Душа над Стіксом

165

Бігме, немає доль
Ласкавих, злих, щасливих чи безщасних, –
Є доля – справедлива і одна.
Є. Маланюк

Два світи – реальний і поетичний, у яких вікують тіло і душа, не стільки лейтмотив останньої прижиттєвої книжки Віктора Баранова «Отав невидима душа», скільки форма яснобачення свідомості в один з найскладніших і найтрагічніших моментів її існування.
То була наша остання зустріч… Віктор Баранов просто у спілчанському коридорі надписав і подарував нову книгу. Якось усе не випадало прочитати. Невдовзі прийшла та пора, і тепер починаєш розуміти, що хотів сказати поет, коли писав: як «Без антрактів поволі вмирає пора». І вже нічого не залишається, як разом із поетом «розтерзано мовчати» і гадати, гадати – що є вічність і що є мить? Ті, хто знає відповідь, вже не з нами, а ми ще продовжуємо свої допоки недосяжні пошуки.
На порозі смерті цілком природно розмірковувати про нашу вічність і нашу начебто незникомість. Звісно, зблизька їм ліпше видко, тоді як нам доводиться лиш гадати і вірити, доки не займемо їхнього місця. Отак і заступаємо один одного, перед тим неабияк наблукавшись по життю серед трьох сосон. Аж доки зрештою не приходять «од вічності свати».
Щоправда, перед тим буває, за висловом поета, одна біда – «Що зветься людським життям», яке збігає невідь-куди. Але як би там не було, а поет до останнього творить свій світ, як пристань спасіння, як рятівний притулок, де, може, й не добре, але ж деінде ще гірше. Саме тут притихає печаль і лиш зрідка визирає зі схронів очиць… Передчуття біди не стільки підштовхує до розмислів, скільки стає темою й підставою для висновування. Поет спогадує і вірить, що можна оживити те, що одцвіло, щось змінити і, бодай, хоч одну мить із минулого прожити інакше. Та не так трапляється, як гадається. Бо навіть «І ті будяки, об які ми колись покололись, // Уже перейшли в кольорову, на глині, емаль». З минулим нічого не вдієш, хіба що сховаєш у глибокому сховку на дні душі, чи забудеш, а насправді – лиш ще раз і ще раз переосмислиш.
Душа на зламі – як головний персонаж книги «Отав невидима душа». Здавалося, все вмерло, випекли нутро безпросвіток і розпач. Але ж минає мить і перед тобою сад золотий і навіть «Янголи в небі аж плачуть від раю земного!» То чи ж не здригнеться серце людське, не оживе і не наповниться вірою? Та так триває коротко, бо «Будні одвічні стоять на горбах, як орда». Людині не властиво надовго і з непорушною твердістю триматися своєї думки, вона найчастіше змінюється через дрібниці. Вірити важко, впадати у розпач – залюбки.
Страшно зазирати у вічність, тож Віктор Баранов не веде читача по цій хиткій і непевній дорозі, не акцентує читацької уваги на своїх передчуваннях. Натомість зачинає розмову про життя, бодай коротке, бодай нетривке, в якому завжди розминаєшся з тим, чого довго дожидав. Але ж неодмінно з чимось стрічаєшся, щось залишається… Схоже, що спогад про колишнє, яке тепер ввижається вигадкою, міфом, казкою, що несподівано увірвалися. Тепер це не більше, ніж втрачені ілюзії. Все заметуть сніги забуття. «Один у другого питаєм, // Нащо нас мати привела? // Чи для добра? Чи то для зла? // Нащо живем? Чого бажаєм? // І, не дознавшись, умираєм» (Т. Шевченко).
Людина несе в собі не лишень набуту пам’ять, а й родову, яка сягає глибин незбагненних. «В душі розламах – попіл ще з Везувію». Багато дивного вивергається назовні, але найдорожче – з пережитого, перечутого і звіданого власним серцем. Матеріал добре придатний до розмислів. Але чомусь життя в одну мить стало оберненим лишень у минуле і відчуття безперспективності долає… «Це відчуття несправжності прожитого, // Несправжнього вінця передчуття…». Неодначе, як своєю книгою Віктор Баранов творить парастас і відправляє панахиду по своїй душі. Гине лишень тіло – сховок душі і поет бідкається: де їй подітися, сіромашній?
Яко і Платон, поет не допускає можливості переселення його душі в інше тіло. «Душе моя! Прошу: // не вселяйся ні в кого іншого… // Німує душа, не озивається… // А, може, потай від мене // готується до новосілля». Розпач і зневіра, а за ними зойк: «Поворожи мені (аби я ще пожив)… // Поворожи мені! Лиш правди не кажи, // Бо правда тільки те, що ти мені – ворожиш…». Не так розумієш, як відчуваєш, що душа спонукає тіло до життя, а розум намагається потрактувати діаметральні протилежності – життя і смерть. Його подорож по спогадах, хитке стояння над прірвою і передчуття останнього кроку – пошуки рівноваги, опертя для відчаю, щоб перетворився він на віру, бо тільки так можна здолати бездонну порожнечу, яка чигає у кожному дневі. А вже тоді – «А що було до днесь – нехай розсудить Бог: // Він знає, що робити з днем і мною».
Життя, як погоня за міражами, вимріяним і сподіваним, і її завершення черговим розчаруванням. «Ось же він, обрій! (…) // Слава!… Нарешті!…» Живемо у погоні за обріями, і чвалаємо вперто до них, забувши, що марнота то все – попереду нема нічого. Лиш котиться Віз по Чумацькім шляху, і все більше спогадується прожите, і все менше мріється про день завтрашній. Проходимо відтинок часу нашого, і десь невдовзі він має скінчитися. Адже все до того йде. І доки виглядаємо Івасика-Телесика, дочікуємося лишень Харона з його човном, яким він справно переправляє душі. Але поки це стається – триває життя з усіма його принадами і прикростями.
Окрушина днів важким тягарем тисне на груди, і передчуття долають, тож так хочеться вирватися за звичні обрії, де хай не легше, але не так. Бо тісно і задушливо в одноманітності. «Зупинюсь, постою і помрію – // уявляю себе тим журавлем, у якого ми дедалі рідше // до цієї землі любов берем. // Нам би теж у вирій полетіти // і лишити хоч пір’їну тут, щоб до неї знову, як до літа, із доріг нерідних завернуть».
Відтак, особиста біда помалу стає тим стрижнем, довкола якого розгортаються фабули його медитацій. Царина високих думок визначає стиль поетичного думання, адже дотикається Віктор Баранов найвищих сфер бутності – життя і смерті. Тож нічого дивного, що життєвий смуток перетворюється на містичний нурт думок, у яких чигають загадкові глибини з безконечним набором душевних обертонів. І вже не збагнеш: чому в людській долі не все гаразд, як і в приповістці про Трістана та Ізольду з їх нещасливим та фатальним коханням. Тільки тут замість короля-васала – поет, а Ізольду Злотокосу уособлює життя. Чомусь не злюбилися: людина і життя. Вочевидь, нічого дивного, коли у часи розпачливі автору видається, що не склалося щось у його земному перетриванні, даремними були всі устремління і страждання, а тепер, виявляється, що і нездійсненними. Скоріше, воно не так, у майбутньому все б переглянулося. Ось тільки нема того майбутнього, стало воно несподівано вічністю. Як пояснити собі, що тебе скоро не буде, адже «Зі мною день вітається прощально», і нема на те ради, бо опріч всього «Стаєм тоді до себе чулі, // Наївно віримо зозулі, // Шукаєм зорі у намулі, // Яких там зроду не було».
Зачиненість у своїй індивідуальності, яка апріорі не передбачає виходу назовні, дає змогу підняти градус думання і породити напрочуд щемливий і елегійний настрій збірки. «Коли купальськими вінками // Усе, що вимріяне нами, // Пливе кудись між берегами // По темній мовчазній воді». А поряд все ще «цвітуть волошки пізніх мрій»…
Поет разом зі своїм ліричним героєм розуміє, що не справдяться вони ніколи, але що з того: мріється і буде мріятися до останнього, попри те, що «Ми всі колись у жовтий лист перейдем». Безперечно, що песимізм у даному разі явище природне, аби не через край, адже «Не можна вірити, коли не віриться» (Л. Українка). На щастя, поет тонко відчуває цю грань, переступити яку означало б не тільки виплеснути особистий біль, а й заступити художню правду.
Відчуття загострені і напружені до краю, а душа не крижаніє під повівом вічності, не кам’яніє серце над прірвою. Живе мислю, безпристрасно препарує свій світ внутрішній, наче стоїть осторонь, вочевидь, такий собі глядач безсторонній, але ж і учасник тієї містерії на назвисько – життя.
Пейзажна лірика Віктора Баранова – зовсім не замилування рідною природою, радше це прощання зі світом, який із ним був донині і який кудись невловимо щезає. Усвідомлення нерозуміння цього – вражаючої сили. «Затужу, на осінь захворію, // (…) // І піду в багряну веремію // Спалювати спогади дотла». Переважно настрій добре лягає в обрану поетичну форму. Поет з однаковою майстерністю вдається і до верлібру, і до сонета. Схоже, форма для нього багато важить. Де він кращий? Здається, в обох випадках демонструє добрий поетичний вишкіл і стверджує, що у творчості нема усталених і звичних координат. Поетична думка розкуто шукає свого втілення, і він її не стриножить, лишень додає волі і пошуку. «Цей жовтий лист! Цей цвіт і плід весни, // Жага вчорашня, вицвіла на шерех».
Незаперечно одне: ніхто ще не вигравав зудар із життям. Але кожен намагається випробувати себе на цьому поприщі і пошукати свого щастя. Так вже було, і так буде знову, і повік-віків. І Віктор Баранов тут не виїмок, але ж скільки життєвої снаги й душевної напруги виповів у своїй творчості. Викричав своє обурення, виячив суспільні болі, угамував душевний шал і мудрістю огорнув свою останню дорогу.
Поетове глибокодумання не можна пояснити лишень заскоченою бідою, воно у нього природне, воно його єство і спосіб життя душі – до і во врем’я люте. А споверх того – іронія, глузи і насміх, як намагання притлумити те страшне, що стоїть попереду. Цілком закономірно, що вірші сповнені містичного передчуття смерті, яка дедалі більше обрисовується щоденними зловісними деталями і врешті-решт має стати реальністю. Автор розуміє невідворотність цього, але не допускає навіть натяку на загравання з потойбіччям. «Роззираюсь навколо знетямлено – // що та квітка? Тут світу не стало! // Цілого світу, в який я прийшов // для розмови і злагоди з ним. // Де він подівся, що й сліду його не знати?» Подивування і нерозуміння, наче вістря ножа перед очима…
Віктор Баранов вдається до творення особистої шкали цінностей – людське життя і його значущість вимірюються не прожитими роками, а чимось іншим, що відділяє просте існування від осмисленого і напруженого буття.
Як-то жити під омофором біди? Розумієш, коли читаєш поетові «Вітражі верлібрів», і лише тоді усвідомлюєш – чому так хочеться казки:
…стоїш край води
(серце з грудей як не вискочить),
Виглядаєш-гукаєш Телесика,
і нарешті із-поза серпанку
таки випірнає човен,
поволі до тебе плине –
все ближче, все ближче…
Ждеш, коли зблисне райдужно
Срібне весельце; коли
руку тобі подасть твій ровесник Івасик.
Придивляєшся –
в човні стоїть Харон.
Казка закінчується і завжди однаково – скорботно. Вчувається глибинність медитативна солодких видив перед щезлою візією родини бувшої, не інакше – увірвався час, розпався ланцюжок і лишень клапті спогадів ще жевріють щемким докором минулому. «Мені відкрилась істина печальна: // життя зникає, як ріка Почайна» (Ліна Костенко).
Надзвичайно швидка зміна часу відбулася – із минулого зачепилося в пам’яті хіба що дитинство, а все решта минулося непомітно, лиш спостеріг наближення кінця своїх днів. Бігме, свідомість у межових станах комунікує з часом однобічно: відкидає все, що гнітить, і водночас прикликає солодкі видива з минулого. А з-поза всього того прозирає розуміння – доля може відбутися лишень так, як є, і, як відбулася.
Прихмелений прощанням з останніми днями життя, поет творить свій «Останній спалах бабиного літа». Мабуть, ці дні великого зречення важать не менше, ніж найкраща пора в минулому. Мабуть… Ми не знаємо, але так каже поет, тож повірмо йому, бо перепитати вже не зможемо.
А тим часом «Іще лебедіє обрій, // голублений маминими очима. // І хата, складена татом // із повоєнних димів, // ще в землю не вгрузла // і не розчинилася в ній. // Іще я по цей бік обрію, // по цей бік гребеня стріхи, // по цей бік самого себе – // саме цього щоразу мені бажають // мама і тато, // коли я стрічаюся з ними // поглядами». Таке природне бажання жити і вражаюче усвідомлення того, що це вже неможливо. Жорстокість такого стану привносить у вірш урівноважений спокій, нещадність оцінки і дивовижну заглибленість у сутність буття. Життя скінчилося, наче заплеснулися стулки мушлі, а ти все ще відчуваєш себе дитиною, бачиш себе і живеш у батьківській хаті, і розумієш, що на зміну віджилому приходить нове, а тоді і воно відходить. «А поблукавши над рікою, // Між зорями і між водою, // Вертаєм тихою ходою // У дім, де ясно сплять сини, // В чиї досвітні сни і спокій // Ще не забродять синьоокі // Волошки мрій, що через роки // Їх рвати підуть і вони». Гірко батькові відчувати тягар смерті, що лягає на плечі усього живого з миті народження. І так триває від початку віків, бо нема нічого вічного під місяцем… Не містика фатального оволодіває мислями поета, а жорстокий реалізм. Очевидність близького майбуття – незаперечна, воно не потребує зайвого потвердження, логіка перебігу днів невмолима, і вся справа лишень у тому: коли це станеться. А чи станеться – питання вже не розглядається. Просто увімкнувся новий механізм відліку часу – він щезає, а кожної наступної миті чекаєш, як вироку.
Поміж багатьох чеснот поета не можна оминути неабиякого його вміння живописати словом. Схоже, що жорстокість обставин не вадить бути ліриком: «Простіть мені, конклави і синоди, // Що слів моїх незолота орда // Поклонами Творцю не набрида, // А молиться негучно до природи». Мабуть, до найкращих поезій Віктора Баранова останніх літ слід також віднести і цю:
Душа іще не настраждалась
І через те іще жива…
Сховавши під коріння жалість,
Трава рости не забува
І світ отавами дивує,
Себе в них вкотре воскреша.
Либонь, таки ж болить не всує
Її невидима душа.
Долоню простягну гарячу,
Погладжу сторожко траву –
І не зомлію, не заплачу,
А тільки серцем оживу.
Мов до іконки, нахилюся
До лику впертого стебла
І помолюся, помолюся,
Аби отава ще жила.
Не до порожнечі апелює автор у своїх віршах. Він бачить перед собою читача – вдумливого і чулого, здатного налаштуватись на спільні душевні вібрації, які відгукнуться у ньому стократ. А ще він звертався «До українців» і дуже прагнув, щоб його почули. Тож почуймо!
Поет до останньої миті відтворював не стільки той світ, що довкола нас, скільки той, що всередині нас. І ми бачимо, наскільки він глибший, складніший і розмаїтіший, що одразу наштовхує на думку: «поетичний живопис» (Тарас Салига), обшир суджень настільки занурені в незвідані людиною глибини підсвідомості, що не можуть бути набутком конкретного індивідуума, а лише належать їх нескінченному ланцюжку. Тож зовнішні подразники хіба що сколихують запасники глибинних рефлексій і викликають до життя образи з досвіду багатьох попередніх поколінь.
Незрідка поет вдається до занурення у стан сну, а з ним і неминучого пробудження. Усе, що було раніше, вкрите романтичним серпанком, а пробудження і посталу дійсність поет бачить наче на полотнах Ієроніма Босха. Таке світосприйняття, либонь, надмір поляризоване, але ж і поетове бачення дійсності з позиції власних реалій, а відтак і розуміння істинної природи речей, дає йому таке право. Погодимося, що його розумування не схоластичне, воно народжене з болю і відчаю. В матерії вірша ховається глибока асоціативність, а думка апелює до генетичної пам’яті.
Було б марно сподіватися, що за таких спонук автору вдасться уникнути яскраво вираженого метафізичного світосприйняття з домінуванням мотивів приреченості. Та й як інакше: реальність не зникає, натомість постає крізь призму катастрофічності й життєвого абсурду, адже з якихось пір довкола все огортає хаос. І не зайве було б, якби всі негаразди приходили лиш у сни, а так і яв незгірш. «Та що вже вертати й питати дороги назад… // Ген слово зірвалось – нехай хоч воно політає». То що ж робити людині, яка «Ніч перебувши у лоні понурих печер», вже не чекає світання. Бездонні й безпросвітні ночі долають поета, навіть на мить не приносячи забуття. Та все ж Віктор Баранов, як і будь-яка інша людина, відчуває на своїх плечах тягар смерті, що лягає на неї з моменту народження. Але сприймається це кожним з нас у віддаленій перспективі, а тут же бачиться впритиск. «Ніяк не звикну до жорстоких снів, // Які мене щораз ведуть на страту; // Із ночі в ніч переживаю втрату // Себе самого». З моторошною відвертістю поет каже про сон досвітній, який триває лишень стільки, «щоб у нім я встиг не вмерти» і з розпачем зустріти ще один з небагатьох днів. Тож цілком закономірно в душі поета народжується потреба покаяння, як щирого усвідомлення неправедності людських вчинків і невідворотності відвіту. І все це природно, ненав’язливо, без опалу, а з відчуттям глибокої внутрішньої доцільності й твердої переконаності… Беззаперечно, совість є тим внутрішнім законом, що даний нам згори. Ми вже у цьому не сумніваємося, просто не завжди воліємо пам’ятати про це.
Нічого дивного, що людину в межових станах провідують дивовижні відчуття, їй вчуваються нечувані досі голоси, які приходять наче нізвідки і манять у нікуди. Але не поспішає поет на звабливий голос, внутрішньо опирається цьому крокові його єство: ще не час, ще рано, – каже він собі! І хоч всі ми, що, наче піщинки, впали з Божої руки, тішимось ілюзією життя, забуваючи, що позаду нас була вічність і вічність буде попереду, а життя лиш падіння в неї, – та розум не сприймає такого лукавства, людина справедливо вважає себе осердям всесвіту і мудрою частинкою безмежності Божої, тож цілком закономірно, що противиться чорному безгомінню, відтягує мить смутку і прощання. А позірне прагнення спокою – мана, навіяна спокусами, що зринають із мороку позачасся. Щоправда, відчай подеколи насилає думку, що людина бреде у безвість навмання, а в житті – то все навпаки. Керуємось прагненням долі, шукаємо доцільності нашого земного шляху, сокритих смислів у народженні й призначенні земному, а знаходимо лиш те, що можемо прожити. Схоже, і в іншому світі ми не змінимось, будемо шукати свого і, чого гріха таїти, – для себе. Невже це і є приречення небес? Спитати можна будь-що і у будь-кого, ось тільки відповіді не завжди дочекаєшся, передовсім, коли минущості хода заманює нас між дві нерівні дати – народження і небуття. І ми не знаємо, чого сюди прийшли і чому знову повертаємось у так ніколи не збагненну невідомість.
До честі поета – він не впускає в душу монстрів зневіри, його внутрішній світ інший чи то, можливо, відмінний від того, яким би мав бути за подібної ситуації, адже наснажений народною ментальністю з наміцно прищепленими християнськими цінностями, тож витворює стійкий стереотип умотивованої поведінки автохтона, в якого у всі часи «Самотньо мерзне осінь на осонні, // Та сонях висхлий хукає в долоні».
Самокритичність Віктора Баранова – не від лукавого, радше від усвідомлення своєї недосконалості, сповненої багатьма ґанджами. Копирсатися у своїх вадах – марна справа, адже боротися зі своїм єством настільки ж неприродно, наскільки перемагати себе. Вік, обставини життя, досвід визбавляють віршувальника від ілюзій, привносять у слово нещадний спокій, ясність прозорої і чистої думки, адже нема вже потреби бачити світ крізь призму замилування, додавання зайвих барв і надуманих настроїв. Усе змінилося, осипалася позолота з минулого, і ти розумієш, що нічого не візьмеш із собою у вічність, окрім того, чим наснажив душу. Єдино це – твоє! Помалу кут зору змінюється, дійсність не ускладнюється, а лиш увиразнюється, народжується здатність зазирнути у суть речей. Не через яснобачення, дивовижні властивості слуху чи зору, а лиш через оволодіння словом. Тим словом, яке полонить читацьку уяву і душу людську. «Я поміняю кілька літ життя // на кілька слів» – каже поет.
Віктор Баранов відійшов у світ, що не знає смутку і печалі (будемо вірити у це), а нам залишив право «небо нахилить» до його могили на багато разів зрадженій і зневаженій Вкраїні, що так важко видужує і зцілюється після століть мороку.

Прокоментуєте?



Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!