Іван ПРОКОФ`ЄВ
Книга поезій «Замінований рай» В. Базилевського серед літературних новинок 2018 року, безперечно, – одна з найпомітніших. Талановитим, проникливим критичним поглядом вдивився у неї Микола Іванов («Замінований Рай: метафізика «останніх речей», ЛУ, 14 червня 2018 р.), не лише наголошуючи на, зокрема, августинівських джерелах світобачення письменника, його однодуманні з Мамардашвілі «у неприйнятті симулякрів і даремних надій», мудрому стоїцизмі, неокласичних основах поетики, а й показавши глибоко людяні спонуки й художницькі дії митця, котрий не огортає читача чорним сяйвом меланхолії, як деколи може здатися, а пробуджує його від летаргійного сну перебування у світі «грубої реальності», безплідного ковзання по поверхні речей, явищ. І уже тут додамо: В. Базилевський продовжує ті дуже посутні і відверті міркування про гірку правду нашого світу, які розпочали екзистенціалісти. М. Іванов стверджує: «Ідейна і тематична широта цієї книги надзвичайна, ба навіть виняткова…». Напевне, критики і літературознавці у майбутньому намагатимуться повніше розкрити зазначені та інші її аспекти. Бодай кілька кроків у цьому напрямку спробуємо зробити і ми.
Творчості В. Базилевського притаманна особливої сили гносеологічна спрага. Викликається вона багатьма чинниками – явищами природи, світової культури, людської психології. Ліричний герой поета одержимий фаустівським бажанням щомиті пізнавати їх глибинну сутність, приховані від побіжного погляду грані. Твориться художній, з елементами культурології, метатекст, що є результатом спроб осягнення набутку людства у сфері мистецтва і культури.
У центрі уваги письменника – природа людини, її душа, її інтенції до добра і зла, «тектонічні зрушення душі» (П. Перебийніс), болісний самопошук у постмодерному, глобалізованому, гібридному світі. Образне моделювання відбувається на просторах, частково уже запаколених Аполлінером, Павндом, Т. С. Еліотом. Трагічна розщепленість буття, гостре, непомильне бачення її оголюються і постають в образах старого саду, що скрипить гілляччям; очей пропащих собак; часу-могильника; могил, кожна з яких має своє обличчя; того, кого тут немає, бо він залишився там, де був; мімікрії у вишиванках; спустошеності і викричаності; страшної краси ангелів, страшних у своїй досконалості; непрозірних вод і риби приголомшливих ідей… За кожним з наведених мікрообразів – головні змістові вектори книги, втілені у текстах її розділів.
В. Базилевський – це глибинна правда рефлексії. Рефлексії постійної, піднесеної над суєтним і минущим. Впродовж останніх десятиліть рефлексивність, психологічний драматизм глибшали, посилювались, а в останніх книгах «Повітря резервацій», «Лук і ліра», «Замінований рай» наблизились до трагедійного звучання, що викликане передовсім суспільними реаліями. З домежною щирістю і відкритістю ліричний герой виповідає свої роздуми і переживання:
В оголенім листопаді
оголюється душа
до щему – життя на спаді,
до зойку – я тут чужа.
В. Базилевський виявив «чорний квадрат» доби, бермудські трикутники часу, чорні космічні діри, в які западає дезорієнтована псевдоцінностями теперішня людина. Виявив і художньо окреслив. А ми читаємо. Осмислюємо. Переживаємо. Ув’язнення заблуканої в собі душі. Ув’язнення оглушеної волі (згадується «Пантера» Рільке). «Обвал людини». Гостре відчуття чужості неба, що відвернулося від неї. При цьому варто зауважити: якщо в екзистенціалістів відчуження людини від людини і світу розкривається як данність, як апріорна світова константа, то у В. Базилевського це явище, як відчахнення живої гілки від живого дерева, болісно переживається, нагадуючи романтичне переживання розладу між ідеалом і дійсністю. Пам’ятаючи антоничівське «А суті світу ти не схопиш, не вирвеш віршем корінь зла», ліричний герой сповнений одчайдушним бажанням останніми зусиллями душі (зокрема, у вірші, в якому передано враження від знаменитої картини Мунка «Крик») втримати світ на останній межі перед катастрофою. Ця межова напруга відповідальності за світ – характерна ознака настроєвого стрижня «Замінованого раю». Ведучи мову про книгу Л. Костенко «Записки самашедшого» («УЛГ», №16, 10 серпня 2018) і розкладаючи слово «самашедший» на частини, Л. Тарнашинська прояснює не одразу помітні значення цієї лексеми і акцентує на підспудній присутності у ній запитання: куди йде? У поезії В. Базилевського також оприявнюється той самий рух, засобами образності досягається особлива зримість «сама-шествія» (один із віршів навіть має назву «Оптика») у пащу одержимого демонізмом Удава.
У розділі «Вітер з неукраїн» знаходить своє вираження душевне сум’яття мільйонів українців, котрі потрапили в русло «перемін, що без перемін» і «проживають у своєму домі так, немовби орендують дім». Тут у цілій низці віршів розкрито трагедію України, тіло якої знову роздовбує двоголовий московський орел. Досить відчутними є перегуки з «Кавказом» Т. Шевченка, творами Є. Маланюка. У цикл органічно вписуються переклади з А. Грифіуса, С. Квазімодо та ін. Але особливо виразно звучать власні рядки автора про замінованість Донбасу:
А під «Чумацьким…» губи
вмирущих трясуться: «Лю – у – ба!»
«Ма – а – мо!» – вони кричать.
Есхатологічні настрої домінують у книзі («В світлицю світу прочиняєш двері, прочиниш в ніч»), проте, як і у Маркеса, екзистенціалістський трагізм поет все-таки підважує, позбавляє ознак абсолютності, просвічує життєствердним світовідчуттям і розмислом («Пісенька бадьорого смертного», «Пісенька упертого переможеного» та ін. твори).
Відчуттям замінованості ойкумени різного роду підмінами, матеріальними і духовними сурогатами, подвійними і потрійними стандартами, підступами; болісним неприйняттям згібридизованості суспільного життя виповнена уся книга, особливо ж – розділ «Марнотна модель світотвору», де йдеться про те, як «… усіх нас безбожно підставили… підпомічники у магістра гри». Порушуючи художницьку націленість на образне узагальнення, поет з публіцистичною гостротою конкретизує події та їх учасників, спираючись на уроки історії, упевнює читача в тому, що «З`явиться той, хто скаже правду про Іловайськ. Явить спектакль гріховний, трагіку і масштаб».
Змушений жити в резерваційному пеклі, ліричний герой прагне зберегти гідність, не спокуситися сумнівними принадами «Замінованого раю»:
У лютий час продажної Феміди,
коли псарі хортів спускали – фас! –
я не ходив на дармові обіди,
і в нечестивих череду не пас.
Тоді, коли інші, забувши свої вчорашні поклони недавно повергнутим ідолам тоталітарних часів, піддавшись новим ілюзіям новообіцяного «раю», бігли за міражами, западали в декларативно-патріотичний патос, або всіляко імітували і демонстрували свою «модерну і надмодерну – європейську – просунутість», ліричний герой В. Базилевського«… дворушникам безчесть не пробачав». Він каже: «Між саддукеїв і між фарисеїв надривом драми голос мій звучав». Зовнішні і внутрішні загрози, як уже знаємо, не змусили себе чекати довго. Тому драматизм і трагедійні ноти виповнюють всі поетичні збірки В. Базилевського трьох останніх десятиліть. Поет розкриває перед поверховим зором прихований зміст речей, явищ, процесів. Ведучи мову про «золоту сліпоту самосійної флори» на родинних могилах і звертаючись до неї, він зауважує:
Недоречний цей захват, цей жар,
на кістках поселенці.
Бо життя, якщо й свято, то жах
в того свята на денці.
Від екзистенційних перевантаг, різних соціальних негараздів, цінового, тарифного пограбунку тощо ліричний герой захищається іронією. Вона – ще й останній засіб для приглушення гніту з боку тих соціальних інституцій, чиїм покликанням є порятунок знедолених. Прозаїзація, натуралізація тексту при цьому оголює правду життя:
Не відкривай же другий фронт
натщесерце із понеділка,
якщо й обдер Пенсійний фонд,
стипендію затерла Спілка.
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
Давай уріжемо харчі,
то, може, й вистачить на ліки.
Нерідко іронія переростає у вбивчий сарказм, як у вірші «Давай одуримось».
Відомо: немало з нас живе ілюзією своєї виняткової ролі у світі, зокрема, ролі пророчої. На декого ця місія таки покладається. Знамените тичининське «За всіх скажу, за всіх переболію» – це і про сьогоднішнього В. Базилевського. Саме таким настроєм перейнята рецензована книга, особливо ж – розділ «Лапідарій-2». Тут «мислі вольтова дуга» (М. Бажан) горить сліпуче, пропікає до глибу. Прагнення «біля їх, малих рабів отих німих» поставити слово спонукає вдаватися до біблійних форм висловлювання:
Кажу вам: ідуть великі сніги,
ідуть в обнімку з морозами.
Трусіть сажу,
запасайтесь дровами,
інакше загинете.
Чи не кожне слово у цьому верлібровому циклі має ознаки інакомовлення, притчевості, виповнене надпотужною енергією думки, часто – думки парадоксальної, думки, що прагне відкрити очі невидющим:
ХХI
Помиляєтесь: вони аж ніяк не проти
входження у гнилу Європу.
Але за ймовірності, що Європа
дозволить їм себе обдирати
з такою ж майстерністю і вигадливістю,
як вони обдирають Україну.
XV
Апокаліпсис роду:
прірва між троюрідними,
рівчаки й западини між двоюрідними,
чортополох між рідними.
Важливою ознакою і цього циклу є всепроникна схильність до рефлексії. Створивши його, автор підсумовує втрати і здобутки від свого ходіння стежками верлібру, намагається ще раз осмислити таїну мистецтва, таїну життя.
Однією з найбільш драматичних колізій у ліриці В. Базилевського, що уже відзначала критика, була і залишається проблема індивідуального часу особистості. На наш погляд, цікавим могло би бути компаративне дослідження цієї проблеми у творчості тих українських поетів, які спромоглися на серйозне художнє осягнення психологічної драми старіння. Згадаймо рядки Л. Талалая: «Я вивітрений часом, як вапняк, Не приховати старості ознак…». В останніх книгах В. Базилевського ці психологічні грані не просто знайшли глибоке висвітлення, а й привели його до мистецьких відкриттів. Автор «Замінованого раю» наважився, підважив і стоїчно поніс найтяжчий Сізіфів камінь – камінь творчого протистояння часові, коли «Сідає зір і плоть на спаді сил…», коли «бреде навпомацки по бруках життя, зав’язане на смерть». Це протистояння є духовно високим і життєствердним.
Рефлектування ліричним героєм «четвертого броду» ріки свого життя відкриває такі драматичні перипетії внутрішнього світу літньої людини, яких досі не знала українська література:
Ходив у небо і просив
назвать твоє ім`я.
Тебе шукаючи, зносив
життя сорочку я.
. . . . . . .. . . . . . . . . . . .
Не воскресить тобі мене,
твоя прихильність – звих.
Лиш мертвий мертвого збагне,
а ти – йди до живих.
Художньою новизною відсвічують поетичні образи, що виникли на основі інтроспекції, психологічного самоаналізу ліричного героя, чиє «Життя замкнулось в колі больовім…». Кому з поетів вдавалося зазирнути в ті закутки душі, які висвітлено у вірші «У домі тепло, та не гріє дім…»?
Принади кольорового кіно
лишилися в заобрійному квітні.
Глибокі води тиші. Темне дно.
Утопленики майже непомітні.
Читаючи уже перші вірші книжки, майже фізично відчуваємо дні, що «скриплять немов протези». Відбувається дуже уважне художнє дослідження старості, як психологічного феномену. Свідомість поета в стані постійної рефлексії зацікавлено розглядає «затонулі світи», світосприйняття на межі з потойбіччям. Щось подібне пропонує «теорія яснобачення» А. Рембо. А ще пригадується Драчеве: «Що там за дверима буття? – З недогарком іду стеариновим…». І зримішим стає уже помічене: якщо «канонізовані» шістдесятники у свій час лише декларували нові ідеї (деякі декларують їх досі), то В. Базилевський вдається до глибинної розробки мистецької цілини, зокрема у зазначеній психологічній сфері.
Творче долання світових марнот, здійснюване ліричним героєм «Замінованого раю», інколи переростає в богоборство, суголосне богоборчим мотивам у творах Данте, Мільтона, Байрона, Шевченка, а ще викликає асоціації з відповідними настроями у віршах відомого російського поета Ю. Кузнєцова. Маємо на увазі, зокрема, диптих В. Базилевського «Відторгнення»:
Упав на доли сірий пил мертвизни,
і той, хто заміта свої сліди,
із мертвого колодязя Вітчизни
звелів напитись мертвої води.
І випив я, і знерухомів, тіло
утратило ім’я своє, я зник.
Та встиг послати в небо очужіле,
Мов камінь з пращі, дерзновенний крик.
У поліфонії книги дерзновенний крик протесту і застереження перед гостро передчутою загрозою звучить особливо виразно. Варто і нам його почути!..
З наближенням до ключових постулатів філософії екзистенціалізму осмислюються ненаситність бажань, інтенції до злочинства, недосяжність повної гармонії душі з довкіллям, різні психологічні стани. Письменник переконливо проявляє дію закону збереження духу, зокрема, у вірші «І душі тих, що нас любили…»; ліричний герой нерідко зважується «ходити у підвалах», де «правда твоя ночує…». Високий гуманізм поезії В. Базилевського виявляється ще й у тому, що вона, як Давид Голіафу, протистоїть силам, котрі будь-що намагаються десакралізувати божественне, вивітрити його з людини. Світ, читаний В. Базилевським, інколи нагадує «Світ, прочитаний Босхом». Але душа ліричного героя одночасно вміщує і його, і світ Синьої птахи, що «пролітала над нами… й пірнула в сакральну глибінь». Ця душа подивована, захоплена величчю, складністю, суперечливістю буття. Боротьба темних і світлих начал викликає в ній музику, виповнену невтоленною спрагою краси і стражданням-пориванням до недосяжної мети, до ідеалу. Синя птаха майнула крильми і зникла, породивши щемливу тугу: «око вчепитись не встигло за рятівне її пір’я й прогавило мить». Маємо прямі асоціації з Метерлінком, з символістсько-неоромантичним світовідчуттям, непрямі – з Новалісом і його Блакитною квіткою. Попри це, частково вміщуючи в собі світи, відкриті геніями світової культури, найскладніші філософські, естетичні концепції, художній світ В. Базилевського певною мірою корелює з заснованими на одивненні «сонячнокларнетними» творами П. Тичини, творами В. Свідзінського, але частіше цей поет вдається до розкриття драматизму і трагізму буття, ще більше таким чином корелюючи з книгою П. Тичини «Замість сонетів і октав», поезією Є. Маланюка, В. Симоненка, В. Стуса, Л. Костенко. Живу плоть художнього образу він добуває з найбуденніших речей і проявів життя, проникаючи думкою під товстелезну кору поверхового сприйняття дійсності, своєрідно контактуючи при цьому з модернізмом у різних його іпостасях, зокрема з «неороманом» і «драмою абсурду». «Шозизм» А. Роб-Гріє відлунює у «Диктатурі речей» та інших творах українського поета, що розкривають драму знедуховлення, розлюднення. Звідси – деметафоризація частини його текстів.
Пошуки так званої за минулих часів інтелектуальної течії у світовій літературі приводили до осмислення і переосмислення усталених канонів, норм, понять, а також – до невиправданих відступів від них. Особливого розмаху ці процеси набули у творах Беккета, Йонеско. Продовженням художнього висвітлення свідомісних зсувів, розкритих у «Чекаючи на Годо», «Носорогах», є багато творів В. Базилевського, в яких йдеться про трагедію «часозсуву», про «масовий звих і падіння на полі духовному, і в полях врожаїв зернових», про «кишло крайностей, унормованих ненормальностей», внаслідок яких і людина, і світ «диха важко, як левіафан».
Парадоксально-алегоричне вираження знайшла у книзі тема поета і поезії, що пов’язано з реаліями часу, світовідчуттям людини ХХІ сторіччя:
Рай – мінне поле, доки є в нім зло,
не опустись і не зневірсь з відчаю.
Поезія – саперне ремесло,
мета його – розмінування раю.
Афористичність вислову, довершеність форми у гармонійному поєднанні з вагомим змістом у вірші «Замінований рай» та в цілій низці інших засвідчують уже відзначувану орієнтацію поета на неокласику.
Ліричному героєві, митцеві, чужі марнославні ілюзії щодо власного творчого набутку. Тут він висловлюється прямо:
Красі служіння? Невмируща слава?
Яка це, прости, Господи, дурня!
Але роздумуючи над проблемою суєтного, минущого і непідвладного часові, над проблемою сенсу творчого діяння, він згадує Сострата, сина Дексифона з Кніду, великого зодчого, що знав: минуть віки, – «дощі, вітри й сонце обвалять штукатурку й перед зором далекого незнаного нащадка постане» його ім’я. Й тоді народиться він вдруге. Бо створеному ним судилося житии серед нащадків, у майбутніх віках. Не розраховуючи на їхнє розуміння, тим більше – вдячність, ліричний герой все-таки прирікає себе на творчі муки у кишлі порожнього існування сучасників. Про це – багато віршів, що торкаються вічної теми мистецтва і митця: «Впадаю в простоту…», «Є переваги в пізнього дебюту…», «У лютий час продажної Феміди…», «Аnnо Доmіnі 1563», «Маленький скрипаль», «Послання до дятла», «В фаворі дворушні уми», «Замінований рай», «Під знаменами вогню», «Як вижити нам, поезіє…», «Синдром доби», «У склепі слова». У них душа поета «поневажує деталі, сіль добува з копалень. Сіль землі». Мистецьку позицію В. Базилевського особливо наочно розкриває вірш «Але», в якому він попри глибоке розуміння причин мовчання відомої поетеси, все-таки стоїть на іншій позиції:
Люблю її за тяжу ролі,
за спазми болю нутряні.
За хліб аскези, виклик долі
й мистецтво бути в однині.
Але коли плоть ріднокраю
терзає раковий режим,
душа зацькована шукає
підтримки: «Вийди! І скажи!»
Знаємо безліч аргументів з історії літератури, що потверджують саме таку позицію (досить згадати хрестоматійне: «Не поет, хто забуває…»). Хоча, хоча… В «ЛУ» за 23 серпня ц.р. опубліковано вірші В. Базилевського, в яких продовжено розмірковування над мовчанням видатної поетеси. В їх підтексті – думки про неоднозначність загадки… Однак, не відступаючи зі своєї позиції, письменник шукає аргументи для її захисту і знаходить переконливе її обґрунтування в давній і сторії.
У цілій низці віршів-картин давньої історії помітна проекція на наш час. Таким чином поет уникає прямоказання. Проекція стає стрижнем образів-алегорій, образів-символів, втягує читача в своєрідну ГРУ відчитування аналогій. Вдивляючись у недалеке минуле і сучасність, бачимо, як за контурами постатей Сострата, Юліана Відступника, Александра Македонського, Амфікрата множаться контури постатей їхніх, пізніших у часі, двійників.
Лапідарно, творчими прийомами неокласики досягаючи формозмістової гармонії, поет утверджує правду мистецтва, як найвище мірило його цінності:
Хто пам’ята хроністаАмфікрата
з епохи Александрових діянь?
Лишилася від нього лиш цитата,
як чорний хліб у здобі величань.
. . . . . . . . . . . . . . . . . . .
Історію вражав отруйний вірус
фальсифікату й збочень конденсат.
Зотлів пергамент і згорів папірус,
та… шпетить Александра Амфікрат.
Автор «Замінованого раю» утверджує тяжке право, тяжку місію митця:
Так, то її священне право
на самоту і вибір нот.
Але поет у дні потрави –
то й крик з тих каторжних самот.
Він, перейнявшись світлом горнім,
вправляє мізки булаві.
Стає в державних нетрях горлом,
Що зв’язки рве голосові.
Не озираючись на втрати,
шука слова тверді й прості.
Несе свій хрест, щоб врятувати
народ, розп’ятий на хресті.
Ліричний герой поета – ідеаліст, мислитель фаустівського типу. «Йому реальність груба реальністю не є». На суші «прісного житія», де і «гонитва дика» за ефемерними цінностями, й «спокус капкан», він почувається, як бодлерівський альбатрос на палубі корабля. Грубій реальності він протистоїть, бо звідав безмір небес, бо «Гекзаметрами диха ще в ньому океан». Його реальність – вічно жива стихія Духа. У ній він – як риба у воді, «І хочеться рапсоду назад у глибину».
За Аристотелем, сила поета – в його метафорах. Метафори В. Базилевського – ключ до розуміння напрямків і глибини його пошуку. М. Іванов помітив близькість їх функцій до функцій метафор у «метафізичномуживописі» де Кіріко, у якому «метафора стає інструментом деконструкції логіки буденного». Справді, вони аскетично строгі, близькі до естетики дзен-буддизму, рухаються більше зарядом мисленнєвим, ніж емоційним, спрямовані на перевертання буденної логіки, на відкривання прихованих граней буття. Власне, саме вони наповнюють текст тим новим змістом, який робить його мистецьки вартісним твором.
На окреме дослідження заслуговує парадоксальність поетичного мислення В. Базилевського. У ній виявляється глибина його бачення. Парадокс оприявнює себе у несподіваному і в сподіваному, але недосяжному.
Лишень у море з дамби зісковзнула,
лишень із моря вийшла спроквола,
лишень засмаглим тілом промайнула,
лишень циганським оком обпекла.
Й подаленіла маревом казковим,
розтанула в південній стороні.
Не прохопивсь до неї жодним словом,
чому ж вона привиділась мені?
Про що чи про кого ці рядки? Про жінку? Про недосяжність істини? Про ледь уловні зблиски трансцендентного? А про – все. Слово – універсальне. Магія – у невизначеності, символізованості образу.
Попри надзвичайну інтелектуальну насиченість, вірші В. Базилевського випромінюють зворушливо задушевні імпульси, вражаючу злитість внутрішнього стану людини з природою, надзвичайну здатність до співпереживання з нею. Звертаючись до своїх друзів-дерев, поет виповідає свій стан однодушності з ними:
Я і сам не різнюся, від інших,
доки на крутосхилі тайком
не зітхну вами зроненим віршем,
як по-вашому – просто листком…
Недорозуміння непідготовлених реципієнтів, деяких критиків, котрі пробували шпетити В. Базилевського за, на їхню думку, надмірний і неправомірний критицизм у ставленні до недавньої і теперішньої української дійсності, виводить на рівну дорогу фінальний твір книги – вірш «Щепа вродила!» Тут кожен образ дихає любов’ю, Шевченковою надією на те, що «оживе ще Україна». Порадимо читачам, критикам вдивлятися у написане В. Базилевським і крізь призму таких його творів.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал