Дмитро Дроздовський. Параболічний реалізм: катастрофізм і об’єктивність історії в книжці Л. Залеської Онишкевич

157

У  нобелівській промові, виголошеній у грудні 2019 р. у Стокгольмі, польська письменниця Ольґа Токарчук порушила питання реалізму й браку терміна для позначення тієї стильової течії, що має місце в сучасній літературі. На думку письменниці, одним із найважливішим компонентів художнього твору є параболічність, що дає можливість поєднати загальне й конкретне, факт і художній вимисел. Нобелівська лавреатка звернула увагу на те, що сучасні читачі відчувають недовіру до художньої вигадки, проте навіть наявність фактологічно орієнтованого письма не заперечує того, що література – це оповідь, у якої є наратор і, отже, який/яка розповідає історію, що є сумішшю вигаданого й реального. Орієнтованість на фактаж, на конкретний історичний матеріал, на «досвід» наратора, який уводить до тканини твору спогади, факти, листи тощо, є визначальною характеристикою сучасної реалістичної літератури.

Як зауважила в промові у Стокгольмі в грудні 2019 р. Ольґа Токарчук: «Ми хочемо бути поміченими, прагнемо почутися винятковими. Нарації типу: «Розповім тобі мою історію», «Розповім тобі історію моєї родини» або «Розповім тобі, де я була», – це нині найпопулярніші літературні жанри. Таке стало феноменом величезного масштабу й тому, що нині ми повсюдно у змозі послуговуватися письмом і незчисленні оволодівають цим, колись доступним лише для небагатьох,  умінням виражати себе у слові й оповіді. Утім, це парадоксально має вигляд хору, що складається з самих солістів – голоси накладаються один на одного, змагаються за увагу, рухаються подібними трактами, врешті, заглушуються навзаєм. Ми знаємо про них усе, здатні ототожнитися з ними і прожити їхнє життя як своє. Однак, попри це, читацький досвід на диво часто є недостатнім і розчаровує, бо виявляється, що експресія авторського «я» не гарантує універсальності. Чого нам бракує, як видається, то це параболічного виміру оповіді. Адже герой параболи є водночас собою, людиною, що живе у певних історичних і географічних умовах, і рівночасно виходить далеко поза цю конкретність, стаючи Кожним і Скрізь. Коли читач слідкує за чиєюсь історією, описаною в романі, він може ототожнитись із долею персонажа і сприймати його ситуацію як свою, а в параболі він мусить повністю відмовитися від своєї окремішності й стати отим Кожним. За допомогою цієї, психологічно вимогливої процедури, парабола віднаходить для різних доль спільний знаменник, універсалізує наш досвід, тож її брак є свідченням безпорадності» (з польської пер. Н. Сидяченко).

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Долучайтесь до УЛГ у Telegram!

Водночас польська авторка наголошує на параболічності, що вже передбачає філософічність і метафізику сучасного письма. Філософічність реалізована саме через зведення у творі конкретного й загального, бо в такому разі можна побачити закономірності. Динаміка зіткнень персонажів у часі дає можливість поглибити психологізм. Зрештою, для О. Токарчук характери – ще один важливий чинник літератури, який забезпечує здатність розповідати про складні психологічні колізії та проблеми, поглиблюючи реалізм і витворюючи в лоні цього напряму, який виринає в різні культурно-історичні епохи й періоди, нові модифікації. Параболічність дає можливість очима наратора узагальнити побачити, дійти певного критичного ревізіювання дійсності, усвідомити ті закономірності, про які не говорять у просторі соцмереж, який, на думку письменниці, став винаходом сьогодення і його прокляттям через домінування в соцпросторі агресії і тих чинників, що розводять, а не допомагають дійти спільного розуміння суті явищ. Параболічність – це усвідомлення зиґзаґів на лінії часу, що виникли в результаті зіткнення людини й ідеології, людини й людини. З огляду на герменевтичний спосіб окреслення сучасної літератури в Нобелівській промові О. Токарчук вважаю, що сьогодні було б доцільно говорити в координатах теорії літератури про питання «параболічного реалізму».

В американському літературознавстві закріплено термін «трансреалізм» (його автор – письменник і науковець Рюді Рюкер ), що виник як гібридне й синтетичне явище, у якому науково-достовірна реальність межує з фантастикою в режимі «якби» (альтернативної історії). На думку Т. Свербілової, «трансреалізм визначається як сучасний мистецький напрям, що поєднує структурні елементи фантастики і документально-фактографічного натуралістичного реалізму і є значною мірою реакцією на недовершеність як наукової фантастики, так і натуралістичного реалізму. Трансреалізм розширює межі реалізму, використовуючи фантастичні елементи для створення нових метафор і включення авторського сприйняття вищої реальності. Одним з можливих джерел цієї вищої реальності є все більш дивні моделі Всесвіту, висунуті в астрофізиці а також у східних концептах людського життя. Дослідження сучасного стану цього перспективного методу є актуальним завданням як для теорії літератури, так і для вивчення романістики, зокрема, американської. Принциповим для трансреалізму є не ілюзорна об’єктивність реалізму, а опертя на суб’єктне сприйняття фізичного світу і на точку зору, тобто фокалізацію суб’єктної рецепції» (Свербілова Т., Поліморфна пост-тілесність в наративі трансреалізму (Роман Дж.Сондерса «Лінкольн в бардо», с.1).

Параболічний реалізм окреслює устремління наратора подати науково достовірні факти, бути максимально достовірним у відтворенні власної історії, водночас прагнучи звернути вагу читача на ті явища, які є чимось більшим, ніж конкретні факти, ніж конкретні епізоди приватного життя самого оповідача або ж того, про кого він/вона розповідає в автобіографічному письмі.

О. Токарчук, щоправда, пропонує термін «неосюрреалізм» як поняття, що визначає реалістичну специфіку сучасного роману:

«Гадаю, що чекає нас зміна дефініції того, що ми розуміємо під поняттям реалізм, і пошук такої, яка дозволила б нам переступити межі нашого ego і проникнути крізь той шибо-екран, через який ми бачимо світ. Адже потреба дійсності сьогодні обслуговується медіями, суспільними порталами, безпосередніми контактами в інтернеті. Може те, що беззастережно чекає нас, це якийсь неосюрреалізм, по-новому розкладені точки зору, які не боятимуться звернутися до парадоксу і підуть проти течії стосовно простого причинно-наслідкового порядку. О, так, наша дійсність уже стала сюрреалістичною. Я впевнена, що багато оповідей мусять бути переписані в нових інтелектуальних контекстах, надихаючись новими науковими теоріями. Але так само важливим здається мені постійний зв’язок із міфом і цілим людським імаджинаріумом. Таке повернення  до стислих структур міфології могло б принести якесь почуття постійності у тій недовизначенності, в якій нині живемо. Я вірю, що міфи становлять будівельний матеріал нашої  psyche і годі їх зігнорувати (можна лише бути несвідомим їхнього впливу)» (з польської пер. Н. Сидяченко).

Параболічність бачення історії в дискурсі наратора є результатом імпліцитної здатності виходити за межі побаченого/пережитого на рівень філософських узагальнень або ж припущень, що вже пролягають не в царині фізики, а метафізики або ж, за О. Токарчук, у парадигмі міфу. Метафізичність відчуття оповіді – наслідок згущення фактологічності та пережитих травм, які, безперечно, мали вплив на спосіб проговорення минулого, на модель репрезентації приватної історії. Метафізичність «параболічного реалізму» зумовлена здатністю наратора схоплювати приховані закономірності, виявляти прихований зв’язок між речами. Це можливе в результаті аналітичного погляду на історію, у якій замішано приватне, позначене травмами, катаклізмами й, відповідно, болем, та офіційне, відмежоване від приватного, проте таке, частиною чого є приватна історія оповідача. Історія батька, який пережив міжвоєнний і воєнний досвід, історія брата, якого засилають в армію на Далекий Схід, є конкретним в історії того, як СРСР реалізовували політику асиміляції, розщеплення національної ідентичності й винищення окремих етнічних груп. Відтворений досвід минулого, розказана історія вкладається в загальну канву радянської колонізаційної політики, яка в зображеній авторській моделі наближається до нацистської політики в аспекті знищення Іншого, перевазі ідеологічного над людським тощо. Приватна історія  поглиблює уявлення про загальну історію зазначеного історичного періоду; на прикладі подій у певному місті чи містечку можна значно рельєфніше й глибше відчути жахіття, що чекали на долі родин. Водночас викладеній приватній історії притаманні елементи гумору, іронічного схоплення дійсності, зокрема власного становлення автора/авторки. Орієнтованість на достовірність фактів (наявність мап, відбитків певних історичних загальновідомих або приватних документів, маршрути переміщень осіб і військ тощо) поєднано зі здатністю оповідача схоплювати життєві деталі, що мають суб’єктивне позначення і є важливими саме для автора/авторки, оскільки наділені тим, що визначає сентиментальність оповіді. Така тенденція може стосуватися опису власного життєвого шляху, помилок, дрібної шкоди, яка виявляє особливості характеру, тощо. Все це робить загальний наратив більш сентиментальним, а отже, сприйнятливішим не лише в аспекті наукового пізнання й реконструкції історії, а й також через отримання естетичного задоволення від тексту, хоча, наголошу, ідеться про складені теми зіткнення людини й ідеології, під час чого читач має справу з описом страт, убивств тощо. Параболічний реалізм поєднує не лише наукову відстороненість і об’єктивність фактів, а й також сентиментальність окремих моментів під час ретрансляції спогадів (інакше ми б мали справу з класичним нарисом). Здатність оповідачів звертати увагу на сентиментальні дрібниці, зрештою, й наділяє їх здатністю робити суб’єктивні припущення на рівні метаісторизму, що загалом реалізує метафізичність оповіді в регістрі параболічного реалізму.

Приклад «параболічного реалізму» може бути розглянутий на матеріалі оповіді, експлікованій у книжці «Бомби, границі і два праві черевички» («Літопис, 2018) Лариси Залеської Онишкевич. Тип реалізму, який у цій книжці пропонує авторка, доцільно схарактеризувати як такий, що поєднує фактографічність і індивідуально-авторську позицію, настанову на відтворення артефактів доби (зокрема й через фотографії, архівні матеріали, наприклад, листи брата тощо) та осмислення історичних подій із позиції параболічного реалізму й метаісторизму. Авторка зберігає правописні особливості того часу, про якій ідеться, саме для того, щоб надати оповіді автентичності, щоб зробити її адекватним джерелом сенсів про певний час і простір, а отже, і про долю людей, мовлення яких відображено в книжці. Під поняттям «метаісторизм» розумію явлення оповідачки про історію, яка на кожному конкретному етапі репрезентує більшу закономірність, побачити яку можна через зіставлення з іншими історичним часами або ж локалізаціями. Згадка про перебування брата на Курильських островах під час служби зіставлена в книжці із рішенням Рузвельта на Ялтинській конференції передати Курильські острови (крім двох найбільших) СРСР, щоб не мати конфлікту з Японією. Ситуація ідеологічних зіткнень між представниками влади й громадськості має конкретну історичну часово-просторову локалізацію в Книжці (Стрий), проте те, що відбувалося на стрийських вулицях – лише конкретне в загальній системі зіткнення Людини та Ідеології, наслідком чого стало винищення єврейського населення (як і в Бабиному Яру в Києві, євреїв вивозили до стрийського парку й закопували там).

Отже, реалістичне письмо автобіографічної книжки «Бомби, границі і два праві черевички» Л. Залеської Онишкевич – це не лише суха констатація, не лише відтворення «реальних голосів», як у книжках Світлани Алексієвич, а й також наявність морально-етичних міркувань авторки, її оцінювальних суджень і спроби вивести мислення, в основі якого увага до фактів, на метарівень, тобто уявити весь масштаб катастрофи, яку можна, умовно кажучи, назвати апокаліпсисом. І в книжці маємо уже інші наративні стратегії та манеру оповіді, ніж у згаданих у попередній статті творах С. Алексієвич та М. Жулинського. Реалістична стратегія суголосна тенденціям, які висловлює британський теоретик літератури Софі Влакос (Sophie Vlacos), авторка розділу «Реалізми» в «The Routledge companion to twenty-first century literary fiction» (2019), зауважуючи, що конкретні фактологічні вкраплення, величезна кількість дат тощо дають можливість вийти на рівень метафізичного узагальнення ситуацій, зокрема ж проблемних, які показують хід історії як явища телеологічного, якому притаманний певний розум, «цілепокладання». На думку дослідниці, сучасній літературі притаманний інакший спосіб репрезентації дійсності: з позиції природи, з позиції речі й тих об’єктів природи, які вважалися залежними від суб’єкта (людини). Ідеться про антропоценний погляд на світ, який відповідає тенденції об’єктивованого погляду на онтологію світу (Object Oriented Ontology, за С. Влакос, «The Routledge…», с. 101), у якому важливо зрозуміти динаміку явищ і тенденцій, які не залежать від людини й не визначаються поглядами людини. На думку британських дослідників, «вісімнадцять років після публікації есею Бравна дискусії та заходи стосовно матеріальності й ролі речей тільки поглибилися» (С. Влакос, «The Routledge…», с. 100). Ідеться про вже згаданий у попередній публікації «У пошуках реальності: моделі історичної реконструкції в прозі Світлани Алексієвич та Миколи Жулинського» есеїстичний маніфест Білла Бравна 2001 року «Теорія речі» («Thing Theory»). Зазначені дискусії актуалізували в сучасній літературі питання реалізму, який утверджується дедалі інтенсивніше як когнітивне явище, особлива модель світорозуміння. В українському літературознавстві теза про те, що реалізм є і культурно-історичною епохою (й напрямом та стилем), і способом інтерпретації (бачення) дійсності належить Дмитру Наливайкові. Проте ще 1980 р. в післямові до видання Адорно Ф. Джеймісон зауважив, що «самобутність концепту реалізм <…> полягає в утвердженні його когнітивного й естетичного статусу» (цит. за С. Влакос, «The Routledge…», с. 100; в оригіналі йдеться про післямову «Reflections in Conclusion» у роботі Адорно. Естетика й політика,  1980, с. 135). Тобто йдеться про розгляд реалізму як естетичного явища (стилю), так і способу інтерпретації дійсності, коли важливо репрезентувати закономірності, незалежні від людини. Зазначена тенденція частково реалізована в книжці «Бомби, границі і два праві черевички», у якій представлено спробу фіксації дійсності з позиції «об’єктивованої онтології об’єктів» (наприклад, у назві розділу «Я мала б бути 6000001-ою жертвою?») і водночас у якій наявні індивідуально авторські узагальнення, які перетворюють оповідь на параболу.

Отже, дослідження фактів дає можливість усвідомити метарівень історичної лінії. У такому разі сучасні типи реалістичного письма в британському романі не заперечують наявності виходу на рівні світосприйняття в метафізику, яка уможливлює розмову про метарівень історії. Оповідачка Л. Залеської Онишкевич так само вдається до метафоричних узагальнень, крім того, минуло вже чимало часу, а отже, можна виявити закономірності в розвитку локусу чи топосу, який пережив ось такі катастрофи в минулому, і можна проаналізувати, якими є потенційні загрози для людства в аспекті зіткнення Людини і Цивілізації через сто років.

«Той парк, куди я водила своїх кроликів, швидко став заплямований дуже темними подіями. Одного разу я бачила , як відкриті вантажівки везли до парку повно людей.

А потім я тільки чула стріл за стрілом, за стрілом…

Дещо пізніше я дізналася, що нацисти возили жидів у той парк, з якого вони більше ніколи не вийшли…» («Бомби, границі і два праві черевички», с. 52).

Авторському стилю оповідачки властива метафоричність (ця тенденція відображена зокрема і в самій назві книжки – «Бомби, границі і два праві черевички»), художність світовідчуття, оскільки описані події, згадані епізоди минулого сформували категорію життєсвіту авторки, яка описує реальні події власного минулого. Часом форма оповіді «заграє» з читачем, виявляючи суто дитяче бачення дівчи6нки, але водночас свідчить про її грайливість, певний жіночий нарцисизм (прагнення сподобатися собі й читачеві) тощо. Це емоційно марковане письмо, у якому відстороненість межує з індивідуальною щирістю, прагненням розповісти максимально чесно, щоб утривалити родову пам’ять як частину історичного наративу. Ці книжці властиві риси щоденнику, які доцільно узагальнити поняттям «транспарантності»: оповідачка випрозорює себе у спогадах, випрозорює стиль і мислення, індивідуальне й загальне, яке формується ось із таких спогадів, щоденників, зізнань.

 

Література

Свербілова Т. Поліморфна пост-тілесність в наративі трансреалізму (Роман Дж.Сондерса «Лінкольн в бардо». [Електронний ресурс]. – Режим доступу: https://www.academia.edu/41140647/

“Українська літературна газета”, ч. 6 (272), 27.03.2020

Передплатіть «Українську літературну газету» на 2020 рік! Передплатний індекс: 49118.

Прокоментуєте?



Передплатіть УЛГ у форматі PDF!