11 березня в КАМТМ “Сузір’я” відбулася прем’єра вистави “Футбол у Судний день” режисерки Катерини Степанкової. Комедійний сюжет постановки побудовано на яскравому контрасті чоловічого й жіночого первнів, зіткненні Свого та Іншого/Чужого.
Вистава вражає продуманістю до найдрібніших дрібниць сценографії. Вже на початку сценічний реквізит натякає на атмосферу, яка розгортатиметься перед глядачами. Теплий чайний сервіз створює відчуття домашнього затишку, поруч із ним на сцені примус, що викликає очікування спільного чаювання. У цій історії чаю справді багато, але це не просто аксесуар: він виконує символічну роль, уособлюючи вікторіанський дух (удаваної?) гармонії та благочестя. У цьому британському світі жінка є берегинею сімейного тепла й гармонії.
Друга частина вистави увиразнює драматургічні акценти. Вона показує всю неоднозначність вікторіанської ідентичності, про яку багато говорилося в літературі та наукових розвідках. Вистава демонструє, що під фасадом благонадійності сховано подвійне дно. У вирі подій Рахіль (Ксенія Ніколаєва) відкидає маски і вперше повною мірою відкриває правду про себе.
Розкриття правди стає шоком для її брата Саймона (Анатолій Ященко), який буквально втрачає дар мови й, ошелешений, сидить, мовби паралізований. Він намагався приховати реальний вік своєї сестри від потенційного нареченого з Єршалаїму (блискуча гра Олексія Суханова), але маленька брехня породила лавину викриттів.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Розкриття правди руйнує захисний шар маніпулятивних хитрощів, які використовував наречений із Єршалаїму. Глибокий сюжет постає перед глядачем як історія про сміливість бути собою та виклики, які виникають на шляху до прийняття власної сутності.
Якщо перша дія нагадує ситуацію удаваної гармонії та фальшивого взаєморозуміння, де герої прагнуть зберігати маски й демонструвати повагу одне до одного, то в другій іронічність лише підсилюється. Чоловік (О. Суханов) слухає тільки себе, а Рахіль каже лише, що потрібно ще випити чаю — цей чай стає символічною метафорою добробуту й затишку, за якими – безодні неправди. У кожному домі є частка цієї неправди; вона вкорінена в нашому повсякденні, коли ми обираємо шлях брехати, щоб створити ілюзію щасливої родини й уникати незручних ситуацій, зберігаючи вигляд “пристойності”.
Та чи варто маніпулювати і вдавати гру в благочестя, якщо найцінніше це сміливість сказати правду й залишатися собою? Вистава К. Степанкової нагадує про аристотелівське поняття самовіднаходження — процес, який давньогрецький термін “анагноризис” в “Поетиці” розкривав мотив пізнання. Наречений із Єршалаїма через правду пізнає себе, коли спадають облудні маски у другій частині вистави. Спершу він брехав навіть собі, намагаючись послідовно демонструвати уявну доброчесність: привіз цукерки нібито для нареченої; ставив запитання не для діалогу, а щоб розповісти власну історію. Його не цікавить життя потенційної нареченої Рахіль.
Перша частина виразно окреслює чоловічу інфантильність і слабкість. Цей мотив виявляється буквально з першої мізансцени: Саймон повертається з подорожі до Ізраїлю та через кілька хвилин перебуває наполовину роздягненим. Наполовину показана білизна стає символом внутрішньої подвійності й фальшивості, а фінал вистави завершується повним неприйняттям брехні як способу виживання.
Діалоги героїв у першій частині майже захлинаються у фальші, проте у другій маски спадають. Кожен із персонажів починає говорити те, що відповідає справжній сутності. Це момент катарсису — усвідомлення того, що правда є єдиним шляхом до самовіднаходження й автентичності.
Варто виокремити роль домовласника (блискуче зіграв Віктор Жданов) — чоловіка, чиє кохання до сестри головного героя показане з першої ж мізансцени. Ці почуття незбагненні, дивні, часом химерні, але, безсумнівно, щирі. Й хоча він переважно мовчить, його мовчання мічтить набагато більше сенсу, аніж слова й балачки залицяльника з Єрусалима, якого брат привіз, сподіваючись, що це принесе сестрі родинний спокій для Рахіль.
Колишні захоплення головної героїні міцно вплинули на її долю. Вона мала стосунки з молодими медиками-студентами, а в її помешканні й досі відчувається цей дух: анатомічні мапи на стінах, медичні журнали й увага до різних програм про медицину. Однак режисерка показує цей інтерес із ноткою іронії, ненав’язливо наголошуючи, що знання медицини чи читання складних наукових журналів зовсім не забезпечує розуміння людської природи. Тут оприявнена ще одна важлива ідея: можна досконало володіти технікою перев’язок чи готувати чай, але не знатися на людській душі.
І тільки мовчазний домовласник у фіналі підтверджує те, що ми вже відчули на початку: майстерна й делікатна гра В. Жданова створює образ чоловіка, який мовчки кохає й терпляче чекає свого часу. Найяскравішим моментом є його майже символічний жест: він непомітно бере старе взуття героїні і в фіналі повертає його відремонтованим. Це ніби умовний весільний подарунок. Можливо, на цих ідеально відремонтованих підборах вона й піде під вінець.
Вистава ілюструє дві моделі чоловічої поведінки: інфантильного балакуна, який намагається своїми словами приховати власний біль та психологічну травму, створюючи навколо себе фальшиву ідентичність, і справжнього чоловіка — шляхетного лицаря. Останній готовий пожертвувати собою заради щастя героїні: віддає останні гроші на подорож її брата до Єрусалима і зрештою знаходить можливість повернути гроші для того ж нареченого. Однієї миті героїня більше не може терпіти брехню і маніпуляції цього нав’язливого залицяльника.
Цікаво й те, як вистава показує універсальність понять брехні та лицемірства: вони є всюди — і в Єрусалимі, і в маленькому англійському містечку. У цьому контексті стоїчне кохання домовласника стає справжнім символом: мовчазне, невимовлене словами, але настільки ж реальне й істинне.
У виставі розгортається історія людських стосунків, де все оповите мотивами правди, любові та пошуків себе. Саймон, який хизується своїм успіхом у бізнесі, насправді лише мовчки витрачає час на чаювання. Наречений із Єрусалима відкриває свою трагічну історію про гру в футбол у Судний день лише тоді, коли правда жінки виводить його із зони комфорту. Вже з початку вистави через старенький телевізор глядачів занурюють у новини про воєнний конфлікт в Ізраїлі, і ця тема чітко, хоч і делікатно, проведена через усю постановку.
“Футбол у Судний день” – інтелектуальна вистава про людей, які прагнуть одного – любові. Постановка балансує між темами подвійного життя та щирості, розкриваючи світло й тіні людської природи. Вистава життєствердна, органічна й динамічна. Особливо виділяється друга частина, яка стає апогеєм не лише розвитку подій, а й емоцій глядача.
Значну роль відіграє сценографія. Її поступовий розвиток – від атмосфери родинного затишку до оголених внутрішніх істин героїв – створює сильний контраст для розуміння того, як кожен персонаж вияскравлює себе у власній боротьбі зі страхами. Завершується все ідилією: сильний чоловік стоїть поруч із жінкою, яка потребувала його любові та підтримки – він мовчки кохав Рахіль і для неї став справжнім лицарем.
Поруч також два інші герої – брат і наречений із Єрусалима. Вони нарешті знаходять у собі сили говорити правду: про себе та про інших. Кожен із них має свої страхи та дивацтва: хтось дратується через зайву олію на пательні, хтось зливає її назад у пляшечку. Хтось говорить про погоду лише для того, щоб уникнути незручних тем, хтось визнає слабкість у бажанні закурити…
Мотив війни й особистих драм тут стає не просто антуражем, а метафоричним образом. Питання віку Рахіль постає як тригер – символ тієї правди, яку ми боїмося розкривати й приймати. Але саме правда допомагає не лише нам, а й тим, хто поруч із нами. Наречений із Єрусалима, який ще зовсім недавно збирався поїхати й вимагав гроші на квиток, раптом усвідомлює: тільки поруч із цією жінкою він готовий дивитися своєму страху у вічі.
Правда змінює всіх. Жінка у правдивому й рішучому пориві стає джерелом сили навіть для слабкодухого чоловіка, який досі ховався у шпаринах своїх маленьких звичок – від старого плаща до кільканадцяти ложок цукру в чаї. “Кладіть більше цукру, прошу”, – каже героїня, адже в кожного з нас є свої маленькі слабкості. Важливо навчитися визнавати їх.
Ця вистава – про любов і пошук себе. Її найглибша цінність полягає саме в цій філософії: вона передає арістотелівський мотив пізнання себе через правду. І коли брехні немає, герої готові сісти за чашку чаю – вперше без брехні.
Сценічна мова вистави дуже добра, а загальний стиль постановки вирізняється алегоричністю й іронією. У тексті переплітається значна кількість дотепних висловів і жартів, які сприймаються легко й сучасно, залишаючи в серці відчуття особливого тепла. Це не лише комедія, а й гуманістична постановка, що нагадує про просту, але важливу істину: усі ми схильні до брехні, проте водночас усі прагнемо любові. У виставі чимало комічних моментів, які подарують глядачеві можливість щиро посміятися й поринути у стан душевного відпочинку.
Дмитро ДРОЗДОВСЬКИЙ,
секретар НСПУ, головний редактор журналу “Всесвіт”,
Інститут літератури ім. Т. Г. Шевченка НАН України