Мовчун Л. В. Українська рима в системі мови і в мовній практиці: монографія. Київ: Інститут української мови НАНУ, 2020. 472 с.
На перший погляд, проблема римової організації художнього тексту видається анахронічною. У пору, коли дедалі потужніше поширюється верлібр, а в деяких колах традиційне римування викликає кпини, інтерпретується як «неформатне», дослідження «римового простору мови» може уявитися недоречним. Але такі міркування свідчать про даремне захоплення синхронічним зрізом літературного процесу (та й лише його частини, адже поряд із верлібристами навіть серед молодих авторів таки є прибічники класичного чи експериментального римування), коли забувають про міфопоетичний субстрат художнього дискурсу, про історичну динаміку літературних явищ, про чергування та циклічність концептуальних парадигм (чи пак «семантичних басейнів», за Жільбером Дюраном), про рудименти магічної та сакрально-трансцендентальної складових ритмічної та звукової організації поетичного твору…
На щастя, й у новочасній філологічній традиції трапляються дослідження, які, поряд із ретельним засвоєнням наявної епістемологічної парадигми, не піддаються модним віянням деяких недостатньо поінформованих представників цієї парадигми з когорти надто категоричних сучукрлітівців, натомість – заглиблюються у традицію літературного процесу, а це дозволяє долучитися до розуміння лінгвокультурних особивостей художнього в розрізі «римового простору мови». До такого добірного кола належить і авторка рецензованої монографії Лариса Вікторівна Мовчун (знайома читачам, зокрема наймолодшим, як Леся Мовчун), у доробку якої, окрім наукових розвідок – поетичні та прозові книжки для малечі. Вона – член Національної спілки письменників України, лауреатка літературних премій, відома радіоведуча, але водночас – співробітниця Інституту української мови НАН України, кандидатка філологічних наук, відповідальна редакторка і співукладачка додаткового тому «Словника української мови», «Українського лексикону кінця XVIII – початку ХХІ ст.», низки видань для шкільництва. І ось – докторська монографія.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Авторка не обмежує своє дослідження описом римування певної літературної доби чи поетичної школи, ставлячи цілком конкретне завдання – зануритися в суто мовну стихію рими, осягнути лінгвопсихологічні закони утворення співзвуч та способи лексикографічної фіксації слів, що утворюють такі суголосся. Вивчення феномену рими Л. Мовчун цілком природно розпочинає з уваги до самого терміна і досліджує його історію – від перших фіксацій у давньоукраїнських текстах до сучасної наукової мови, у якій термін обріс гронами похідних слів, спеціальних і загальновживаних: римовалентність, римотворчість, римофонд, римокомпонент, римоздатність, напіврима, римоїд тощо. До речі, сама авторка взяла активну участь у термінотворенні, увівши в науковий дискурс терміни «римостиль», «метарима», «проторима», «дзеркальна анаграмна рима», «рима-апосіопеза», «рима-образ», «рима-ідеологема», «рима-міфологема», «рима-культурема». Лінгвістичне дослідження рими та її лексикографічний опис набули в концепції Л. Мовчун обрисів нових наукових галузей, які авторка запропонувала назвати римологія і римографія.
Історія терміна «рима» невіддільна від його розуміння в різні історико-літературні епохи, тож авторка аналізує десятки визначень, дійшовши висновку, що найчастіше в основу поняття рими кладуть суміжні поняття – суголосся, співзвуччя, подібність, узгодженість. Для осягнення змістових граней цього слова-терміна Л. Мовчун аналізує образ рими в поетичному тексті, відтворює типові моделі метафор (рима-дівчина, рима-рабиня, рима-солдат, рима-пташка, рима-вітер, рима-хвиля, рима-мереживо, рима-пісня, рима-брязкальце) і знаходить їх у творах українських поетів. Розсипи художніх епітетів, визбираних авторкою, відкривають перед читачем дивовижну поетичну класифікацію рими: вона не лише точна, але й шліфована, дзвінка, співуча, голосна, гомінка, звучно-криштальова, могутня, потужна, повнокровна, сонцедзвонна – це готовий додаток до словника епітетів.
Науковій класифікації рим присвячено окремий розділ, до того ж, відомості авторка узагальнила в таблицях, доданих до монографії. Зауважимо ще раз: дослідницю цікавить саме лінгвістичний аспект досліджуваної проблеми, тож, не оминаючи рядково-строфічних видів рим, найбільше уваги Л. Мовчун приділила фонологічному, графічному, граматичному і лексико-стилістичному критерію римової класифікації, супроводжуючи характеристику рим коментарем щодо варіантності їх позначення, яку можна помітити не лише ретроспективно, а й у працях сучасників. Приміром, на позначення складених рим уживають терміни «складені», «складні», «неоднослівні», «мозаїчні», «розщеплені», «синтагматичні», а самі римокомпоненти подекуди утворено з трьох частин – окремих слів: «біль не чий – невільничий», «очима – о чим я», «і ти в них – інтимних».
Говорячи про банальні, затерті, зужиті, шаблонні рими та протиставляючи їм нові, оригінальні, свіжі, рідкісні, вишукані, екзотичні, несподівані, оказіональні рими, авторка аналізує також чинники новизни та оригінальності рими: уживання в римовій позиції нетипових для неї слів, поєднання семантично далеких слів, слів із різною конотацією, використання складеної рими, малопоширеної лексики, власних назв, абревіатур та скорочень, неологізмів, діалектизмів тощо – і все це підтверджує цитатами з текстів українських поетів. Завдяки яскравим прикладам ми не відчуваємо складнощів у сприйнятті наукового тексту; кожен читач знайде цікаву інформацію, а поет – ще й корисну для себе. Авторка пояснює способи утворення анжамбеманної рими (поєднання розірваних, перенесених на наступний рядок слів із цілими словами або з такими ж розірваними), апокопованої рими (коли слово складається лише з частини: мо’, тре’, почат…, спога…), рими-апосіопези (коли слово, необхідне для сприймання тексту, формально відсутнє), макаронічної рими, утвореної варваризмами. Проте, як пояснює авторка, лише варваризмами такі рими не обмежуються. І доводить свою думку цікавою розлогою класифікацією макаронічних рим. Вони, як переконується читач, бувають українсько-польські (вельможний – ожел «орел»), українсько-болгарські (клен – ден «день»), українсько-церковнослов’янські (фасаду – гладу «голоду»), українсько-англійські (собі – to be «бути»), українсько-німецькі (хат – хальт «стій»), українсько-італійські (м’ясо – popolo grasso «велика буржуазія») та ін.; оригінальні (кириличні, латинізовані або із застосуванням інших графічних систем) і транслітеровані; автентичні або адаптовані; тотожні чи співзвучні; нейтральні і комічні; авторські і цитатні тощо.
Л. Мовчун пропонує розглядати особливі різновиди рим – дискурсивні і концептуальні. Як кваліфікувати рими, від яких відмовляється поет у процесі шліфування, редагування твору? Або рими мови-джерела, які перекладач має відтворити рідною мовою? І рими, використані як цитати? На думку дослідниці, вони належать до дискурсивного різновиду рим. Поглиблюючи теорію інтертекстуальності, Л. Мовчун аналізує «поведінку» рими-цитати в новому тексті, адже, з одного боку, існують точні цитатні рими (ревучий – кручі з Шевченкового вірша), а з другого – різноманітні перетворення, що дають у результаті колажну цитатну риму, коли поєднано римокомпоненти одного автора (але з різних текстів), або римокомпоненти різних авторів, або «чужого» компонента рими із власним. Окремо авторка показує читачеві риму, що зберігає «звукову і ритмічну пам’ять слова» – алюзійну риму, з якою нерідко мають справу пародисти. Ще один новаторський погляд на риму втілено в обґрунтуванні концептуальних різновидів рим, які відповідають глибинним знанням етносу, колективного несвідомого і сягають рівня міфу, ідеологем, етнокультури: Київ – Батиїв, Дніпро – добро, містечко – Берестечко, калина – дівчина, воля – доля, пан – жупан. Це переважно постійні фольклорні рими, а також ті, які ми називаємо негативно-оцінним терміном «банальні».
Центральна ідея книжки Л. Мовчун – невипадковість рими в мові, а отже, її системність. Римовий фонд мови, згідно з концепцією дослідниці, структурований формально – римовими рядами і формально-семантично – римовими полями. Уся система рим – це римовий простір мови. Урешті-решт авторка, спираючись на концепцію римового простору і його основної одиниці – римоніма, дає відповідь на питання, як вона розуміє риму, і формулює мовознавче визначення цього феномену.
Яка ж методика мовознавчого дослідження рими? Відповідь на це запитання ми знаходимо в підрозділі «Фрагмент римового простору із центром “Україна”». Л. Мовчун пропонує виявляти реальні римові зв’язки слів, тобто римопари і римові ланцюжки в поетичних творах, укладаючи на основі зібраного матеріалу зведений словник рим. Об’єднує всі ці рими власна назва «Україна». До монографії додано і сам словник, оригінальний за задумом. У додатках є ще кілька новаторських словників – римових асоціацій і римологічних термінів. Словнички рим Л. Мовчун поповнюють словниковий фонд, який, на жаль, у нашій римографічній традиції ще чекає нових укладачів (згадуємо добре відомі римарії І. Гурина й А. Бурячка та С. Караванського), але збирачів рим, відомих і забутих, в Україні було більше. Авторка дослідила історію створення словників і картотек рим, а також відшукала в архівах рукописні словники рим. Зокрема в книжці подано детальний опис і порівняння рукописних словників рим Івана Котляревського. Уклали їх одночасно, але незалежно один від одного Іван Гурин і Володимир Лутковський. Останній із римографів нашим сучасникам невідомий, тож повернення ще однієї постаті до національної культури можна лише вітати. Приємне враження справляє й дизайн видання, над яким працювала художниця і поетеса Катерина Міщук.
Авжеж, докторська монографія Л. Мовчун належить до тих нечисленних видань, які вдало поєднують традиції вітчизняної філологічної школи із новаторськими пошуками сучасної постструктуралістської парадигми, утверджуючи нерозривність синхронічного й діахронічного, імагінативного й концептуального, розглядаючи літературний дискурс у ширших семіотичних контекстах (у «семіосфері», як заповідав Юрій Лотман) культурної динаміки, а тому – розкриває ширші обрії для подальших студій у «римовому просторі мови», який принесе уважному спостерігачеві ще чимало відкриттів…
Дмитро ЧИСТЯК,
доктор філологічних наук, доцент Київського національного університету імені Тараса Шевченка, Кавалер Ордена академічної пальмової гілки (Франція)
“Українська літературна газета”, ч. 3 (295), 12.02.2021
Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.
Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/
“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.