Про книгу Юрія Чумака «Дарунок цариці Древи»
Михайло КАРАСЬОВ
Цього року у видавництві «Арт Економі» вийшла книга Юрія Чумака «Дарунок цариці Древи». Це його перша книга. Пропрацювавши над нею п’ять років, автор каже про це так: «На певному етапі писання сам засумнівався: чи зможу передати зрозумілою мовою те, що звично називають «високими матеріями»? Мені уявлялося, що для цього потрібно поєднати містичний романтизм Карлоса Кастанеди, детективний реалізм Дена Брауна та дані сучасних наукових енциклопедій. Чи взявся за посильне, досі не знаю».
А й справді, попередники в Юрія Чумака могутні. Згаданий Ден Браун дасть фору багатьом у побудові гострого сюжету на основі таємничих послань з минулого. Ще більш небезпечним для автора є американець Карлос Кастанеда з його бестселером про вчення дона Хуана. І по ідеї, і в манері написання твори цих письменників критично близькі один до одного. Кастанеда пише про те, як індіанський маг передає герою свої містичні знання. Так само у Юрія Чумака поліщук дід Аким щедро ділиться язичницькими віруваннями зі своїм спадкоємцем, героєм твору.
При такому розкладі братися за роман наважився б далеко не кожен. Однак, великий Хемінгуей сказав: «Безглуздо писати про те, про що вже було написано, якщо не сподіваєшся написати краще». Юрій Чумак спробував і, видно з усього, спробував недаремно.
Книга «Дарунок цариці Древи» вирізняється із загалу вже тим, що не піддається жанровій класифікації. В ній поєднано на перший погляд непоєднуване. Основу роману становить філософський виклад язичницьких уявлень про світобудову з усіма складовими наукового твору, як то зноски, посилання, цитати і аж до списку використаної літератури. Деякі місця цього трактату і по мові нагадують наукову працю, потребуючи певного попереднього рівня підготовки читача.
Разом з тим в романі є пригодницький сюжет, характерні герої, живописання природи, мудрі діалоги та небезпечне протиборство добрих і злих персонажів – себто, атрибути цілком художнього тексту. Спершу така суміш здається штучною, але згодом ловиш себе на думці, що, як не дивно, наукові вставки придають художньому вимислу містичну правдоподібність.
А тим часом події в романі розгортаються наступним чином.
Інспектор по охороні довкілля, від імені якого ведеться розповідь, їде в поліську глибинку, на північну Житомирщину, у відряждження. Там він зустрічається з народним філософом дідом Акимом. Світоглядні бесіди, підкріплені працями великих мислителів і галюциногенними видіннями героя, переконують його у справжності дідових теорій.
Далі довідуємося, що ланцюг язичницьких вірувань, котрий тягнеться з незапам’ятних часів до наших днів, тримається на передачі знань щораз новому жерцеві. В особі головного героя дід Аким побачив такого жерця. Щоб передати йому предковічні знання, слід виконати певний ритуал. З цього, власне, і починається вся пригода. Офіційна церква, спираючись на правоохоронні структури, з усіх своїх сил намагається перешкодити язичникам. Герой та його помічниця Юля навперегін зі своїми недругами розшукують сховані ритуальні речі. Для розв’язання головоломки вони використовують географічні карти, етимологію сучасних назв та історичні легенди. Додамо сюди розшифрування стародавнього рукопису і розповідь набирає вигляду детективу.
Сам сюжет строго вкладається в міфічні сім днів. Навіть опосередковані речі створюють в підсвідомості читача сакральне сприйняття роману. Це, як і ще ряд деталей, свідчить, що твір непогано пророблений композиційно. Однак щодо художньої складової твору, то тут поруч із здобутками в автора є широкий простір для росту і вдосконалення.
В творі виразно проступає постать діда Акима. Харизматична особа цього народного філософа викликає симпатію. Мудрий жрець обізнаний із сучасною наукою, вільно оперує поняттями «великий андронний колайдер» і «бозон Хіггса». Часом він має свій погляд на загальноприйняті в сучасній науці поняття і, скажімо, порівнює теорію гравітаційного колапсу з правдивістю розповідей барона Мюнхаузена про те, як той самостійно витягнув себе за волосся з болота. Головний герой теж виглядає неординарно – хоча б тому, що він, а не хто інший, був обраний провидінням, аби підхопити естафету язичництва.
А от персонажі другого плану – водій Віталій, практикантка з прокуратури Юля, представники влади – хоч і мають якісь характерні риси, проте емоційно слабо впливають на читача. Здається, вони слугують письменникові лише для передачі інформації або для просування сюжету. Штучність персонажів твору викликана насамперед неживою мовою їх діалогів. Важко уявити, щоб капітан міліції на прохання підозрюваного зателефонувати прорік щирою українською: «Таке право вам гарантує Конституція і особисто капітан Ковальчук! Дзвоніть. До речі, ще невідомо, чи потрапите ви сьогодні на службу…»; нереально виглядає і піднесений тон сільського водія Віталія, коли він представляється головному героєві: ««Буду вашим вірним зброєносцем і провідником. Ласкаво просимо в дикий край азалії, чорниць та комарів». Вихолощена мова академічних словників робить героїв стерильно однаковими, позбавляє індивідуальності. Однак не станемо зупинятися на мовній проблемі детальніше, бо це біда не лише «Дарунку цариці Древи». Це біда всієї української літератури.
Створене почасти з уламків дохристиянських вірувань, а почасти домислене автором роману, вчення діда Акима відтворене в книзі напрочуд природно. Іноді здається, що читаєш не художній роман, а настанови справжнього язичницького жерця. Реальність описуваного досягається тим, що впереміш із домислами Юрій Чумак оперує завідомо правдивими фактами. Будь-хто може побачити на карті ріки і населені пункти, на які вказує автор. В Інтернеті без особливих зусиль знаходимо унікальну пам’ятку природи – Кам’яне село на Поліссі, де розгортаються найдраматичніші події роману. Цитати, якими пересипані діалоги героя з дідом Акимом, теж справжні, взяті у мислителів минулого. Вигадка, побудована на фундаменті правди, підфарбовує роман своєрідним шармом, і це, як на мене, найпривабливіша сторона твору Юрія Чумака.
Бесіди з дідом Акимом торкаються вічних питань: життя і смерті, взаємовідносин людського «я» і Бога, виникнення світу. За великим рахунком суть філософії язичництва полягає в тому, що Бог водночас єдиний і многоликий. Він живе скрізь і в кожному. Людське «Я» здатне усвідомити себе окремо від Бога, але не здатне впливати чи противитися його волі в самому собі. Нерозрішиме для людського розуму протиріччя між окремішністю нашого «Я» і разом з тим проявленням Бога в ньому ще у «Велесовій книзі» названо великою тайною. Пізніше до схожого бачення світобудови приведуть роздуми не одного філософа сучасності.
Але коли філософ просто визнає неспроможність людини пізнати цю тайну, то письменник мусить дати відповідь читачу. І тоді автор «Дарунку цариці Древи» пише про Бога і «Я»: Бог розділив «єдиного себе на «Я» та «Не я». Заради власного існування. Як це робить жінка, що носить в утробі своє дитя», а абзацом раніше: «І я зміг по-новому переосмислити визначальну причину всіх речей: наша свідомість відособлена від безмежного, всеохоплюючого, неозначеного електрона «Ніщо» та ОДНОЧАСНО єдина з ним! Чи таке можливе? Так є!».
Не з усім читач погодиться, не всі відповіді його задовольнять. Але вже саме бажання доєднатися до діалогу із персонажем роману свідчить, що питання автор піднімає далеко не банальні. Тому з виходом книги «Дарунок цариці Древи» маємо непоганий дарунок для тих, хто цікавиться духовним життям наших предків.
Але як же бути з Карлосом Кастанедою? Здається, Юрій Чумак вирішив це питання на свою користь. Коли Кастанеда в «Ученні дона Хуана» виводить нас на космополітичний шлях містики і езотерики, то в Юрія Чумака ті ж питання глибоко вкорінюються в національний грунт. Язичницькі обряди і магія виростають із конкретно древлянської землі, базуються на її легендах і переказах. Як земля додавала сили античному герою Антеєві, так національний грунт дає силу творові Юрія Чумака. Не наважуся сказати, що у двобої з Кастанедою переміг Юрій Чумак, але те, що на ринзі наш автор виглядає потужно і достойно – це безперечний факт.
За коньяк, за вино, за горілку
графомани проходили в Спілку…
Нині, в час будь-яких етикеток,
секретуток своїх і німфеток
волоче за собою з них всяк
за горілку, винце і коньяк…
Отже ж пруться – за лавою лава:
мов, на те ж воно й наша держава!
А до Спілки щойно пролізли,
то жеруть, як іржа залізо,
пожирають без зайвих розмов
сенс і форму спілчанських основ…
…Гірко геній під урною плаче:
«Пригощали ж то щиро неначе!..»
Михайло СТРЕЛЬБИЦЬКИЙ
м.Вінниця
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
№20 (182) 14 жовтня 2016