Дар творчого прозріння

176

 
 
Микола ЖУЛИНСЬКИЙ,
директор Інституту літератури, академік Національної академії наук України
 
Молитвою-переспівом «Отченашу» відкриває Владислав Стольников свою поетичну книжку «Полудневий триптих», до якої ввійшли вірші двох попередніх –– «Серпанкова гармонія» і «На хресті часу», а також нові поезії, об’єднані під назвою «Палкий камертон». І зараз, і тоді, в 1997 році, коли із переднім словом Івана Драча «Виболене натхнення» з’явився перший «продиктований чистотою душі і болем, мукою, одкровенням» яскравий поетичний метелик, поет у «Молитві Господній –– Отче наш!» просить Творця зронити йому «заповідану ліру». У наступному вірші «Спасенна купина», відчуваючи своє поетичне покликання та віру в животворну силу неньчиної мови –– благодатного слова, поет благає неньку, наче Божу Матір, дарувати йому «ясеневу струну».
Повсякчасне звернення Владислава Стольникова до Творця є його внутрішнім покликанням здобутися на відтворення чуттєвого переживання єдності митця і Всевишнього та завдячувати Господові за те, що Він наділив його даром бачити себе, світ очима художника:
 
Господь обирає
тобі у годину зачаття
і батька, і матір,
і кревну межу на землі,
але Він являє
тобі роздоріжжя хрещате.
І, ніби на варті,
твій вибір у віщій ріллі.
(«Досвітній вибір»).
 
Поет із милосердною вдячністю Творцеві радіє, що обрав «обійстя Господнього духу, // де мрія досвітня // козацькі чесноти несе», і що завдяки Божому дару творчого прозріння він через образне слово спроможний на глибинне пізнання суті життя і своєї долі, усвідомлення свого покликання.
Та передусім Владислав Стольников переживає долю рідної України, особливо в такі тривожні сучасні дні, коли задурманений імперською маною «маніяк владолюбний» «прагне з ганьби воскресити // імперію сказу свого»:
 
А замість Месії зі Сходу
іде маніяк владолюбний,
який несусвітнім видінням
осліплює власний народ.
Тож демон маразму вже сходить
до вищого ступеня згуби,
бо в нашу спасенну родину
веде потойбічних заброд.
(«Імперська мана»).
 
Молитовно-сповідальна манера поетичного самовираження, яка домінує в книжці «Полудневий триптих», залежно від почувань, від настрою поета набуває різних смислових відтінків і захоплює в свою емоційно-виражальну орбіту несподівані асоціації. Святе Письмо –– головний індикатор внутрішніх переживань поета, живильне джерело його образного самовираження, філософського осягнення, пізнання сутності буття і людини.
Занурення Владислава Стольникова в глибінь істин Месії зумовлене пошуком сенсу свого трудного життя, свого майбутнього. Тому його художньо-образна мова спрямована передусім на осмислення себе, своїх роздумів, переживань, сподівань у такому рідному і такому черствому світі, де тонка, відверта чуттєвість поета так рідко відлунюється у читацькому сприйнятті. Мабуть, через те автор нечасто виходить за внутрішній часопростір –– зосереджується в основному на душевному світовідчутті, на рефлексіях, зумовлених кардинальними подіями національної історії –– Помаранчевою революцією, Революцією гідності, агресією Росії проти України.
Його душа тривожно реагує на все, що травмує Україну, що ставить його Батьківщину на грань катастрофи:
 
Я безсонно бреду
в осоружному мареві жаху,
де верзеться мені,
що потворно біліє блакить,
бо мутанти ведуть
яснолику Вкраїну на плаху,
щоб її у труні
ґвалтувала диявольська хіть.
(«Марево жаху»).
 
Поет вивищує явища і події української долі до символічного узагальнення, міфологізує їх та виносить на рівень органічного злиття реального, буденного і сакрального:
 
Україна зіткала в обіймах
ясноокі рої сподівань.
Україна у Боже обійстя
понесла літописний майдан.
(«Літописний майдан»).
 
Україна для Владислава Стольникова –– реальна батьківщина, рідна земля і водночас це сакральний символ –– «обійстя Господнього духу». Її жертовна боротьба за свободу і незалежність асоціюється в поета із жертовністю Божого Сина, тому Господь і «пригортає Вкраїну до горніх очей».
Не випадково клич «Вставай, Україно!» поет вважає «горніми словами одкровення», закодованими у заповітах Шевченка, який пророчо «віщує Україні та героям славу!».
Переважна частина поезій Владислава Стольникова просякнута глибоким драматизмом душевних реагувань на проблемні напруги сучасності, тривожним уболіванням за чистоту кожної ноти, вивершеної кожним поетичним рядком за палким камертоном «майстра у Божому німбі». Не уникає поет і образних звернень до осмислення свого фізичного стану, травмованого церебральним паралічем, але він мужньо і гідно переборює поодинокі напливи скорботної гіркоти. І хоча біль, «закутий в каліцтво безмежно лихе», іноді й опечалить один-другий поетичний рядок, проте домінуючим настроєм його поезій є «блаженство вінчального дзвону», голублення своїх почуттів «шлюбною даллю», «відчуття невгасимого чару» кохання, з’ява на світ Божого ластів’яти –– донечки Марії, свята гармонія подружнього життя.
Поет образно величально складає обітницю Любові на Божих заповідях при христолюбній свічі у вінчальній тиші, надає шлюбному єднанню двох закоханих сердець сакрального звучання:
 
У тиші вінчальній
читаємо заповідь божу:
поєднані долі
плетуть охоронний вінок.
Ромашку печалей
лікує леліюче ложе.
У тьмяному полі
горить лебедине вино.
(«Обітниця любові»).
 
Любовна лірика –– провідний поетичний струмінь творчості Владислава Стольникова. Кожен ліричний рядок наснажений глибоким почуттям і щирим пориванням звершити гімн любові в оригінальній довершеній системі образів. Поет надзвичайно відповідально ставиться до слова, багато уваги приділяє пошуку особливого образного «ключа», завдяки якому прагне заявити про себе світові своєю оригінальною поетичною мовою. У вже згаданій передмові до першої збірки поезій Владислава Стольникова Іван Драч стверджував, що серед багатьох інших чинників, які підіймають вірш Владислава Стольникова на рівень мистецтва, вирізняються «вічний поклик стражденної душі до ідеалу, вимріяна жага сокровенного і чистого, вміння сказати про таке несподіване, що засіло в душі з дитинства, сказати, висловити наче таке, для чого і слів немає…».
Ліричний струмінь виокремлює любовну лірику поезії Владислава Стольникова як провідну тему його творчості. Іван Драч пише, що його вірші пройняті взагалі «любов’ю до цього таємничого, загадкового світу, де найбільша таїна – любов». Та, звісно, лірика поета звернена передусім до Жінки. Бо митець – це, перш за все, ощасливлена любов’ю людина, чоловік, який сповідається коханій жінці:
 
Присягаюся я
осолодою ложа палкого ––
і спасенний напій
подаю голубливій душі.
(«Подарунок єдиного Бога»).
 
Але митець прагне образно вивершити свій ідеал жінки:
 
Тебе оспівати ––
це ноту Всевишню узяти,
а слово шукати,
немов діставати зорю.
(«Оспівати тебе»).
 
Для Владислава Стольникова жінка –– кохана дружина –– це «Подарунок єдиного Бога», це вічна Богиня натхнення і постійний співавтор, символічно узагальнений у величному поетичному образі, яким є «Янгол співця»:
 
У безмірі співу
сплітаються мрія і втіха,
але одкровенням
є спрагла молитва співця
за пристрасну діву,
яка присягається стиха,
нага і вогненна,
мов іскра небесна митця.
(«Янгол співця»).
 
Автор у багатьох віршах послідовно творить також образ співця, котрому вимогливий Парнас відчиняє свою браму як «лицарю слів недосяжних», чий спів має власну вивершену неповторність. Отож поет рівня Владислава Стольникова має моральне право сказати:
 
Але присягає
обранець Всевишньої музи
лише вівтареві
та слову, як духу святинь.
Господь пригортає
талант на довічному прузі.
Тож дайте співцеві
до кревного храму ввійти.
(«Довкола Парнасу»).
 
Що ж, Владислав Стольников іще з першою своєю книжкою увійшов до храму української літератури. А сьогодні на неопалимий вівтар нашого красного письменства лягає добірне зібрання віршів, написаних упродовж майже трьох десятиліть непересічним поетом, чиє вишукане слово чекає і заслуговує на визнання.
 

№17 (179) 2 вересня 2016

Прокоментуєте?



Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!