Чи фрагментарні світ і життя?..

1

 
Віктор ПАЛИНСЬКИЙ
„Люди додумались уже до багато чого. Що ж із ними робити у цьому випадку? Можливо, знищити?.. Почати все заново? І так шкода… І так втомився я уже від тих творчих мук. Постарів”.
Гадаю, це щось, принаймні, векторно з’ясовує у книжці Ігор Павлюк. У цьому філософському романі (за письменниковим визначенням). Бо ж, „Вирощування алмазів” – справа справжніх складних містичних перетворень. Терплячості. (Львів, видавництво „Апріорі”, 2017 рік; 215 с.).
…Із самого початку своїх текстів Ігор Павлюк, не тікає в якісь подібності світових письмовців-авторитетів, не прицілюється й не припасовується; а вочевидь прислухається до свого внутрішнього голосу, що надиктовує йому лише властиве. І то так послідовно та лагідно, що, подібно, у такий спосіб можна писати до безконечності. І… навіть далі… Втім, мені видається, саме так і має бути.
…Як хочеться це процитувати з припочаткових Павлю­кових сентенцій!.. Читач, гадаю, мене збагне.
„Люди ще діляться на артистів, менш артистів, зовсім не артистів”.
„…І на таких, які вміють знімати маски з інших,.. дехто не вміє”. „Є один лише поділ – на тілесне і духовне. Всі інші поділи – актуальні лише в межах тієї чи іншої системи. Люди всі однакові за великим рахунком…”
„О, Боже, о Боже!” – дзвеніло звідусіль. Мурашиний світ зникав, як погляд. Свідомість найяскравіших його представників палала швидше, ніж тіло: „Кінець! Каюк! Хто ще? Що ще?”
Хто ці мурахи?!. Що це за світ?!. А, може, це ми і є?!. Смертельно наполохані? У знемозі збагнути? І усвідомити систему!.. Направду. Це щось такого.
…Закликаємо себе застановитися. Таки слід. …І прошкувати далі іншими.
Мурашиний світ. Паралельний?.. Парадигма свідомості. Аби лише не загубитися у безконеччі.
Час і Простір у романі конкретно персоніфіковані. Чи надаються вони для цього назагал?.. Уникну тут однозначної відповіді. Бо ж такого масштабу (точніше безконеччя) поняття унеможливлюють якусь серйозну художню характеристику, в тому числі, – виїмкові романні особливості. Проте, якщо взяти до уваги певну іронію, шаржованість, сарказм, бурлеск, запитальну догоджальність авторським амбіціям, то можна ж спробувати. Адже чогось такого хочеться завжди. …Трохи сміливості й іскру таланту, зрозуміло! – А раптом?… Спробу маємо… Гадаю, читач згодиться. Хоча, знову ж таки, тут і чигає небезпека заповзята. Далі Павлюкове: „Театральний критик вийшов на сцену і бездарно зіграв роль у виставі – втрачає довір’я власне як суспільний поціновувач”. Начуваймося. Роман, таки, філософський, зобов’язуючий; не якесь там тобі невибагливе „фентезі”?..
…Втім, у сухому залишку, бачу небоязкі спроби автора до чогось конче дістатися у цьому прозовому творі. Залучаючи і особливе мислення ще й талановитого поета, що не всім до снаги.
„Червоний плащ Долі майнув, як лист на гарячо-синьому вітрі. Вона поспішала”. – Мабуть, це – також Час і Простір. – „Дзвеніли осінні квіти. Скрізь запанувало болюче і терпке чекання”.
…Я застановився. І якийсь час не брав книжку до рук. Не читалося. Така скоцюрблена естетика. Слід було отямитись. Спробуйте. Читачу. Не квапся. Це – неабищо.
…Є у книжці і такі затаєні закапелки текстів: „Дев’яти­річний Остап сховався під перину, бо в селі „виключили світло”, і баба засвітила лампу. Було казково й затишно. Неповноту життя доповнювала бурхлива, можливо, навіть безбережна безкрайня мрія-фантазія-казка. Після казкарів у духовній сфері нічого робити філософам, церквачам, навіть чистим поетам”. Одначе; очевидно, автор на цей раз вважає, що роман, нібито не про те і вдається до подекуди схематичних узагальнень. Що, припускаю, може й розчарувати читача, який очікує та вишукує, як і зазвичай, –  саме поетичності найсуб’єк­тивнішої в Павлюковій прозі. І саме за це завше вирізняє та прихиляється до неї. Шукач прихистку для душі… Пам’я­тай, Павлюче.
Нехай не зрадить автора особливий слух. Який і у такий спосіб провадить до „вирощування алмазів”. Віри! А вона рятує від безодні…
…Такі  вкраплення (ностальгійно-поетичні) – це саме Павлюкове. І вони добре лягають на душу. Лікують.
Розповідь у романі – плинна і свавільна як ріка; особистісна; справжня авторська без рясного переказування почутих історій. Лінійно-спрощеного сюжету – немає. Він тут відверто зайвий. Йдеться про таку собі матрицю (звідси і численні умовності), що лише подібна на зовнішній світ. Заглиблена духовна форма дає можливість, на думку автора (так мені видається), зорієнтуватись у світах більш щільних порядків і величин; грубших; товстошкірих. І, можливо, і – у тонших вимірах: принаймні, на рівні якихось симптоматичних проявів. Сягаймо більшого…
…Чому в Петербурзі? Напевне, відверто біографічне (на перший погляд). Адже І. Павлюк навчався деякий час у цьому місті (у період совєтчини) у військовому училищі. Одначе, як на мене, письменникові нині потрібний був передусім певний локальний, відірваний простір для своїх „досліджень”, і він знайшов цей терен, саме в такий спосіб. Не злецько. Тим паче, що сьогодні – це й конкретне алюзивне середовище. Ойкумена пильної уваги до ворожої зграї… Русаків.
Відчуваю, що такий підхід – не так результат довготривалого та ретельного продумування, як спонтанного впливу в процесі виношування ідеї та написання роману. Цікаво. Хоча й читається, звісно, з напруженням мізків та заданою роботою душі. Отже, повторюсь, безсенсовним, на мою гадку, є переказування комплексу романних Павлюкових текстів, що могло б лише дезорієнтувати: видати препароване за живе та справжнє; або – навпаки… Одне слово, Матриця.
Книжка Ігоря Павлюка „Вирощування алмазів”, зауважу все ж, призначена, передусім, для тих хто звик до такого роду читва: ускладненого, фрагментарного в композиції мисленнєво-панорамного, подекуди з безконечно-узагальненими героями (Простір, Час, Сонце, Лоа, Антилоа, Доля, Випадок, інші подібні невизначеними масштабами особистості чи щось такого), з туго вкрученою відверто поетичною метафорою, місцями парадоксального бачення – аж до неприйняття. Втім, певен, що видання цікавить багатьох книжкових гурманів й не поступиться вигідним місцем у сучасному українському літературному процесі. Бо ж, чи фрагментарні світ і життя? Чи інакші? За Павлюковою книжкою, – різноманітні! І є у цьому певна літературна навігаційність. Погода сприятлива для наймогутнішої правдивої уяви. Хіба, що так.
…Вирощувати чистої води алмази: Данте, Шекспір, Моцарт, Байрон, Сковорода, Шевченко, Франко, Антонич, Вінграновський…
…Ця епічна художня форма – доволі відкрита. Своїм романом „Вирощування алмазів” Ігор Павлюк, безумовно, хотів нам щось сказати. І сказав. Проте чи почули його?!. На більш глибокому (художньому!) рівні реальності?.. Отож бо. Частіше прислухаймось душею. Все решта – байдуже. Додасться. Конче.

м. Львів

Прокоментуєте?