РЕЦЕНЗІЯ НА КНИГУ ВІРШІВ ВАСИЛЯ РАДІОНОВА «ШЛЯХУ ПРЯМОГО КРУГОВЕРТЬ»
Уперше я взяла книгу в дорогу просто погортати. Розгортала на будь-якій сторінці і читала рядок, на якому зупинявся погляд. Якщо чіпляло, читала далі, якщо ні, перегортала, і знову на сторінці, де розгорталася книга, вихоплювала будь-який рядок. Як ворожіння. Що випаде.
Деякі поезії змусили замислитися і перечитати їх кілька разів. Щось прогорнула. А інші заторкнули до сліз.
Потім серйозно взялася за книгу і почала читати все поспіль, виписуючи рядки, які сподобалися. Вийшло багато рубрик.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Теми, які розкриває автор, близькі усім – звідки ми прийшли (з дитинства), куди йдемо (у майбутнє), що після нас залишиться. І як ми йдемо. Любимо, осягаємо мудрість, натираємо мозолі.
Поезії Радіонова на всі віки.
І дуже легкі, співучі, стрибучі. Як веселий порив вітерця, як лічилка, приспівочка.
Й у стилі шансону, класичного романсу. Описи, спогади, спостереження, сумні та веселі твори, замальовки та історії.
Поезія – пізнання та самопізнання
Колись поети збирали величезні зали слухачів, стадіони. Нині інакше.
Тік-ток, інстаграм, фейсбук, ютуб – способи виговоритися, навіть без уміння римувати.
Поезія відрізняється від блогів. Вона оновлює слова та предмети.
Блог – співаю що бачу, танцюю що чую. Сьогодні можна вести блоги, просто знімаючи відео, імпровізуючи на ходу. Говорити не обов’язково, тим паче римами.
Поезія є у найвищій мірі пізнанням й самопізнанням у світі, що швидко змінюється. Це дуже вивірені слова, які передбачають відповідність римі, а рима часом змушує здійснювати непередбачувані повороти у порівняннях і сенсах.
Для поета – це дисципліна думок, почуттів та способів їх висловлювання. Тонка грань між сприйняттям світу, осмисленням та відтворенням.
Поети – уловлювачі та відбивачі сучасності, того, що носиться у повітрі. А це впереміш минуле, сьогодення та майбутнє.
…В багрянці дикім я ловив відтінки
з азартом то ловця, а то –
гравця…
Ось-ось вони в очах, у косах…
Тільки б
спіймати їх на кінчик олівця!
Тремтіло слово ще незримим тілом.
Мить – і впаде на поле
аркуша.
О Боже мій, ну як воно хотіло
сказати все,
що відчува
душа!
ст. 214 «Осінні відтінки»
Автори, пишіть! Над світом панують гуманітарії.
Можливо, разом із психологами та соціологами. Найбільш бракує людині кохання, поваги, задоволення від життя. І це далеко не на сто відсотків залежить від умов життя, комфорту та багатства.
Сенс поезій – пізнання.
Мистецтво намагається висловити те, що всі бачать, але про що не можуть сказати, бо поки не вміють.
Наука говорить про що вже навчилася говорити, і створила свою особливу мову – термінологію.
На мить збагну, що розпізнав
себе в якімсь гранчастім слові.
Та кожна грань тримає знак
лиш мить.
І змінюється знову.
….Злови, осмисли, ословесь,
поки не википіла змога…
ст. 289 «Пізнання»
Історії
Історії завжди цікаві людям. Так уже склалося з дитинства, коли ми всі любили казки. Дорослі – це ті самі діти, тільки вирослі. Вони продовжують любити казки та іграшки. Дорослі казки та дорослі іграшки.
Нас цікавлять долі знайомих та незнайомих людей, перипетії життя віртуальних знайомих – артистів, політиків, і в цьому причина популярності фільмів, серіалів та блогів в інтернеті.
Проза – вид літератури, що сповідує, поезія – що впливає, блоги – вид літератури (або комунікації), що прив’язує, з нескінченним продовженням, як казки Шахерезади, як серіали, тільки в реальному часі.
Мистецтво поступово змінюється.
Поезії – це дослідження свого світовідчуття та життя у різних його проявах.
Десь описують сюжет, який пронизує читача емоцією, викликає почуття, інколи до сліз, а десь просто наштовхують на цікаві думки.
Одна історія про подію у черзі за мімозою. Бідолашного старого, який хотів привітати свою хвору дружину, продавчиня насварила за те, що йому не вистачало грошей на квіти, і кинула одну поламану квітку.
…Від сорому, хамства і болю
сповзала щокою сльоза.
– Хотіли ми кращої долі… –
розгублено й гірко сказав.
Із натовпу вийшов мужчина,
і зло продавщиці: – Помовч!
Пропік її гнівно очима:
– Залиш при собі свою жовч!
А в ноги їй долари кинув.
І натовп тоді лиш збагнув,
коли він з квітками корзину
дідусю уже простягнув.
Шампанське купив наостанок,
і тортик в мімози запхав,
і тихо сказав: – Гарний ранок…
шкода, що не я так кохав…
ст. 306 «Мімози або Переказ буденного глуму»
Емоції обпалюють. Ми люди. І не можна переступати через людське. Повага до чужого кохання гідна захоплення.
Історія в стилі «мільйона червоних троянд», коли художник продав все, що мав, щоб купити квіти для коханої, лише трохи інші акценти. Якщо ти чогось хочеш, йди до своєї мети. Іди – життя підкаже. Старий був готовий терпіти образи, але намагатися.
Його внутрішня сила та любов знайшли відгук у душі благородного героя з натовпу.
Дуже гарна історія. До сліз чіпає. Можливо, так і було. Кілька разів бачила в магазинах на касах, як допомагають старим, коли їм не вистачає грошей.
А можливо, і ні. Автор не дозволив сірим будням зіпсувати гарну історію.
Ця історія сильніша за «мільйон червоних троянд». Там лише гарна замальовка. А тут дія та несподіваний висновок «шкода, що не я так кохав…». Та два героя. Один з натовпу, а іншим раптом став старий.
Дуже яскрава історія про листи, які писали учні в класі про найкращі якості один одного. Хлопець загинув в АТО, і на похороні його батько зачитав лист, який юнак зберігав.
…Вийшов батько.
Очі, як скельця.
Потертий листочок дістав,
низько вклонивсь: – Односельці, –
серцем розбитим сказав.
– Син зберігав цей листок,
до смерті…
І дуже він їм дорожив.
Нехитрі слова. Щирі, відверті…
Він став би таким…
Якби жив…
ст. 270 «Листок»
Він вже був таким. Усім важливо, щоб люди їх цінували, але часто-густо ми навіть не підозрюємо, що те, що для нас саме собою зрозуміло і що ми навіть не помічаємо, інші цінують.
Замальовка про діда Петра – це зв’язок чоловіка із дружиною.
За дідом прийшла смерть, він помер, а бабуся просить Петра залишити їй життя.
…Прошу тебе, Петре, не забирай,
дай трішки мені ще пожити.
Хай буде отут мій небесний рай,
де літо,
де трави,
де квіти…
ст. 42 «Дід Петро»
Вона просить його залишити їй життя, ніби він за це тепер відповідає.
За сьогоднішньою наукою – нелогічно. Але наука щойно торкнулася сутності світу. Що ширше коло знань, то довше коло зіткнення з невідомим.
Людина сама – частинка світу. Великі здобутки, до яких науці про людину ще йти та йти, вже є у творах поетів, письменників, людей мистецтва, теологів, мабуть, навіть окремих політиків.
Є ще непересічні історії та замальовки, наприклад, історія про страшну річку, в якій жив сом (ст. 30 «Вир»), замальовка про ослика, який возив діточок до школи (ст. 54), історія про любов султана до Роксолани (ст. 273 «Чари Хюррем»).
Про слова і риму
Над світом панують гуманітарії, а технарі лише втілюють у реальність їхні ідеї. Поезія народжує ідеї чи підштовхує до їхньої появи.
Одна з рубрик, в яку я виписувала рядки з книги, що сподобалися, – це про слова, їх вплив, про вміння відчути момент життя. Поет замислюється про побудову фраз, про риму, яка часом призводить до несподіваних знахідок. Шукав риму, а знайшов новий зміст.
Про риму та звідки береться поезія:
…Як незбагненно сонце світить!
В повітрі – ямб, хорей, дактиль…
Це – квіти, неймовірні квіти
шепочуть вірші звідусіль.
ст. 60 «Поетика осені»
Поезія як осмислення побаченого:
Шукаю спокою, шукаю.
за рамою з подвійним склом.
На чистім аркуші блукаю
між ніжністю,
добром і
злом.
ст. 98 «Мовчить земля»
Сприйняття і поглинання реальності, поки слова ще не народилися:
Відчуваю, слів не вистачає.
Може, говорити не мастак…
В барвах шелесту і тиші гаю
хочеться помовчать. Просто так.
ст. 192 «Слів не вистачає»
Про вплив слів, про силу простих слів і метаморфозу перетворення невиразних слів на пихаті, але чи варто? Молодість – це апогей фізичного розвитку. Але розвиток духовний триває все життя, і з часом розумієш, що високі істини звучать дуже просто, навіть банально. Коли у резонансі зі станом душі, вони надихають, інколи рятують.
Я можу гарно говорити.
Ми добре знаємо про це.
З простих і сірих слів створити
прекрасне, золоте слівце.
…Та ці слова прості, банальні,
вартують, часом, значно більш,
ніж мережеві і крохмальні,
що в глянцевий залізли вірш.
…Я можу гарно говорити.
Важливо, щоби до пуття…
ст. 231 «Слова тобі»
Відповідь на запитання, навіщо поети пишуть. Творчість захищає душу:
Отак, огорне смуток душу ненароком,
вона й сховається у захистку пера…
ст. 261
Про назву книги поезій Василя Радіонова «Шляху прямого круговерть»
Оксиморон! Холодні пристрасні стосунки. Знежирений жирний крем. Погана гарна мати.
Уявіть собі кораблик, який кудись прямує.
Це кораблик, який потрапляв у вир, але випірнав і рухався далі своїм шляхом? Як у поході за журавлиною – до місць, де вона росте, пряма дорога, а далі кружляєш від купини до купини, збираючи ягоди. Головне – не втратити напрямок, звідки прийшов. Тому на вході в ягідні місця на дерева вішають дві газети на зразок вказівної стрілки.
Або це спуск гірськолижника – вниз, але зигзагом, то праворуч, то ліворуч.
Або підйом на гору – вгору, але серпантином, спіраллю, колом, але на різних рівнях.
Або це кораблик, який потрапив до круговерті і став її рушійною силою. Перебуваючи в серці виру, смерчу, торнадо, спрямовував увесь цей жах прямою дорогою. У душі, у побуті, у бізнесі – круговерть. Але є орієнтири.
Отже, як? Ти прямуєш власним шляхом, і тебе періодично зносить убік зібрати врожай у місці з журавлиною, а потім ти повертаєшся на прямий шлях, чи ти на прямому шляху, але внутрішній світ – суцільна круговерть?
А-а-а-а, розумій, як знаєш! Правильно все!
Головне – не зраджувати своїх ідеалів. Рухатися до них, не знаходячи виправдань своїм танцювальним па вбік, не перефарбовуючи поясненнями та яскравими образами чорне на біле, а біле на чорне, а якщо й потрапити у круговерть, то видертися на свій шлях. Повернутися на кола, накреслені твоєю історією, історією предків та ідеалами, закладеними в дитинстві.
У дитинстві читав книжки та вибирав свій шлях:
…я впізнавав в прочитаних книжках
свого життя майбутнього сторінки,
свою дорогу в польових стежках.
І долю приміряв на власні плечі,
шукав в житті свій бумеранг добра,
який би засвітив у темний вечір
оту дорогу, яку я обрав.
І прямував по ній за видноколи,
туди, де промінь дивний віднайшов…
З тих пір,
ви вірите мені,
ніколи
не жалкував, що я по ній пішов.
ст. 63 «Дорога в зеленому промені сонця»
Збившись, завжди знаходив свій шлях:
…Хоч як воно не колосило,
не вівсюгало по стерні,
та ангели давали силу
і шлях знаходили мені.
Я підіймався, збитий вітром,
і розгрібав переполох.
Дивився в небо… В небі світлім
між хмарок посміхався Бог.
ст. 85 «Час»
Сто років самотності
Є такий мотив у поезіях Радіонова – «сто років самотності». Від сіл, що пішли, до героїв, що пішли, у яких могло бути майбутнє. Людина молода доти, доки приймає всі зміни, що відбуваються, і коли розповідає про минуле, вона живе просто зараз й дивиться у майбутнє.
Поезії Радіонова розповідають про його дитячі яскраві враження, це і торба в’юнів з річки, і яскраві емоції, коли щось вийшло! Згодом усе змінилося, зникли села.
Чи то люди пішли із сіл, чи то села пішли від людей.
Згадався роман Габріеля Маркеса «Сто років самотності». Про те, як люди, виживаючи, зупинилися у певній місцевості в Колумбії і почали обживатися, будувати своє поселення. Наступні покоління це сприймали як даність, у них з’явилися інші інтереси.
У поезії Радіонова звучить тема згасання українських поселень.
Минуле – це, мабуть, завжди щось, що заросло.
…Онде криничка сховалась в ярузі,
стежка знайома побігла в село…
Нині ця стежка – з розряду ілюзій:
все бур’янами давно поросло.
…Рід був великий, міцний, невгамовний.
Що ж тоді стежка сюди заросла?
ст. 13 «Пам’ять нащадків»
Села, що пішли від людей. Немає сіл, втекли. Межиліска, Базар, Великі Миньки.
…І де сьогодні оті села
з мого дитинства? Зачекай…
Кружляє думка невесела,
що села кинули цей край.
ст. 15
Сто років самотності – це про виживання, життя та будівництво своєї імперії, підтримку її та її надмірностей, що ведуть до розбещення потенціалу матеріального, творчого, духовного, життєвого, про згасання.
Автор стурбований передачею духовної спадщини нащадкам. Ні, це не сто років самотності. Він хоче, щоб продовжували почате ним.
У поезіях Радіонова звучить тема передачі досвіду предків новому поколінню.
Усвідомлено чи неусвідомлено.
Як трава – неусвідомлено. Усі, хто живе, – нащадки переможців. Вони вижили, як у поезії «Що відгорає – попелом береться».
А далі проростає трава, ні про що не підозрюючи, але в ній є стародавній попіл. Вона також стане попелом, який буде в її нащадках.
Вона живе. Нащо їй знать – допоки?
ст. 269
Усвідомлено передають досвід нащадкам ті, з кого постає народ, вони відповідають за продовження.
…Не чуть вже батьківського слова,
нема вже неньчиних турбот,
і ми тепер – ота Основа,
з якої постає Народ.
ст. 61
І жоден листочок не зайвий на родовому дереві, він дарує прохолоду.
…Малі листочки тягнуться увись
(дубове листя, не колючки глоду),
і шурхотять мені: – Дивись, дивись,
яку дзвінку ми творим прохолоду!
…ніхто не щезне з деревища роду.
ст. 90 «Дерево роду»
Передаючи досвід, ліричний герой розповість нащадкам усе, що знає:
…про корінь свого роду знов й знов.
…Я розкажу їм все, про що зумію:
…про світ свого дитинства
…про край такий, що кращого немає…
ст. 77 «Я розкажу…»
Також є поезії про дітей та онуків, які будуть кращими за батьків. І спілкування з ними – це спілкування із майбутнім.
Традиції
Села, що пішли…
Чи то нові виклики для нових поколінь, чи то старі традиції у нових умовах.
У старих містечках Німеччини є пекарні, броварні, яким по 200-300 років, але традиції в них зберігаються.
Сила традицій допомагає людям вижити, поки вони ще слабкі. Міцнішаючи, люди кидають виклик традиціям, підкорюють вершини, але щоб вижити у нових умовах, знову повертаються до традицій, мабуть, нових. Потім новий виклик. І так без кінця.
Поезія «Традиції» (ст. 287) – про важке життя людей та поклоніння Янусу. Коли життя полегшало, люди кинули виклик традиціям й побудували найвищу гору, але жити на ній виявилося важко. Щоб вижити і зміцнішати, вони стали поклонятися новому молоденькому Янусу.
За цим текстом можна вивчати закони діалектики. Їх три:
1) Негація негації.
Дитяче бажання кожного покоління – розібрати, зламати, вирубати, викорчувати, очистити старе, щоб збудувати нове. Відмова від минулого. Прийде нове покоління, і також захоче зруйнувати старе, щоб збудувати своє. Негація минулої негації. Або, іншими словами, розвиток по спіралі. Повернення до початку, тільки на іншому рівні.
Відмовилися від Януса, щоб потім прийшов молоденький Янус.
2) Єдність та боротьба протилежностей.
За текстом:
…котилися води цілющі
в моря,
що билися з принципу
із власними берегами.
Без берегів не буде моря – це їх єдність, але де є береги, там закінчується море – це їх протилежність.
3) Перехід із кількості у якість.
Люди зібрали каміння, гора стала високою, тепер треба звикати жити на висоті, де поки що важко, «темінь очі покрила». Змінилася якість життя.
Звикнуть, потім ще вище гору збудують і підкорять.
Вірші, які заряджають
Є дуже легкі вірші, що пурхають. Не за змістом. За впливом. Як м’ячик-стрибунець. Такі, що самій хочеться безтурботно співати, підскакувати, кружляти, сміятися, веселитися і наспівувати ці рядки. Бути легкою та безтурботною. Або вмикається нестримний незрозумілий позитив, запалюється вогник радості, схожий на внутрішнє мурчання, як у кота тієї породи, яка вміє з почуттям, із задоволенням, голосно, на весь будинок, ну просто наваристо муркотіти.
А далі промінь світанковий
підхопить й понесе у світ…
Ти будеш чути знову й знову
веселе, радісне: – Привіт!
ст. 12 «Привіт»
Це ж так круто, чекати радощів з негоди. Гроза йде навшпиньках. Ура!
Йде навшпиньках в Вороньків гроза.
Час чекати радощів з негоди,
бо сади посохли і городи.
ст. 51
Ну, це таке, ну посохли. А може, ще якась радість? Не було би щастя, та нещастя допомогло. Тут дрібніший масштаб. Дощ – не нещастя, лише мокра вода.
Саме так. Лише вода. Це з іншої рубрики. Про багатозначність.
Погода лиш в нас. Ну а дощ…
просто ллється,
без всяких відтінків добра або зла.
ст. 286 «Погода лиш в нас»
Чарівне:
Її ручки і ніжки, як з казочки –
перев’язочки, перев’язочки…
ст. 68
Ось це захопленість! Будь-який приклад заражає! Люди-емпати. Відчуваєте?
…задивились в книжку й перестали дихать…
Наче шторм на морі… І вони в човні…
ст. 261
Повернення до казкових персонажів. Дорослі – ті самі діти, тільки вони виросли.
Що ж, наїмся я досхочу,
ще й в корзині принесу…
Чую, стиха хтось шепоче:
– Не чіпай мою красу.
ст. 335 «Бера»
ВІЗЕРУНКИ, ДОРОГОЦІННЕ КАМІННЯ ТА КОМП’ЮТЕРИ
Опис як візерунки
Найпростіший опис – пишу, що бачу, як спостерігач або як вчений, якщо він користується науковою термінологією. Опис створює декорації, де далі розпочнуться фантастичні події.
У книзі є вірші із назвами різних місць на планеті: Обідуш, Назаре, Стамбул, Мис Рока, Рарамурі, Куїмбра. Інколи доводилося шукати їх на мапі.
Нові міста – нові враження. Або нові декорації для соло душі.
Можливо, це просто замальовки, етюди автора, тренування для думки, дисципліна розуму, які стали потребою. Накопичується кількість для переходу в іншу якість.
За допомогою описів із хаосу вимальовуються візерунки, як на вікні морозного дня. Або як вишивка на скатертині.
Погляд читача, як зчитувальний прилад, падає на опис і бачить гарний візерунок.
Описи як дорогоцінне каміння
Нова ідея – це знайти інші слова, інші смисли, порівняння, аналогії, асоціації. Вразити читача, надихнути.
До візерунків вплітається коштовне каміння. Або магічне.
Під час цих досліджень існує небезпека – описати чорне білими смислами, а біле – чорними. Як у чорній магії.
Камінь кохання, камінь пристрасті, камінь від усіх хвороб, камінь, що приносить багатство.
До візерунку може потрапити камінь із гарантованими фізичними властивостями, і тоді слово, як лазер, пронизує до кісток.
Погляд читача, як зчитувальний прилад, падає на опис і, можливо, спрацює магія.
Однак лазер спрацює стовідсотково, і читач почне кохати, стане здоровим чи багатим.
Наука чи магія?
Що краще – магія чи фізика? Мрії та бажання або гарантовані властивості.
Прагнути того, чого хочеться, або будувати з того, що є.
Щоб людина навчилася літати, вчені мали створити формули, зовсім далекі від польотів. Результатом цих свідомих розрахунків став літак, а не килим і не крила, тобто не зовсім те, що було в уяві.
Про комп’ютер людство не мріяло. Просто погралися з «так» і «ні», з нулями та одиницями.
Розвиток йшов знизу догори, починаючи від того, що знали, просуваючись до того, що можна нафантазувати.
До чого приведуть описи поетів? Подивимося. Це буде щось зі сфери душі, гармонії, сили духу, любові, здатних долати негатив, перетворювати його на творчість.
Коли сум-туга сповнює душу, треба просто вилити її із серця. Перевести на папір? На полотно, в глину, у накачування м’язів, у допомогу людям, у щось таке, що робить тебе щасливим і нікому не шкодить. І магія полягає в тому, що, виливаючи тугу, ти її трансформуєш. Це ідеальний варіант.
Очищуючи душу і серце – проводиш аналіз, майже медичний, тільки там на вміст лейкоцитів, тромбоцитів та інших показників, зрозумілих професіоналам, а тут на силу духу, життєстійкість, на свою природу, породу, ментальність шляхом вибору слів та образів. Одночасно робиш коригування. Описуючи, як умієш, свої духовні прагнення, пошуки, спостереження, передаючи словами свої радість чи смуток, ти змінюєш власний стан душі.
Рукою поета водить Бог, але завжди залишається коридор волі, вузький чи широкий.
Чіп, що коригує картину світу
Кожна людина має свої сильні сторони; є те, що завжди виходить чи не виходить, за що більш ніколи не візьметься; що подобається, що вона вбирає, насолоджуючись кожною миттю або що її ранить; є страхи, сумніви; присутня певна міра злостивості, є вже мозолі на душі, улюблені пози для фото чи милування собою.
Занурюючись у світ віршів Радіонова, читач мимоволі вдягає образ ліричного героя, який у чомусь «не його».
Слова автора, його досвід, його програма розв’язують руки, прибирають невидимий ланцюг, який приковував до стовпа слоненя з невдалим досвідом звільнитися. Можливо, тепер це дорослий слон, а ментальні стовпи та ланцюги минулого – лише тростинки та павутинки, сміття, яке треба викинути з двору, з душі. Очистити полотно для нової картини світу.
Поезія автора спрацьовує як чіп, закладаючи в мозок читача програму кохання, мудрості та дії.
Активна позиція ліричного героя – не чекай, дій:
Коли весною листя й солов’ї
тебе іще по-давньому тривожать –
не згадуй, а шукай, зови її,
ту, що довіку вже забуть не зможеш.
ст. 200
Поради для щасливого життя – відчувати свободу, порушуючи правила, не мстити, прощати.
…Щоб руйнували правила життя,
бо відчувати присмак насолоди
від повсякдення й сірого буття
можливо лиш від відчуття свободи.
Щоб всіх прощали швидко і навік.
З сердець всю злість виймали, як занози.
На всіх дивились щиро, а з під вік
не капали б в долоні мстиві сльози…
ст. 301 «Поради»
Активна позиція ліричного героя – сам заквітчуй життя.
Людино!
У білому світі
не варто тужити, не варто…
Заквітчуй собою щомиті
прекрасне життя…
ст. 203 «Людина (триптих)»
З поезіями Василя Радіонова варто ознайомитися, щоб сформувати про них незалежне враження. І, можливо, щось змінити у собі та світі довкола.
Тетяна Сидорова,
письменниця, книжкова блогерка