Будильник

Відчуваю їхню бісівську гординю і бачу їхнє рабське лукавство наскрізь (гримучу суміш корупції та квазіідеології), не претендуючи на судійство, а лише на діагноз – щоб виробити захист від такої духовної інфекції, адже фальшиві ідоли, як і фальшиві гроші, здеградовують економіку та духовність…Я не вірю сучасним поетизованим «отцям нації», рідкісним покручам, що прикривають свої первісні інстинкти наживи, марнославства, блуду дорогими вишиванками, золотими кольчугами накрадених у бідного народу матеріальних багатств, красивими словами «Україна понад усе!», мімікруючи під усі внутрішні влади і пристосовуючись до всіх зовнішніх ворогів…

Олександр Сопронюк також не мій кумир, не ідеал… Бо кумирів творити загалом, як відомо, гріх.

А ідеал-істів-романтиків нині вдень з вогнем..

Проте на тлі отих фарисеїв і книжників – він хтось із тих, що в останній момент може сказати: «Пом’яни мене, Господи, коли прийдеш, у Царстві Твоїм».

Тому я для духовного побратимства виберу його, а не тих…

Бо він ще якимось Божим дивом (носить аж два хрести на грудях) зберігає етичні межі, що їх уже «совісті нації» давно акробатично перескочили, як вогонь на Купала, обсмалившись ізнизу, в обмані самих себе і людей, відчувши себе господарями цього життя, яким усе можна…

Жалюгідне видовище із координат часу і простору при свистячій деградації країни…

Дискомфортного для соціуму (та й для самого себе), «вічно молодого і завжди п’яного» журналіста-поета, поета-журналіста Сашка називають самотнім вовком, а нещодавно від літераторів, які не пересікаються між собою, почув – що якби нині жив Тарас Шевченко, то був би приблизно такий, як Сашко Сопронюк…

Не знаю.

Тарас Григорович не міг жити у тогочасній йому Україні, а втікав, попиваючи чай із ромом і ром із чаєм-відчаєм, до Петербурґа…

Олександр Петрович із лихом-бідою живе, попиваючи також усе, що горить, – щоб погасити болючий вогонь душі, в якій іще живуть поняття шляхетного братства…

Вогонь найліпше гаситься вогнем.

Чи це рідкість у творчому середовищі?

І хто кине в нього камінь?..

Аз грішний не кину, бо й біографію маю схожу до Сопронюкової (прихід у журналістику та літературу з військового училища…), що він сам спостеріг і озвучив на моєму творчому вечорі в столичному Національному музеї літератури.

 

Нині Він – маркер духовно-душевного стану нашого суспільства, подобається це чи ні нашому ясновельможному «паньству», яке при грошах і владі…

І газету цей сковородинець-практик видає, збираючи на неї гроші від людей, як жебрає по світу сама Україна, і викривально-правдиві статті пише, як і має писати справжній публіцист, а не златоуст-пропаґандист… і вірші родить кесаревим січенням душі поміж кесарем і потенційними читачами…

Бодунний.

Громовідвідний блискавичник.

Докір…

Незручний і потрібний – як… будильник.

А хто зі справжніх був зручний для власників дорогих маєтків під столицями: зневажений «своїми» у Львові Іван Франко? Вічно юний геній Артюр Рембо, що він у прямому сенсі надюрив на тодішню французьку еліту?.. І правильно зробив, бо, як писав мудрий Бернард Вербер, «якщо еліта, інтелектуальний клас вас сприймають, вітаю – ви банальні».

Сопронюк явно не банальний.

Він такий, як оце чесно каже сам про себе рваним ритмом хорея у цій його книзі зі знаковою назвою «Туман»:

 

Темний. Злий. Накручений. Німотний.

Світлий. Ніжний. Лагідний. Статечний.

Зачумарений. Гидкий. Бридотний.

Твій. Ручний. Впокорений. Безпечний.

 

Ця потична книжка про кохання як одну із іпостасей любові, бо ж кожен поет із любов’ю пише на три основні теми – кохання, космос, батьківщина.

Тому ілюстрований одним із кращих наших художників – Володимиром Гарбузом – «Туман» – про все, що має душу і про душу, яка має все.

«Туман» і є душа…

Бо пісню «На долині туман», що стала за народну, створив Василь Діденко – неприкаяний духовний побратим Олександра Сопронюка…

Як клин вибивається клином, так суспільний туман розганяється туманом особистісного болю.

Врешті, туман – це стан води, крові, сльози за різкої різниці температур…

Логічно дати тут і мій присвячений поетові вірш:

 

ПОЛІСЬКИЙ ВОВК

Сашкові Сопронюку

 

Старий поліський вовк не виє на півмісяць.

Самотній, як поет, старий поліський вовк.

У зграї й між людьми йому немає місця.

І тільки голос трав йому ще не замовк.

 

Приснилися йому літа його минулі,

Зоря, метелик, цвіт… і сестри, і брати,

Скляна печаль води і злі мисливські кулі,

І мами шерсть – немов червоний дим…

 

Ні лігва, ні сім’ї… нічого не зосталось.

Червоні прапорці і білий біль снігів.

Гуляв, вожакував… гарячих коней крали…

Породистих вовчиць навік любити вмів.

 

Капкани обминав.

Ішов на запах волі,

Що на його очах бриніла, як сльоза.

 

Життя – саме капкан.

Ідуть у нього ж голі

І голими вертаються назад.

 

Далекий горизонт.

Полісся.

Білі коні.

Безпутство і сніги.

Тонких дерев хрести.

 

І плаче вовк старий так тихо, як ікона.

І хочеться сказать йому «Прости…»

 

Сашкові пощастило із Музою (Анною), якою, як я розумію-відчуваю (врешті, важливо, як поет відчуває, бо думка, зазвичай, від лукавого) надихана ця книга про Любов.

Муз, які терплять таких поетів, я канонізував би ще за життя…

Але нема ще такого Канону, та й аз грішний не маю таких повноважень, бо сам муз-чина, люблю жінку-поета і дружу з поетами, серед яких і Олександр Сопронюк – поет-аванґард, поет андеґраунд… Поет, у якого «кричить роса», «зима намолює літо», «шекельний гендель вимацує роза», «грубо плаче знада молода», «кляте місто мертвих королів»… зокрема, дає у цій книзі такі-от вербальні лірично-драматичні, червоно-зелені матриці:

 

АН. Д.

Березнева зима вже намолює літо.

Й мокре сонце взяло на мости суть води.

Ти до серця промок, й тебе хистять замурзані діти.

Тішать душу твою й одвертають пришестя біди.

 

Безпорадні дерева впокорюють тишу.

Листя пнеться кудись – сіре, чорне, дурне і гниле.

Ти шукаєш котом чужу припарковану мишу,

Аби зжерти її, і щоб стало обом вам на зле.

 

І вже шекельний гендель вимацує роза.

І вже Ґете і Кант, наче в німцях, та в честі не ті…

Вже любов – не любов, лиш цяцьками обрамлена поза.

Й заметіль сподівань, й громові землетруси пусті.

 

Тому занурюємось в органічний Туман-оргАн поетової любові – і нехай діється воля Божа…

 

Ан. Д.

Вже скоро вибиратися. Щемить.

З людьми зріднився – не сказати.

Очима-думами… Ще мить –

І на шляхи пора ставати.

 

Димить сліпим вогнем сосновий граб.

І гойдалка замурзалась з корчами.

Я твій кріпак. Я твій довічний раб.

Дорога спільна й чесна перед нами.

 

***

На Бучаку пропало козеня.

Ще вчора з матір’ю їх паслось двоє.

Тепер одне з них затягнулось гноєм.

Його чекає втомлена земля.

 

Вже заступами виступили яму.

Зв’язали бідному всі, почергово, ніжки.

Рядниною прикрили білі ніжні ріжки.

А далі все, як і годиться, – на програму.

 

Піднявся в небо: зоряне легке.

Ще серце не зайшлось. Душа не зблисне.

Крихкий сей світ. Надуманий зумисне.

Й життя саме – надумане й крихке.

 

***

Мене прибрала «Niva» камуфляжна

Й спинилась звуком десь у Студенці.

Іду в самотині. Дорога важна.

На тисячу сердець – сонцями місяці.

 

Згадалась мама – мудра, строга.

Спокійні настанови. Божі очі.

Посвяченість страшна – не міль убога.

І всі слова її – намолені, пророчі.

 

Дитино, сину!!! Все мине колись.

Життя як День – загасне, одболить.

Мам… Твої сльози в небо подались.

Й на вічність стали в благодійну мить.

 

Сивієш ти. Лисієш. Десь горбатишся.

Вже терпнуть руки. Викрутило ноги.

Тривожить серце. Зором-слухом тратишся.

Душа німіє. Смертні застороги.

 

Одначе все єство – літа юначі!!!

І молодеча сутність – навіки!!!

І порухи в світи!!! Й потуги неледачі!!!

Жива вода. Великої ріки.

 

***

Cиро. Холодно. Вітром. Люто.

Однак у небі, – не полоснЕ.

Вільне серце в тобі припнуто.

Рве. Тривожить. Кипить. Не засне.

 

Пес чорнявий – в ланцюг – умився.

Тих, що знав їх, – уже нема.

Так од горя сей світ стомився.

Впало літо. Кругом зима.

 

Крутонув замарнілу кольбу.

Цепом-відрами ллють цямрини.

Набираю похідну торбу –

Й всі прогреси беру на кпини.

 

На сволок гомонить глухе радейко.

Розказує сліпим ДЕ воду пить:

«Пєдальна», «фіґова», на ґендель, іудейка.

То не до нас. Нам далі жить.

 

***

От, знову, в Бучаку:

Прийняв Затуливітер

В свою святу ріку –

Там, в щасті, вічні діти.

 

Ось, знову, в Бучаку.

Вже долю з неба витер,

На повість аж таку –

Заковану. Закриту.

 

Тут, знову, в Бучаку.

Єпископи. Просвітер.

На волю кріпаку:

Мовчить Затуливітер.

 

«Українська літературна газета» №17 (257) 30 серпня 2019

Залишити коментар