Будильник

1

Відчуваю їхню бісівську гординю і бачу їхнє рабське лукавство наскрізь (гримучу суміш корупції та квазіідеології), не претендуючи на судійство, а лише на діагноз – щоб виробити захист від такої духовної інфекції, адже фальшиві ідоли, як і фальшиві гроші, здеградовують економіку та духовність…Я не вірю сучасним поетизованим «отцям нації», рідкісним покручам, що прикривають свої первісні інстинкти наживи, марнославства, блуду дорогими вишиванками, золотими кольчугами накрадених у бідного народу матеріальних багатств, красивими словами «Україна понад усе!», мімікруючи під усі внутрішні влади і пристосовуючись до всіх зовнішніх ворогів…
Олександр Сопронюк також не мій кумир, не ідеал… Бо кумирів творити загалом, як відомо, гріх.
А ідеал-істів-романтиків нині вдень з вогнем..
Проте на тлі отих фарисеїв і книжників – він хтось із тих, що в останній момент може сказати: «Пом’яни мене, Господи, коли прийдеш, у Царстві Твоїм».
Тому я для духовного побратимства виберу його, а не тих…
Бо він ще якимось Божим дивом (носить аж два хрести на грудях) зберігає етичні межі, що їх уже «совісті нації» давно акробатично перескочили, як вогонь на Купала, обсмалившись ізнизу, в обмані самих себе і людей, відчувши себе господарями цього життя, яким усе можна…
Жалюгідне видовище із координат часу і простору при свистячій деградації країни…
Дискомфортного для соціуму (та й для самого себе), «вічно молодого і завжди п’яного» журналіста-поета, поета-журналіста Сашка називають самотнім вовком, а нещодавно від літераторів, які не пересікаються між собою, почув – що якби нині жив Тарас Шевченко, то був би приблизно такий, як Сашко Сопронюк…
Не знаю.
Тарас Григорович не міг жити у тогочасній йому Україні, а втікав, попиваючи чай із ромом і ром із чаєм-відчаєм, до Петербурґа…
Олександр Петрович із лихом-бідою живе, попиваючи також усе, що горить, – щоб погасити болючий вогонь душі, в якій іще живуть поняття шляхетного братства…
Вогонь найліпше гаситься вогнем.
Чи це рідкість у творчому середовищі?
І хто кине в нього камінь?..
Аз грішний не кину, бо й біографію маю схожу до Сопронюкової (прихід у журналістику та літературу з військового училища…), що він сам спостеріг і озвучив на моєму творчому вечорі в столичному Національному музеї літератури.
 
Нині Він – маркер духовно-душевного стану нашого суспільства, подобається це чи ні нашому ясновельможному «паньству», яке при грошах і владі…
І газету цей сковородинець-практик видає, збираючи на неї гроші від людей, як жебрає по світу сама Україна, і викривально-правдиві статті пише, як і має писати справжній публіцист, а не златоуст-пропаґандист… і вірші родить кесаревим січенням душі поміж кесарем і потенційними читачами…
Бодунний.
Громовідвідний блискавичник.
Докір…
Незручний і потрібний – як… будильник.
А хто зі справжніх був зручний для власників дорогих маєтків під столицями: зневажений «своїми» у Львові Іван Франко? Вічно юний геній Артюр Рембо, що він у прямому сенсі надюрив на тодішню французьку еліту?.. І правильно зробив, бо, як писав мудрий Бернард Вербер, «якщо еліта, інтелектуальний клас вас сприймають, вітаю – ви банальні».
Сопронюк явно не банальний.
Він такий, як оце чесно каже сам про себе рваним ритмом хорея у цій його книзі зі знаковою назвою «Туман»:
 
Темний. Злий. Накручений. Німотний.
Світлий. Ніжний. Лагідний. Статечний.
Зачумарений. Гидкий. Бридотний.
Твій. Ручний. Впокорений. Безпечний.
 
Ця потична книжка про кохання як одну із іпостасей любові, бо ж кожен поет із любов’ю пише на три основні теми – кохання, космос, батьківщина.
Тому ілюстрований одним із кращих наших художників – Володимиром Гарбузом – «Туман» – про все, що має душу і про душу, яка має все.
«Туман» і є душа…
Бо пісню «На долині туман», що стала за народну, створив Василь Діденко – неприкаяний духовний побратим Олександра Сопронюка…
Як клин вибивається клином, так суспільний туман розганяється туманом особистісного болю.
Врешті, туман – це стан води, крові, сльози за різкої різниці температур…
Логічно дати тут і мій присвячений поетові вірш:
 
ПОЛІСЬКИЙ ВОВК
Сашкові Сопронюку
 
Старий поліський вовк не виє на півмісяць.
Самотній, як поет, старий поліський вовк.
У зграї й між людьми йому немає місця.
І тільки голос трав йому ще не замовк.
 
Приснилися йому літа його минулі,
Зоря, метелик, цвіт… і сестри, і брати,
Скляна печаль води і злі мисливські кулі,
І мами шерсть – немов червоний дим…
 
Ні лігва, ні сім’ї… нічого не зосталось.
Червоні прапорці і білий біль снігів.
Гуляв, вожакував… гарячих коней крали…
Породистих вовчиць навік любити вмів.
 
Капкани обминав.
Ішов на запах волі,
Що на його очах бриніла, як сльоза.
 
Життя – саме капкан.
Ідуть у нього ж голі
І голими вертаються назад.
 
Далекий горизонт.
Полісся.
Білі коні.
Безпутство і сніги.
Тонких дерев хрести.
 
І плаче вовк старий так тихо, як ікона.
І хочеться сказать йому «Прости…»
 
Сашкові пощастило із Музою (Анною), якою, як я розумію-відчуваю (врешті, важливо, як поет відчуває, бо думка, зазвичай, від лукавого) надихана ця книга про Любов.
Муз, які терплять таких поетів, я канонізував би ще за життя…
Але нема ще такого Канону, та й аз грішний не маю таких повноважень, бо сам муз-чина, люблю жінку-поета і дружу з поетами, серед яких і Олександр Сопронюк – поет-аванґард, поет андеґраунд… Поет, у якого «кричить роса», «зима намолює літо», «шекельний гендель вимацує роза», «грубо плаче знада молода», «кляте місто мертвих королів»… зокрема, дає у цій книзі такі-от вербальні лірично-драматичні, червоно-зелені матриці:
 
АН. Д.
Березнева зима вже намолює літо.
Й мокре сонце взяло на мости суть води.
Ти до серця промок, й тебе хистять замурзані діти.
Тішать душу твою й одвертають пришестя біди.
 
Безпорадні дерева впокорюють тишу.
Листя пнеться кудись – сіре, чорне, дурне і гниле.
Ти шукаєш котом чужу припарковану мишу,
Аби зжерти її, і щоб стало обом вам на зле.
 
І вже шекельний гендель вимацує роза.
І вже Ґете і Кант, наче в німцях, та в честі не ті…
Вже любов – не любов, лиш цяцьками обрамлена поза.
Й заметіль сподівань, й громові землетруси пусті.
 
Тому занурюємось в органічний Туман-оргАн поетової любові – і нехай діється воля Божа…
 
Ан. Д.
Вже скоро вибиратися. Щемить.
З людьми зріднився – не сказати.
Очима-думами… Ще мить –
І на шляхи пора ставати.
 
Димить сліпим вогнем сосновий граб.
І гойдалка замурзалась з корчами.
Я твій кріпак. Я твій довічний раб.
Дорога спільна й чесна перед нами.
 
***
На Бучаку пропало козеня.
Ще вчора з матір’ю їх паслось двоє.
Тепер одне з них затягнулось гноєм.
Його чекає втомлена земля.
 
Вже заступами виступили яму.
Зв’язали бідному всі, почергово, ніжки.
Рядниною прикрили білі ніжні ріжки.
А далі все, як і годиться, – на програму.
 
Піднявся в небо: зоряне легке.
Ще серце не зайшлось. Душа не зблисне.
Крихкий сей світ. Надуманий зумисне.
Й життя саме – надумане й крихке.
 
***
Мене прибрала «Niva» камуфляжна
Й спинилась звуком десь у Студенці.
Іду в самотині. Дорога важна.
На тисячу сердець – сонцями місяці.
 
Згадалась мама – мудра, строга.
Спокійні настанови. Божі очі.
Посвяченість страшна – не міль убога.
І всі слова її – намолені, пророчі.
 
Дитино, сину!!! Все мине колись.
Життя як День – загасне, одболить.
Мам… Твої сльози в небо подались.
Й на вічність стали в благодійну мить.
 
Сивієш ти. Лисієш. Десь горбатишся.
Вже терпнуть руки. Викрутило ноги.
Тривожить серце. Зором-слухом тратишся.
Душа німіє. Смертні застороги.
 
Одначе все єство – літа юначі!!!
І молодеча сутність – навіки!!!
І порухи в світи!!! Й потуги неледачі!!!
Жива вода. Великої ріки.
 
***
Cиро. Холодно. Вітром. Люто.
Однак у небі, – не полоснЕ.
Вільне серце в тобі припнуто.
Рве. Тривожить. Кипить. Не засне.
 
Пес чорнявий – в ланцюг – умився.
Тих, що знав їх, – уже нема.
Так од горя сей світ стомився.
Впало літо. Кругом зима.
 
Крутонув замарнілу кольбу.
Цепом-відрами ллють цямрини.
Набираю похідну торбу –
Й всі прогреси беру на кпини.
 
На сволок гомонить глухе радейко.
Розказує сліпим ДЕ воду пить:
«Пєдальна», «фіґова», на ґендель, іудейка.
То не до нас. Нам далі жить.
 
***
От, знову, в Бучаку:
Прийняв Затуливітер
В свою святу ріку –
Там, в щасті, вічні діти.
 
Ось, знову, в Бучаку.
Вже долю з неба витер,
На повість аж таку –
Заковану. Закриту.
 
Тут, знову, в Бучаку.
Єпископи. Просвітер.
На волю кріпаку:
Мовчить Затуливітер.
 
«Українська літературна газета»
№17 (257) 30 серпня 2019

Прокоментуєте?