Бруд і звитяга війни

165

 
 
Петро БІЛОУС
Григорій Цимбалюк. Рокада: воєнна проза. – Житомир, 2016.
 
Перебуваючи далеко від війни у просторовому сенсі, але беручи близько до серця її трагічну суть для України, для кожного її мешканця, схвильовано переглядаючи новини із буремного сходу, розумієш не тільки свою неповну обізнаність із подіями там, а й незбагненність психологічного стану людей, котрі у складних і далеко не комфортних умовах боронять твій спокій і прагнуть вижити на тій лінії, яка розділяє життя і смерть.
І от коли вчитуєшся у тексти, створені людиною, котра знає про війну не з новин, а відчула її на гіркий смак і гострий дотик, опинившись у воєнному вирі своїм тілом і душею, то починаєш зовсім по-іншому уявляти українську трагедію, побачену зсередини – у її жахливій простоті і водночас у надскладній хаотичності.
Враження Григорія Цимбалюка про війну на сході України – це передусім враження учасника цієї війни. З літературного погляду, це ескізи, малюнки, образки, зарисовки, сповідальні монологи – словесно скомпоновані фрагменти, як спалахи картинок, слайдів на екрані чи моніторі. Спалахи свіжих спогадів і пам’яті. Здається, над письменником не тяжіє наперед спланований задум, бо тексти свідчать про одне: це рефлексії, реакція на сильний подразник, яким є не сама війна, а її сприйняття.
У центрі всієї тієї страшної веремії, у яку Україна несподівано втрапила з вини нахабного та агресивного сусіда – Росії (хоч від неї уже понад три з половиною сотні років слід було чекати такого лиха щодня), в осередку всього того – людина, її душа, її страхи і сподівання. Побачити це українське лихо крізь людські виміри – так міг тільки той письменник, який і раніше ніколи не збивався на пафос та дешевий сентимент, а був заглиблений у пізнання таємниць людської душі.
Воєнна проза Григорія Цимбалюка – фактографічна мозаїка воєнних буднів, пропущена крізь авторське світовідчуття і світорозуміння. Це – правда про війну. І вона вражає, бо відходить від телевізійних стереотипів, не накладається на патріотичну патетику, а викликає у читача гіркий присмак нашої соціальної і психологічної незахищеності, прикрість за те, що нам не вдається вибратися зі свого рабства через недолугість політиків і примітивність звичайних особин, які і на війні залишаються підлими та слабкими. Таке відчуття народжується не тільки від ознайомлення з галереєю псевдо-героїв, які у війні шукають власної вигоди, а й від прозорих натяків на бездарних командирів, які не здатні ні на силу духу, ні на силу зброї.
Розповідаючи про будні війни, Григорій Цимбалюк так чи інакше навертає на сповідальність. Сама війна є випробуванням, але не так тіла, як душі людини. І не тільки випробуванням, а  й можливістю відірватися від світської марноти і нудної впокореності, які щодня заповнюють життя української людини, що й досі бабрається у сутінках невизначеності і невлаштованості. До всього долучається фатальність буття: добровільно кинувши себе у воєнний вир, не треба боятися фізичної смерті (духовна смерть – жахливіша), бо десь там, невідомо де, на кам’яних скрижалях записана твоя доля, і якщо не загинеш, то значить не пора, значить треба жити, але вже тепер з отією міткою, закарбованою у душі – міткою, яку ставить війна.
У розповідях Григорія Цимбалюка наявна натуралістичність у зображенні воєнних подій. Це також вражає. Спробував би взяти письменник патетичну тональність – і збрехав би. Своє мовлення літературне, свій стиль оповідний він будує своєрідно, шукаючи найпотрібніші слова, вдаючись іноді до новотворів, щедро залучаючи побутову та говіркову лексику, надаючи фразі природної плинності.
Про війну я знав із дитинства. Народився через вісім років після закінченні другої світової, з якої, на щастя, живим  повернувся мій батько. Він багато згадував про війну, ніби ненароком переливав свою тугу і печаль у мою спраглу душу, він розповідав про ту війну, про яку не написано у книгах і не знято у фільмах. Про війну, побачену зсередини очима звичайного селянина. Коли я читаю експресивні фрагменти про нинішню війну Григорія Цимбалюка, я згадую свого батька, я його чую, і моя пам’ять тримає мене близько коло того, що люди називають правдою – нехай гіркою, але чистою.

№18 (180) 16 вересня 2016

Прокоментуєте?



Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!