РЕЦЕНЗІЯ НА КОЛЕКТИВНИЙ РОМАН-ПЕЧВОРК «ВРЯТУВАТИ БІЛОБОГА»
«Ви є Добро і Зло. Краса і Погань.
І ви будете вічно. Бо ви є життя»
(уривок з міфу «Білобог і Чорнобог»)
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Поданий на рецензування твір «Врятувати Білобога» не може не вражати, адже він написаний у новітньому жанрі — колективний роман-печворк, і фактично є результатом масштабного літературного експерименту куратором, ідейним натхненником якого є сучасний письменник Сергій Батура (S.Batura). До того ж співавторами роману виступають діти з усієї України, яких зібралося близько 200. Багатоголосся юних талантів сміливо порушує одну з центральних філософських проблематик — протистояння добра і зла, світла й темряви. Творці роману змальовують їхню єдність і антагонізм, діалектичну протилежність — основу для існування споконвічного світового порядку. Колективний роман-печворк, як єдине художнє полотно, залишає приємне враження від подекуди неймовірно дорослої дитячої мудрості, яка здатна майстерно виражатись через слово.
Споконвічно проблема добра і зла в різноманітних її проявах турбувала письменників з різних куточків планети, спонукаючи до створення неймовірних художніх світів. Яскравими прикладами можуть слугувати, зокрема, такі класичні твори зарубіжних та українських митців, як «Фауст» (Йоганн Вольфганг фон Гете), «Дракула» (Брем Стокер), «Портрет Доріана Грея» (Оскар Вайлд), «Лісова пісня» (Леся Українка), «Кайдашева сім’я» (Іван Нечуй-Левицький). Ця проблематика неодноразово порушувалася в казках, наприклад, «Снігова королева», «Котигорошко», «Коза-Дереза», «Лисиця та журавель», «Білосніжка та семеро гномів» і міфах, як-то: «Берегиня», «Дажбог», «Чорнобог і Білобог» та інші. Це лише дещиця зі строкатої палітри творів, що змальовують протистояння темряви й світла. Кожен автор, як справжній чарівник, створює і диригує персонажами, зумовлює конфлікт, розвиває проблему та врешті відновлює баланс співіснування сил.
Міф «Білобог і Чорнобог» виступає прикладом поділу світу на чорне і біле. Сокіл-Род розділяє сфери впливу між своїми дітьми — велетнями, що мають людиноподібні статури. «Ти є Білобог — володар Світла й білого світу та всього, що створиш у ньому», — звертається Сокіл-Род до русявого гіганта; «…а ти є Чорнобог — Володар ночі і пітьми та всього, що створиш у ній», — робить посил творець темношкірому велетню і з цього починається зміна дня і ночі, де владарюють брати — Чорнобог і Білобог (міф «Білобог і Чорнобог»).
Саме цей міфологічний художній контекст стає відправною точкою для Сергія Батури, який береться за перо і створює власну образну картину світу, де зароджується конфлікт між Чорнобогом і Білобогом. Карпатське озеро Синевир — арена двобою й одне з ключових місць невеличкого оповідання письменника, що стає прологом до колективного роману-печворк «Врятувати Білобога».
За художнім задумом Сергія Батури, Чорнобог запроторює брата до в’язниці у своєму хмарному палаці, а причиною цьому стають дратівливі голоси дітей та бажання занурити планету в нескінченну темряву. Опинившись за ґратами, Білобог не знаходить собі місця і, коли здається, що володар темряви ось-ось одягне чорно-білу корону і його всевладдя визнають інші міфологічні боги, Білобог згадує про дитячі голоси та з останніх сил чарівника звертається до дітей з проханням говорити, розповідати про свої фантазії, мрії, сни й досвід.
«Михалику, ти маєш говорити, щоб Чорнобог дратувався. Щоб розривалася голова і було не до корони. Ми повинні потягнути час, допоки з’явиться мій батько. Сокіл-Род наведе лад і допоможе нам повернути людям день» (Сергій Батура, пролог до колективного роману-печворк «Врятувати Білобога» — «Світ на межі згасання»). З такими словами Білобог звертається до хлопчини, що прокинувся у своєму ліжку і не може повірити очам, але добрий дідусь йому все пояснює і спальня сповнюється голосом, що дістається вух поганця Чорнобога. «Хто прокинувся й чому?! Хіба я давав дозвіл?! … Не може бути… Не може бути! Замовкни!», — неабияк дратується повелитель темряви, а Михасик говорить, говорить й говорить. Саме розповіді дітей, за задумом автора прологу до колективного роману-печворк, мають стати на заваді Чорнобогові в реалізації його підступного наміру — заволодіти всім.
Яскрава ідея розширення згаданого міфу, запропонована винахідником жанру колективний літературний печворк Сергієм Батурою, знаходить своє втілення не лише у пролозі до колективного твору «Врятувати Білобога», а й у концепції до нього. Згідно з концепцією, діти мають розповідати свої власні історії (мрії, сни, фантазії, досвід тощо). Зачином кожної історії співавторів має стати зустріч їхніх героїв із ключовим персонажем колективного роману — Білобогом. Дотримання вимог концепції та відповідність прологу є умовою успішного написання групою авторів структурно цілісного твору. Варто зазначити, що більшість дітей з поставленим завданням успішно впоралися. Їхні історії склали строкату, проте цілісну картину, об’єднану однаковими художніми деталями, ключовими персонажами (Білобогом й Чорнобогом), спільним місцем подій та єдиним задумом твору, що згідно з концепцією полягає в наступному: «Уславлення боротьби зі злом, готовності прийти на допомогу один одному та можливості гуртом здолати несправедливість» (Сергій Батура, Концепція до колективного роману-печворк «Врятувати Білобога»).
Так, Білобог у дитячих історіях постає переважно як добрий дідусь, могутній велетень, що викликає довіру. Діти із задоволенням зголошуються допомогти йому врятувати світ, ставляться до нього щиро, відверто, наче до друга, порадника, давнього знайомого, янгола-охоронця, довіряючи найпотаємніше — мальовничі світи дитячих фантазій, переживання, пригоди, прагнення, бажання, мрії та страхи. Діти бачать внутрішню красу головного героя, відчувають його емпатію, усвідомлюють власну місію і разом з Білобогом борються із головним антагоністом колективного твору — жорстоким Чорнобогом. Виступаючи дихотомічним протиставленням усьому світлому, доброму, мудрому, теплому, щирому, яке уособлює Білобог, Чорнобог постає самозакоханим, підступним і немилосердним. «Він знає тільки накази, крики, страх. Але не прощення. Не тишу, у якій тебе люблять, навіть коли ти мовчиш» (Анастасія Вєтрова, «Тіні, світло та щире серце»).
Попри юний вік для опису головних героїв автори застосовують широкий спектр художніх засобів, формуючи чіткі цілісні образи бінарної пари, часто протиставляючи їх у власних текстах. Зокрема, Білобог постає як «мудрець з давніх легенд», «старий, як саме небо, і водночас молодий, як ранішній вітер. Його сиве волосся та борода спадали хвилями світла, і в кожному пасмі ніби жевріли спогади про сотні поколінь, що бачили його у своїх снах» (Анастасія Сіннік, «Теплі спогади про літо, проведене у товаристві друзів»). Натомість Чорнобог мріє стати володарем усього сущого, він «чорна гора на троні» (Кейт Зорен, «Один зі снів»), «темна безодня, де немає місця для надій, де кожна душа повинна бути поглинута його злом» (Тетяна Мельникова, «Шепіт сутінок. Танзанія»).
Діти змальовують своїх героїв чистими, безпристрасними, готовими прийти на допомогу в боротьбі за справедливість та відновлення усталеного світового порядку. Підтвердженням цьому стають їхні тексти, що рясніють літературними тропами, наприклад: «Очі Віринеї були великі та блакитні, як чисте озеро,… вони сяяли, мов ранкові зорі,… а волосся, розсипалося по плечах мов тонкі ниточки сонячного світла» (Діана Ланко, «Розповідь про кохання з першого погляду»); «вона вродлива, як весняна роса, сильна, як гірська річка» (Надія Веркалець «Пам’ять Карпатських гір»); «дитячі голоси були дзвінкі, живі» (Діана Ланко, «Розповідь про кохання з першого погляду»); «усмішка така, як сонце першого весняного ранку — трохи сором’язлива, але світла» (Анастасія Вєтрова «Тіні, світло та щире серце»).
Завдяки прологу до колективного роману-печворк автори отримують однакове уявлення про місце зустрічі з ключовим персонажем — дитячу спальню, стіни якої наче зливаються із в’язницею, де перебуває Білобог. Однак діти додають йому власного художнього забарвлення, що не суперечить концепції та свідчить про креативність молодих талантів. Наприклад, Анастасія Сінник подає його як «місце де перетинаються сон і яв, тінь і світло, добро і зло… усюди темні, давні стіни, мов вирізьблені з мороку. Далеко вгору губляться склепіння, а за ними клубочаться хмари» (Анастасія Сінник. «Теплі спогади про літо»). Дехто зі співавторів колективного роману-печворк додає місцю подій особливого колориту: «Кам’яна підлога, важкі темні стіни й невеличке віконце, за яким шепотіли смереки. Вони були високі, мов шпилі прадавнього храму. У їхніх густих вершинах клубочився туман, а в повітрі відчувався аромат моху, соснової кори з присмаком чогось солодкувато-п’янкого, наче мед із дикої пасіки. Над усім цим панував ані день, ані ніч, а якийсь туманний присмерк, застиглий у вічному очікуванні» (Анастасія Вєтрова, «Тіні, світло та щире серце»).
Окрім цього, інтегрованість історій молодих авторів та цілісність твору також забезпечуються завдяки переплетеності їхніх власних сюжетних ліній з основною, зображеною у пролозі до колективного твору (Сергій Батура, «Світ на межі згасання»). Діти описують не лише події, що відбуваються під час зустрічі з Білобогом, а й події у тронній залі, демонструють страх, безпорадність, іноді рішучість окремих богів, описують спроби протистояти Чорнобогові, переконати в неправильності дій та потребі відступити від злих намірів, описують момент коронації, яка ніяк не може відбутися, та лють антагоніста. Деякі молоді автори приводять своїх героїв до Білобога або Чорнобога, до тронної зали або до в’язниці палацу, розповідають ключовому персонажеві історію про пригоду, що сталася з ним самим.
Говорячи про проблематику окремих історій, які за задумом колективного твору діти розповідають Білобогові, варто зауважити, що її розмаїття вражає. Не зважаючи на юний вік, автори порушують широкий спектр проблем на кшталт: злочину і покарання, людських недоліків та слабкостей, недосконалості людини і її буття, бажання досягнення необмеженості влади, ціни людських помилок, несправедливості, брехні й блюзнірства, швидкоплинності й любові до життя, споконвічного прагнення до світлого, непорушної віри в силу любові, прощення і милосердя до людей, вміння домовлятися та знаходити спільну мову, єднання людини з природою, законів всесвіту та місця людини в ньому, безумовної любові батьків до своїх дітей і навпаки тощо.
Окремої уваги заслуговують цитати, які додають тексту особливої виразності та насиченості художніми барвами. Ось лише частина з-поміж величезної кількості виразних тропів та мудрих висловлювань, якими сповнений колективний роман-печворк: «У вічному дитинстві кожен камінець на дорозі — це скарб, кожна калюжа — океан для човника з паперу. Ніч — це не кінець, а початок нової казки, яку розповідають зірки. Вони світяться яскравіше, бо знають: кожна дитина — це маленька зірочка, що освітлює шлях у майбутнє» (Анастасія Богач, «Якби дитинство було вічним»); «кудись зник блідолиций володар ночі — ясний місяць. Не видно було і його вірних супутниць — зірочок. Не мерехтіли вони своїм ніжним сяйвом» (Марія Мартинюк, «Подорож уві сні»); «стережись не того кота, що гарчить, а який лащиться» (Катерина Шулежко, «Ігри долі з прологом»); «боязко, наче поранена лань…» (Поліна Кацук, «Сон Ніколь»); «голос, схожий на тихий шепіт вітру» (Тетяна Неділько, «Одного разу на планеті Твариносвітень»); «хвилясте волосся облямовувало її обличчя, наче темне листя бліду троянду» (Софія Пархоменко, «На межі світів»); «сонце вже сідало, наче Ван Гог, пензлями розмалювавши те нудне блакитне небо рожево-червоно-жовтим пейзажем» (Тамара Гогсадзе, «Мій друг у задзеркаллі»); «діти намагаються запам’ятовувати те, що приносить їм радість та тепло, а не відчай та холод» (Кейт Зорен, «Один зі снів»); «Юзефа мусила визнати, що як би сильно вона не вважала себе дорослою, але в ній завжди буде присутня частинка звичайної та щирої дитини» (Дар’я Янко, «Доросла дитина»); «я лише допомагаю людям згадати, ким вони є насправді. У кожному з них є світло. Просто інколи його треба розпалити» (Максим Гаврилюк, «Мій сусід — прибулець»); «він мав сиву бороду та глибокі очі, що нагадували срібне море» (Софія Семененко, «Я вмію читати думки»); «над нею здіймався небокрай, важкий, як закриті сторінки книги, яку ніхто не наважувався розгорнути» (Анастасія Павленко, «Побудую на руїнах. І майбутнє вирощу»); «перед нею стояв високий чоловік у світлому плащі, з очима, що сяяли, наче зірки» (Вероніка Папура, «Ключі від снів»); «зі словами треба бути обережними. Слова — то ваша зброя, але тільки від вас залежить, хто нею скористається… і з якою метою…» (Олександра Яценко, «Одного разу в Одесі»); «кожен має право на свою “неідеальність”» (Поліна Кацук, «Сон Ніколь»); «смереки з ялицями від подуву вітру аж згиналися, немов вітаючись з тобою» (Софія Пархоменко, «На межі світів»); «не дай діткам спати вічно, вони повинні рости, вчитись, мріяти…» (Любов Ерфан і Анастасія Ерфан, «Наші вчителі чарівники»); «мій голос злітав, мов на хвилях» (Властислава Шаруненко, «Слава і Білобог»); «але хіба коштовності хоч комусь приносили щастя?» (Марія Мартинюк, «Подорож уві сні»); «теплий добрий сміх білобородого велетня наповнив кімнату м’якою луною, а Сашко й собі всміхнувся…» (Олександр Мандро, «Найкраще літо»); «пам’ятай, Юстино, що найстрашніше — не зло, а тиша, коли зло говорить голосно… Чорнобог боїться не сили, а правди. Не меча людського, а надії та щирої мрії… Сміливість — це коли ти боїшся, але все одно йдеш» (Світлана Сидоренко (Лана Троян), «Коли я виросту — стану політикинею»); «він був високий і світлий, мов із зоряного молока» (Юлія Бойко, «Подорож до моря»); «він зрозумів, що його влада ніколи не стане повною, доки у світі існують дитячі мрії та фантазії. У їхніх серцях завжди житиме відчуття чогось важливого та чарівного, і що навіть найменший голос може мати величезну силу у боротьбі зі злом». (Максим Ольшамовський, «Сила дитячих мрій»); «велетень заплакав, і лід розтанув у його серці» (Гліб Антецький, «Добре серце»); «відчуття свободи живе в серці кожного з нас. Воно не залежить від місця, де ти перебуваєш» (Дарина Павлище, «Мої найкращі канікули»). «щоб не траплялося, як би зло не прагнуло здолати добро, а такі щирі сердечка завжди йтимуть попереду, освітлюючи шлях». (Анастасія Петренко, «Мій сон»); «його голос дзвенів, наче весняний струмок» (Діана Івченко, «Портал у старій шафі»); «небо там було фіолетове з золотими хмарами, дерева — срібні, а трава співала, коли дівчинка по ній ступала» (Маргарита Ільницька, «У моїй шафі є портал в інший світ»); «ми йшли лісом, і кожен крок здавався важким, ніби земля під ногами чинила опір» (Дар’я Компанієць, «Ніч, яка запам’яталася мені надовго»); «ось буває — йдеш дорогою в обіймах теплого ніжного вітру, чуєш спів пташок і дивишся вгору, а там чисте та яскраве блакитне небо» (Мілана Варяниця, «Що приховує ніч»); «це був інший вимір — світ зітканий із зоряного пилу, де кожна думка, кожен спогад світилися навколо мене, як метелики з вогню» (Дар’я Малахова, «Мені наснилося дещо незвичайне»); «жуки немов стали моїми провідниками у невідоме. Вони рухалися так впевнено, а їхні маленькі лапки ритмічно ступали по кам’яних сходах, наче вони знали точний шлях» (Дар’я Ліснича, «Світло»); «коли кролик знову махнув смичком, залунала мелодія і картини ожили» (Варвара Пімченко, «Мій незвичайний друг»); «найтемніша пора находить перед світанком… Головне, щоб у серці не згасав вогонь віри й надії» (Єгор Ющенко, «Симфонія мрії»).
Загалом, колективний роман-печворк «Врятувати Білобога» за змістом має фентезійно-міфологічний характер і це зумовлено прологом до твору. Водночас окремі історії співавторів роману вміщують елементи детективу, сатири, містики, жахів, трилеру, романтичного фентезі тощо. За формою подаються у вигляді різних за обсягом оповідань, новел, есе. Подекуди у прозові історії гармонійно вплітаються вірші та пісні. Така різножанровість відповідає специфіці новітнього жанру колективний роман-печворк.
Окремої уваги в рецензованому творі заслуговує епілог Анні Ксандр, яка, згідно з концепцією до колективного роману-печворк, завершує багатогранну історію юних авторів України. Письменниця яскраво розкриває болючий момент усвідомлення Сокіл-Родом порушення балансу створеного ним світоустрою: «Сокіл-Род відчув, як по його щоках скотилися поодинокі сльози. Одна за одною, вони збиралися на його грудях, утворюючи нове сузір’я, зіткане з болю. А коли перед його очима поставали дитячі усмішки, страхи та мрії, серце могутнього Сокіл-Рода билося швидше» (Анні Ксандр, Епілог «Коли спалахує надія»). Могутній птах розправляє свої золоті крила й кидається в темряву, що створив Чорнобог і, здається, подолати її немає жодного шансу.
Проте головний задум твору — сила дитячих голосів роблять неймовірне: послаблюють спротив чар лиходія і Сокіл-Род стрімко долає шлях до хмарного палацу. Промінчики світла ліхтариків безлічі дітей зі спалень їхніх домівок неабияк допомагають золотокрилому птаху знайти своїх синів та вчинити справедливий суд. «Повелитель світла озирнувся, але спершу побачив, як корона на голові Чорнобога розділилася навпіл, з дзенькотом впавши додолу» (Анні Ксандр, Епілог «Коли спалахує надія»). Це перша реакція скорення зла перед непереборною силою могутнього світла, що завжди пригнічує темряву, але не вбиває, адже світоустрій вимагає балансу. «Ви є Добро і Зло. Краса і Погань. І ви будете вічно. Бо ви є життя (уривок з міфу «Білобог і Чорнобог»)».
Сокіл-Род не знищує Чорнобога, він дає йому шанс усвідомити своє призначення й служити темряві не зазіхаючи на світло. «У темряві завжди знайдеться місце для світла, сину. І чим швидше ти це зрозумієш, тим швидше баланс буде відновлено… Зникне Білобог — не стане й тебе» (Анні Ксандр, Епілог «Коли спалахує надія»). Чорне і біле в гармонійному балансі — це основа світоустрою. Саме це намагається довести міфологічний персонаж своїм дітям й обдаровує їх додатковими пір’їнами. «Чорнобог отримав омріяні білі пір’їни, яким зрадів так, немов це найкращий подарунок за все життя! Білобогові крила тепер були схожі на клавіші рояля, але він також зрадів їм, адже знав, яку чудову музику можна створити завдяки їм» (Анні Ксандр, Епілог «Коли спалахує надія»).
Усе повертається на свої місця і світ отримує надію на вчасний схід і захід сонця, а гарантом непорушності цього чарівного процесу стають сповнені щастя дитячі голоси. «Допоки лунають дитячі голоси, серця наповнюються радістю, а не болем, і доки існуватиме віра в дива» (Анні Ксандр, Епілог «Коли спалахує надія»)…
Отже, колективний роман-печворк «Врятувати Білобога» — це яскраве полотно різнобарвних і водночас могутніх голосів дітей, які мріють про щасливе життя в гармонії. Юних авторів, що спромоглися відтворити баланс світоустрою і загалом зробили це в межах концепції до спільного твору.
Запропонована і втілена в літературному експерименті модель колективного роману-печворк «Врятувати Білобога» є напрочуд простою й легкою в реалізації. Кожен автор розповідає власну історію ключовому персонажу, й виконання умов концепції не вбачається складним завданням та може бути реалізовано для подальшого написання творів у новітньому жанрі. Жанр колективний літературний печворк має багатофункціональний потенціал, який можна вбачати у виконанні передусім таких важливих функцій, як виховна, комунікативна, навчальна, естетична, розвивальна та світоглядна. Окрім цього, колективний літературний печворк надає змогу виявляти, запалювати й просувати літературні таланти.
Борис Коваленко, д.ф.н., професор, директор навчально-наукового інституту української філології та журналістики Кам’янець-Подільського національного університету імені Івана Огієнка