“Українська літературна газета”, ч. 10 (366), жовтень 2024
Дуже ризикую відразу ж налаштувати проти себе чи не половину зацікавлених у цій рецензії осіб, коли подам лише власну думку, що приблизно чвертьстолітня інтернетна епоха має більш-менш стільки ж позитивних сторін, скільки й негативних. Про це можна довго, але лише два аргументи.
Англійського слова hate (ненависть + дієслово із добрим десятком похідних і різної усталеності словосполучень) у кількох відомих мені мовах – і як казали знайомі, деяких інших – користувачі просто не перекладають. Упевнений, що не лише у них. Це означає, що воно настільки часто вживане, “натуралізоване” та, даруйте, улюблене, що перекладати його просто нема потреби. До цього я якось байдужий, бо мене немає у соціальних мережах.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
А от друга ж причина вже отруює моє буття. Світова павутина за такий короткий час втратила до себе довіру серйозних користувачів, навіть переконливо її не здобувши. Якщо мені – про інших не кажу – треба знайти чи відповідально перевірити якусь цитату, я волію витратити набагато більше часу на книжкові пошуки. Це вдається не завжди, визнаю, бо ресурси світової павутини частенько пропонують фальшивки, з усіма наслідками, що з цього витікають. А тепер до справи.
Дуже хотів наступну думку подати цитатою, але до лапок і авторства не дійде, а тому буде так, як пам’ятаю: якщо якогось твору не хочеться перечитати, то його не варто було й читати. І відразу ж важливий постфактум: твори Василя Марочкіна не лише перечитую, але й тримаю під рукою. Вони мені як терапевтичні коти та пси у шпиталях для важко a чи й невиліковно хворих. Даруйте за таке порівняння.
Збірку малої прози Василя Марочкіна “Місяць любови” надруковано 2023 року. Знаю, що поціновувачі малої прози на неї увагу звернули. Бо і для читацьких відгуків, і впевненішого пера часу ніби й немало. У час війни та майже масового переселення – переважно читачок – за кордон і для її оцінювання, і для заслуженого популяризування його все ж недостатньо.
Не мушу, але дуже кортить визнати, що бути цілковито безпристрасним до автора згаданої у заголовку збірки малої прози мені важкувато. Річ у тім, що без перебільшення років 35-40 тому я прочитав у “Літературній Україні” його оповідання “Ціп”, яке теж увійшло у цю збірку. Відтоді й бере початок моя до нього читацька повага. Ба більше… Відтоді він став упізнаваним і, смію стверджувати, шанованим і сотнями слухачів вечірніх підготовчих курсів української мови, які збиралися вступати у Василеву й мою колишню матір-годувальницю – Львівський Національний університет. Перших дев’ять років я там працював лаборантом лінгафонного класу, а двічі щотижня, вечорами, як міг збагачував і знання української мови нерідко старших від мене людей. І багато чого вони навчалися завдяки “Ціпові”, текст якого слугував для лексичного, морфологічного, синтаксичого, а інколи й морфемного та словотвірного аналізів. А для диктантів та експрес-переказів це оповідання залишалося майже незамінним. Інколи тишу в аудиторії робив мертвою й етюд “Жито”, який теж була опублікувала “Літературна Україна”. Навіть не просто мертвою, а якоюсь сакральною від змальованої правдивої простоти людського буття.
Зайве писати, що чи не єдина тоді “Радянська школа” чогось бодай подібного у примітивні тексти збірників диктантів чи переказів не вводила. Хоча у потилицю вже дихала горбачовська відлига. Тексти Василя Марочкіна залишалися в головах надовго та спонукали думати. А що більше, ці короткі перли перевертали у головах юнаків і юнок вечірніх підготовчих курсів сприйняття національної історії, бо зі шкільних підручників історії їхні автори змушені були брутально викидати цілі століття.
Наше ж знайомство – і початок поваги вже не лише читацької – беруть початок у котромусь із дуже молодих 2000-х. Під ту пору він уже кілька років “канадував”, а я ж лише імігрував. В українській високої проби літературі, отож, він довгенько. Подробиць, як ми “знайшлися”, вже й справді не згадаю.
Його тексти радше не обпалюють як хроніки про нинішні згарища в Україні після іранських дронів, але це, безсумнівно, й не розважальне вокзальне читво, яким, нудячись, скорочують час. Це наша минувшина у найширшому й найкращому значенні цього слова.
Василевим письменницьким амплуа є історична проза; розлога й пекуча, гірка й терпка, як, власне, вся українська історія. Вона давно стала його гучномовцем правди. Він на літературному фронті. Зосереджуся на кількох її вимірах.
Якщо б мені треба було одним словом узагальнити малу прозу згаданої збірки, то вибір упав би на контрастність. На семантичній площині цей абстрактний іменник з латинським коренем і двома міжслов’янськими суфіксами уваги не притягне. А от на контекстній, спроектованій на доволі подібну тематику малої прози, він, як на мене, набирає ваги так званого ключового слова. Це контраст “визволителів”, з одного боку, і місцевих жителів, з другого.
Зàйди, головно НКВДисти, змальовані у чи не найдовшому оповіданні збірки “Заслужена кара”, а також “Сержант держбезпеки Авдєєв”, “Дядько Капітон” і “Рядовий Охрім Некрийхата”. Майже впевнений, що про сатанинську печать їхної суті автор сповіщає читача свого роду попереджувальним знаком. Лише ці твори він оздобив – назву це дуже шкільним словом – епіграфами. Автори останніх – люди в історії переважно відомі. І вони, і менш упізнавані подають власне бачення радянського режиму так узагальнювально, влучно й зловісно, що правдивість їхніх оцінок сумніву не породжує. Зміст же цих творів – неприкрита правда про вбивчу суть радянського режиму, недбало приховуване патологічне бажання нищити все українське і жорстокі методи ведення цього людовбивства. Вершиною цієї контрастності вважав би описування наїдків та напоїв чекістської, переважно напівп’яної братії, з одного боку, та сцени вилитої ними на подвір’я ще теплої пісної, з бур’яну юшки, знайденої у селянській печі, з другого.
Сюди ж з певною мірою умовності долучаю і новелу “Політ з мерцями”. Мета та сама, лише на півстоліття омолоджена: горезвісна спроба підкорення Афганістану. Кількаразові безуспішні потуги англійців, а пізніше й американців це зробити кремлівських правителів нічого не навчили. Офіцера-українця Сорочківа за підозрою у нелояльності його батька до радянської влади відкликають із Афганістану у Союз. Літак вщерть забитий трунами загиблих. Розмови за розкладеними на одній із трун скромною перекускою та пляшкою спирту тримають читацьку увагу в напрузі до кінця.
Повертаючись до цього прізвища…Не відкрию Америки, що “доблесна” радянська армія була однією із кузень зросійщення, а українців передусім. Злим жартом виявилася подібність мов. У щоденному спілкуванні навіть офіцери із подібними прізвищами ставали Сорочкиными або й навіть Рубашкиными. Варто було розслабитися і хтось із типовим і доволі поширеним в українських відатропонімних прізвищах із присвійним суфіксом –ів ставав типовим росіянином за чи не найпоширенішою подібною суфіксальною моделлю на –ов. Інакше кажучи, брали в армію АнтонІва, а повертали майже АнтонОва. Пам’ятаю одного старшого ніж я односельця, який вже за рік у відпустку з армії приїхав цілковито російськомовним. Ми були ще школярами. Часом дотепні односельці мали потіху спілкуватися з ним, а дітлахи – слухати це.
З другого ж боку, це описи життя, боротьби та нескореності українців. Це, назвав би українством у найчистішому, десь приреченому, а десь жертовному проявах. Це свобода, за яку вони готові покласти життя. Таких творів більшість, а стержень спротиву помережаний різними сюжетними вигинами. Інколи вони смачно оздоблені щемними любовними бувальщинами, що вносять таке неминуче розмаїття у життєві будні і мирного, і воєнного часів.
Кілька півсторінкових мініатюрок вдало і майже точково інкрустують буття українського селянина. Вони поєднані якось невидимою симпатією автора до всіх своїх героїв: чи це сивочолий рільник, чи шарпане вітрами дерево на околиці села.
Війна завжди мала не лише лінії зіткнення. Тепер, щоправда, цей віками сформовуваний стереотип ведення воєн суттєво порушений, бо в Україні нема нікого й нічого поза зоною досягнення випущених Росією ракет і дронів. Так званий активний тил, або вдало вжитий автором і вже, допускаю, мало кому відомий архаїзм запілля все ж не втрачає свого воєнного значення.
Не знаю, яким чином визначає слово року Оксфордський словник, але ні 22-го, ні 23-го років словом року дрон не став. Гадаю, більше з якихось гуманістичних міркувань, бо його частотність в періодиці просто зашкалює. Якщо ж є певний аналог в українському словникарстві є, то найвища пора на безпілотник, як би сумно-зловісно це не звучало. Дозволю собі на припущення, що відкритий, приховуваний хоча й передбачуваний напад Росії на Україну схилив світові технологічні шальки терезів у бік нищення людини. Хотів написати homo sаpiens замість людини, але не виглядає, що цей homo завжди вже sаpiens.
Без претензій на якесь узагальнення більшість оповідань збірника “Місяць любови” присвячена не стільки перебігові, місцям і подробицям зіткнень військовиків, як саме перебуванню і вояків, і цивільних у тім запіллі, і вмінню там діяти та виживати. Автор просто купається у розмаїтті назв прозових творів короткої форми. Тут – буду за алфавітом – бувальщина, вінок ліричних образків, диптих, етюд, історична повість, легенда, новела, образок, оповідання та інші.
Своїм розмаїттям застарілої лексики історик за фахом В. Марочкін частенько, упевнений, примушує задумуватися редакторів і коректорів. Незмінне чи не століттями слово кава давно стало і своєрідним символом зустрічей, і залишилося улюбленим напоєм. А от каварня, а не узвичаєне кав’ярня мені у тексті “Останньої зустрічі із Максом” трапилася вперше. І він не один раз його повторює в інших творах збірки, мовби призвичаюючи до нього свого чительника. А це слівце я б вважав авторовою даниною Львову польського часу, бо саме у тексті про цей період я на нього набрів.
А от кав’яр – замість широковідомого ікра – я б польському часові вже не відписував. Tут і тло ширше, і – без жодних етимологічних експромтів – історія глибша. Визнаю правильність саме марочкінського варіанту. І це без етимологічних словників і навіть міжмовних порівнянь. Наївно сподіватися, що він невзабарі витіснить неправильний, але спроба це зробити є. До речі, у згаданій новелі “Політ з мерцями” така ж розправа усправедливлює слова алькоголь, і лямпа, вважаю. А з іншого твору до них приєднується ще й галéрія.
Полякам би й на гадку не спало якось видозмінювати французькі балькон (крім наголошення належного складу), клясу та іншi на догоду “великому и могучему”. А от нашій мові залишити ці питомі варіанти були заборонили. А в останньому слові ще й рід змінили. Не галичанам у побутовому спілкуванні, однак.
Дуже малознайомим і водночас цікавим вважаю іменник притрапунок. Як на мене, корінного галичанина, воно і морфемно, і контекстно в’яжеться із польським trafunek. Цілком ймовірно, що сягає глибше, але це не місце ширших лінгвістичних розправ.
Не можу обійти мовчанкою і слова сальва. Передусім смію припускати, що крім науковців його значення знає вже дуже небагато краян навіть мого віку та й старших, в Україні й не в Україні сущих. Перший склад цього, ймовірно, латинізма залишився й у нинішньому варіанті слова салют і, відповідно, його твірному однокореневому дієслові. Цікаво відзначити, що Василь Марочкін ужив його в описі весілля українців четвертого покоління Саскачевану. Барв і авторського захоплення у змалюванні цього дійства не забракло. Бував у канадських степах, чи то ба преріях, і Ваш покірний слуга, читачу. Від неозорості захоплює подих.
Все ж відоме короткість – сестра таланту з’явилося на світ не комусь на догоду. Це передусім і вимога, і вміння висловлювати думку стисло і водночас точно й концентровано. Структурно вдалі, виважені, максимально насичені твори малої прози В. Марочкіна засвідчують і гостре око споглядача, і філігранне володіння художнім словом. А у збірці таких тематичних в’язаночок чи не більшість.
Недолюблюю слова динаміка, що стало майже паразитом у різних узагальнено-нефізичних текстах, витісняючи влучніші, нерідко питомі, але від цього не менш наукові слова. Але втиснути у п’ятисторінковий текст оповідання “Остання зустріч з Максом” бурхливий роман, щасливе багаторічне співжиття, очікуване охолодження почуттів, а на додаток ще й смерть з похороном набагато старшого коханця та вінчання його вже колишньої, та все ще молодої коханки в один день – це вже словесне мистецтво. Або, як любив повторювати про подібний рівень один із моїх уже покійних однодумців, “Це вже з горішньої полиці”. Тропічність тут очевидна, впевнений. Як і зрозумілість.
Тема кохання, але вже під іншим кутом зору, цікаво порушена у ще кількох творах В. Марочкіна. Це оповідання “Його перша любов” та етюди “Благословенна мить” і “Покинута”.
Ризикну нарватися на обурення дуже вже вимогливих поціновувачів визнаної та вистояної, так би мовити, незаперечної класики … В. Марочкін своїм лаконізом не надто відстав від Ернста Хемінгвея, який, наскільки пригадую, написав чи не найкоротшу й до сліз проникливу супер-мініатюру, лапідарнішу ніж більшість просто афоризмів і цитат. “Продам дитячі черевички. Невзувані”. В оригіналі це, щоправда, шість слів. “For sale, baby shoes, never worn”. Додам, що диптихом “Осіння пора” наш краянин втиснув в одинадцять рядків ціле людське життя. Ще коротшими є ціла низка образків і етюдів (“Книга життя”, “Шматочок літа”), які я б узагальнив такими собі словесними коралями, що брижами ходять по багатоколірних і всесвітньо упізнаваних українських вишиванках. Не набагато довшими є етюд “Недоступний кущ” і образок “Дві дороги”. Перелік легко б продовжити.
Дванадцятисторінковий вінок ліричних образків “Хвала тобі, світе!” – це свого роду славень людинолюбію; без зайвої патетики! Передусім людині та дечому, чим вона послуговується: покинутій церкві, воротам, дорозі. Особливо пройняв розділець (бо для розділу справді малуватий) “Чолом тобі, княжий Львове!” Додам лише, що це місто і Василевих, і моїх студентських років. Тут від віночків пов’язаних з містом Лева дат, прізвищ, порівнянь із іншими містами Європи – та навіть назв його різними мовами – вдумливий читач, що бодай один раз стісував і свої обцаси об його розмаїтий брук, може просто очманіти.
Відстань і час все ж притуплюють почуття. Ми з автором збірки вже з горбочка, як казали у моєму селі. Тепер, гадаю, майже не кажуть. Просто нема кому, бо повмирали і повиїжджали. Попри все – життя триває. Скрізь.
Редакційні вимоги та обмеження – річ потрібна, звичайно. Редактор із цього тексту, гадаю, теж зайвину повикраює. Якщо б знаття цього, то Ваш покірний слуга, шановний чительнику, закраяв би Вашого часу ще більше.
До слова. Збірку завершує повість “Чотири бочки токаю” на 176 сторінок. Лексично вона без перебільшення багатюща, і водночас хронологічно неширока та сюжетно напрочуд вміло сконденсована. А ще, додам, політично узагальнювальна, навіть пояснювальна, коли її проектувати на різночасові й переважно дуже непрості українсько-польські відносини. Письмак цих рядків, шановний читачу, просто мав би чималі труднощі гармонійно поєднати свій аналіз її оглядом малої прози. Не стільки філологічно, скільки художньо, навіть епосно. Тут вона, ця повість, – даруйте старому таку оксюморонність – аж непристойно багата. А тому цілком заслуговує окремої розправи. І ця не надто забариться, йму віру.
І насамкінець моє, цілком заслужене Сhapeau monsieur авторові збірки, як частенько висловлюють комусь і вдячність, і визнання, і повагу літнього віку шляхетні й зазвичай побожні квебекці, шанобливо скидаючи правицю навіть до непокритої голови.
- S. Якщо це не суперечитиме етиці редакції чи поглядам редактора, то автор цієї рецензії матиме честь подякувати тут професорці філології Олександрі Антонівні Сербенській. Я не був її студентом, але наші пізніші короткі та й радше випадкові ніж заплановані мовознавчі розмови вже як колег формували мене і фахово, і національно.
Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.
Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/
УЛГ у Фейсбуці: https://www.facebook.com/litgazeta.com.ua
Підпишіться на УЛГ в Телеграмі: https://t.me/+_DOVrDSYR8s4MGMy
“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.