Марочкін Василь. Місяць любови : оповідання, образки, етюди, історична повість / Василь Марочкін. – Львів : Видавництво “Апріорі”, 2023. – 360 с.
Повість “Чотири бочки токаю”, уміщена у збірці Василя Марочкіна “Місяць любови” після ваговитої в’язанки малої прози, за обсягом майже однакова з першою частиною. Автор цих рядків, шановний читачу, нещодавно оприлюднив своє бачення формально одножанрового, але структурно та тематично такого напрочуд розлогого художнього розмаїття малої прози. Звісна річ, повість інформативніша, глибша та незрівнянно багатша лексично. Ба більше, вона і полісюжетно, і діахронно, аж дотепер, присвячена головно дуже покрученим українсько-польським відносинам. Зайве, вважаю, щось додавати до цієї ремарки.
Саме їх, русинів (за В. М.) і поляків я б назвав головними героями твору. І саме у ці місяці та дні повість додає чи не найбільше розуміння та певного витлумачення, навіть десь виправдання, таким звивистим, болючим і, трапляється, непробачальним зиґзагам, що і зближують, і віддаляють ці народи.
І навздогін цьому ще одна заувага. Як мені кажуть мої колишні краяни у щораз рідших контактах, тепер, протягом щонайменше двох років, польською володіє чи не більше населення України ніж державною. І більшість його і вибуває, і прибуває через Польщу. А тому неофіційно мова цього сусіда вже суттєво вирізняється з-поміж інших, принаймні сусідніх.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Згадані у повісті представники й інших націй. І таких, які і численно, і компактно мешкали й мешкають в Україні, і таких, чисельність яких менша. Відносно мало згадані московити. Але кілька місць повісті, присвячених їм, колоритні, переконливі, насторожувальні, навіть попереджувальні.
І структурно, і лінґвально тканина повісті суттєво відрізняється від зазвичай виразно сюжетних, коротких а чи й мініатюрних, хронологічно сконденсованих творів малої прози, що формують першу частину збірки. І це, безсумнівно, є її особливостями та певною мірою сильними сторонами. Всі “малі” твори легко тримають увагу читача від початку до кінця. Інколи це менше сторінки тексту, а тому жвава фабула уможливлює це робити і без авторського довантаження лексичними засобами, і без особливого читацького зосередження уваги на текстах.
Полотно повісті і словесно багатше, і кількасюжетне. Намагання та дії русинів, поляків, турків і жидів, що керуються національними інтересами та більшим чи меншим зиском, стають тематичними домінантами від початку до кінця. Ці кілька сюжетних ліній виразно збігаються із розділами, а ті, своєю чергою, із описами національних особливостей. Простолюдові – як русинському, за автором, так і польському – уваги приділено і найбільше, і відносно порівно. Жидівські сцени без ґешефту (слово В. М.) і постійних нарікань на дороговизну у світі та власну бідність не обходяться. Що ж до турків, то тут змальовані головним чином розмови та клопоти високих військових чинів та їхньої прислуги.
Діалоги та полілоги, що переважно зосереджують у собі колоритність і притягальність твору, тут вкраплені дещо розмито; влучнішого слова не знаходжу. Вони ледь вирізняються з-поміж численних й інколи ледь монотонних описів. Це не стільки слабке місце автора, як вибір редактора, вважаю; їх би варто було виокремлювати рельєфніше. Бо – будьмо щирі – читач нераз шукає саме прямої мови, аби зануритися в буття героїв відразу, без авторських дозувань і якихось обмежень, до чого майже неминуче призводить заміна прямої мови непрямою.
Молодий читач зазвичай воліє смакувати дії, нерідко ризиковані та небезпечні, гострі чи принаймні цікаві словесні непорозуміння із інколи непарламентською лексикою, що от-от переростуть у бійку, ніж описи маєтків польських шляхтичів, спогади про кращі дні покалічених і переважно вбогих старих козаків та їхніх щедрих пожертвувань, постійного бідкання жидів. Ось чому головно молодіжне пасивне (а чи інтелектуальне) дозвілля – це різного типу авантюрні й поліційні романи та твори з іншими гострими сюжетами.
До слова, чи не найбільш не лише діалогічним, але й полілогічним вважаю розділ “Спроба пошлюбити Берка”. До самого дієслова у цьому контексті тут мав би певні застереження, але навмисно обійду їх мовчанкою. А от жвавість розмов, несподіваність ремарок, непроґнозованість відповідей досягнуті, вважаю, головно завдяки діалогам. Прямою мовою починається перший абзац і закінчується передостанній. А яка барвиста, навіть пістрява словесна тканина розділу, присвяченого пастці, якщо переносно, що її розставляє дуже багате жидівське подружжя, яке має двох дочок на виданні! І як уміло уникає її ще зовсім молодий, але вже такий досвідчений і безкомпромісний гендляр! Іншими словами, і він, і мисливці на нього – його ж кров, звісна річ – маєтки хочуть лише примножувати, а не пускати за вітром.
Додам, що у повісті нема батальних сцен. Є спогади про битви, описи приготувань і до оборони, і до нападу, купування та перевезення зброї, інші важливі дії забезпеки усім необхідним, але не власне воєнні зіткнення. У контексті того періоду та відповідного перебігу подій їх можна було б очікувати. Однак, це вибір автора. Натомість твір цінний іншими характеристиками, що, напрочуд притягальні поціновувачеві історичного жанру та цікаві й повчальні пересічному читачеві.
Образно трьома китами повісті вважаю ось які її особливості. Передусім історично-пізнавальний. Глибоке й правдиве історичне тло, головно та безсумнівно висиджене автором в архіві (допускаю, що не в одному) і збагачене й охудожнене пером не просто історика, а доброго знавця саме цього періоду помітне неозброєним оком.
Зі сторінок повісті переважно малозрозумілий і завжди загадковий Схід (бо це не лише турки), мов перська красуня, поволі піднімає чадру і милостиво дозволяє на себе глянути. Автор переконливо пропонує читачеві описи просто тваринної покори підлеглих султанові та послуху всім, хто вище на ієрархічній драбині. Описує тамтешню, чи не найбільш у світі показувану й показну релігійність, ретельно хований підкуп а навіть, якщо б словесно осучаснити ці намагання й дії, олігархність, відверті зізнання військових зверхників дуже довіреним особам про втому від воєн і інше.
Трапляються описи сцен некерованої люті темпераментних високих турецьких військовиків, нечисленні, але винятково натуральні описи тортур. Перед читачем проходить ґалéрія (за В. М.) охоронців, слуг, служниць, інколи євнухів, беззастережно слухняних мусульманок-дружин та інколи співжиття кількох із них під одним дахом, приготувань жінок до тілесних утіх та інші цікаві моменти тієї культури. Подібні, просто точкові описи десь навіть екзотичної східної ментальності можна б продовжувати.
У колах жидів відцентровою силою і розмов, і чинів є ґешефт і зиск. Тут як у відомому їхньому жарті: “Коли невідомо, про що іде мова, то це переважно про гроші”.
Відтак безсумнівним здобутком вважав би напрочуд багатий різночасовий словниковий зріз твору. Він, природньо, покликаний обслуговувати всі сюжетні згини, вибудовувати діахронну вертикаль, а тому виправдано такий тематично концентрований.
Свого роду дуже помітними історично-географічними маркерами тексту назвав би власні назви. Їх у тканині повісті – море. Це передусім масив антропонімів, серед яких трапляються, крім сотень однослівних, як подвійні, характерні головно римо-католикам, як-от Станіслав-Боніфацій, Стефан-Албрехт, хоча не лише (Василь-Костянтин), так і прикладкові, як-от Димитрій-цар, пани-шляхта, Січ-мати. Знаковими слід вважати антропоніми Мартин Лютер, Іоан Кальвін, Ульріх Цвінгіль, Філіп Мелянхтон, що згадані як автори полемічних творів. Це зроблено у контексті про високу освіту деяких військовиків, і не лише польських і українських, але й інколи турецьких, яку вони здобували у тогочасних європейських університетах, у тому числі Сорбонні й ґейдельберзі. Там вони ті твори студіювали. До речі, у повісті блискуче на той час знання православної та католицької культури засвідчив і один турецький військовий зверхник. І як автор цих рядків відчув, Василь Марочкін описав ту довгу розмову із неабиякою повагою до його знань. Що ж до подвійних орієнталізмів, то це Високий Диван, Мустафа-ага, Абдул-ефенді, Сулейман-паша, Фаліг-бей і ін.
Топоніми і історично, і географічно теж промовисті та асоціативні. Ось лише найближчі та дуже щемні авторові цих рядків: Глиняни, Золочів, Львів. Немало і композитів: Києво-Печерський манастир, Корняктівська вежа, Свята Гора Атон. Історизмами кваліфікував би Магдебурзьке право, Литовські Статути, енцикліку Magnus Dominus.
Західна Європа представлена Женевою, Мюнхеном, Парижем; перелік можна довести до десятків. Середній Схід тут – це головно простори Османської імперії, засвідчений передусім й багаточисельно, Гробом Господнім, Єрусалимом, Стамбулом, відтак Високою Портою. Щоби не втомлювати читача – масив власних назв іде, впевнений, на сотні.
Слово “марґінальний” у певних науково-популярних текстах має якщо не негативну, то все ж принаймні ледь зневажальну конотацію. У повісті ж масив маловживаних і, відповідно, малозрозумілих або незрозумілих слів цей прикметник є свідченням тематичної розлогості тексту, підтвердженням історичної достовірності, географічної широти описів і, звичайно, одним із переконливих лексико-семантичних засобів. Оскільки я давно за філологічним бортом, то не впевнений, чи цим терміном послуговуються мовознавці тепер. Знову ж таки у межах твору цей на загал зрозумілий латинізм, “марґінал”, (що означає край, межа) я вважав би контекстним синонімом слів “багатство” та “розмаїтість”.
Для початку коротко про групку слів, яких, видається, крім цієї повісті ніде не бачив. Це гарбузувати – відмовляти парубкові при сватанні, доокруж – навколо, озаддя – у зневажливому значенні це дуже масивна певна частина тіла огрядної, переважно немолодої жінки), озватися хуткомовкою, периноспаль, подушколюб, понеділкувати – себто не приходити на роботу після недільної пиятики, пошанівок, шапкар і ін.
З суттєвою долею умовності огром цих небуденних слів поділив би на: а) невідомі й маловідомі, б) вгадувані та в) контекстно пояснювані. Відразу ж додам, що тут своїм поділом я намагався знайти якесь середнє арифметичне між читачами з дуже різним історичним глосарієм. Десь точкою відліку брав себе, бо відсутність історичної освіти, з одного боку, але багато прочитаних різних текстів, з другого, це уможливлюють. Цим порівнянням не вцілю у десятку, але збірку історичних оповідань Андрія Чайковського “На уходах” я проковтнув, гадаю, у клясі (за В. М.) 5-6-ій. І так чи не більшість моїх ровесників, бо найкращі враження від книжки ми передавали мов естафетну паличку. Його твори у шкільну програму із літератури не входили, але у бібліотеках, навіть сільських, були.
Першу групу представлю добрим десятком слів, що, звичайно, є лише вершиною айсберга. Демаркаційна лінія між невідомими й маловідомими пролягає радше у голові кожного читача. Вона залежить від кількох, неважливих тут факторів. А отже балагура, бім-баша, будзиган, волок, ґешефт, кагал, каштелян, куцан, лапсердак, маграба, муедзин, мінарет, ралець, спудеї, схима, тамбурин, тузин, чадра, чамбул, чумарка, шапран, шарварок, ярмулка і под. Трапляються інші частини мови, як-от однобунчужний, трибунчужний.
б) Більшість вгадуваних – це переважно давні військові звання та й цивільні посади, які тут, у тексті, щокрок: бейлербей, будуар, бусурмани, буцегарня, кагья-бей (орфографія збережена – Б. М.), капудан-паша, магометани, мідель-дек, підмайстри-конвісари, придибенція, притрапунок, пястук, смальцюга, cмаровидло, коль-соль-агаси, таляр, уніяти, фаліг-бей, фор-брамсель, халабуда, церковна посілість, цех людвисарів, ціпаки, чинш, шкалик, юдеї, ятка та ін. Сюди б додав ще добрий десяток назв дорогоцінних каменів, набагато частіше вжитих у описах чоловічих ніж жіночих прикрас на пальцях головно магометанів та жидів, інколи польських шляхтичів. Також назви страв і головно алькогольних (за В. М.) напоїв. До слова, їх нерідко виготовляли лише у мусульманських краях і привозили на продаж, гяурам. Відтак назви тканин, переважно східних, одягу, взуття, збруї та розмаїтих сортів шкіри на їх виготовлення. Таких назв тут без перебільшення десятки. Замість збільшення кількості прикладів додам лише, що тематична група наїдків і напоїв мені чимось нагадала подібний опис в “Енеїді” І. П. Котляревського, розмаїття якого неминуче підкреслювали чи не всі її дослідники.
в) І врешті контекстно пояснювані слова. Це означає, що письменник якимось чином розтлумачив читачеві значення. Так от гутірка – дружня розмова, капшук – гаманець, колюбрини – різновид стрілецької зброї, прикомірки – малі допоміжні господарські приміщення, присупонити – зробити когось скромнішим, відповідальнішим, ремісники-сервіторати – особи, що на підставі королівського декрету мали право працювати поза цехом, шойхет – різник кошерної птиці, шротівниці та колюбрини – різновид гармат, чорний шнурок – власне шнурок від султана, на якому високий військовий чин за якусь провину мав повіситися, щоби уникнути ганебної кари, чуперадло – немолода й бридка на вигляд жінка, шабестґої – неюдейська хатня прислуга, яка щосуботи працювала у домівках багатих жидів та ін.
Звертаю увагу на дуже різні сталі словосполучення, які залишаю незмінними. І навмисно уникаю зайвих, вважаю, тут поділів: аж шибки забряжчали, бачити смаленого вовка, берегти як зіницю ока, в кишенях вітер віє, Гнат не винуват і Горпина не винна, а винна хата, що впустила Гната, де собака зарита, дурень дурнем їде і дурнем поганяє, з діда-прадіда, міняти (-ся) на чиєсь копито, казитися з жиру, не варте й виїденого яйця, пани-шляхта, пасти задніх, побити горшки (з кимось), скочити у гречку, хлібом не годуй, а…, хатня ворохобня, чекати як манни небесної, як кіт наплакав і ін.
Я не намагався до пропорційності у прикладах різних тут груп слів, однак запевняю читача, що їх кількість солідна. Неминуче додам, що без доброго знання реалій точніше класифікувати ці та подібні приклади вкрай складно. І тут же дуже особиста точка зору нехай мені її дарує шановний автор. Короткий глосарій – чи то посторінковий, чи то сумарний, у кінці тексту, і більшості читачів, і мені, певна річ, був би зовсім не зайвим.
Не можуть на себе не звернути уваги кілька латинських афоризмів, що природньо вписані у лексичну мозаїку тексту. І тут, до честі автора, посторінковий переклад доданий. Сентенції, як правило, виконують функцію підтвердження та достовірності. Інколи вони свідчення доброї освіти козацької старшини та шляхти. Бо римсько-католицький клер, що володів латиною досконало, якщо й згадуваний, то рідко й переважно у політичному контексті.
На думку твого слуги, шановний читачу, певний мовно-редакторський недогляд не мав би стати ложкою дьогтю в бочці меду. Хай дарує мені цю нечемність і Василь Марочкін. До речі, у “білянаукових” і наукових текстах мого часу – від курсових до дисертацій – такі доброзичливі зауваги сприймали із розумінням і навіть вдячністю. Так от… Прикметник від Венеція мав би виглядати венеціянський чи принаймні венеційський, а не венецький (с. 329). Різної природи словосполучення тертий калач (с. 325), бути козлом відпущення (с. 314), козел (с. 313) так (318, у функції підсилювальної частки) – це взяті живцем росіянізми. Відоме крутити як циган сонцем, а не кіньми (с. 308). Невідповідний займенник у реченні Котра з вас бере? (у зн. купує, бо розмова на базарі) (с. 200). Мав би бути запитальний, яка, а не кількісний, котра. Відоме порівняння автор ледь розширив одним прикметником, значеннєво зробивши його ще мізернішим: як малий (В. М.) кіт наплакав.
Додам же лише, що студентам-філологам, зокрема симпатикам історії мови, міжмовних зв’язків та інтерференції, впливів і взаємовпливів на діахронному рівні, порівняння очевидних запозичень та радше власномовних слів і для курсових, і для дипломних робіт тут було б з чого черпати. Що ж до студентів-істориків, то ризикну назвати повість таким собі міні-архівом, який правдиво передає відгомін епохи.
Скорочена, а радше вибіркова аудіоверсія – якщо автор таку планує – мала б бути, міркую, супроводжувана накладаннями на принаймні уривки тексту повісті плачів, ридань, голосінь, благань і прокльонів, перемішаних зі дзвоном шабель, іржанням коней, агонічними криками смертельно поранених і характерними, вже повними легкості звуками останнього, що вже поза притомністю, видиху.
І врешті, третій філяр твору. Тут доречним буде Last, but not least, що означає останнє, та не найменш важливе. Ба більше. Текст повісті не просто лінгвістично багатий, чи ширше – високохудожній, а чи й ще ширше – культорологічний. Сув’язь його відомостей виходить за жанрові межі та вкладається хай у неглибокі (бо це не мета!), але вже політологічні параметри. Я бачу цей текст свого роду ключем, що зглиблює і розуміння, і пояснення тривалих і, якщо м’яко, дуже покручених і навіть понівечених польсько-українських кількавікових відносин . А тепер, від початку найжорстокішого та масового російського людовбивства захисників України, ще й вкрай важливих згинів і перехресть розвитку польсько-українських відносин, що нерідко – і не лише тепер – були та є зрежисовані та інсценовані в Росії. Зокрема на цьому порубіжжі, на цих kresach. А щодо часу, то чи не завжди.
Філолог-україніст, який чверть століття за професійним бортом, звучатиме дивно і чи не нахабно, але саме на цьому, такому слизькому перехресті, він волів би зупинитися довше. Останні два з половиною роки про це з’явився – і продовжує – просто масив досліджень. Від цього ні тема, ні її гострота, ні її поки що нерозв’язаність, як відчуваю, не міліють. Спробую узагальнити своє бачення.
Добрий десяток європейських мов, неоднакових за близькістю з українською, послуговується різними писемно-вимовляльними варіантами цього майже скрізь упізнаваного слова – жид. З усією ґамою частиномовних похідних від нього. Можна легко здогадатися, хто і коли причепив йому ненаписаний ярлик образливе, зневажальне. застаріле та под. І мета очевидна, бо цей короткий й дуже упізнаваний і писемно, і усно іменник є у числі тих слів, що завжди зближували українську мову із іншими європейськими. Як і наявні у повісті балькон, кляса, лямпа, флягман. А її, за енкаведешними тоді темниками, слід було ототожнювати “с великим и могучим”. А тому і тут, і скрізь у моїх текстах є і буде “жид” з усім спектром частиномовних похідних від нього. “Юдей” же у контексті радше релігійному чи принаймні змішаному. А от “ізраїльтянин” – коли ідеться про громадянина цієї країни. Незалежно, чи це етнічний жид, араб чи українець. І жодного криміналу, ображальності чи принаймні знаваги, я тут не вбачаю.
Натомість з сумом додаю, що за поодинокими жидами-мовознавцями, зокрема москвичем В. М. Лейчиком, з якими мене єднали не лише дискусії під час численних мовознавчих конференцій, але відверті розмови під час традиційних вечірніх чаювань, я глибоко та щиро сумую. Мені бракує телефонних розмов із білорусом Н. Р. Пригодзічем, з яким ми зблизилися на наукових конференціях і час від часу дзвонили один одному. Чи не аж до моєї імміграції. Він завжди говорив своєю мовою, а я своєю. І ми цілком добре розумілися. Подібне сказав би і про окремих мовознавців-росіян.
Тиха окупація Криму змінила бачення правопорядку у світі, а від лютого 2022 року російські ракети його вже чи й не знищили повністю. Яку ж рацію мав Ціцерон, залишивши нам свою пересторогу Inter arma silent leges! Змінюється, зрозуміло, і моє бачення і міждержавних відносин, і національних а навіть особистих стосунків. Та все ж головне – це людяність, доброта, здатність щиро співчувати й допомагати, здоровий глузд, вміння відчувати ґаму сірого між білим і чорним… Вони ні кордонів, ні національностей не мають. Про це можна довго.
Чую ображене, навіть гнівне зауваження на якісь – чи й усі – мої політикування. Мовляв, з північної, однак теплої, комфортної та дуже – порівняно з іншими країнами – стабільної Канади споглядати легко. А от виживати і не з’їхати з ґлузду в Україні…Це так. Глибоко поділяю такий закид, щиро співчуваю і цілковито усвідомлюю, що це камінець і в мій город. Роблю що можу тут. Маючи вже двох онучок-школярок, повертатися в Україну, впевнений, запізно.
Дозволю собі навести одну свіжу думку Президентa Світового Конґресу Українців Павла Грода. Він її оприлюднив, зважаючи на стократно збільшену кількість людей з України по всьому світу протягом неймовірно короткого часу. Відповідно, закликав українські громади світу стати політичними силами. Як ними стали жидівські громади. Тепер, слід вважати, це одна з основних – і безперечно, позитивна – стратегій українства. Неймовірно потрібна і водночас важка. І це безсумнівний марафон.
Мені ж більш викональною видається скромніша вимога до нас, українців, – як удома, так і розпорошених по всьому світу. Зважаючи на безжалісне винищення нас на батьківській землі та воєнне вигнання по світах, українцям тепер чи не найважливіше зберегти себе як націю. Це все частіше й обгрунтованіше доводять помірковані голови, зважаючи на жорстоку, на винищення, війну, масове вивезення дітей у Росію і там зомбування їх, та без перебільшення критичну демографічну ситуацію в країні взагалі. Про кричущу різницю між смертністю та народжуваністю згадувати зайве. Тут навіть бодай приблизна рівновага була б манною небесною. І уникнення чи принаймні якогось пом’якшення цього марафону бути не може. Необхідно діяти за формулою “Тут і тепер”, як би це нечемно, ґротескно і навіть десь вульґарно не звучало. Прикрим узагальненням майже всього, що діється на впливових найвищих площинах влади звучать слова князя Хведора Корецького “До булави треба мудрої голови” (с. 255).
Добігаючи кінця, автор цих рядків вважає своїм обов’язком додати, що за понад 24 роки канадування і без жодної точки дотику з мовознавством він просто не мав ні змоги, ні часу, ні потреби збагачувати свій вербальний інструментарій, необхідний для впевненішого написання подібних текстів. Як мовиться, виїдаю те, що маю.
І повертаючись до “Чотирьох бочок токаю”… Художність цього тексту вишивана по історичній канві, якщо тропічно. Знаковим вважаю останній і відносно короткий розділ повісті “Виїзд зі Львова”. Остапів прощальний день із цим уповні європейським містом був насичений і справами, і пережитим та побаченим, і хвилюванням перед дорогою у Київ. Ностальгійною нотою дзенькнуло авторові цих рядків словосполучення Галицький базар, куди зайшов юнак, бо хто не знає цього мурашника майже у середмісті Львова?
Він, однак, глибоко усвідомлював, що тут господарі все ж не русини. Ось як Остапів настрій та бачення ситуації Василь Марочкін вклав у слова, що їх злісно вигукнув підмайстер Озимка: “Річ Посполита нині є небо для шляхти, рай для жидів, вулиця для польського шумовиння та пекло для хлопів” (с. 300). Тому ні військові виправи на Стрілецькій горі, ні розмови після них веселили його не надто. Незважаючи на свій дуже молодий для такої місії вік, парубок не мав жодного сумніву, що всіляку боротьбу, а не лише війни, виграють передусім золотом і розумом, а вже потім залізом.
Потішно звучала сюжетно очікувана розмова про ці, заголовкові чотири бочки токайського вина, які Остап мав купити та доправити до Києва. І таки купив. У останній сцені повісті узвичаєні гендлярські власні бідкання жида злегка контрастують із його ж заохоченням й підбадьорювання русинського молодика довести ґешефт до кінця. Згоди дійшли, хоча було відчутно, що це парубкові хвилювання не розвіяло.
Завершальним акордом повісті автор твору все ж обирає початок повної несподіванок і небезпек подорожі до Києва. Коли виїжджали зі Львова, благословлялося на світ. Виглядало, що обставини будуть прихильні до подорожніх: сильні, впряжені у два вози з бочками відпочилі коні, свіжий сонячний досвіток і міріади зірочок на ситій зéлені трави.