(Павлюк Ігор. Спас: книга духовної лірики. — Львів: ЛА «Піраміда». 2021: — 288 с.)
Передслівне
Про те, що Ігор Павлюк невдовзі прийде до читальників з новою книжкою лірики «Спас», взнали із соціальних мереж. Раніше вже не раз читали твори цього письменника, і вони подобалися нам вмінням автора вглиблюватися у тему та неповторно передати почування особистості.
І ось друк з’явився перед нами. Із захопленням перечитали. Сподобалося! «Я б жити не хотів з плачем наполовину. Олюднюю богів, обожнюю людину».
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Отже, книга духовної лірики? Саме так! Але водномить ми не хотіли б, щоб її вважали збірником творів на релігійну тематику від одного автора. Адже релігійність – лише один із проявів духовності. Тому й говоримо, що маємо видання про мандри душі земними путівцями.
А ще вважаємо «Спас» своєрідним вибраним поета. Виходячи з того, що перший вірш «Роззувся я – й біжу у інший бік» датований 1986-м. І пізніші вірші мають час написання. Тож можна побачити зростання енергії поезомислення. «І тепер в цьому світі лиш хрест і підносить мене».
Найменувальне
У назві книжки маємо тільки одне слово, та суть полягає в тому, що воно точно передає природу устремлінь автора.
Хоча шлях до отого одного слова не буває таким однозначним. Нерідко версифікатора виносять на обкладинку власні неологізми: «Тернозба» Володимир Дячун, «Любовоспас» Костянтин Мордатенко, «Жалоколаж» Василь Рябий… Інші автори шукають рідковживаності: «Родень» Дмитро Чередниченко, «Співаниця» Микола Тимчак, «Засвіт» Іван Потій. Рідкопоширеною є практика озаглавлень книг із поміччю діалектизмів: «Ористея» Михайло Василенко, «Дижма» Петро Мідянка, «Силно» Мирон Нестерчук…
Та в багатьох випадках автори не переймаються пошуком незвичайного. Знайти б оту загальновідому буквотворність, яка найліпше передає задум. Так і народжуються «Апостроф» Валерія Гужви, «Осереддя» Павла Мовчана, «Мідяки» Бориса Щавурського.
Якщо мати на увазі цю найменувальну класифікацію, то Ігор Павлюк належить до останнього типу називачів. Правда, він є з тих, хто уже має певний досвід у цьому. Агітують «Стихія», «Бунт», «Магма», «А далі що?», «Молитва журавлів».
Темарійне
Ота «Молитва журавлів», як нам здається, є цікавим образом. Саме Павлюківського штибу. Та давайте поки що залишимо у спокої виражальницькі тенденції і вдамося до темарійних мандрувань.
Якщо говорити про «Спас», то у багатьох віршах є помітними громадянські мотиви. «Пили вино із наших черепів і печеніги, й половці, і готи. Вагітні ними кам’яні баби несуть хрести космічної роботи». Доторк до давнизни? Але як часто словесні доторкання носять на собі печать свогочасся. «Вертатись пізно, бо гра – як битва, на зміну пісні прийшла молитва».
Молитва філософії. Молитва, яка увібрала в себе філософічність, щодення, богошукальницькі мотиви і філософію мистецької творчості. «Час приходить, питаєм: чого нам жаль?.. Гордимось перед Богом не щастям своїм, а горем…»
Окрім громадянськості та філософічності у віршах Ігоря Павлюка можна надибати вдалі пейзажні замальовки. «А садок, садочок – як зелена драма… У зелених дочок задушевні злами»; «Кістлявий вітер крутиться і плаче. Зима загнала хмарного коня»; «З ангелом косив траву у лісі. Дикі груші з жовтнем обривав. І на журавлиному завісі відлітав – і знову прилітав».
Прилітав до любові. Бо почуття залюбленості у навколишність, у долі людей, які є дорогими для нього. «Кохання має радіус сльози»; «Так із літами глибшає любов»; «Несправжнє – всохне. Справжнє плодоносить»; «Є лиш чекання – осені нема…»
Порівняльне
А після побіжної характеристики темарійності, мабуть, пора перейти до висвітлення питань виражальності, та сумніваємося в тому, що тут вдасться обійтися самими лишень згадками. Вже хоча б тому, що висловлення думки і є головним в оцінці друку.
Зрозуміло, що тут воєдино зливаються питання про літературні тропи, слововиражальні моменти, «мешканцеві» алюзії, кольорові екстраполяції та культурологічні аспекти. Та передусім наголошуємо на порівняннях, оскільки їх чи не найбільше у книжці.
Спершу, безперечно, констатуємо той факт, що їх легко поділити на кілька частин, приміром, маємо взірці тропів, у яких автор вдало використовує сполучники типу «як», «мов», «наче», «ніби». «Старесенький, мов час, по колу йде годинник»; «Наче звір пуповину, минуле від душ відгриземо». «Синьо-срібні, як лід, небеса наді мною і птахи».
Цю гарність обарвлюють порівняння без сполучників. «І горизонт нам світить – звита в змію дорога»; «Мій сивий вірш – язичеська молитва»; «Поет – це той, хто чув молекул сміх».
Це – прості взірці цього тропу. Та чи не найчастіше поет використовує складні порівняння, в яких вигадливо поєднані елементи отих простих відгалужень одного тропу. Можна навіть ствердити, що вони, оті складні порівняння, стали у його поетичному арсеналі. «Поет – як рана»; «Тіло – мов на античній вазі Прохолода нічних беріз»; «Небо – наче відкрите віко з кров’ю ангела на гвіздку».
Епітетне
Взагалі епітети, які використовує Ігор Павлюк, умовно поділити б на дві частини. До першої віднести би тропи, які вже увійшли в читальницьку свідомість. Серед них, зокрема, поважне місце належить таким словосполучникам як «літо золоте», «білий спокій», «небесна драбина». (Та чи варто дорікати поетові за експлуатацію подібних висловлювань? Впевнені, що на зміну цьому негативізму має прийти розмірковування про контекстову доцільність використання).
Ця епітетна «медаль», якщо можна так висловитися, має й зворотний бік. Бо поряд з літературними тропами, які є звичайними для нашої уяви, маємо неординарності типу: «донор стихії», «пульс босого туману», «червона незграбність трави». У багатьох випадках висновковуємо, що маємо справу з висловлюваннями на кшталт «а ля Павлюк». (І це, безумовно, тішить).
Та є ще й інше. Епітети сучасного штибу відчувають на собі дихання метафоричності. «Золоті промінчики трави», «Ходять революції кругами».
Метафоричне
На прикладі останньої цитати зримим стає розуміння того, що для нинішнього віршотворення навіть стала потрібною пов’язаність різноштибових літературних тропів.
Цю очевидність можна підтвердити двома способами. Зокрема констатацією назв творів, у яких метафори нерідко поєднуються з епітетами чи з порівняннями. «Вже печаль переплавлена в лють золоту»; «У гніздах лелечих стояли дощі високосні»; «Нерви твої вологі – мов під корою тополі». (Можливо, дехто скаже, що відгукувачі дещо переборщили, бо йдеться, мовляв, про вірші без назви. Так і не так! Якщо текст немає очевидного наймення, то чому цю роль не може взяти на себе перший рядок твору?)
Ще більше метафоричних зблисків знаходимо в рядках поезій. Особисто нас тішить те, що вони поєднані з епітетами та порівняннями. Хоча, зрозуміло, вони мають право і на одноособове існування. «Засумують за коренем білі троянди у вазі»; «Прочитають мій вірш – мов нап’ються земного вина»; «І гартує душу свіча».
Барвисте
Мова про теми творів та літературні тропи стосовно «Спаса» є необхідною, принаймні нам так здається. Та ці наголоси, напевно, ніколи не змогли б передати всієї повноти позитивних вражень, якби не «мешканцеві» алюзії та кольорові екстраполяції.
Хто ж належить до «населення» нової книжки Ігоря Павлюка? Та це – не таємниця. Бо ж йдеться про рослини і дерева, звірів і птахів, зірки і небесні світила. «Шепчуть клени зеленогубі, на яких вже ростуть хрести»; «Вовки втікають з лісу від чорних завивань задиханих машин»; «Білий танець ворон у ранковому небі»; «Доки очі горять над зорею медовим світлом»; «Танцює море з місяцем похилим».
А нерідко трапляється так, що в одному рядку чи в одній строфі представники «населення» зустрічаються. «Зорі ліплять сонце – коровайниці»; «Крик журавлів, молитва тополина»; «Тільки голосом зір прокричать журавлі наді мною». Та поєднувальні мотиви є характерними і для кольорових екстраполяцій. «Тепер мені синьо-коричнево»; «Жовтіє серце моє зелене»; «Чорний вітер несе білу тінь коня».
Та що вже казати про образність таких словесних блискіток, як свідчень барвописань вистачає й тоді, коли вони перебувають у «самостійному плаванні». «Чорним криком зв’язана струна»; «В липкім вогні його волосся біле»; «А нерви сиві – як поетів очі»; «Немов ікони в синьому вогні»; «Мигає зірка сумно і червоно»; «Як на воду квітневу листки золоті опадуть»…
Словесне
Оці словесні гарності подобаються ще й тому, що автор висловлює почування, використовуючи усі запаси багатства рідномовної лексики. Бо поряд з неологізмами бачимо рідковживаності та діалектизми, помітно також, що він вводить у поетичну практику побутовізми і росіянізми, хоч тут, безперечно, треба бути обережним, бо нерідко українські відповідники є милозвучнішими.
Особливо (це до певної міри видається дивним) гадкуємо про це, коли натрапляємо на неологізми типу: «свічність», «печальник», «небесник». Побутують у віршах і рідковживаності: «відьмаки», «відсамотіти», «сухозлоття». Правда, останні часто можна сплутати з діалектизмами. Та не думаємо, що варто робити з цього проблему. Бо ж головне полягає в тому, що такі слівцята прикрашають книжку: «трембіта», «бабуська», «калабаня».
…Шукання поета у глибинах ріднослів’я завжди приваблюють. «Скидає шкіру слово перед словом, Яке було то Богом, то багном. Я напишу з них пісню вечорову».
Культурологічне
Про що можна почути в тій пісні? Навряд чи скажеш про це одним словом, хоча, звісно, хотілося б. Тому й не братимемо на себе такої ноші. Лише спробуємо розставити деякі культурологічні акценти.
Приміром, уже на прикладі давніх віршів уздріваємо намір версифікатора надихатися джерельністю рідної поезії. «Серед степу широкого – внук гайдамаки – незупинена мить». Цікавий образ бачимо у цій цитаті. Але згадка про те, що дід Тараса Шевченка був гайдамакою, робить рядок вибагливішим.
У книзі й вірші з епіграфами творів Волта Вітмена та Віктора Цоя, присвяти поетові Олександрові Вертілю, згадки про Гомера, Шекспіра, Верді, Максиміліана Волошина…
Думаємо про культурологічні акценти цієї книжки, але водночас із думки не йде читання про фразеологію. Адже досить часто поет використовує відомі висловлювання з народних джерел, по-своєму обігруючи їх: «Зоряні душі маєм, але закони вовчі»; «Світ полюбиш – себе погубиш, і зі свічкою не знайти»; «Чорт частку свою візьме, на небо сплюнувши тричі…»
А увага до власної фразеології народжує власне крилатослів’я. «Як захочемо літати – лягаємо під хрести»; «Життя коротке – як кобзи струни».
Богошукальне
А завершимо ці роздуми про видання тим, з чого починали. Перед нами книжка духовної лірики. Поет сам наголошує у передмові, що до цього друку увійшли твори, в яких ключовими компонентами є Бог, духовно-ментальні камені зі світоглядної будівлі творчості.
Упірнімо у цей дивосвіт літер. «Летить все людство явно не туди… бредуть до Бога одинокі люди».
Констатація почуттів? Безумовно, та хіба буває без пошуку свого нелегкого шляху до устремлінь душі? Ні і ще раз ні! Ігор Павлюк довів це своєю новою книжкою.
“Українська літературна газета”, ч. 14 (306), 16.07.2021
Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.
Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/
“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.