Богдан Дячишин. Осягнення істини любові

596

Віталій Запека. Цуцик. Антивоєнний роман. – Житомир: Вид. О. О. Євенок, 2019. – 224 с.

 

11 грудня ц. р. відвідав Львівський Книжковий ярмарок у ТРК Victoria Gardens (1–27 грудня 2020). Стоячи біля книжкового прилавка, розглядаюся, дослухаюся в надії – а раптом хтось запитає: «У вас є для мене книжка, моя книжка, написана для мене, яка чекає, коли я за нею прийду?» Не прийшов ніхто, не запитав… Читаю книжку Віталія Запеки «Цуцик». Моя книжка! Автор пише просто й водночас так, що його слова (розмисли маленької собачки) проходять крізь душу. Чому він вирішив  порозмовляти  з нами з  позиції тварини? Можливо, настав час задуматися… Людино – хто ти, куди йдеш?

З чого почати? Насамперед мушу сказати, що цю книжку слід читати вдумливо і серцем: «Бо читати й не прочитувати – то не почитати» (Дистихи Катона). Сутність людини – бути собою, не зрадити себе, свою пам’ять. Як же це розуміє Цуцик?

Ця книжка – про пам’ять, любов, людяність. Людина забуває про те, що вже самим фактом свого народження вона бере на себе обов’язок жити людським життям. Книжка Віталія Запеки чітко нагадує про це. Вона спонукає до глибшої застанови над простими й очевидними, властивими українцеві речами, і стане книжкою, яка допомагатиме виховувати підростаюче покоління України з центром сили у серцях – кордоцетричною філософією. Хоча дехто вважає, шо саме кордоцентризм – наша, українців, трагедія…

Життя, як відомо – постійна боротьба. За те, що маємо, чого не хочемо втратити, потрібно постійно боротися. Мусимо усвідомити, що в природі немає гармонії, адже споконвіків діє закон – сильніший ПОЖИРАЄ слабшого. Наша мета (а може, й призначення) – боротися за гармонію людського співжиття в духовній сфері, й тоді, дасть Бог, ми зможемо боротися за гармонію і в матеріальному світі. Зарадити духовній кризі – ось основний сенс нашого життя. «Втрата душі – це хвороба ХХ сторіччя… Годі точно визначити, що таке душа. Душа людини – це не те, що належить розуміти. …піклування про душу – священне мистецтво», – нагадує Томас Мур у  своєму творі «Піклування про душу». Тоді про що можуть розглагольствувати панове, які не читали «Цуцика» і співставляють автора з іншими закордонцями? Віталій Запека – такий, як є, він наш, українець, живе життям сьогодення України, яке не підвладне жодній логіці, бо ж часу і сусідів ми не вибираємо.

Є книжки, які можна переповісти, а виважену, перевірену життям та досвідом боротьби, писану душею й серцем книжку Віталія Запеки треба читати-перечитувати, насолоджуючись плином авторських думок, пірнаючи в неї серцем, щоб черпати почуттєву інформацію про сьогодення України, її патріотів, щоб наша душа повнилася живими думками, крихтами людяності, добра щодення, бо сенс буття людини – плекання свого інтелекту, духовності у процесі осягнення форми (лат. – краси) життя з Богом.

Отже, коротенький шкіц фрагментів життя нашого Цуцика. «Грім – перше, що почуло цуценя в своєму житті». Це не грім весняного дощу: «Земля від нього двигтіла». Бездомна собака, що жила в лісі в околицях сільської місцевості в прифронтовій зоні, народила цуценят. Мамка не встигла навчити своїх дітей собачої мудрості, законів виживання, пошуку їжі – зграя голодних вовків знищила всіх, крім Цуцика, якому чудом вдалося врятуватися. Розпочалася важка боротьба за життя. Він боявся двоногих істот, але голод додав сміливості, тому він вирушив у село. Його приручила сім’я з маленькою Юлею, яка любила гратися з ним помаранчевим м’ячиком: «– Балсік! Лови! – кричало дитя».

Всі проблеми почалися, коли приїхали чужинці. Песик «відчув неприємні запахи диму, алкоголю, гуталіну та пороху». Це його насторожило. Другий наїзд зграї двоногих закінчився смертю господаря обійстя і травмою Цуцика (адже собаки володіють вродженим інстинктом захисту свого господаря): «В пам’яті міцно закріпилася ненависть до двоногих в однаковому одязі з гидкими запахами пороху, диму, гуталіну та алкоголю». Українські війська звільнили село й залишили ліки для Цуцика. Життя поверталося в звичну колію, але громи лунали вже з іншого боку. Ворожа міна розірвалася, коли сім’я зібралася відвідати господаря на кладовищі. Цуценя залишилося зовсім саме, прив’язане до будки, без їжі та води… Сусіди покійних не здогадалися нагодувати його (нелюди: «думка про сусідське майно не давала спокою»). А через декілька днів сталося так, що цуценя, ледь живе, опинилося в околицях блокпосту наших військових.

Віктор, воїн-герой, після шпиталю повернувся на фронт (у Полтаві залишилися дружина й маленька доця Юлиного віку). Побачивши цуценя, «цю купку кісток», здивувався: «Що то за м’яч у нього?» й почав підгодовувати Цуцика. Але як? Адже той боявся двоногих «однакових» (у військовій формі). Він пам’ятав про зло, яке вони можуть заподіяти. Але ці двоногі мали інший запах. Віктор любив після чергування одягати іншу куртку. Цуценя  назвало його «напіводнаковий». Віктор відносив мисочки з їжею і теплою водою на пагорб, а сам повертався до бліндажа. Не витримав і оглянувся: «Те, як їло собача, вразило… Чомусь на серці стало боляче… Мені здається, що ми, люди, перед тим цуценям завинили». Завинили ті нелюди, які розпочали війну проти народу України.

Походи Віктора з собачою їжею (двома тарілками) повторювалися з дня на день, і Цуцикові було невтямки, чому «напіводнаковий» так недбало ховає їжу, що він її знаходить. Віктор почав відходити на меншу віддаль від мисок, щоб приручити Цуцика. Робив це дуже делікатно. Майже так, як у «Маленькому принці»: «Як хочеш мати друга – приручи мене!» – «А що для цього треба робити?» – спитав маленький принц. – «Треба бути дуже терплячим, – відповів лис. – Спочатку ти сядеш трохи далі від мене на траву, ось так. Я краєм ока поглядатиму на тебе… Але кожен день ти сідатимеш трохи ближче…»

Бойовий побратим Льошка не міг згадати автора й назви книжки: «Там на всю книжку одне розумне. Зараз згадаю… Ти приручаєш тих, за кого відповідальний… – Згадав! Ти відповідальний за тих, кого приручив. Ось бачиш, Вітя, що люди пишуть».

Приручені тваринки мають вроджений обов’язок вірності й собачий обов’язок захищати: «Щоб не трапилося лиха з Другом (Віктором. – Б. Д.), Цуцик повинен був захищати його повсюди. Собача це чудово розуміло… Крім охорони позицій, Цуцик взяв на себе додатковий обов’язок. Де б не перебував Друг, Цуцик з’являвся поруч». І тут сталося те,  що рано чи пізно мало статися – війна. Віктор зі своїм напарником Юрком заступили на нічне чергування. Цуцик принюхався – зі сторони лісу наближалися чужі «однакові» (він відчув, що вони пахли інакше). Цуцик напав тихенько й зненацька  (в ці часи бійці могли тільки мріяти про тепловізор). З лісу почувся зойк з матюками. Бій – серед нападників два вбитих і один поранений (коли прибули «Специ», то були шоковані: «Без укусів не залишився жоден з тих, що лежали на снігу»). Віктор смертельно поранений, Цуцик також. Шпиталь у місті Дніпро: «Цуцик помирав… Друг лежав поруч… Якби не собачий обов’язок захищати, Цуцик вже перестав би чіплятися за життя».

«Головне, що вони разом. Цуцик, Друг, м’яч». Комбат (полковник [генерал – на війні це швидко] – наше майбутнє) привіз машиною Віктора додому: «– Рідна, це я, – Друг обійнявся з цією жінкою. Цуцик опинився між ними. Чув тепер, як калатали серця у обох людей. Від жінки пахло теплом, їстівним, дитиною». Пам’ять – дитина, балсік і помаранчевий м’ячик… Щастя – це коли не стається того, чого не мало би статися: «Чути, як людське дитинча сміється. Цуцикові подобається цей звук… – Балсік! Балсік! – кричить дитина… Цуцик біжить до неї, тицяє пащею з м’ячем в долоню». Чому Цуцик так дорожив своїм помаранчевим м’ячиком? Це все, що залишилося з минулого, було його пам’ятаю про Юлю й безтурботне дитинне життя: «Бо речі – це не лише фізичні тіла, яких можемо торкнутися, це геть усе на світі: наші дії, наші помисли, наші почуття – то “речі”, то реальність: res – річ; realis – речовий, реальний» (Андрій Содомора, «Усміх речей»), адже ці речі мають душу, дух життя, вони повертають нас у минуле, дитинство, у світ, якому немає вороття, бо «Дитинність твого єства тримає тебе на плаву у свого Часу» (Мирослав Лазарук, «Ріка»).

Що ще? Книжка читається душею і серцем – моментами хочеться заплакати гіркою сльозою, а може з радості й посміятися (бачу, як Цуцик із гідністю господаря гуляє коридорами шпиталю, всі його люблять, пригощають котлеткою, смаколиками, а він гонорово виляє хвостиком). Без сумніву, автор книжки заслуговує похвали, а сама книжка – найвищої літературної премії. Бо ж цей твір спонукає читача до роздумів: хто ти, людино? «Quo Vadis?» – Куди йдеш, людино? Чи йдеш ти дорогою, яка веде тебе до храму душі і серця, до храму очисної сльози пам’яті з думкою про майбутнє, вічність…

 

Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.

Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/

“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.

Прокоментуєте?

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!