Біографічна книга про Володимира Рутківського від Наталі Марченко

 
 
Марченко Н. П. Володимир Рутківський: тексти долі: біогр. нарис / Наталя Марченко ; Нац. акад. наук України, Нац. б-ка України ім. В. І. Вернадського. – Тернопіль : Навчальна книга – Богдан, 2014. – 414, [17] с. : фот.
 
Лілія ОВДІЙЧУК, кандидат педагогічних наук, доцент кафедри української мови та методик викладання, заступник декана історико-філологічного факультету ПВНЗ «Міжнародний економіко-гуманітарний університет імені академіка С. Дем’янчука»
 
Не так часто буває в літературі, коли автор книги та автор долі творять гармонійний дует. «Тексти долі» — це рідкісна книга, у якій буття людини та пізнання її іншою настільки синхронне, настільки суголосне, настільки тонке і глибинне, що спонукають до розмислів на тему спорідненості духовних і моральних основ, близькості душ. Автор ніби потрапляє у такт чужого буття, світосприймання і світовідчуття. Якісь потужні інтелектуальні імпульси та невловимі духовні взаємозв’язки дали змогу Наталі Марченко осягнути багатогранну особистість Володимира Рутківського.
Життя людини зазвичай різнобарвне, аж ніколи не чорно-біле. Хоча війна накрила чорною смугою дитинство малого Володимира, все ж оптимістична вдача допомогла подолати моральну травму і психологічний стрес. Герой уміє радіти життю. Шкільні роки, описані автором на основі спогадів Рутківського, — чи не найщасливіший період у біографії. Оточення: однокласники, вчителі, батько — директор школи (багато в чому схожий на М. Сухомлинського), та неймовірна кількість книг сформували особистість майбутнього письменника. Звісно, людина, сформована системою, мимовільно стає її частинкою. Однак автор справедливо висновує з біографічної канви Воодимира Григоровича, що у долі людини багато важить індивідуальність, характер, вдача.е так часто буває в літературі, коли автор книги та автор долі творять гармонійний дует. «Тексти долі» — це рідкісна книга, у якій буття людини та пізнання її іншою настільки синхронне, настільки суголосне, настільки тонке і глибинне, що спонукають до розмислів на тему спорідненості духовних і моральних основ, близькості душ. Автор ніби потрапляє у такт чужого буття, світосприймання і світовідчуття. Якісь потужні інтелектуальні імпульси та невловимі духовні взаємозв’язки дали змогу Наталі Марченко осягнути багатогранну особистість Володимира Рутківського.
Ті сторінки біографії, що присвячені трудовій діяльності, дивують, навіть шокують читача відкриттями. Де тільки довелося талановитій і творчій людині працювати, аби заробити на хліб насущний: на радіо, в газетах, навіть  на суперфосфатному заводі. До речі, з пеклом на землі порівняв Рутківський роботу на Одеському суперфосфатному заводі, оскільки шкідливе виробництво, незадовільні умови праці робили непрацездатними, а то й інвалідами працівників. Але державна машина не надто переймалася гвинтиками, себто людським матеріалом. Їх було так багато в Радянському Союзі, цих «гвинтиків», що заміну знайти легко.
Однак у цій нівелюючій людину системі були оази вільнодумства, як наприклад Літературний інститут імені М. Горького в Москві. Наталя Марченко простежує, як Рутківський знайшов себе у середовищі талановитих і бунтівливих людей. Тут він почувався як риба у воді. Мислячий, іронічний, відважно-легковажний, молодий український інтелектуал ніби грався з системою. Чого варта обмовка про Крим і Кубань під час лекцій із історії. У контексті нинішній подій ці факти набувають нового значення: якщо ділити землі, то Росія могла б позбутися кількох «своїх-не-своїх» областей на користь України з цілком резонною мотивацією.
Таким же постає у книзі Рутківський-журналіст. Автор справедливо вбачає взаємозалежність характеру та ставлення до професійних обов’язків: своїми статтями Володимир Григорович уперто воював з бюрократією та підлістю чиновників, зі здирництвом, махінаціями (за що, звісно, йому перепадало). Таким же відповідальним і обов’язковим Рутківський був і під час виконання рутинної роботи в Одеській організації Спілки письменників: мусив же хтось тягнути цей віз.
Розповідь про життєві терни Володимира Григоровича автор поєднує з аналізом творчих досягнень і поразок. Бо його письменницький шлях — це ще одна біла пляма радянської літератури. Пані Наталя щедро цитує рецензії, віртуозно розкриває суть тогочасної критики та критиканства на догоду ідеології, описує митарства практично усіх творів митця, які не друкувалися в Україні, бо не витримували цензури, проте успішно друкувалися в московських видавництвах (правда, у російських перекладах). Що було більше у цих пересторогах і випробуваннях, розмірковує Марченко, людських «гнилих» амбіцій чи естетичної глухоти? Мабуть, і того й іншого, а ще — страх перед державною машиною, втратою посади.
Із кожним розділом книги (а їх вісім) Наталя Марченко розкриває нові грані особистості Володимира Рутківського. Але найбільше, чим запам’ятовується цей непересічний чоловік, — це невиправним оптимізмом, навіть більше, вітаїзмом. Він навіть у негативах знаходив позитиви. Наприклад, коли йому повертали твори з відмовою надрукувати, багато працював над стилем і багато досяг у цій царині. А ще він, не афішуючи, підтримував колег, умів скромно мовчати про свої досягнення. Але чи не найцікавішою сторінкою життєвої та творчої біографії Володимира Григоровича є його стосунки з історією. Адже народився письменник у багатому на історичні події селі. Навіть хата, у якій виріс, пропахла історією. Ще до того, як у ній поселились Рутківські, вона виколихала відомого вченого-історика. Ще учнем випускного класу Володимир брав участь в археологічних розкопках біля села. Справді, таке не забувається, бо згодом усі ці знання та відчуття підштовхнули до написання історичних творів. Звідти, напевно, й глибинне українство (попри те, що батько був поляк, змушений все життя приховувати це).
Те, що у нас в літературі з’явився Рутківський зі своїми «Джурами» — не випадковість, а радше закономірність. Це прочитується з поданих у книзі незаперечних фактів. Марченко полемізує з критиками щодо історичної достовірності твору, й переконливо доводить, що «декларована письменником правда проста», й сама ж дає просте пояснення диву козацтва, порівнюючи козаків-характерників з самураями, йогами, стверджуючи, що «… за кожним таким дивом у межах етнічної традиції стоїть праця і навик, знання й притаманні певному народові таланти». Пані Наталя дуже точно виокремила в Рутківському-письменникові одну важливу рису: він постає творцем яскравого міфу України і формує у читача психологію не жертви, а переможця.
А ще з «Текстів долі» постає Характер. Адже в будь-якій життєвій ситуації Володимир Григорович проявляє риси небуденної особистості. Він здатний на вчинки, ризиковані, навіть авантюрні, що межують із «безумством хоробрих». Йому притаманний гонор і гордість, шляхетність і бешкетництво. Романтичне світосприйняття поєднується з дитинним. А ще, здається, завдяки своїй фанатичній прихильності до спорту Володимир Рутківський зберіг гарну фізичну форму та здоровий дух. Але це все теж завдяки характеру, зокрема, силі волі.
Напевно, слабка людина здалася б на милість обставин, але непоступливість у принципово важливому не дозволили письменникові зробити розмінною монетою свою українськість. Автор «Текстів долі» цитує цікавий діалог Рутківського та московського редактора, яка пропонувала полишити українські симпатії. Коли письменник здивувався, бо жодної згадки про Україну у редагованих книгах немає, редактор вигукнула: «Господи, так у Вас кожне слово дихає Україною».
Важливим доповненням до «текстів долі» є додатки: світлини, уривки з інтерв’ю та листів до Марченко, у яких розкрита святая святих — письменницька робітня. За цими одкровеннями можна скласти психологічний портрет митця з його принципами та методами літературної праці, ставленням до літератури для дітей, до читача.
«Тексти долі» будуть цікаві насамперед читачеві, який знається на творчості Рутківського. Біографи, літературознавці, критики та учителі почерпнуть багато достовірних фактів, знайдуть цінні думки про поезію та прозу Рутківського, повний список бібліографічних джерел про життя і творчість митця. Водночас і пересічний читач, я певна, захопиться легкістю та теплотою викладу, та з цікавістю стежитиме за стрімким перебігом внутрішнього життя письменника та непростими долями його текстів.
У книзі напрочуд гармонійно поєдналися різнобічні таланти Наталі Марченко — науковця-біографа, історика, дослідника, інтерпретатора художніх текстів, психолога, аналітика. Це засвідчує, що у жанрі документально-біографічної прози маємо неординарний твір талановитого автора.
***
Коли писалася стаття, дізналася ще про одну грань таланту пані Наталі. У тернопільському видавництві «Навчальна книга — Богдан» побачив світ її художній твір «Діти переступу. Літописи Семицвіття. Книга 1», написаний під псведо «Наталя Савчук». Доводилося читати також її поезії та поеми. Але то вже тема для іншої статті.

м. Рівне

Реклама

Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал