Балада про двоєдине дзеркало

Карабович Тадей. Лугини: поезії.– Львів: ЛА «Піраміда», 2019. – 180 с.
 
Дзеркальних справ майстрові завжди нелегко втілити задумане. Навіть тоді, коли фахові навики доведені до автоматизму. Бо тоді професійного вдатника ще більше мучать сумніви. І він раз у раз доскіпливо допитує себе: чи все правильно зробив? У схожій ситуації опиняється й поет, прийшовши до читачів із черговою книгою віршів. Все хоче дізнатися про те, чи відгукнулося його слово у серці людському? Про це подумалося, коли пошта принесла «Лугини» Тадея Карабовича – новий друк українського поета з Польщі, виданий на материковій ріднизні. «…буду кусати закостенілі руки і кричатиму щоб ти мене почула і відгукнулась в своєму далекому серці».
 
І.Дзеркало вираження
Спочатку про поетове трактування назви. «Лугини – це придане до безсонності тавроване заборгованим дощем щоб вірність тривала до кінця, як у Книзі Проповідника». Лише одна фраза. Але мені здається, що за нею постає ледь зримий портрет віршникового ідеалу. Зрозуміло, що хочеться більшої ясності. Але… Як на мене, то її ніколи не буде. Й тоді, коли перечитаєш книгу від першої буквиці і до останньої крапки. Наче все зрозуміло, та водномить незбагненність залишається. «…Я вірю в моє слово бо знову несуться на крилах дощові хвищі і будять мене щоб існувала вічність. І стоячи над прірвою часу, все думаю про «Лугини», бо «Лугини – це вічність яка починається за пологовими водами ночі і зберігає слід пуповини».
Неодцвітне слово. З дивнуватим присмаком рідковживаності. Саме воно і привертає увагу істинних чительників. Звісно, що тішишся через це. І вже розумієш, що повз їхнє пильне око не пройдуть байдужо такі чарівності, як«розхідники», «забутість», «посвідник», «минулість». А ще часотечиво принесе блискітки на взір «оболілий», «непорадно», «жолоблять». Нерідко у версифікаторських текстах можна зустріти «часослов». Та все ж його теж відніс би до рідковживаностей. Враховуючи письмакове пояснення цього літеросплетення і своєрідність думання: «не уявляю залишитися самотнім в Часослові на білих як світло сторінках іду за тобою з трояндою у долоні щоб не пропасти в космічній далі що будила для мене пісні днів і ночей в листку життя». А хіба про подібне не мислиться, коли губами шепочеш: «вони пливуть у вічність жадливими хвилями де нема вороття»? Тільки цього разу спонукачем стає слово «жадливий». Теж, між іншим, належить до рідковживаностей.
Гарні слівця, правда? Та беруть у полон не тільки вони. Скажімо, непоодиноким є використання простих порівнянь зі сполучниками типу «наче», «мов», «як», «ніби»: «…понад кручею вітер летить наче птах», «…наш гріх як оберемок травневого бузку», «…я бачив як небом летів листок неначе відкрита книга буття», «…цілувати твої уста наче ікону в ризах»… Спробували уявити те, про що пише? Але до фентезійної гри свідомості підштовхують і прості порівняння без сполучників: «…вірші це дар серця», «листок зелений свідок нашої зустрічі», «…присутність це стан твого серця», «…манна це намет над життям осяяний маскою». Углибаю у картини уяви?..
Спонукають до цього й інші твори. Приміром, у вірші «Поезія для мене» спочатку йдеться про те, що писання версифікацій є «дотик молитовний до ікони». Потім усе переходить до «любовної зустрічі з тобою». Врешті-решт автор підводить до розуміння, що поезія «дощ на безгомінні», «зцілення сліпого піском і слиною». Розгорнуте порівняння? Метафоричність мислення? Та усе укупі! Бо хіба відшукування аналогів не є проявом неординарності словогри? Мені чомусь здається, що за подібним принципом побудовані твори «Вітер надто молодий», «Довкола у ранковому тумані», «Я жив у вежі на березі ріки». Бо, перечитуючи їх, бачиш елементи словокаменування.
Чи не тому припадаєш душею до метафоричних зблисків: «…я принесу тобі жменю відчаю», «…шепотіти молитву серця», «…приходять до мене мої ікони», «…я мандрував берегом забуття». Ви, очевидно, помітили, що у цьому тропі для Тадея Карабовича велике значення мають неординарні епітети. Тому й надибую їх чимало: «набряклі дощі», «жести вітру», «ступа часу», «берег сну», «дзеркало серця», «холодні хмари одкровення», «магма туману», «пам’ять календарів».
А від цих вдатностей вже недалеко до згадок про «населення» «Лугинів», серед якого небесні світила і зірки, птахи і звірі, дерева і рослини: «…місяць освітлював мою забуту душу», «…ми зустрінемося серед зірок над прірвою», «…я прагну розказати тобі про моє минуле над яким кружляє яструб», «… ліси виють наче зграї вовків», «…я прагну щоб у твоїх первнях цвіли верби», «…шукав у сухій траві пролісків перших посланців весни».
…Слова первоцвітність дивовижна?
 

  1. У дзеркалі інтимності

Зазвичай літературознавча наука ділить поезії на громадянські, філософські, пейзажні та інтимні. Так би мовити класична схема. Але у випадку з «Лугинами» така темарійність не відповідатиме дійсності. Бо, вчитавшись у тексти, усвідомлюєш, що все добре видно через дзеркало інтимності. І громадянськість, і філософічність, і пейзажність.
Бачення відгукувача на поезотвори? Ймовірно! Але (так мені гадається) сув’язь є двобічною. Особистісний погляд. Веління часу, в якому твориться літературна дійсність. Хто як вважає. «…Тому стоїш наче мальва здивована та первинна тому прилетиш весною під золотий собор паломниця і чужинка» (вірш «Віра з великої Візантії»). «…І ти стоятимеш у білій сукні незвично» (вірш «Лист, присвячений поетці Надії Гаврилюк»); «…кличеш мене я біжу тобі назустріч щоб не забулося наше кохання ми також є парою яструбів у вічності» (вірш «У небі пари яструбів» про рідну Холмщину)…
Прийом тематичного переплетення вже є присущним для української поезії. Але в даному випадкові маємо дещо особливе. Спроба збагнути довколишність через любов до однієї людини: «…захотів у мріях тебе загорнути в мою тінь коханням», «…ти дарувала мені яблуко яке я кусав жарливо щоб існувати у вічності», «…ти снишся мені босо і я дарую тобі початок весни», «я хочу тобі дати на вічність все що забажаєш цієї ночі». Щось нове у підході до висвітлення теми? Не гадаю, що воно є так. Адже видіння тем через любовний спектр було характерним для поезії Збігнева Герберта, Віслави Шимборської, Чеслава Мілоша…. Якщо вдуматися, то такі ж мотиви можна знайти у версифікаціях Богдана Задури. Звичайно, з урахуванням віковості авторів та сприймача текстів . Відрадно, що такий метод набуває все більшого поширення. Досить згадати про силабо-тоніку Богдана Томенчука чи верлібри Миколи Воробйова. Зрештою, щось подібне існує у неримованих віршах Олександра Астаф’єва, якому у «Лугинах» приурочено вірш «Дощ на пустирі».
А тепер опісля теоретизувань на дуже важливу тему перейдемо до конкретики у вигляді цитувань цікавинок з віршів Тадея Карабовича. Взірців можна наводити чимало. Але торкнуся лише однієї теми – богошукальницьких мотивів. Дивовижно, але вони по-своєму причаровують у дзеркалі інтимності: «…я дарував тобі цвіт папороті бо хотів збагнути Благовіщення вічності»… Здається, що ця мелодія відлунює у рядках: «…ти з розплетеною косою чекала на мене у страсну п’ятницю», «це все наче стигми зберігаються до Воскресіння лишень у моєму серці та нагадують давню казку», «…через розхристані будівлі міста на які милосердно дивиться Христос»…
Ще мотив яблука: «…принеси гріховне яблуко до якого хочу доторкнути пошерхлими устами», «…ти тримала яблука у руках», «…ти несла для мене самотнє яблуко через довгі ночі», «…я на дорогу хотів дати тобі яблуко але мене зупинив вітер». Знову відсвіт любові у поетовій упаковці? Саме так. А чому б не подумати про неї, коли кільчиться гадка про заборонений плід з древа пізнання?
…Промовляння інтимності бачу й у формовираженні. «Лугини» говорять про «примагнічення» душі автора до верлібристики. Чому так думаю? Та перш за все виходжу з того, що її вже давно успішно освоює європейська поезія. І польське віршівництво у тому числі. А якщо воно так, то не можуть іншою течією плисти українські поети у сусідній державі. Та й сумніваюся, що уявлення моєї особистості про довколосвіття хтось спроможний передати іншою тематико.
 
***
…Балада про двоєдине дзеркало. Вимога доби, у якій живемо. Про це мені кажуть «Лугини». Тому й переймаюся почуваннями ліричного героя. Магічне люстро для відкриття бачення душі.
 
Ігор ФАРИНА, член НСПУ,
лауреат премій імені братів Богдана та Левка Лепких, та імені Пантелеймона Куліша.
«Українська літературна газета»
№10 (250) 24 травня 2019

Прокоментуєте?