Арсенія Велика. «Прозора каламуть двовіршів»

1904

ВІДГУК НА КНИГУ ІВАНА БОНДАРЕНКА «НЕДОЛУГІ НЕДОМОВКИ НЕДОУМКА»

(КИЇВ, ВИДАВНИЧИЙ ДІМ ДМИТРА БУРАГО, 2020. – 192 С.)

 

Розмова з самим собою – вона і  приємна, і звинувачувальна, і терапевтична… Із відтінками радощів, смутку та майже фізіологічної насолоди сприймати деснянську природу, осінь, котів, чорнобривці, із затаєним поглядом відмічати вродливих жінок, купатися в кожній порі року, насміхатися над не такою вже й нікчемною старістю, над  зайвою чаркою –  це все весело-сповідальна лірика Івана Бондаренка.

У цій маленькій книжці за простими, знайомими майже кожній людині буденними подіями та клопотами, проступає високий професіоналізм відомого знавця світової літератури (переважно японської), виваженого вченого, мандрівника… І за допомогою хайку – перенесеної на наш український ґрунт, ми дивимося на себе здивованими очима. Хіба ж можна у двовірші так просто й так доступно розповісти про наше повсякденне, повне хатніх проблем та курйозної філософії життя?

Страждаємо і долю клянемо,

А все одно, яке це щастя – жити!

 

Коли мені до рук потрапила  ця маленька книжечка, я прочитала кілька віршів – здалося, нічого прикметного. Майже кожен  може сказати про себе так само. Але коли книжка була прочитана – сторінка за сторінкою,  то на поверхню винирнула майже глиба, айсберг вічнозеленої світової  життєвої антропології.

Читаючи  ці коротенькі відверті строфи, є велика спокуса побачити в них перипетії життя самого автора, але художній образ і образ поета це далеко не одне й теж. І як ми знаємо з літератури, феномен  яскравого й багатогранного героя говорить просто про велику майстерність автора, а не про сторінки його особистого  життя. Адже, як сказав Л. Тимофєєв в «Основах теорії літератури»:  «Образ – це конкретна і водночас узагальнена картина людського життя, що створена за допомогою вимислу й має естетичне значення». І нехай відвертість поета  не вводить нас в оману.

Звичними, але такими сповідально-небезпечними для автора віршами, здаються нам сторінки книжки. Поет з жахом констатує:

Поезія – не вишуканість форм,

А божевільна й пагубна відвертість.

 

«Недолугі недомовки недоумка» –  це й кепкування над собою, й артикуляція звичних житейських істин, але насправді – це проявлення нашої підсвідомості у матеріальному бутті. Це проекція сугестивного на  предметне. Автор спочатку схоплює в душі якийсь новий стан, а потім досить достовірно огортає його в слова рідної мови:

Зриває вітер золото з дерев,

І місто враз просторішим здається.

 

Або промовляє  з гумором :

Ми мали право грюкнути дверми

І огризнутись вже із домовини.

 

Як багато фарб знаходить поет для описання природи, свого дитинства, куточків рідного села. Це той джерельний потічок, що не пересихає ціле життя й живить творчість щемкими спогадами, ностальгією, пам’яттю. Багато тонких  фарб знаходить автор для опису дитинства, природи:

Вода в Десні – мов тепле молоко,

Трава в росі і сосни у тумані!

 

Спогади про щасливі роки зрілості, професійного злету, життєвої наснаги.

В Одесі знов акації цвітуть,

І люди шаленіють від кохання.

 

З  чутливістю, а часом і з помітною самоіронією ставиться автор двовіршів до таких звичних чоловічих пристрастей, як жінки та чарка. Засуджені релігією та соціумом, вони – ці пристрасті – наповнюють наше життя святом, болем, гармонією маятника, що хитається між спокусливими миттєвостями та невідворотністю розплати за них.

Якщо вмирати, виснаженим вщент,

То краще від тривалої розпусти!

 

Жінки – це окрема сторінка сповідальної лірики автора. Вони й манкість, і злет, й розчарування, й буденність:

Хоч і посивів, очі все одно

Обмацують в метро красунь сіднички.

 

Жінки – носії барв, пахощів, тепла, рельєфності, предтеча прекрасного майбутнього. Це розширення обріїв. Проявлення підсвідомого у свідомому. Висока поезія й буденна проза у спілкуванні статей у всі віки була рушієм нашого есзистенційного «Я». Тому у двовіршах Бондаренка не тільки поетичний «високий слог», а й артикуляція звичних ситуацій, що виникають у стосунках між чоловіком і жінкою.

О, як мені самотності бракує

Відразу, як закінчую кохать!

Або :

Жіночі очі – дзеркало душі,

Що завжди бреше протилежній статі.

 

Щоб кинути авторові виклик хочеться відмітити, що у своїй сповідальній патетиці Бондаренко жодним чином у позитивному ключі не згадав жінок – однолітків. Але що поробиш – це закони психофізіології. Жінка в поважному віці для літнього чоловіка – це скоріше компрометація його чоловічих здібностей, зневіра в його лібідо. Приваблюють погляд тільки молоді красуні:

Бруньки набряклі яблунь навесні

Нагадують пругкі Марічки груди.

Або:

Попереду красуня молода

З сідницею, мов усмішка Джаконди.

 

Про літніх жінок автор може сказати хіба що таке:

Який це жах! – Потрапити в купе

На цілу ніч з Петрівною на пару.

 

О! Ця гірка чоловіча відвертість…

Пристрасть до чарки – в цьому й сила, й слабкість чоловіків. Яким розкутим, веселим, авторитетним робиться чоловік після піднятого келиха вина. Як гарно він говорить у дружньому колі, як тонко розуміє, вміє бути чуйним, захопливим. Але ж ця яскравість оманлива, бо чарка може все зіпсувати й призводить до появи в житті не дуже  привабливих картин:

Що ж! Будьмо, друзі! Вип’єм за життя!

Бо хто наллє нам чарку після смерті?

 

Але:

Хто щасливіший: праведник в труні

Чи п’яний нечестивець у канаві?

 

І гарно, з самоіронією, лапідарно:

Якщо життя вмістити в кілька слів,

То ось вони: прийшов, побачив, спився!

 

Тема буття і смерті така природна в світовій літературі. Не обминув її й автор репрезентованих віршів. Тут, як завжди, і глибокий страх непізнаного, і буденність цього явища, і навіть іронія над ним:

На цвинтарі опівночі сичі

Так моторошно плакали за кимось.

 

І ще:

Троянд зів’ялих білі пелюстки

На свіжу осипаються могилу.

 

Але й:

Він пив таке і стільки, що смола

Йому у пеклі медом видається.

 

Щодо літературних знахідок, то хочеться порадуватися разом із автором  його поетичному талантові, завдяки якому автор так вдало бавиться з подвійними наголосами, посилюючи зміст і мелодику вірша:

Сьогодні теж, як за́вжди, буде ніч,

І як завжди́ – для когось вже остання.

 

Не говорячи вже, якої насолоди додають у сприйнятті віршів численні, такі співзвучні нашій мові (ще з часів Тараса Шевченка)  алітерації. У Шевченка ми дуже часто зустрічаємо повторення приголосних звуків:

Хрущі над вишнями гудуть,

Плугатарі з плугами йдуть…

У Івана Бондаренка задля інтонаційної виразності вірша,  для емоційного поглиблення його змістового зв’язку теж зустрічаємо багато алітерацій, наприклад:

Закохана… Заручена… Заміжня…

Розлючена… Розлучена… Одна…

 

І ще:

Осіннє сонце із останніх сил

Остиглу землю хоче обігріти.

 

Прочитавши невеличку книжку Івана Бондаренка, хочеться привітати українців, що вони зі своїм буттям потрапили у коло вишуканої світової поезії. І нехай ще довго тягнеться ця багатовікова путь:

Яєць десяток, два десятка груш –

Прямує на базар стара Євдоха.

 

Путь, яку проторували наші вікові традиції, наша культура, наша ментальність…

А авторові хочеться побажати вдосталь насолодитися  теплими відгуками й багатством подяк від справжніх поціновувачів його таланту.

 

Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.

Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/

“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.

 

 

Прокоментуєте?

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!