“Українська літературна газета”, ч. 6 (374), червень 2025
Василь Бондар. Пекельні гонитви : повісті. Київ : Видавництво Ліра-К, 2024. – 340 с.
Василь Бондар. Блекаут : оповідання. К. : Ярославів Вал, 2024. – 276 с., іл.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
У ювілейний для Василя Бондаря 2024 рік дві книжки прози побачили світ у столичних видавництвах. У дорогому серцю «Ярославовім Валу» – в омріяній серії «Бібліотека сучасної літератури». І в «Лірі-К» – це вже дружинине клопотання, бо який подарунок для письменника найкращий?.. Пригадався 2013 рік: коли презентував «Камінь від хандри», пурхала Світлана, мов метелик, – це зауважив, усміхаючись у гуцульські вуса, професор-літературознавець Василь Марко: «Вона нарешті повірила в талант свого чоловіка…». Бо хто для митця найвимогливіший читач і найсуворіший критик?
Дві книги – як кришталеві грані таланту, який у художньому слові повертає нам цілий пласт історичних подій 20-40 рр. минулого століття в чотирьох повістях «Повний кавалер», «Гонитва», «Волинка», «Це ми, отамани» та у фокусі нашого сьогодення ділиться баченням блекауту видимого і метафоричного.
Колись Володимир Панченко назвав Василя Бондаря «останнім сільським романтиком». Важко погодитися з висновком поважного критика сьогодні, з огляду на творчий доробок відомого письменника хоча б тому, що кожен твір останнього десятиліття, представлений у виданнях, народився із доскіпливого дослідження реалій нелюдського виживання українців під час визвольних змагань і розкуркулення, голодоморів і повоєння. А мала проза взяла на себе місію миттєвого реагування на найболючіші виклики часу.
Донедавна, до повномасштабної, Бондар не уявляв свою творчу лабораторію без рідних Теліжинців, що на Тетіївщині Київської області, без сільської хати зі споришевим подвір’ям, без духмяних берегів Роськи, без відвідин літературного навчителя Миколи Кравчука, без мандрівок, піших і на ровері, до родичів кревних і літературних на Вінниччину, без балачок з тими сільськими незамуленими джерелами пам’яті, що немов оновлювали його щоліта, коли усамітнювався в найманій хаті й писав… Чомусь художні штуки приходили до нього тільки тут, під високим і лагідним сільським небом його дитинства. Під ним грав у шкільному оркестрі, писав перші вірші й дошукувався відповідей на непрості запитання.
Так, його повісті мають романтичний ореол, але то скоріше пейзажна імпресія: «Згасала зима. І не тільки за відривним календарем – це відчувалось і в повітрі. Лагіднішали морози, важчали і набиралися водою сніги – видно було, як загострюються горби, як скидають білі шапки дерева і чорніють стовбурами проти захмареного неба; чути було, особливо вночі, як з шумом просідає сніг по влоговинах та ярках, як шумить-висвистує вітер у безлистих деревах; ще не бігли струмки, не появлялось сонце поміж хмар, але вже віяло весною і в один якийсь день могло початись справжнє снігорушення». Поезія у прозі, що ввійшла в кров молодого журналіста, коли приїхав до Степової України під «блакитні вежі» Юрія Яновського, та тут і прижився. Ця пейзажна замальовка – не лише тло для розгортання соціального полотна часів розкуркулення (повість «Гонитва»), а його метафоризація, вдумливе заглиблення в природу протистояння за допомогою психологічного паралелізму: «І чим ближче підступалась весна, тим дужче розкручували гамірну людську каруселю партійні й артільні активісти в Гарманівці».
Про посутнє повістей «Пекельних гонитв» сказали Віктор Полянецький і Василь Трубай, зауваживши і спільність персонажів, і локалізацію простору перебігу подій, що створює враження історичного роману в частинах. Цілісність авторського світовідчуття – у наскрізній ідеї: «Книга про пекельні гонитви за душами українськими, за нашою волею, за рідним словом» (В. Трубай), у польоті Кулі, що «над тобою летить і наді мною…». Про лексичне багатство Бондаревого письма, зокрема про дбайливо збережені рідковживані в сучасному мовленні слова і вирази, слушно наголошує Тетяна Ревва. І це – скарбниця для мовознавців і лексикографів.
Читач мав змогу ознайомитися з повістями на сторінках поважних часописів – «Березіль», «Дзвін», «Київ». Ми ж зупинимося на післяслові, роль якого зіграли двійко листів Олександра Сизоненка, оскільки переконливіших аргументів, як діє зерня правди у слові на читача, тим паче, коли він – лауреат Державної премії ім. Т.Г. Шевченка, премії ім. І. Нечуя-Левицького та Ю. Яновського, годі й шукати. Перший лист – гнівно-осудливий, оприлюднений у газеті «Комуніст» 18.03.2011, завершується рядками: «Ви ж пам’ятаєте (чи Вас заставляють пам’ятати?) лише розстріли, гулаги й голодомори спеціально для українців? Але ж це «агітація або ж брехня»! На кладовищі жити не можна! Вся Україна заставлена хрестами! Обеліски ж визволителів нищаться. Оце і є незалежність? Від чого, Василю? Від здорового глузду?». Другий лист – особистий, від 12.05.2013. І саме вони, листи увиразнюють і світоглядне протистояння колишнього фронтовика, і схиляння ним голови перед «Майстром прози»: «Не зважаючи на русофобію та антирадянщину, що витають у підтексті та над текстом, чужі і ненависні мені, знов я зачарувався Вашою прозою, образною, талановитою прозою – особливо «елементом присутності», так високо оціненим у світовому кінематографі, як і у світовій літературі.
Це ніби я, а не Ваш герой, усе це пережив, здійснив, намучився і настраждався; в усьому трагізмі 47-го побачив село, його обібраних, обідраних, голодних і бідних людей! Сюжет вибудовано так, що не одірвешся! І ніби то все дуже просто, а захоплює, ніби якась магія. Чому? Саме тому, що просто, щиро, правдиво і яскраво!» Такою була реакція поважного літератора на повість «Повний кавалер», головний герой якої, дивом виживши на гарячих фронтових дорогах Другої світової, стає об’єктом переслідувань на рідній землі, бо бандерівець. Бо зрозумів, що жити вільно влада і її посіпаки не дадуть. Чи не тому, що українське вільнолюбство їм як кістка в горлі, нищить генерал родинну фотографію з особистої справи Гордія Чорнобрового, наче боїться навіть тіні української незалежності: «Баба в празничных одеждах на скамейке – как баронесса, мужики два самодовольные, пацанва вповалку на траве… И взгляды у всех!.. – в душі генерала здіймалась хвиля обурення. – Казацкая вольница, хахлацкая упёртость… А мы её – к ногтю! К ногтю!..»
Художня правда – в деталях. Хіба жар вигрібають власними руками? Тому-то ординарець, викликаний генералом, поставить, сам того не відаючи, останню крапку в справі «перевихованого» Чорнобрового, скопіювавши почерк загиблого. І зачудується молоденький солдат липовим пищиком із його справи, тим самим ідентифікувавши своє українське походження, щоб отримати від генерала чергову обіцянку, мовляв, будуть проблеми – звертайся… На тій же довірливій нотці колись прощався генерал із Гордієм. Стосунки ката і жертви балансують на волосіні «віри в доброго царя». Психологічна окупація української довірливості, що експлуатується впродовж століть…
Органічність розвитку сюжету простежується в закономірних випадковостях зустрічей Гордія: з вдовою Івана Микитенка (ставлення до української інтелігенції влади радянської і німецьких окупантів), із юним ґаздою-гуцуликом (Закарпаття тих влад пережило ще більше). Органічне плетиво мов і говірок. Правдиве єднання наївності й переконаності…
Повість «Волинка» можна розглядати як своєрідне продовження мотиву стихійного протистояння нищенню українського села. Та ж Гарманівка, родина Передеріїв, драматичні наслідки розкуркулення Прокопа – одного зі старших синів – письменник зобразив у «Гонитві», а нині менший, Павлунь, музично обдарований хлопець, стає заручником своєї мрії – отримати музичну освіту. Каесемівські обіцянки обертаються зомбуванням молоді, нацьковуванням її проти власних батьків, грабунком і пиятикою. Аж поки не спаде полуда з Павлуневих очей: це ж його батька виставили на поглум, натягнувши казан на голову і б’ючи по ньому щосили коцюбою – «женять борщ із кашею», змушуючи здати останнє збіжжя і вступити в соз. Це ж у хаті його зниклого брата Прокопа влаштовують хмільні гульбища, а в льох, збудований по-хазяйськи, кидають непокірних у багно з битим склом. Це його церкву обдерто й сплюндровано, а жіночки ототожнюють його, Павлуня, закоханого у мелодику волинки, з підкаблучниками підступно-улесливої Ази Ракул.
Гірка правда в тому, що селяни не мають розробленого плану, як покласти край безчинствам. Хтось нишком пускає півня в хату Ракулів. Але стихійний бунт у намірі скинути місцеву владу вичахає: рідіють ряди, бо кожен біжить до созівського корівника і стайні, складів і амбарів, аби повернути своє…
Тонко відстежує прозаїк психологію селян різних поколінь, зображає внутрішню боротьбу настільки кінематографічно, що цілий пласт української історії оживає в до болю пізнаваних деталях, у мимовільних жестах, у мовленні, за яким вгадується характер і мотиви поведінки, у конфліктах усвідомлених і тих, що їх старанно намагаються уникнути, бо ж мета письменника – зрозуміти звичайного селянина, не протагоніста. І в колективному підсвідомому, щедрому на жалість і наївну віру, що все якось перемелеться, стихійний протест нерідко поступається обачливій розсудливості, якій бракує волі до узагальнення: іде цілеспрямоване руйнування родинних зв’язків і народних вірувань і традицій. Цю місію бере на себе письменник. Не романтичний мрійник чи засліплений емоціями бунтар – людина, свідома реальних перешкод і ризиків, інертності маси і століттями апробованих на ній гібридних методів маніпулювання свідомістю.
Чи є альтернатива селянській одноосібності, розпорошеності – Бондар відповідає повістю «Це ми, отамани». Трагізм долі отамана Залізняка – в усвідомленні безплідності застосування різних стратегій протистояння системі воєнізованої імперії, яка прагне, за великим рахунком, фізичного знищення кожного, хто здатен до опору, або ж застосовує витончено-підступне довічне моральне ґвалтування людини. Локус подій «повстанської епопеї» – замкнене коло: Яснопіль (метафорична назва як відбиток ідеї незалежності) у сполуці зі словом «хутір» стає маркером утопічності сподівань. На межі життя і смерті виявляється політична недалекоглядність української ментальності, закоріненої в чорноземи.
Про народження ідеї повісті «Це ми, отамани» та копітку роботу письменника з документами я писала в статті «Отаманство: поетизація безальтернативного вибору» («Дзвін», 2018), як і про особливості застосування автором прийому колажу, де час і простір взаємопроникні, де художнє слово підпирається документами, приростає проспекціями, а розділи-відступи з образом кулі-пустунки в осерді стають пуантом оприсутнення смерті тут і сьогодні. Епічний твір набуває ліро-епічності, де голоси з різних століть творять поему офіри заради Незалежної України.
Оповідна манера – сповідь перед собою – викликає довіру до героя, що став отаманом у 25 років. Потрапивши до в’язниці в 33, по-селянськи розважливий і по-вчительськи стриманий, він дитинно-беззахисно сприймає на віру, що дружина могла зректися його як ворога народу: «Нестерпно важко усвідомлювати, що найближча тобі людина відступилася від тебе». Немов очима стороннього, фіксує в’язень зміну станів: якась істерія, коли хочеться битися головою об стіну або повіситися; емоційний самоконтроль; сором за власну слабкість; всебічний аналіз фактів і висновки.
Кульмінацією психологічного протистояння отамана Залізняка і слідчого Пилипа Химочки стає процедура серії розстрілів ув’язненого холостими патронами. Сцена неймовірної напруги. Читацького катарсису. Перемоги сили духа над озброєним ворогом. Мить молитви за рідну Хмельову, за вродливу Україну і божественну планету. Саме до цієї градації долучається вічний лет бешкетної кулі.
Отже, «останній сільський письменник», що тяжіє до «безоружної» щирості, ба навіть сентиментальності, як схарактеризував В. Бондаря М. Слабошпицький (післямова до книги «Камінь від хандри», 2013), постає в новій іпостасі, втіленні авторського alter ego – отамана Залізняка.
Якщо повістям пощастило на критичну увагу, то збірка малої прози «Блекаут» восени вже отримала відзнаку на одеському книжковому святі, хоча її автор скептично розмірковує на денникових сторінках, чи ж прочитав її хто на той час. І його сумніви не безпричинні: такі твори за вечір-другий не осилиш, і в транспорті не розважать. Вони змушують аналізувати теперішнє і минуле, серце – то завмирати, то битися прискорено, душу – почувати і співчувати.
Пітьма зовнішня, матеріальна, що стала одним із маркерів повномасштабної війни росії з цивільним населенням України, стає для письменника приводом для розмови про діагностування темряви духовної, успадкованої чи набутої у тисняві пристосуванства. Ні, автор жодним чином не послуговується публіцистичними прийомами для подібних узагальнень, але непохитність світоглядних переконань дають змістові збірки загалом і її структурі зокрема дивовижної рівноваги: як занурення в пітьму середньовіччя гостро відчувається на тлі втрат сучасних цивілізаційних благ, а добро – серед немилосердя і зла, як любов до рідного краю рве греблі, коли ти втрачаєш дорогу до батьківщини…
Бондар вміє створити пізнаваний образ, художньо вирельєфнити характер, вдихнути життя в пейзаж, знайти такий фокус зображення, що тканина тексту перетворюється на кінематографічне полотно. Бо є велика загадка любові, як у Григора Тютюнника, Євгена Гуцала.
Він вміє бути різним: піднесено-романтичним і суворо-реалістичним, велемовним оповідачем і наївним слухачем, користуватися прийомами містифікації, сугестії – словом, давно проситься під окуляр уважного дослідника. Одного не вміє – фальшивити, спотворювати історичну правду під ідеологічний канон, чи творити героя для іконостасу. Бондарів персонаж до болю беззахисний. Його персонажі можуть дивувати своєю життєвою непрактичністю чи, навпаки, викликати відразу до активного орудування ліктями, захоплювати відданістю ідеї чи змушувати повторювати вслід за сільською вчителькою: «Що вам пороблено, хлопці?». Але щоразу вони неоднолінійні. Виняток складають хіба що мародери на чужій біді, де тьма душі безпросвітна.
Мотив гена темряви розробляється Бондарем давно. У «Темних людях» горить серед ночі світло в Нінчиній хатині з виваленими дверима і розбитими вікнами. Збіглися на сусідчин крик односельці, а рятувати нікого. Довго накопичувалась пітьма в Нінчиній родині: шкільне неуцтво, знущання над власною матір’ю, легковажні випадкові зв’язки, наркотики й нічні веремії – болить усе старому Назарові Дегідю, бо на його очах Нінка росла, а стара Явдоня їй потурала, допоки не почали дочка з онукою бабу зі світу зживати.
Чи втрутиться в конфлікт влада і міліція, чи сільська громада обговорюватиме нічні події не задля цікавості – питання риторичні. Ніби оком стороннього чіпко вихоплюються деталі тих балачок на степку, за якими усвідомлюється розростання темряви. Воно – за соціальним розшаруванням села, що поглиблює прірву між бажанням жити по-людськи і за моральними законами: «Стояв (…) статечний сивий чоловік у добротному, не для городу костюмі – колишній бригадир тракторної, від якої тепер тепле місце зосталось: з району приїжджають і сіяти, й жати чужі. Стояла Каріне, вірменка (…), чоловік якої завідував магазинчиком на трасі». І в статиці їхнього стояння, і в тонких штрихах до трудової діяльності вгадується невипадкове вживання слова «чужі». Невміння Нінки і Зої писати чи рахувати гроші викликає подив, зневажливе ставлення до матері стає прокляттям і повертається бумерангом. Однак повернімося до неоднолінійності. Нінка, йдучи з ланки додому, нехтує неписаним «колгоспним» законом: нічого не прихопить додому. Нібито несуттєва деталь для таврованої грішниці, проте, як мовиться, не судіть, колишні бригадири і нинішні заїжджі.
Мотив фальшованого світла пов›язаний із партизанською реліквією – ліхтариком-жабкою, що, мов філософський ліхтар, виправляє фокус оцінювання подій періоду Другої світової (хто воював, а хто обдирав до нитки і крихти) і збурює Назарову душу, змушує почуватися без вини винним і за міліцію, що не реагує на Нінчину заяву про викрадення дочки, і за бездіяльність голови сільради, і за власне безсилля.
Назарова душа совіслива і співчутлива, вона прагне краси і гармонії. Чи не тому помічає, що в корови і телиці «роги віночком»? Чи не тому дивується, що його донька Ліна назвала сусідчину онуку «коровиськом»? Йому ближчі філософські узагальнення: «Худоба паслась – люди ремигали», «Темна людина. І чим темніша, тим швидше від свого одказується». Так постає тема ідентифікації. Самототожність як здатність бути носієм світла чи темряви. Через мову, моральні закони, народні традиції.
Мотив збирання світла і його еманації навіюється оповіданням «Поміж дощами», яке принесло авторові звання лауреата Всеукраїнського конкурсу малої прози імені Івана Чендея (2021). Цей твір народжений передчуттям розлуки з раєм, у якому народився, куди летів душею щовідпустки, як до персональної творчої резиденції. Це світло спогадів про людей, які пам’ятають тебе пастушком і парубком, що цигикає на гармошці і вслухається в осінні «годенки». Край, де кожен куток, балка, поле, криниця, липа мають власне ім’я і віддзеркалюють щире світло твоєї любові. Край, над яким нависло клешнювате хмарище, як Чорне море, і ти усвідомлюєш, що не проскочити поміж дощами…
Новела «Штрафники» – про душевне світло в екзистенційному стані. Німець-штрафник (так, і сталінська, і гітлерівська машина клеймували інакомислення своїх і розправлялися з прямостоянням особистості) став на захист молодої матері-українки, яку есесівець підозрює у використанні зворотного боку портрета фюрера для зображення весільної пари. Ця новела дорога мені не тільки тим, що відтворює епізоди з біографії моїх земляків з Компаніївки – художника Віктора Луганщука та його обдарованої матері Ганни, яка й переказала синові цю історію вияву гуманності з боку ворога, зберігаючи в таємниці від уже своїх нишпорок, які в кожному бачили ворога народу, і заповівши перепоховати по-людськи розстріляних перед відступом фашистів штрафників, серед яких був і її рятівник. Побачити людське в людині, яку, за ідеологією часу, маєш ненавидіти, – чи не це рятівна ознака справжнього людинознавства? Чи не цю думку художньо втілюють творці малої прози із совісливим корінням, серед яких Любов Пономаренко, Валентина Мастєрова… У Василя Бондаря мотив родової пам’яті переплітається з пам’яттю народною – про вшанування очільника селянського повстання Нестеренка-Орла, триває духовний зв›язок носіїв світла.
Коли ім’я людини дає назву вулиці, хоча родинне гніздо вихололо без живих голосів, уклякло без лету думки, лякає пусткою книжкової шафи і втраченого скарбу сімейних фотографій – тоді спомини друзів-рухівців сакралізують образ побратима в символічному спадку: «Лампа – світло, ручка – письмо, кожух – тепло», де впадає в око посутній штрих – «стилізовані під патрони ґудзики» («Кожух із того світу»).
Образок «Галіксон» – монолог нічного гостя, немов візит прибульця з планети дитинства, який нині називає себе «парадним мужиком». Власне, прийом самопрезентації персонажа, де оголюються риси успадковані й набуті, проявляється чіпка пам’ять і гострий розум, незалежна шкала оцінювання оточення і спроби застерегти ближнього від необачного кроку, пошуки справедливого і гарного життя, не поступаючись власними принципами, що ніби мимохіть обертається свідченням проти системи, яка діє за мірками прокрустового ложа. Галіксон повертається з міліцейського відділку без зубів і з алкогольною залежністю. Та ще твердим переконанням: «Я не такий придурок, щоб пахать на пахана». Хто він – жертва темряви чи неприкаяний вовк-одинак? Монолог жартуна з пітьми, який сподівався на чарку, виявляє присутність Автора лише наприкінці, під час прощання під зірчастим небом: «В Галіксона очі, як у вовка». Він призвичаївся вити в темряві, його бунт – монолог за чаркою – приречений на згасання внутрішнього світла.
Немов для рівноваги світла в нашому житті В. Бондар підтримує традицію ліричних присвят услід за М. Коцюбинським і В. Близнецем (етюд «По гриби»), щедро хлюпає теплом спогадів («Листя громадили»), реанімує рідковживані й повертає забуті слова – реконструює українське село, оте, ще не поросле бур’янами й не спите од безпросвітності, – колиску народних пісень і українських письменників.
Коли люди при погонах наживаються на біді беззахисних, коли спільний сленг у злочинців, міліціонерів і підлітків, коли твою дитину «пасуть», аби спровокувати на порушення і запхати твої кровно зароблені жужмом у власну пазуху, коли усвідомлюєш, що єдиний спосіб докричатися до суспільства – викликати резонанс неординарним вчинком, тоді відчай штовхає на помсту і самогубство, а посмертна записка кладе тавро на корупцію, наркоманію, які позбавили тебе надії… Написане від першої особи, оповідання «Мулька» вражає безкарністю темряви, розрахованої, як шахові ходи, в кабінетах «захисників правопорядку». Психологічна штука. За змістом і формою. І щемко сильна образом матері. З її вуст – лише кілька фраз: «Я слухаю, синок», «Говори!» як спонука чоловіка до дії, «Що ти таке надумав?» – засторога при згадці про дробовик, її зізнання «Я все це знаю» і висновок: «Самі розвели цю наркоманію і підживлюють її, а не борються з нею». За цим лаконізмом – цілий всесвіт Душі, материнської любові й невтомної молитви за кожного, хто втрапив у лабети надтяжких обставин.
Містичний фінал «Мульки»: хтось чи Доля підписує смертельний вирок пихатому ґвалтівникові людської гідності без участі головного персонажа. Такий алгоритм сюжетної траєкторії вибирає маститий письменник, тим самим утверджуючи ідею твору за народною мудрістю «Скільки мотузці не витися…»
Об’єктом конфлікту «Красная сволоч» стає земля, точніше – право її обробляти. Бо це її владний голос змусив Артема Бузинюка тричі втікати з Сибіру, куди совєти запроторили куркульську родину. Він один вижив, аби, виждавши слушний час, повернутися додому й переконатися, що втратив усе: в його хаті живе Текля Корнійчукова з трьома донечками. Артемів бунт – орання городу, напередодні засадженого Теклею, і звинувачення її, дружини колишнього бригадира, а нині фронтовика, як «красної сволочі». І нібито Омелянові вдалося знайти мудрі слова, аби вичерпати конфлікт брата з Теклею. Однак розвиток конфлікту виявляється прихованим, тільки час оприявнює зацікавлених рушіїв – колишнього голову сільради Лаленкова, що прагне реваншу на долях очевидців його ганебної втечі. Тиск на безкомпромісну Теклю зазнає поразки, тоді пускаються в хід методи цькування і нищення: горить хата, а чоловік-фронтовик отримує звістку про нібито групове зґвалтування його дружини просто в сільраді. Усі крапки в конфлікті буде розставлено аж через два десятиліття по війні, коли лист фронтового побратима розповість, як загинув Корнійчук, розквитавшись із тим, хто насправді був і є «красною сволоччю», а Артем перед смертю зізнається сусідці, хто підбурив його на підпал власної хати і чим погрожував.
Колористичне забарвлення оповідання мінімалістичне: чорні, як сажа, Теклині коси під білою перкалевою хусткою нагадують чорну весняну ріллю, білі бризки молока (як обрамлення), яке молода жінка несе то дітям, то вмираючому Артему. Світло листа коханої на фронт затушоване чорнотою цензури. І над цією чорно-білою картиною – величезна пляма «красної сволочі», що, мов чорна діра, живиться кров’ю…
До особливостей авторського стилю В. Бондаря варто підходити зі шкалою незабутніх уроків його земляка, відомого українського новеліста Миколи Кравчука. Увага до звичайної людини, до найтонших художніх деталей, здатних перебрати на себе роль психологічних пуантів у творенні образу. А скільки любові, гуманності, батьківської віри в духовний потенціал людини закладено в текст, і стільки ж викривальної енергії, рішучої і безкомпромісної, з великою довірою до читача. Істина з осяяння межового стану персонажа стає закликом до чину, а письменник щасливо уникає як патетики, так і пафосності мовлення. Ба більше – він досягає руху сюжету за відсутності автора. У «Красній сволочі», наприклад, по-стефаниківськи «засідає» в душі Теклі, фокусується на її баченні подій, що відбивається на лексичному рівні: ось жінка «похуткувала» додому, бо побачила постать на городі, від розчулення «вилущилась сльоза», а то «зірвалася з місця, як ошпарена окропом», і «радість її вийшла з неї вмить, як вода з друшляка», то зачепилась поглядом за «круглий, як підпалок, місяць». Й за оцінюванням подій бачиться селянська життєва мудрість: «Одна хороба, що колгосп, що цей двір: іди їшач за трудодні». І незалежність у формулюванні висновків у листі чоловікові: «не таких визволителів ми чекали щоб тільки винюхувати хто що кому при німцях казав та хапати та принижувати хвойдами німецькими нас обзивати…»
Василь Бондар уміє сказати про головне на рівні майже буденної балачки, про дороге – майже пошепки, на відстані людської довіри, про заповітне – у підтексті. Такі його «Прапороносці» з пізнаваними в нашому краї прототипами. Безіменні, але з вияскравленою місією: Зв’язковий УПА, Робітник, Викладач, Журналіст. Вони свідомі жертовної приреченості. Але позбавлені ідеалізації. Письменник не приховує внутрішні боріння, Журналіста зокрема, і страх неминучої облави на нічних охоронців флагштока з національним прапором, і роль досвіду Викладача в генеруванні рішучості, і впевненість у справжності Робітника – колишнього заочника. Коли темрява обступає прапор у сквері Шевченка, і на нічні лови виходять ті, хто ховає обличчя за забралом шолома, прапороносці стають пліч-о-пліч. Голіруч.
Гірка правда виборювання Незалежності, яку не донесе суха історична статистика. Скільки разів ми ставали свідками переписування історії… Скільки доль за німотою цифр. І скільки справжнього болю і святої любові до звичайного українця у слові Шевченковім. І в слові Василя Бондаря. І скільки світла у найтемніші часи…
м. Кропивницький
Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.
Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/
УЛГ у Фейсбуці: https://www.facebook.com/litgazeta.com.ua
Підпишіться на УЛГ в Телеграмі: https://t.me/+_DOVrDSYR8s4MGMy
“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.