(Ігор Курилів. «Між берегами». Київ Видавничий центр «Академія» 2019)
Двері до щастя відчиняються назовні, стверджував Серен К’єркегор. Поетичний погляд Ігоря Куриліва також націлений назовні в пошуках щастя як Божого одкровення: «буває часто так що прозріваєш / у цій гармонії абсурду / між Вічністю і Часом / між Небом і Землею». Можливо, це в нього на грані інтуїтивного, та часом поезії (не скажу, що всі) мимохіть відсилають до не такого й поширеного нині поняття, як метаметафора. Метагалактика, приміром, – це всі галактики, метаметафора – це вселенське бачення, поетичне відтворення вселенського метакоду. Це – новий погляд, нове розуміння поетичного слова. У людині – весь Всесвіт, а людина – у Всесвіті. Така космічна інверсія слова в протилежних сенсах утворює тунельний зв’язок між двома полярними значеннями: «що глибше в землю ми то вище в небо». Адже людина – це згорнутий сувій небес, вираження таємного смислу Життя. Дихотомічна концепція життя, у якій співіснують дух і плоть, вгадується у грі зі схованим та подвійним змістом поезій, про що відомо лише автору:
Колись здавалось
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
що я жити буду вічно
раділа юна плоть
у хащах всесвіту згубившись
Інверсія внутрішнього і зовнішнього, вивертання у космічний чи вселенський простір – це, як на мене, ключовий потаємний хід у І. Куриліва: йдеться буцім про звичайне земне життя, яке раптово набирає вселенського маху: «який пастух / думок моїх отару гонить / в безсліддя вічності», або «вода джерельна цівкотить в мільйонах сонць». У вірші під номером 071 читаємо: «я став такий, / що ніби і нема мене / уже відкритий весь / і Небові й Землі». Заглядаючи за горизонт, де «земля до неба приросла чи небо до землі», мимохіть помічаєш фігурку, яка ніби безпорадно борсається у Всесвіті. Така космогонічна інверсія Людини у два протилежні смисли відправляє до єсенінських «Ключів Марії»: «Людина, яка йде небесним схилом, потрапляє головою в голову людини, яка йде по землі». І ця людина схожа на літеру «Я». Дві фігурки візуально з однією головою демонструють умовно сферу обертання в невагомості. Обертальний хрест. Людина у Всесвіті. Але це можна розцінювати по-різному. Можна прирівняти й до життя окремої планети, що рухається своєю орбітою. Наразі за орбіту слугує горизонт – символ безмежжя. І все ж – людина, що йде по землі, дзеркально відбивається на схилі неба головою донизу. Виходить, небесна людина є відтворення земної, але ніби протилежна їй? Небесна людина, це хто? Бог, за подобою якого створена вона? Христос – боголюдина? «Я той що за Тобою йду в віки у вічність…», – стверджує Курилів. Чи ця фігурка там, де «земля до неба приросла чи небо до землі» – як втілення сентенції: людина – це відтворення і земного, і космічного. І розгадка дихотомічного співіснування в людині духу і плоті.
Так марно час тече
у цім всесвітнім окрутенстві
воно мені як на чолі
розпечена печать
І все ж здається, аж такі заглиблення навряд чи переймають думки поета Ігоря Куриліва чи його ліричного героя, який хоч і замислюється над сенсом існування світу і себе в ньому, та радше керується інтуїцією. Його поетація – це потік свідомости без будь-яких розбивок чи розділових знаків, і внутрішній ритм – як цементація розрізнених думок. Він відображає особистість з трагічно розірваною свідомістю, настрої, пов’язані з трансцендентними заглибленнями в проблеми першосутности, як у символізмі. Це – психологічний самоаналіз поета, у якім розкривається найпотаємніша специфіка його духовного світу, осмислення ним власних переживань з граничною відвертістю, роздуми над динамікою свого душевного стану. І це його ріднить з позицією екзистенціаліста М. Хайдеггера, що межує з інтуїтивістською, який вбачав єдиним джерелом художнього твору – стан самого автора, а не відтворювану ним об’єктивну реальність. Створена ж автором дійсність постає понад часом та суспільством, позаяк мета – розкрити таємницю буття як такого, і його не можна аналізувати, бо це – символ.
Мов схимник вервицю
слова перебираю
якась завада єзуїтська
прикувала їхній плин
ревно висліпую
але мізерний мій скарбець
лиш Небо знає
де шукати їх
Підслухати чужу душу, як хтось сказав, все одно, що прикласти вухо до зірки. А для мене стала справжнім одкровенням рафінована, мистецьки вивершена верлібральна поезія онтологічного спрямування людини з іншого, не поетичного, світу – зі світу музики. Здивувало найперше тим, що в ній – жодного заримованого чи пісенного рядка, хоча поет протягом життя замість оббивати пороги літстудій, часописів, слухав музику і творив музичний світ. Натомість письмо перейняте шляхетною фонікою, звернене до основи всього сущого і себе в нім, до явищ об’єктивної дійсности, що існують поза свідомістю, бажання по-бергсонівськи осягти неосяжне за допомогою надчуттєвої інтуїції – підсвідомого інстинктивного стимулу творчости. Відчувається, що І. Курилів свою поетичну школу пройшов осібно через призму нелегкої школи життя: «а мудрість надбана життям лише примножує осмуту», бо «коротке вчення про людей та довге пізнання його».
Навряд чи хтось глибоко аналізував творчість цього своєрідного поета: «шукаю слів у собі / та розкололись всі слова / пустот душі моєї /не торкається ніхто / де правота моя а де провина». Варитися у власному соку нелегко, звідси й мінорний настрій, що пронизує всю збірку Ігоря Куриліва «Між берегами». Що там, між берегами: повновода ріка, чи випалене дно її? «Я змучився від себе / рвуться жили / в митарствах повсякденних». Тому й філософське бачення його зрозуміле: якщо за Евклідом дві паралелі не можуть пересікатися, за Достоєвським – зійшлися б у безкінечності, то в Куриліва «дорога що в дві колії була / вузькою стежкою до хати стала».
Зірке око поета спостерегло, що «допоки не поринемо увись ніколи не дізнаємося що там» і короткою є радість людей «у цім післяпотопнім світі», бо «розуміння Вищого позбавлені / несуть на собі хрест тяжкий». Мету своєї творчості автор висловлює у вірші авангардного звучання під номером 034:
Чи може то дається знак
щоб розум слово осіяв
яке в химеріях життєвих
розріже світлом темінь ночі
бо якщо очі хочуть бачити
завжди побачать інший шлях
Авжеж, нові часи нового прагнуть слова, то ж поет шукає нетрадиційних засобів самовираження, «щоб розрізати світлом темінь ночі». За витонченістю рядків – коди і потаємні сенси. Навіть вірші замість заголовків подаються під номерами – зачаєний код нумерології. Здається, якщо взятися розшифровувати, можна натрапити на певний тематичний зв’язок з віршами – кожна цифра ж бо несе космічно-астрологічний зміст. Потік свідомости такий, що іноді сенсорно не зв’язані між собою рядки бачаться як ознака стильової манери автора, та відсутність розділових знаків і розбивок між рядками буває призводить до нерозуміння фрази – так читач має змогу домислювати, прочитувати по-своєму, як живопис абстракціоністів, а деколи й сприйняти мовлене як абсурд.
Проте в поезії І. Куриліва немає штампів, трафаретних прийомів, оздоби, позбавленої смислового навантаження, але іноді, аби збагнути суть вірша, потрібно підібрати код, щоб його зрозуміти. Ось як щезає зима у вірші 006: «як храми тіл людських / що на поталу віддані / фатальній жриці / хтось сильний рухає цей світ». Якщо сприймати буквально, можна зрозуміти хибно, а то й не зрозуміти геть. Проте, коли «храми тіл людських» замінити на «душі», а «фатальну жінку» – словом «смерть», то відразу все стає зрозумілим: зима щезає, як душі, віддані на поталу смерті. Але то вже було б не по-курилівськи і не так поетично й загадково. У нього «котиться в проталину обличчя крапля соленої води», читай «сльози». Замість «вбивають людей», у нього: «дивлюсь, як люди / за облесливістю єлейною / дорогу до могили / одні одному вступають». Або: «німий тупик / келійна одинокість / хтось дивиться із Неба / та воріт не відчиняє», – замість «не посилає смерти». В іншому вірші ліричний герой насолоджується піснею, але бачить гірке: «розпарував підступний юда голубів», треба читати: «розлука з коханою», що викликає в нього сльозу, бо в іншому творі він скаже: «я тільки музиці обличчя відкриваю». За цим проглядається оте оберіутське творення не лише нової поетичної мови, а й нового почуття дійсности, коли набутком мистецтва може стати конкретна річ, очищена від побутового та літературного лушпиння, яка передається через зіткнення словесних смислів – «і засипає сніг новий сліди роз’їжджених доріг» (читай «трафаретів»).
У збірці Ігоря Куриліва «Між берегами» поетизми, деякі традиційні образи національної лірики (солов’ї, барвінок, тополі, лелеки) набирають нової суті і відтінків, підсвічені самобутністю авторського бачення. Поетичне мовлення живиться невичерпними джерелами національної мови, набуваючи своєрідного колориту і стаючи визначальною рисою стилю. Відчутна мовна гнучкість, яка підвертає під себе окремі слова, вигинаючи їх, ніби коваль розпечений металевий брусок, на свій лад. Так з вірша у вірш переходять новотвори: «зима у худорбі», «у цім всесвітнім окрутенстві», «у вітластому вербинні», «в сонячнім кружалі», «в загиреній месіями вітчизні», «і скапарився шлях», «як та кертина у підзем’ї свого замку поспішно зникла у гурмі скельних глиб», «на поталу розбожненим», «чімхає вітер листя із тополь», «зшиває місяць-полатайко», «дід мене ощедрив» (у значенні пояснив), «напружно серцю», «пливка вода». У цьому сенсі зрідка «годяться» навіть кальки, вжиті свідомо, такі як: «метається світами», «землю обезволену», – бо так поету чується, хоча легко їх й замінити на питомі українські.
«Приборкую рядок / щоб не було нічого зайвого в словах», – зізнається поет. Старання автора відчуваються не лише за локанічністю його віршотворів, а й за влучністю поетичних троп, у яких сконденсована думка та емоції. Тому у нього «розбитий череп місяця поплив у чорноту нічну», «у пазухах нічних блудниць гасив розпечене чоло», «вподібнююся ворону / що дзьоб ховає під крило», «тільки нулі холодні у зіницях, наче дві петлі».
Беруть за живе поезії про кохання, їх можна охарактеризувати так: це – кровоточива й незгойна рана, іноді відчай, як ось вірш 053:
Покинувши
сама колись покинутою будеш
та як коротшою зробити
цю зимову ніч
зловіщий місяць у вікні
мов кат у лахманах червоних
хапаюся за Божу руку
бо перетяла серце різь
Тут один жаль і осмута через втрату, зраду, образу, розчарування: «червиве яблуко я надкусив / регоче мстиво / біс злодійкуватий»; «як схожа ти на квітку ружу що душі не має». Лише біль спроможний викликати справжні емоції і стати джерелом поезії, коли кохання – на грані леза, що пронизало серце: «з душею онімілою мов камінь ще довго сновигав я полонеником твоїм». І навіть в оптимістичному загалом вірші народжуються «злодійкуваті» образи: «ніч краплями стікала / з липового листя / ми в ній злодіями були / що крали одне одного употай». Хоча заради правди зазначу, що трапляються й життєрадісні рядки, у яких поет виспівує: «розкрилений поринув я / в дурман розтулених губів і залунала музика небесна у райському дуеті голубів»; «ще сню причастям палахких губів».
Окремі пастельні вірші нагадують акварельні малюнки, як ось: «Холодне світло ранку…», «У нетрях гайовин зелених…». Чимало необтяжених розміром окремих віршів сприймаються як суцільна метафора: «Копиці хмар», «Дівчина круглолиця в світлі ранку…», «А дні як промінь у шпарині…», «Душа закута в ребрах…». Та головне, що попереду поет бачить головне: він напнув вітрила в очікуванні на сильний вітер:
Думки загонисті
тримаю на припоні
бо хоч вітрила і напнуті
але вітру сильного нема
щоб проти течії
повів їх
Це – норов сильних, упевнених у собі і в своєму слові. У повісті «Мейстер Леонгард» Густава Мейрінка можна прочитати: «Борись за створення в собі твердої точки опертя, з якою нічого не зможе вдіяти зовнішній світ». Певна, попри нелегкий досвід і мінорний настрій, Ігореві Куриліву таки вдалося виробити в собі ту незрушну точку опертя, яка просуне його в безчасся – це його мужність і вміння сказати слово. Що ж, попутного сильного вітру поетові!
Антонія Цвід,
поетеса, лавреат міжнародних літературних премій ім. Г. Сковороди, Антуана де Сент-Екзюпері та інш., член всесвітнього поетичного Руху «Poetas del Mundo»
“Українська літературна газета”, ч. 7 (299), 9.04.2021
Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.
Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/
“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.
На правах реклами. Послуга з установки пожежної сигналізації дуже популярна в наш час. Адже всі ми дбаємо про безпеку дорогих людей або об’єктів. Охоронна компанія Кардинал в Києві взяла за основу своєї діяльності саме надання послуг в цій галузі.