Анна-Віталія Палій. “Пісня барви золотого неба”

702

Світлана Антонишин. Первосвіт: поезії. – Київ: Видавництво «Український пріоритет», 2020р. – 240 с.

Світлана Антонишин відома як авторка вишуканих високохудожніх, інтелектуальних віршів, має прозові твори, багато працювала в жанрі критики, редагувала. Її поезію разом із небагатьма виділив світлої пам’яті Юрій Мушкетик ще в 90-х роках, будучи головою Національної спілки письменників України. Відтоді її ім’я стало в один ряд із провідними українськими поетами незаперечного професіоналізму. Легкість і свобідність римування, розкішна метафорика, пронизливо-емоційні роздуми, обрамлені красою, діткнення серця читача ясою помислу – все це, попри деяку похмурість змісту, дає читанню насолоду і зацікавлює. Непідкупною, означуючи справжність, є і щирість її віршів.

Нещодавно видана, ошатно оформлена поетична збірка «ПервоСвіт» є, за анотацією видавця, своєрідною книгою-ключем для розуміння всієї творчости авторки. Спробуймо тим ключем відімкнути потаємну кімнату розумного серця чи сердечного розуму поетеси, розшифруймо її світобачення – ту цінність, яку несе світові, одягнувши в захопливу красу образів.

Інтродуктивний вірш до збірки – «Монолог джерельної води», триптих, присвячений Лесі Українці. У ньому знаходимо і такі слова: «Ще не було епохи для поетів…» / Спасибі, Ліно-посестро, я знаю… / Нас не завжди епоха обирає / Для золотих незболених сонетів. Виявляється, поет не лише насолоджується творчістю, купаючись у славі, він у певному часі, епосі служить Творцеві через людей. І це служіння – основне, усе визначаюче, бо лише так він справджується як поет. Визначає воно і літературну посестру – не за почестями, заслугами перед людьми чи особистим спілкуванням, а за духом. Епоха обирає непоступливість служіння і віри у високе навіть у стражданні, і поет мусить прийняти.

У назві вірша («Монолог джерельної води») задекларована чистота і життєдайність. У змісті – тема випробувань: «…Хрест мій возріс, що його лиш мені на гору крем’яную підняти», або «Які слова над прірвою із болю?!». Хрест людський, як і хрест Христа, дає спасіння не лише одній особі, а й багатьом іншим. Якщо він важкий. Ліричній героїні «Первосвіту» випав важкий. І в тому несінні хреста вона, як і Леся, з одержимістю «шукає слід, щоби повести у вічність за собою». Бо цього вимагає час. Останні часи. Хрест – життєдайність (хоча хто це розуміє?!), а в одержимості – чистота совісти: вистояти, не прийнявши фальші, примирення зі злом, не допустити болю інших, учинити так, як муситься. І чистота перед Всевишнім: не обізлитися, коли «переповнена чаша терпіння», коли «треба триматись і ніхто не підкаже за що» і для чого, коли «щастя захмелене тихо у невідь пішло, випивши келих дощу, що лишили для Бога».

Щастя, особливо молоде, переважно захмелене. Коли «літо для світу нові розфарбовує обрії», воно витанцьовує балетні па під рампою овацій (не без старань і зусиль) і розмальовує узорами веселку за всіма законами естетики. А коли його ще й веде інтелект, то щастя підкорює світ і змінює його. Кожен має право на реалізацію, ба навіть мусить виконати задане, то закон Всесвіту! Майбутнє обіцяє вершину, самотужки підкорену. Закономірно, логічно і наперед визначено. Та за крок до вершини хтось невідомий зіштовхує вниз. Незрозуміло і безпідставно. «І котиться каменем зраджений розум до синьої прірви». Сизіфів камінь, часто згадуваний в поезіях Світлани Антонишин – це і зраджений розум, якого лірична героїня поетеси щоразу знову викочує на вершину, не бажаючи здаватися. Силкується повернутися на попереднє місце, щоби не впокоритися. Бо «хто б що не казав: ловитва міражів – ілюзія впокорень». Розум ще зосереджується на естетиці конкретного, а не на гармонії загального, і бунтує.

Та реальність конкретна і неприкрашена. Тож, тамуючи подих, душа виходить зі світу втраченої казки. / …Нас наша тінь наздоганя, / Зриває маски. / А ми ж зріднилися, гіркі. / А ми ж беззахисні, мов подих… Відчайно падають зірки / На темну воду («Воскресіння»). Розум починає бачити не тільки поверхневе, а й глибоке, яке стосується усіх загалом. І розуміє, що вихід не завжди у зміні світу. Найчастіше він є у зміні себе, а вже через себе – і світу. Попри незгоду, «по зламаній вірі», душа інтуїтивно усвідомлює, що це воскресіння і – нова віра. Вона «шука сліди, що приведуть додому, їй дибуляє вслід розхристана Земля».

Переглянувши другий розділ «Осипаються зорі», перейдімо до розділу третього «Запитання до істин» (всього в книзі п’ять розділів), бо саме тут розум спитує себе, іспитує на те, щоби піднятися на вищий рівень, залишивши Сизіфів камінь унизу (чи ж залишивши?). Не лише заради себе. Бо чи не мало народу – Сизіфового сімені ягнята, / Роздвоєні на камінь і на гору, / Покликані, мов тінь, себе минати…?

Великий аналітик-розум екзаменує закони, вчинки світу і закони, вчинки Творця і готовий помірятися з Ним біцепсами, захищаючи своє щастя у світі. Перші запитання до Істини не завжди відшукують правильну відповідь. Вони проходять і через поверхневе сприйняття, скептицизм, і через помилкове бачення і відчай, поки нащупають стежку до мудрости чи доброї філософії. А вже за тим приходить несподіване одкровення: хоча людина людині – вовк, «усе ж Бог вірить у людину. Лише Бог» («Ecce homo?»). Розум прислухається до духу, який радить не мовчати, коли воюють із носіями Слова, Світла, бо завтра на їхньому місці можемо бути ми («Руан»).

І все ж, як не легко здавати свої позиції! Особливо, якщо це позиції не лише інтелекту, а й усього життя, втратити їх – то втратити себе в цьому світі. О не дайте останній з ілюзій зірватися з кручі! / О дозвольте, благаю, побути іще на плаву… / Марнота. Не вблагати. Оранжеві скельця – на друзки. / … / Ох, як тяжко, прозрівши, вставать / На прощальний поклін… // … Тож не треба ілюзій. У сцені останнього суду / Мусим гідно триматись. Й зіграти нарешті себе («Поклін»).

Для творчости Світлани Антонишин характерно не завжди відмежовувати високе поетичне і злободенно-прозаїчне, поетеса бачить прототипи високого у земному («Його чекають Яків та Ісав. Ні, не біблійні, а сусіди з вулиці», філософський цикл-ілюстрація до казочки «Жили-були дід і баба, і була в них курочка ряба…» ), і не вилучає буденність із можливости висоти, навіть вловлює трагізм високости малого у невідповідності зайнятому місцю: «сміється саксофон у бомжа без руки», «кривий Пилип картоплю підгорта, і смутком захлинається сопілка», «зжухлий листок на розіпнутих крилах, сірий реп’ях на облізлім хвості». Як і її Україна, лірична героїня Світлани Антонишин є невільницею волі. Постає запитання: чиєї волі, чужої, своєї чи Творця? Світові видається, що при зміні чужої, стане іншою і своя воля. А насправді при зміні своєї зміниться воля Творця щодо конкретної людини, а відтак і чужа. Над усім – воля Всевишнього, який виставляє свої вимоги заради висоти прозріння, заради неба. Прозріння, солодкого на завершенні і гіркого в процесі осягання.

Вінок сонетів «Сумління терезів», присвячений директору видавництва «Каменяр» Дмитрові Сапізі, є справжнім зразком майстерности не тільки за повністю виконаними вимогами поетичної форми, а й за образністю художньою і змістовою, і ще – за змістовою силою вірша і тією доріжкою доброго виходу, яку він пропонує читачеві. У ньому поетеса подає правдиве бачення особистих (і не тільки!) втрат, та без нарікань, а з мудрою оцінкою поступу всесвітньої цілости: І знову стерплий голос: «Не суди / Моїм ім’ям. Криваві колізеї / Тепер – лиш камінь на шляху до Неї, / До Істини у променях Звізди», і вона знає: Ще будуть крила. Крила голубині.

Розум приймає занадто болюче прозріння, а душа знову мимохіть повертається доріжкою пам’яти в «нічийні сади Києва, тридцять восьмий автобус і сміху легкі перегони» (бо ж ніщо не повториться вдруге!), зойкає болем в устах немовлят, бо «мерзнуть кульки кольорові». Героїня авторки часто утотожнює себе з немовлям: «„не бути… Важко… Важче, аніж бути…” … Ми народились. Відчиніть вікно…». Проходячи випробування болем, душа вчиться прощати й любити. І одночасно одчайно потребує найбільшої цінности – правдивої любови.

У широко розкритих дитинних очах раптом – пронизливо-беззахисне і нестерпно-очікувальне: Стукає серце. / Не відчиняють… / … Стукає… Стукає… Стукає… / Із приреченістю заблуканої дитини. / А двері такі благенькі, що зойк. / Коли ж нарешті відчинять, – сахнеться. / І тихо заплаче… / Благослови, о доле, сивий стукіт / Й не відчиняй благих дверей / Завчасу… («Таїна»). Звільнене від земних ілюзій місце має заповнити насущна цінність, життєдайна завжди і всюди. Справжня любов вільна від ілюзій.

Інколи поетеса прозирає світ через вершину піраміди своїх одкровень: Нас запросили випити омани / Повірили. Нічого! Дощ простить… / Яву замкнули у спасенну кліть, / Спроектувавши небо на екрани… … Блукаєм вперто поміж трьох світів / Пустелею загублених віків – / І подих наш чуже гілля колише… («Запрошення»). Цей світ щедро поїть оманою, бо люди не люблять правди, не хочуть її любити. Щоби врятувати світ, який не любить правди, Всевишній відділяє яву (видимий земний світ) від Себе, дозволивши ілюзорність. Тож людство тепер блукає між трьома світами: небесним, де правда, земним, де є і правда, й ілюзія, і світом омани. І хоча людство обирає спасіння, та не бажаючи болючих прозрінь, усе ж підживлює світ омани – своїх, а не Божих законів. Можливий і такий варіант: справжнє небо від нас врятували, давши нам лише штучне, аби ми не прагнули (чи прагнули) справжнього. А прощається людина завдяки сльозам. Це справді висота прозріння – частинка знань неба. Та духовний поступ продовжується, і тому, хто йде, дається більше.

Найвище звучать найновіші вірші Світлани Антонишин (розділ «На білому камені») – правдиво пронизливі і пронизливо-правдиві, чисті, як дитячі сльози, і сильні, як знання мудрости. А набуття мудрости, то підготовка людини до переходу у вічність, де вічність – не смерть, а життя. Мудрість – дорослішання душі, яка вірить уже не в казку «прекрасного світу», а в реальність, висота і тверезість духу, що не бажає омани і, попри зради, приємле любов. …Коли зрадили всі, / Навіть ті, хто найближче болів, / Коли квіти червоні / Ураз перемкнуло на сіре, / Не чекай оправдань, / Не потрібно оманливих слів. / Стань на лезо любові – / І воздасться надії по вірі… – текст, який винесено на обкладинку – життєве кредо героїні. Прощення зрад – найвищий рівень прощення, притаманний правдиво високій любові. Чи багато маємо в літературі зразків прощення зрад?

Життя, воно ж таке: / То легіт, то війна. // І ти його несеш, / Мов чашу, щоб не впала. / Грааль чи не грааль, / А мусиш донести. – Пронизуюча реальність буденного, без опоетизованости, але з істиною. Бо розумієш, що таки грааль – чаша спільности високого світу радости і щастя, правдивого, того, що за межею нашого світу. Далеко не кожному дається камінна вага земного заради Світла, а лише тому, хто підніме. Кожен камінь, викочений Сизіфом (ліричною героїнею поетеси) на гору і звалений своєю вагою униз, стає новим сходженням дорогою духу – щоразу вище, де на кожному сходженні треба починати спочатку, невидимо ведучи за собою інших.

Ми щасливі. Нас лишилось мало – / Тих, хто чув, хто усміхнувсь прощально. / І пішов на поклик чи на пострах. Бо «хтось мусить йти. …І бавиться мурашка у Сизіфа», бо «летить сліпа фатальна криця, … і заслоняє світ крилом жертовна птиця», бо «за сьомим небом – знов невибілена хата» і «навіть коли немає Дому, у вікнах все одно горить світло»…

«ПервоСвіт» авторки – це новий світ, з якого нічого не береш, а лише роздаєш себе, аби звести щасливий Дім другим. Тільки чистий і світлий дух творить матерію нового світу, починаючи все спочатку, дорогою правди. Заради життя.

Метафорика змісту поезій Світлани Антонишин будована на античній мітології і природній буттєвості, духовна хода її героїні бере свій початок не з релігійности, а з філософії життєлюбности. І все ж вона виходить на невидиму вершину зрілости духовної, де (попри видиму парадоксальність!) готова опікуватися іншими, які залишаються «дітьми у земному світі».

Над чим працюємо, те й маємо. Є вага земна заради земних цінностей, а є вага заради духовного: Ми чесно сплатили безжальному досвіду мито / За право крутої дороги у вічному крузі. І з того кругу її «пісня без голосу», яку «жоден оркестр не заглушить» звучить відблисками золотого неба, обрамленого голубизною води земної і веде за собою багатьох, залюблених у Світло.

 

“Українська літературна газета”, ч. 20 (312), 7.10.2021

Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.

Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/

“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.

 

Прокоментуєте?

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!