Олег Смоляк. Плач дощу: етюди. – Тернопіль, 2023. – 72 с.
Назва другої збірки прозових етюдів і шістнадцятої з усіх художніх видань тернопільського автора Олега Смоляка – «Плач дощу» підтверджує засвідчений у більшості етюдів осінній сум за втратою літа – повнокровного буяння краси природи. Присутній він і в контексті плинности часу (що минуло, не вернеш), і ще більше – в контексті любови до життя. А любов загалом – єдина річ, яка означує справжність, в чому б то не було. Якщо автор пише з любов’ю, вона притягує читача. В даному випадку прозаїк прагне поділитися усвідомленням і розумінням того, що йому дороге, поділитися життєвою мудрістю завдяки баченню краси, не тільки квітів, дерев, людей, а й досконалої згармонізованости всього життя, підпорядкованого законам творення. У збірці фактично змальовано високі закони Творця на рівні взаємодії людини з природою – природою довкілля і природою себе самого.
Поділ збірки на розділи за порами року відповідає й поділу самого людського життя на його весну, літо, осінь і зиму як відмирання до забуття у сні. У природі, як і в людини, породжує, пробуджує до життя саме любов. Тому, поряд з естетичним, в етюдах Олега Смоляка домінує й еротичне («Торкався (вихорець) своїми хтивими руками й подолків пшениць, які хизувалися, мов молодиці біля воріт у святковий день, й чекали жнив», «Вона (річка) поспішала, прагнула скоріше доторкнутися п’янкими устами до ставка й побути з ним довше в міцних обіймах» та ін.), однак не пусточуттєве, а здорове, життєтворне.
Перший етюд «Чекання тепла» починається як міф, як опоетизоване народом космогонічне дійство: «Витягнули пекарі паляницю сонця з печі й повісили на небозвід, щоби охолола. Побачили її небесні птиці, позліталися й почали потроху скубти, аби вгамувати зимовий голод». Це – суцільна символіка, яку можна розшифровувати. Все життя на планеті визначає Сонце, воно життєдайне, як і хліб. Хтось небесний його «спік» для людини. Вся вертикаль «птиць небесних» –ангельських створінь, що творять світи, відповідно до своєї природи, черпає з нього найнеобхідніше для існування. Автор етюдів має особливий зв’язок зі світосприйняттям народу, його чуттям прекрасного від побутового укладу до вірувань і духовних стержнів. І він не лукавить, описуючи те, що бачить.
Далі за текстом першого етюду проміння дарує сонячну ласку, обціловує довкілля. Це відчувають спочатку верболози, трави, а насамкінець – і коліна бабусь, що на призьбах дочікуються приходу весни. І навіть в отій начебто по-земному еротичній згадці бабусиних колін насправді маємо глибоку природну закономірність: енергію любови як життєтворної сили найбільше і насамперед приймає той, хто може віддати Творцю її плоди. Чиї ж плоди менші, той не може її отримати багато. Але і він приймає, бо віддає не народженням нового зела як верболози і трави, а теплом на тепло – усмішкою, добрим ласкавим словом. І це вже інший, новонароджений рівень віддачі. Він слабкий, бо тільки набирає сили, але він – вищий. У цьому уважне око може побачити спіралевидну надбудову цінностей земного світу.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Змальовану Олегом Смоляком оживлену природу не тільки бачимо в русі, а ще і чуємо, відчуваємо на запах (переспіле кукурудзиння, сіно, страви на столі), на дотик, розуміємо її психологію. Особливо чуємо, недаремно слова «чути» і «чутливий» мають один корінь. В окремих моментах чуємо вухами високопрофесійного музикознавця (яким і є автор). Як от «Осінню симфонію» під керівництвом вітру: «Звучать у високому регістрі вишневі гілки скрипок разом з пагонами яблунь-альтів, … до них приєднується крислате гілля ясенів-віолончелей й старезних дубів-контрабасів. А потім долучається до них духова оркестрова група, яку представляють верболози, верби, вільхи й очерети, що творять свисткові переливи безперервного звукового сповзання вгору і вниз. А коли вітрисько-диригент зиркає на задній ряд оркестру, то прослуховується строге тремоло малого дятла-барабана, прилаштованого до старого горіха, й простирадл-литавр, розвішаних господинями на мотузках для сушіння. Іноді чути голосне перегукування воронів-челест і горобців на флейтах-піколо». Щоправда, у природі виконання симфонії розтягується на довше, ніж на сцені – на всю осінь. І для автора ця симфонія є сумною.
Щодо психології оживленої природи, то вона, природа, думає, діє і приймає світ так само, як і ті, хто у ній живе, дякує Творцю за дар життя і прагне віддати результат своєї праці загальному цілому. Приміром, «перші полукіпки стають на коліна і мовлять молитву полів на честь приходу зажинок», сонце, заходячи, червоніє, соромлячись залишених на полях гонів покосів, що мали би стояти в снопах, хати мерзнуть і кроквами туляться до коминів, щоби зігрітися, а терен плаче синіми сльозами, бо птахів відлякує гіркота його ягід. Усе довкілля, створене вищими силами, мислить правильно. Лише створений людьми залізобетонний стовп бачить себе чимось більшим за інших, бо від своєї бездушности не може відчувати єдности живого (етюд «Атеїст»).
Порушує автор і тему вірности. Тут – вірність місяця вечірній зорі, що її він утверджує, відкинувши спокуси зорі ранкової, яка пропонує пристрасть. У цій замальовці виразно прослідковується біблійний сюжет, де ангелом ранкової зорі є Денниця – Люцифер, чию хтивість людство має відкинути, щоби зберегти вірність правдивій любові.
«Сад спокус» – етюд, який показує спокуси людської соціальної хтивости – марнослів’я, підлабузництва, нещирости, непорядности, лукавства, жадібности, оббріхування. Оминувши усі ці «фруктові» принади, ліричний герой етюду віднайшов душевне задоволення у творчості.
Образок «Тіні» навіває навіть не так філософські роздуми, як розуміння поведінки реальних духовних чинників світлого і темного, добра і зла. Тіні прагнуть відпочити упродовж ночі, бо вдень натомлюються, вештаючись за «усім сущим». Вони є породженням світла і земного «усього сущого», і вони ж прагнуть обійняти, обволокти суще собою. Вночі люди відпочивають від трудів, а тіні, збираючи від кожного свій «вилов» за день, розкошують: їм не треба ховатися від сонця – світла-правди і тепла, його життєтворчого дару. Коли ж земне суще не відбиватиме світла, а пропустить крізь себе, просвітлить усе нутро, щезнуть тіні і зникне потреба ночі.
Автор надає однакової ваги як зовнішньому естетизмові своїх описів, так і внутрішньому – здоровим морально-духовним установкам. Часто естетизм змальовування природи домінує над вписаним у неї міні-сюжетом із участю людей чи тварин або рослин. Не менш часто буває і навпаки – життя природи, яке не може бути неестетичним, лише виступає тлом для сюжетної лінії.
Декотрі прозові етюди становлять собою згадку чи стійку асоціацію дитинства, які автор заново відкриває для себе як малюнок природности поведінки і відчуттів, закладених у генетичній пам’яті тисячоліть. Це –ковзання на замерзлих калюжах, полювання за воронами, споглядання цвіту чорнобривців, гуртування лелек чи втечі сполоханого зайця, вслухання у гоготіння вогню у грубці. Близькі читачу і мотиви, пов’язані із народними релігійними святкуваннями Святвечора, Різдва, зачіпають новітні теми болю втрат у нинішній війні, в якій Україна зазнала агресивного нападу споконвічного прихованого свого ворога – східного сусіда.
Загалом усе написане становить цілісно єдиний ряд розповідей, однак подання окремих з них дещо більше віддаляється від описів природи у бік духовно-морального вибору. Це образки «Милосердя» і «Дорогою працелюбства», які автор помістив у розділ «Весна», бо виконання їхніх настанов матиме плоди у подальшому житті, а ще образок «Самотній», яким Олег Смоляк завершує останній розділ, а відтак і книжку. Мораль етюду «Самотній», де зображено одиноку старість чоловіка, який певного часу вибрав молоду жінку, зрадивши своїй сім’ї, – у дотриманні вертикалі цінностей, не розмінюючи вище на нижче. Тим, показуючи упродовж усієї збірки радість, красу, бажання і цінність життя земного, автор наголошує на дотриманні певних заповідей, які, задля щасливого життя, набувають статусу непорушних земних законів.
Світогляд людини молодої і не тільки формується органічно і навіть спонтанно у середовищі її перебування. Мають значення навіть випадково кинуті фрази. А усе, сказане художником слова, набирає особливої ваги, бо приваблює.
Перетворюючи нектар світлих думок на мед (за етюдом «Нектар світлих думок»), автор «Плачу дощу» показує правдиву привабливість подорожі дорогою життя. Одночасно він оповідає і про правила руху на ній. Бо цілісний порядок, внутрішній космос кожної людини має відповідати загальній згармонізованості здорових усталених законів природи і орієнтованих на світло і добро правдивих людських цінностей. Наскільки б захоплюючою не була наша подорож, її мета – прибути до кінцевого пункту призначення.
А правдиве щастя – у любові, яка і спонукає до руху, і, виповнившись у меншому, зустрічає по прибутті. Настільки сильній, щоб і «сніжинка, яка торкнулася сплетіння губ закоханих, відчула незбагненний солод цілунків».