“Українська літературна газета”, ч. 12 (380), грудень 2025
Архів Григорія Кочура. Василь Симоненко. Просто неба. Непубліковані вірші. Переклади. Листи. Спогади / Ідея та впорядкування – М. Кочур, П. Щербина, А. Ткаченко; передмова, примітки – А. Ткаченко. Ірпінь: Бібліотека «Відважних» ; Кам’янець-Подільський:
ТОВ «Друкарня Рута», 2025. 180 с.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
На четвертому році війни, коли більшість українців усвідомлює, що найдорожчий скарб – людське життя, вихід нової книжки може стати непоміченим. Особливо, якщо вона не розпіярена і не є «масовим читвом». Але для поціновувачів української культури та поетичного слова книжка «Просто неба», куди ввійшли не публіковані раніше вірші Василя Симоненка, а також уже відомі переклади та листи до дисидента й перекладача Григорія Кочура, низка спогадів про поета – це справжній скарб. Книжка дає змогу читачеві зануритися в них і для самопізнання, і для повернення до джерел дитинства та берегів любові. І стверджує: кожне життя в будь-яку епоху неповторне, а обірване на чверть дорозі – це біль і трагедія, що відлунює досі…
Історію знахідки розповіла директорка Літературного музею Григорія Кочура, заслужена працівниця культури України Марія Кочур у статті, вперше опублікованій у «Дзеркалі тижня» (2005), заінтригувавши вже її початком, – «Дах протікав»… Відштовхуючись від нього, один з упорядників, автор назви, передмови та приміток Анатолій Ткаченко пише: «… сталося, що нині вся Україна – просто неба, відкритого для варварського нищення. Архівів та музеїв – теж. І це вже не метафора, а реальність, яку здужаємо тільки спільною потугою, спорудивши надійний дах. Щоб не “протікав” і щоб на віки зберігалися наша пам’ять, наше сучасне й майбутнє».
Вірші Симоненка, що були 20 років тому знайдені на горищі будинку Григорія Кочура, – це нагадування нам, сучасникам, про систему, яка вишукувала «буржуазний націоналізм» в українському поетичному слові, уміла витончено розправлятися з інакодумцями, особливо ж тими, котрі надто яскраво світили своїм глибоко національним «Я». Тож цілком закономірно й навіть символічно, що дбайливо заховані від пильного ока поміж старими речами листи знайшлися саме в Ірпені 2005-го й були видані лише 2025 року Ірпінським товариством «СЛОВА ВІДВАЖНИХ». Так, сьогодні Ірпінь – це символ нескорености, а Василь Симоненко – її взірець.
Дослідник творчості митця, упорядник також інших його збірок, зокрема смолоскипівського видання «Вибраних творів», Анатолій Ткаченко, провівши текстологічний аналіз надісланих йому п. Марією Кочур 26 текстів, зазначає, що, крім двох опублікованих у «Дзеркалі тижня» віршів («Сумніви» та «Щоб полюбити, треба звикнути…»), знаменитий «Злодій» був уперше надрукований за кордоном із деякими відмінностями, ба навіть помилкою (замість «Давить той клунок мені на плечі» – «Дали б той клунок…» (рубрика «Поезії, заборонені в УРСР» у кн.: Симоненко В. Берег чекань / Вступ. ст., вибір і комент. І. Кошелівця. [Нью–Йорк]: Пролог, 1965).
А решта 23 уперше оприлюднено аж тепер у виданні, адресованому «Симоненковим ровесникам, теперішнім і тодішнім, – юним, як і він сам». Чи не тому дібрано й молоді світлини як біля статей упорядників так і біля спогадів (самого Симоненка та про нього – А. Перепаді, Є. Дударя, М. Сніжка, Л. Танюка, М. Вінграновського,
Є. Сверстюка, М. Коцюбинської, Р. Корогодського). Це дає й візуальне відчуття епохи і водночас наближає шістдесятників та їхні тривоги-радощі до нас, теперішніх.
А вірші, загублені, чи то радше, збережені в часі, безперечно, написав саме Василь Симоненко. Вони дихають симоненківськими почуттями, надто ж його болем, що зумовлений складним вибором між ідеалами справедливости і жорстокою реальністю. Поміж рядків – життя молодого Василя з його амбітними планами і затхлою буденністю, з його умінням понад усе цінувати правду й тонко відчувати фальш:
Легко писати приємну правду,
Правду таку, що всім до душі…
Так би й прожити без зайвих прагнень –
Знай собі правду пиши та й пиши! –
певна річ, це самоіронія: нелегко було молодому журналістові, спочатку літпрацівникові «Черкаської правди» (1957–1960), а потім заввідділу агітації й пропаганди «Молоді Черкащини» (1960–1963), писати ту «правду», якої вимагала лицемірна влада.
Пустослів’я, загальні істини –
Чи завжди боятимусь вас?
Чи завжди мені очі їстиме
Дим облудних тріскучих фраз?
Цю публіцистичну самоіронію поет надолужує в іншому вірші вже гострим сарказмом:
Брехня! Таланти треба заривати,
Щоб проросли, якщо вони таланти…
…Ні, а справді:
Зариймо, люди, всі свої таланти:
Полиймо їх своїм солоним потом –
Який рясний уродить комунізм!
за цими строфами «поета-комуніста» (так, так! він був членом «керівної і спрямовуючої») – уніфіковане системою життя людини, знівельована ідентичність та особистість, а тому відчувається прожитий кожною клітинкою біль поета, що так резонує з його розумінням суті: «Ми – це не безліч стандартних “я”, / А безліч всесвітів різних».
Такий само гнітючий біль пронизує й вірш, у якому ліричний герой уже не приховує:
Справжнє ж серце буде й нити,
Будь хоч тричі комунізм…
А за всіх одному жити –
Це вже просто егоїзм.
Як на мене, у багатьох віршах-медитаціях добірки проживається оця симоненківська проблема пошуку себе: болісне намацування власного шляху у вірші «Що це?»; сумніви щодо вагомости свого творчого слова («Кому?); усвідомлення, що справжнє щастя доводиться виборювати («Щасливі»); врешті, вже декларація поета у вірші «Доля»:
Не піду я в цім за рештою,
Знімать не стану шум:
Вмре в мені поет – я реквієм –
Поему напишу.
У цьому – весь Симоненко. Так, він, як і його ліричний герой, страждає від конфлікту: розриву між романтичними прагненнями, юнацькими мріями та суворою реальністю, задушливою атмосферою важкої доби. Так, зізнається щиро, що «Стає все важче збурювать уяву: / Пишу рядки, мов панщину справляю…». Так, іноді йде на компроміс, докоряє собі, навіть часом зневірюється, та ще й через анаграму-словогру міряти/мріяти:
Як же тобі вірити?
Ще ніде й не був,
А, навчившись міряти,
Мріяти забув…
До речі, в цьому контексті увагу привертають «Сумніви»: саме вони відкривають добірку. І хоча укладено вірші у книжці в такій послідовності, як були скріплені рукою чи то Григорія Кочура, чи самого автора, випадковостей не буває:
А я – прихильник сумнівів –
Хай мучать, гнуть, розколюють.
Оскільки певність все-таки
Із сумнівів росте!
Отож поет, котрий чутливо сприймав оксиморони доби («важкого щастя», «жахливо веселий вірш», «Не вір мені, бо я брехать не вмію»), не ідеалізує й себе та свого ліричного героя, чесно зізнається в доволі складній проблемі вибору, що неодмінно постає перед кожним справжнім митцем, але поза тим не збирається відступати від генетично закладених законів честі й правди. І нехай навколо люди «Лізуть нагло на входи і виходи, / В душу лізуть порядкувать…» («Добровольці»), поет доходить висновку, що його місія – нести правду, тож сам собі вже й наказує:
А ти – пиши, пиши, розвіюй сни,
Зривай з життя фальшиву позолоту.
Серед віршів з «архіву просто неба» (так назвав його упорядник), помережаних почуваннями й розлогими думками поета, є вірші про кохання. Певна річ, для Василя Симоненка інтимна лірика – це окремий світ, це те, що давало наснагу жити і творити, терзатися і гризти «зубами відчаю дубину днів…». Прагнути кохання, шукати його, розпізнавати – це так по-симоненківському щиро й відверто, інколи навіть наївно:
Ти мені не вірила,
Все сміялась: лірик,
Як згорав я в хаосі
Лютого кохання…
Я палав цим полум’ям,
Все палив навколо –
І погас, не здужавши
Вбить твою байдужість…
Та справжня любов у поета – це виваженість і глибинність, це філософське самозречення заради чогось незрівнянно більшого: ніж брати, радше віддати себе самого:
«Щоб полюбити, треба звикнути…»
Як часто брешуть мудреці!
Щоб полюбити, треба зникнути
Й пройтись по вранішній росі,
І впасти в землю стиглим житом,
І знов зійти для юних битв…
Щоб полюбити, треба жити!
Любов – життя!
А що зробити,
Щоб і тебе хтось полюбив?
Оця «спрага ідеальної любові, спорідненої душі, краси» (А. Ткаченко) переймає всю інтимну лірику добірки.
Гортаючи сторінки новенького видання, що пахне фарбою, розглядаючи фотокопії автографів листів, віршів, які автор нацокав на цигарковому папері (для того, щоб можна було надрукувати більше копій), ненароком зловила себе на аналогії із Франковим «Зів’ялим листям». Не тому, що серед віршів є кілька інтимних. Радше тому, що кожен твір – як зів’ялий листок життя поета. Він прожитий, пережитий, зболений, але… зів’ялий. Залишений у листах, рукописах, повернений до читача за випадкових обставин через понад 60 років так, ніби осінній кленовий лист із гербарію. У цьому якась особлива чарівність, але водночас і дотеперішня непочутість. І хоча добірку доповнюють спогади товаришів про поета, що проживали з ним частинку і його життя, – все одно Василь Симоненко залишається для мене спалахом, якого до кінця не можна осягнути. Так ніби невчасно почутий, не до кінця відкритий….
Переклади Василя Симоненка, його листи, спогади про нього доповнюють збірку новим звучанням ніби й давно знайомого голосу, та все одно відчувається у всьому його особливий біль. Здається, навдивовижу прониклива життєдайна усмішка на фото запитує цим голосом кожного:
Кому він потрібен, біль мій,
І чий я на світі брат?
У своїй статті-передмові «І знов зійти для нових битв…» А. Ткаченко, спираючись на свідчення М. Кочур, на зіставлення інших джерел (листів, спогадів тощо), робить «детективний» висновок: загальний зміст віршів, як і те, що зберігалися вони разом із перекладами, здійсненими в останні місяці життя, дає підстави стверджувати, що належать вони до творів черкаського періоду, не відібраних до збірок «Тиша і грім» та «Земне тяжіння». Можливо, деякі – й до попередніх, іще студентських чи перехідних між навчанням і роботою часів. Напевне, передав їх Г. Кочурові сам автор, коли вони разом з І. Світличним були в нього у гостях (29. 09. 1962).
Як знаємо зі свідчень В. Онойка, поетового друга, побили Симоненка влітку 1962-го. А це, напевне, стало наслідком відвідин Биківні разом з Л. Танюком та Аллою Горською. Побувавши «На цвинтарі розстріляних ілюзій», вони стали небезпечними очевидцями й свідками кошмарного злочину системи. Відтак «детективна» лінія передмови ніби підводить до іншого висновку. Згадаймо: «Але скажи, чи ти зі мною поруч / Пройдеш безтрепетно по схрещених мечах?». І та спрага ідеальної любові стає не такою безхмарною, як може здатися, адже інтимні вірші «простонебесного циклу» істотно її доповнюють.
У цій короткій рецензії неможливо розповісти про інші нюанси знахідки, наприклад, про поетову вправність у римуванні та метафориці, про стилістичну майстерність Г. Кочура у шліфуванні Симоненкових перекладів із чеської (Франтішек Гелнер, Їржі Гаусман) та словацької (Любомир Фелдек), про особливу ауру шанобливих листів перекладача-початківця до метра перекладу. Усе це наочно продемонстровано в рецензованому виданні. Я ж обмежила себе переважно оригінальними віршами, до яких тільки тут і тільки раз підійшов епітет «непубліковані». Тепер вони поповнили мистецький скарб Симоненка і мають бути введені до повного, текстологічно вивіреного й прокоментованого, зібрання його творів.
Анна Козачук,
студентка КНУ ім. Тараса Шевченка
Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.
Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/
УЛГ у Фейсбуці: https://www.facebook.com/litgazeta.com.ua
Підпишіться на УЛГ в Телеграмі: https://t.me/+_DOVrDSYR8s4MGMy
“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.