Ігор Бондар-Терещенко. Від Благбаза до Монмартру. – К.: Друкарський двір Олега Федорова, 2025. – 164 с.
…Здатність використовувати силу небесного часу
у просторі земних обставин.
Б. Виногродський
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Книжка Ігоря Бондаря-Терещенка, як завжди, ностальгійна. В тому сенсі, який в поняття ностальгія вкладають на Заході, коли описують «дивовижну» слов’янську ментальність. Незапокоєна заякореність у минуле, незадоволення скутим теперішнім і очікування ретельно спрогнозованого «нехорошого» майбутнього. Час, в якому війна не конкретна, а вічна й внутрішня, принципово незавершена. Бо вона почата давно, не тобою, і її, як поганий сон, не викинеш з пам’яті. В сімейній терапії це зветься «гарячою картоплею», яку передають з покоління в покоління, хизуючись болем обпечених пальців – так, як хизуються татуюванням приналежні до одного клану.
Це густа автобіографічна проза, в якій автор фігурує скоріше як свідок родинної і кланової історії, ніби підглядаючи за життям інших «крізь непротерту шибку». Іншому віддана навіть обкладинка книги – батькові Євгену Бондарю, і численні оповідки-фрески, де свідомість маленького Ілька (родинне ім’я І.Б.-Т.) відновлює незрозумілості репринтів радянскої й дорадянскої епохи. «Вікно на шостому поверсі було розчахнуте в липневу ніч, внизу біліла гіпсова скульптура янгола з сурмою, яка з часом виявилася піонером з горном. Певно, цей херувим так само ховався в пролетарському «раю» від власної небесно-дворянської долі» (с.43). Утрачені маєтки, коні, люди, фотографії, роки дідового ув’язнення, напів-довженківська і напів-маркесівська реальність. А ось назва натякає на діяспорні Зінькови й Мельбурни, хоча харківський Благбаз приємно втішає читача. Бо мова про суб’єктивну маленьку географію, яка покликана витіснити егоцентризм автора, роблячи героєм книги не більше не менше Генія Місця.
Нова книжка в певному сенсі розвиває мотиви попередньої в тому ж жанрі – «У задзеркаллі 1910-1930-их років» (2009), ідучи ще далі – в 1940-1960-і. Оскільки автор народився в 1964-му, то його «непершість» в ряду родини й історії очевидна. Він зовсім маленький (Іля – довженківский Сашко?) у цьому контексті родинних вощаних фігур. А також в контексті глобальної цитати.
«Хоч ми з вами не можемо до вітру сходити, не згадавши якогось клясика…», – пригадую вислів автора книги, – тим не менш, цитатність тут підпорядкована метафізиці Роду. Це перетворює книжку на дуже терапевтичний текст, адже свій «егоїзм» автор розчиняє в багатоголоссі близьких і далеких персонажів. «Бо Люсі з бітлівської пісні жила тут не з діямантами, а з сином Юрком, з яким дружив мій брат. Та й суничні галявини були хіба що на психоделічних братових іконах або в слоїку з варенням, яким мене частувала бабуся» (с.34); «Валер, тихіше! – щулився я, озираючи темні провулки. «А то люди почують?» – іронічно кидав брат, копіюючи маму. За батька, який «не бачив тут людей», я вже не відповідав, бо ось ми й прийшли» (с.36).
Бабуся, дядько, брат, батьки, дідусі й бабусі – всі вони тчуть нитку аріаднової пам’яті у ментально-географічному тексті. Необхідно лише «держаться корней», як співає Б.Г., тобто періодично блукати Холодною Горою з пляшкою пива в руці, реставруючи забуті мурашині стежки дитинства, «щоб надалі правильно снилося».
Незважаючи на географічну метафору в назві, книга І. Бондаря-Терещенка розповідає про час – час, який важко зрозуміти, бо ти, малий, вкинутий у Родину, історію, карму-деборею, і змушений наділяти сенсом кожен день існування, розуміючи свою убогість у порівнянні з ними. Так постають і міркування про силу, «яка забирає і знищує. Адже саме вона була предтечею цілком реального більшовизму, який позбавив нашу родину не картин з диванами чи перин з пирогами і кіньми на додачу. Він позбавив нас майбутнього» (с.39).
Авторові доводиться продиратися чагарями Історії, шукаючи власну нішу й гідність через внутрішні, не-родинні сенси, хапатися за гілку літературних асоціацій, які ведуть в лабіринти дитячого й інтимного – автентика перевіряєься, так би мовити, суто тілесним. Невипадковою тут постає історія про Пітера Пена, чиї дівчатка виросли, а він залишився безтурботним підлітком. Так підключається мотив транзитності любовних географій. І в застиглій пантомімі пам’яті можна роздивитися силуети колишніх дружин, як і топосів, їм приналежних – Сєверодонецьк, Донецьк, Париж…
Літературний еротизм призводить навіть до містифікацій, так колись описаний у «Кур’єрі Кривбасу» Don Boss раптово перетворюється на топос, де «всі довкола хоча б раз, але сиділи у тюрмі. Адже раніше у ці краї, як знати, засилали кримінальні елєменти з усього світу» (с.134). Цікаво, що спонукає автора мислити в цьому напрямі – сучасний мейнстрім української ідеології чи просте бажання надавати манекенам по шапці?..
Втім, пам’ятаємо, що письменник – завжди дитина. Мабуть, тому, що дитину не зачепить батьківській гнів Сатурна. Надіти жіночу сукню, панчохи й тікати від цієї чорної чуми до Монмартру – не в буквальному сенсі, як у Дмитра Нитченка, а символічно: адже якщо сховатися під ковдру чужої історії або цитати, то можливо, людожер не помітить малого Ілька?..
Оця гра між величчю й убогістю, іронія, що спалахує блакитним вогником пуншу між цитатою й банальністю приватного життя, робить розглядуваний текст глибоко літературним. За виключенням хіба що окремих розділів, наприклад, «Про Нову Україну», де ідеологічна серйозність раптом витісняє фігуру Пітера Пена. Втім, автор виправдовується у передмові: «Розкажу по порядку. Мені потрібні були гроші» (с.5). Що ж, виправдання прийняті. Хоча авторка цих рядків має власну статистику якості текстів – кількість усмішок на кількість сторінок. Тож, згідно цього оцінного стандарту, ідеологічні випади дуже програють у порівнянні з літературними бутербродами й заліпухами на теми родини, автора-егоїста й Літератури.
Серйозність звучить також у роздумах над суцільною транзитністю життя письменника. «…Згаданий транзитний період між двома Майданами – це те саме майбутнє «перелітання» Україною, але вже не до радянського, а до европейського центру. «Місцеве» життя при цьому неважливе, бо все одно ж «поїзди йдуть на Берлін», як заповідав у тридцятих радянський глашатай, і щось робити на рідній землі, отже, не потрібно. Бо все тут влаштоване так, що схема «дім – робота» не передбачає свого. На своє, українське, можна наплювати, якщо курс на Европу» (с.93).
Що ж залишається, якщо письменника не рятує ні Благбаз, ні Монмартр, і якщо клята неприкаяність – сама суть письменницької долі? Напевно, словами Книги Перемін, лишається одне: майстерність у використанні сили небесного часу в просторі земних обставин.
Еркелюнга, Швеція, червень 2025 р.