Олексій Вертій. Світоглядно-духовні грані Українського Всесвіту. Життя, наукова, педагогічна та громадська діяльність Івана Ханти. – Ужгород, ТДВ «Патент», 2021. – 352 с., іл.
З-поміж народознавчих праць сучасних українських вчених рецензовану монографію О. Вертія виокремлює те, що в ній представлено всю сукупність поглядів автора на життя, творчу та наукову діяльність І. Хланти. Разом з тим О. Вертій заглиблюється в діалектику становлення національних світоглядних та духовних цінностей, вироблених і сформованих українським народом від найдавніших часів до наших днів, та з’ясовує роль цих цінностей у формуванні української нації як єдиного Великого Українського Роду. Дослідних виходить із наукових настанов І. Франка та М. Грушевського про історію літератури як історію національної духовності, що в підрадянській Україні підпадало під негласну заборону і, зрозуміло, не знайшло свого подальшого повноцінного розвитку. Ідея Великого Українського Роду в монографії поглиблюється і розвивається на ґрунті наукових праць Олега Ольжича, Ю. Вассияна, Д. Донцова, Я. Мамонтіва, Ю. Лавріненка, Т. Шестопалової, а також на засадах духовної архетипної системи етнонаціонального В. Азьомова, родоцентризму О. Лук’яненка, проблеми культу предків, переосмисленої Хіросі Катаокою, поглядах інших вітчизняних та зарубіжних учених, представлених у рамках міжнародних інтернет-конференцій «Діалог мов – діалог культур. Україна і світ» (м. Мюнхен, університет Людвіга-Максиміліана). Оприлюднено їх і в збірниках «Ukraine und ukrainishe Identitаt in Europa: Beitrage zur Standortbestimmung aus/durch Sprache, Literatur, Kultur» (Мюнхен, 2017), «Формування національних основоположних підстав сучасного українського народознавства та літературознавства» (Київ, 2018), деяких інших виданнях. Ці праці, безумовно, сприяють вкоріненню в усю багатогранність національного укладу життя і побуту українців як першоджерела формування і становлення духовних цінностей. Дієвими складниками такого вкорінення, а відтак і предметом дослідження для О. Вертія є «стани народного духу» (М. Максимович), «духовна сутність» та духовний зв’язок українців з нашою «духовною істотою» (М. Костомаров), «традиції і спосіб думання», настанови «до зовнішніх побудов», «типові відповіді на різні ситуації» (Б. Цимбалістий), «моральний потяг» до інших людей, до України (Д. Чижевський), підстави свідомо-підсвідомого підпорядкування народним звичаям (М. Драганов), з яких народжується почуття патріотизму (П. Зарев) як ідея (П. Юркевич).
Завдяки таким підставам дослідження постать І. Хланти в монографії постає повнокровно, багатогранно, у найтісніших взаємозв’язках подій і явищ тогочасного українського суспільства. Так, О. Вертій наголошує, що визначальним для становлення наукового світогляду І. Хланти було його родинне оточення. Принципи сімейного виховання у поєднанні з тогочасною духовною атмосферою рідного Копашнева, високим рівнем естетики повсякденного побуту земляків були для майбутнього вченого взірцями моральної та духовної досконалості української людини. Згодом, під час спілкування дослідника з найвідомішими етнографами і фольклористами, навчання в аспірантурі, студіювання праць провідних українських народознавців та укладених ними зібрань фольклорних текстів викристалізувалася чітка система національних духовних, ідейних та громадянських цінностей І. Хланти, які стали підґрунтям усієї його народознавчої діяльності. Зміст ціннісної системи вченого, його життєва позиція та основоположні принципи наукової роботи О. Вертій з’ясовує на підставі усебічного та ґрунтовного аналізу діалектики отих «станів народного духу», «духовної сутності» українців, їх духовного зв’язку з нашою національною «духовною істотою», національними «традиціями і способом думання», настановами «до зовнішніх побудов» та «типових відповідей на різні ситуації», «морального потягу» героїв записаних І. Хлантою народних пісень, легенд, переказів, оповідань до інших людей, до України, а також потягу до свідомо-підсвідомого підпорядкування народним звичаям.
Важливо й те, що в такому разі О. Вертій завжди йде від першоджерела. Окресливши грані духовного світу І. Хланти та витоки його формування і становлення, дослідник ставить питання про національний тип естетично розвинутої особистості виконавця українських народних пісень та оповідача прозових жанрів і переконливо доводить, що такі особистості також «формуються під впливом питомо національних обставин, в яких вони народжуються і живуть» (с. 31), що «їх закоріненість у ці обставини – це закоріненість у все добре, світле, благородне, у свободу самовияву своєї національної сутності, насолоду світом і спілкування з людьми в ньому», що це – «гармонія зі світом, краса і насолода нею, життєтворення і життєствердження на цих підставах» (с. 31-32), першовитоком і основою чого, за Я. Мамонтівим, є естетичне вчуття, естетичне споглядання як пасивне естетичне світовідчування і мистецька творчість, тобто дієве естетичне світовідчування (с. 36). Саме такими особистостями у монографії виведено Христину Біровець, Михайла Майора, Степана Шутка, Василя Савчука, Петра Куртанича, Дмитра Юрика, Анну Опришко, Михайла Глюдзика, Юрія Баняка (Україна), Наталію Надмитьо (с. Руський Керестур, Сербія), Дмитра Басараба (с. Корнуцел, Румунія), Марію та Євгена Капризів (ст. Челбаська, Кубань), інших народних співаків та оповідачів. До того ж, в монографії виокремлено такі ступені формування естетично розвинутої особистості, як усамітнення, пізнання, осмислення, переживання, самовизначення, самовираження та самоствердження, а також розкрито їх зміст, що має винятково важливе значення для дослідження світоглядно-духовного простору записів І. Хланти зокрема та української народної поетичної творчості загалом.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Щоб переконатися в цьому, звернемося до ідеї Роду, особливостей її вияву в записах І. Хланти та потрактування в дослідженні О. Вертія.
З’ясування діалектики формування і становлення змісту цієї ідеї О. Вертій підпорядковує утвердженню національних історичних, соціальних, ідейних, моральних та інших цінностей як першоджерела й духовної основи української нації. Вчений передусім виходить зі складових Духовної Архетипної Системи Етнонаціонального В. Азьомова (зокрема: 1) сприймання рідної землі та планетарного довкілля як об’єктивного позачасового життєвого і духовного начала; 2) беззаперечність моральних законів етно- та родоцентричного; 3) визнання, дотримання, розвиток народних традицій, звичаїв та обрядів як способу здійснення архетипних законів Предко-Вічності-Майбуття; 4) необхідність збереження повторюваних усталених позитивних циклів духовно-матеріального буття українця з метою забезпечення тяглості, безперервності і спадкоємності етносвідомості нації), а також принципів вкорінення в національні духовні, ідейні цінності, національний уклад життя загалом у їх історико-соціальному поступуванні (Ю. Лавріненко-Т. Шестопалова). На цих засадах О. Вертій подає повнокровний психологічний, морально-етичний портрет української нації. Створення цього портрета – спосіб згуртування нації на підставі спадкоємності духовних цінностей, які з покоління в покоління передавалися носіями народної уснопоетичної творчості (ними на сторінках монографії постають Христина Біровець, Михайло Майор, Степан Шутко, Василь Савчук, Петро Куртанич, Дмитро Юрик, Анна Опришко, Михайло Глюдзик, Юрій Баняс, інші народні співаки та оповідачі прозових жанрів усної народної творчості з України, Румунії, Сербії, Кубані, від яких І. Хланта записав і видав окремими збірниками сотні українських народних пісень).
У колядках, щедрівках, давніх віруваннях українців на перший план виходить культ предків, який сягає своїм корінням сивої давнини. Як доказ цього, О. Вертій зіставляє колядки «Росте деревце, тонке, високе», «Слухат, не слухат» та «Ід сему дому, ід веселому» і доходить переконливого висновку: усім своїм змістом, природою образів, їх спрямуванням остання, як і дві перші, «закорінена у стародавні шари народного світогляду, щоправда, дещо пізнішого часу», адже у ній йдеться не про творення землі, неба, води, тварин і рослин як це маємо у перших двох, а про творення «первісної сім’ї, духовного світу, його вияви в людських взаєминах, у взаємозв’язках людини і Бога, людини і природи» (с. 60). У них, наголошує вчений, немає ані тіні всевладства Господа Бога над людиною, беззастережної йому покори і поклоніння. Натомість маємо цілком земні і природні турботи про людину і світ, відблиск виняткового благородства, світла, радості. Образи ясних сонця, місяця, дощику, жита, пшениці, сокола у своєму змісті, як переконливо доводить О.Вертій, несуть «первісні уявлення праукраїнців про світ»; вони «не є звичайними небесними світилами, а разом з господарем, господинею та Богом беруть дієву участь у відродженні природи до життя, виступають життєтворчими чинниками світу, джерелами родючості, росту, достатку» (с. 62). Це ж, своєю чергою, «становить психологічну основу взаємин господарів та колядників з Богом, визначає їх ставлення до природи, загальне піднесення святкового дійства» (с. 62), що й є фундаментом народнопоетичних уявлень українців про Рід та його призначення у формуванні та становленні нації як спільноти.
У судженнях та висновках автора монографії виокремлено дві складові національного світовідчуття, світосприйняття, світорозуміння, світовираження та світоствердження: світлоносне та божественне начала. Свого часу О. Лук’яненко говорив, що за ведичних часів питання спорідненості людини з Богом навіть не стяло, що «старовинне “Господь” задовго до хрещення ототожнювалося з “батьком”, “охоронцем”» (Лук’яненко О. Родоцентрична педагогіка: історико-теоретичні розвідки. Полтава, 2008. C. 15). Подальше дослідження цієї проблеми на матеріалі записаних І. Хлантою різних жанрів усної народної творчості О. Вертій переводить у площину «Людина / Космос (Всесвіт) / Бог» і доводить, що саме ці – світлоносне і божественне – начала й дали поштовх до становлення та розвитку народнопоетичних уявлень українців про націю як Великий Український Рід, стали запорукою одності українців не лише на теренах материкової України, а й за її межами, зокрема в Румунії, Сербії, на Кубані і т.д.
Характерними особливостями цих начал, зауважує О. Вертій, є діалектична єдність добра і абсолютне неприйняття зла, вихід у їх боротьбі на творче життєдайне начало, його послідовне утвердження в усіх сферах життя людини і суспільства, що підпорядковується національним звичаям та традиціям і формує на цих підставах Духовну Суверенність Нації (Є. Маланюк). Провідним її мотивом за будь-яких окупаційних режимів (чи то часів Карпатської України, чи то підрадянської дійсності), пише дослідник, стає принцип непідвладності злу, опанування самим собою, підпорядкування зловорожих обставин собі, панування над ними. Саме у такому ключі на матеріалі записаних І. Хлантою різножанрових фольклорних тестів автор монографії ставить і розв’язує питання «про функціонування національних духовних цінностей, які визначають сутність української народної творчості і повсякденного національного побуту та життя українців, відтак і формування нашого національного характеру та духовного світу загалом» (с. 283). Тому як предмет сприйняття, переживання і осмислення, резюмує вчений, вони (звичаї і традиції, народна творчість загалом) спонукають людину не до пасивного споглядання, а до активізації певної цілеспрямованої діяльності, формують «інтереси, бажання, потреби, її внутрішній світ, ставлення до життя», розбуджують «її творчі сили, захоплюють і одухотворяють її» (с. 283). Такі висновки й узагальнення в монографії виводяться з глибокого і всебічного аналізу ідейного та духовного простору колядок і щедрівок, соціально-побутових, історичних пісень, легенд, переказів та оповідей про козаччину, січових стрільців, Карпатську Україну, часи ОУН і УПА, «комуно-совєтської» окупації і т.д.
Скажімо, А. Опришко розповідає, як під час радянської окупації її односельці збиралися у хаті однієї зі своїх подруг і, на противагу усім заборонам, виконували українські народні пісні, які об’єднували їх в одну-єдину родину, додаючи їм сили волі у протистоянні ворогові. А в піснях русинів Сербії про Україну «Гей, Карпати, гори нашо», «Родимий краю» (зап. в с. Вербас від Янки Сегеди 1946 р. н.), «Жимни витор подуває» (зап. в с. Руський Керестур від Ірини Оленяр, 1955 р. н.), «Хижочка стара» (зап. в с. Нове Орахово від Меланії Папуги, 1934 р. н.) оживає рідний край, родина, праця та пов’язані з ними почуття і переживання їх як особливих звичаєвих взаємин у громаді, постають взірці соціальної, моральної та духовної досконалості української людини. Лише згадка про них відгукується в душах виконавців тугою, жалем за рідним краєм, «гірким болем за землею свої батьків, дідів і прадідів, як уособленням України», без якої руснак «почуває себе квіткою, пересадженою з гір на рівнину, гострою потребою сповідатися їм, щоб бодай якось полегшити ті болі, тугу і жаль» (с. 190). Оцю, як каже О. Вертій, Духовну Суверенність зберегли у своїх піснях і українці Румунії. Причому не лише зберегли, а й примножували та утверджували її в повсякденному житті, прикладом чого вчений наводить діяльність організатора та керівника художньої самодіяльності І. Лібера з румунської провінції Банат, українського письменника і культурно-освітнього діяча П. Романюка з Мараморощини (також в Румунії). В уснопоетичній творчості про Карпатську Україну такі почуття і переживання доносять до нас переконаність у тому, що «рішучу відсіч окупантові можна дати за умов згуртованості широких верств і прошарків суспільства, згуртованості на підставах української національної ідеї, усвідомленої потреби в ній як способу згуртування цих верств і прошарків в єдину силу» (с. 207-208). Свідченням питомої національної духовності, отого свідомо-підсвідомого потягу до України найглибинніших верств і прошарків українців, їх підпорядкування народним звичаям як першоджерелу патріотизму, що переростає в ідею, є, за свідченнями О. Вертія, усвідомлення М. Кулик (ст. Челбаська), В. Дороговою (ст. Стародерев’янківська), В. Симиренком (х. Козаче-Мальований) (всі з Краснодарського краю) того, що й за обставин російської державної політики, спрямованої на нищення і знищення всього українського, вони зобов’язані не лише зберегти, а й передати прийдешнім поколінням питомо національні духовні цінності, створені попередніми поколіннями українців. «Наша прекрасна й неймовірно багата пісня вижила, бо величезна духовна сила й привабливість таїться в ній, тому кожен українець має чисту душу й світлий розум, захоплюється нею все життя. Українські народні пісні – це своєрідна міцна нитка, що зшиває, об’єднує українське суспільство в єдину потужну родину» (Пісні українців Кубані. Ужгород, 2021. С. 30), – говорила з цього приводу І. Хланті В. Дорогова, яка мала всього 4 класи освіти, але своїми словами засвідчила достатньо високий рівень національної свідомості.
Як бачимо, поставлені носіями народнопоетичної творчості, її збирачем І. Хлантою та дослідником О. Вертієм проблеми функціонування ідейних та духовних цінностей, закладених у фольклорі, в сучасному українському суспільстві набирають особливої ваги і злободенності, надто ж коли йдеться про їх відродження і повернення в повсякденний побут українців після довгих років заборон окупаційними режимами. Це важливо, насамперед, тому, що спадкоємність національних ідейних, духовних, морально-етичних, психологічних, естетичних і т. д. цінностей, на підставі яких формувалося і формується почуття патріотизму, єдності нації, в нинішній час сприяє усвідомленню сучасними поколіннями українців свого обов’язку перед українським народом, перед минулим, теперішнім і майбутнім України (це потрактовано у монографії як виконання священного заповіту наших далеких і ближчих пращурів, джерело формування і становлення української нації як одного згуртованого у своїй єдності Великого Українського Роду).
Ґрунтовно, усебічно і переконливо розвинуто ці ідеї і в заключному розділі монографії, присвяченому науковій, педагогічній та громадській діяльності І. Хланти, що, як переконливо показує О. Вертій, була завжди спрямована на збереження і утвердження Духовної Суверенності нації за обставин старанно й цілеспрямовано виконаних окупаційними режимами викривлень і блокувань української національної свідомості й національного світогляду українців. Зі сторінок монографії дізнаємося про різні форми і способи такого збереження й утвердження, про те, що вони стали цілком природним продовженням діяльності І. Хланти як збирача і видавця усної народної творчості.
Осмислюючи основоположні підстави й напрямки професійної та громадської діяльності І. Хланти, О. Вертій аналізує методику польових досліджень вченого, методи створення ним «духовного портрету» як однієї особи (Анни Опришко, Юрія Баняса та ін.) чи одного села (Оглядово Радехівського району на Львівщині), так і цілого району (Міжгір’я, Великоберезнянщина, Карпатська Україна), навіть чужоземного, населеного вихідцями з України (русини-українці в Сербії, Банат, Мараморощина в Румунії, Кубань в Російській Федерації). Прикметно, що й у цьому розділі О. Вертій не оминає проблеми «совєтизації», яка зрештою стала причиною драматичних національно-визвольних змагань 40-50-х рр. ХХ ст., відображених у збірках повстанських пісень, у так званій «двоколійності» українського літературного поступування.
Високий виховний потенціал друкованої спадщини І. Хланти автор монографії вбачає в публікаціях про Івана Ірлявського, Юрія Бачу, Миколу Рішка, Станіслава Аржевітіна, Юрія Бадзя, Івана Чендея, Петра Скунця, Миколу Зимомрю, Василя Білича, Павла Романюка, інших письменників та громадських діячів, політиків, а також художника В. Гангура, танцівницю К. Балог, директора Копашнівської ЗОШ І-ІІІ ступенів Хустського району (Закарпаття) П. Прилипка, молодого поета, прозаїка, журналіста та музеєзнавця В. Рошка, які стали взірцями патріотизму, віддаючи все своє життя рідному куточку, всій Україні. Лейтмотивом усіх цих публікацій є мотив боротьби за людську гідність, за, як говорив Ю. Бача, «право бути ЛЮДИНОЮ», тобто за збереження за собою здатності «мати своє бачення світу, своє розуміння справи, навіть більше» – необхідність «розвивати і вдосконалювати те бачення і розуміння світу», адже «думати – означає шукати найправильніші відповіді на найактуальніші, найпекучіші питання» (с. 315). Тому, дещо полемізуючи з І. Хлантою, О. Вертій зауважує, що в основу виховного процесу в школі, в основу формування національної свідомості наших сучасників та прийдешніх поколінь, національного відродження загалом потрібно класти саме їхні ідеї, життєві принципи та ідеали, їхнє розуміння мети, смислу та цінності життя, а не релігійні догми, адже заблокованість цими догмами свідомості підростаючих поколінь не дає можливості вивести увесь освітньо-виховний процес у школі, процеси національного відродження загалом на широкі, питомо національні духовні простори. У своїх міркуваннях О. Вертій покликається на ідеї та праці педагогів як часів Української Народної Республіки та національно-визвольних змагань українського народу початку ХХ ст., зокрема С. Сірополка, С. Русової, Я. Чепіги, В. Старосольського, так і пізніших часів (В. Сухомлинський, Ю. Руденко, О. Лук’яненко, Л. Корж-Усенко), які переконливо довели, що тривала перевага релігійного чинника в освіті та вихованні виявилась недієздатною, консервативною і застарілою.
Важливою заслугою І. Хланти в педагогіці О. Вертій вважає впровадження прадавніх основ педагогічного спілкування, які передбачали не лише діалог між вчителем і учнем, а спільний невимушений пошук істини – постійне взаємонавчання та взаємовиховання. Такі засади дослідник вбачає в оповідній манері Ю. Баняса, поглядах Х. Біровець і А. Опришко на виховання, в народній педагогіці загалом. Подальшим їх розвитком і впровадженням у навчально-виховний процес, в життя і побут нашого сучасника, на тверде переконання автора, стала діяльність І. Хланти як учителя, директора школи, організатора різного роду заходів з повернення усної народної творчості в широкі верстви і прошарки сучасного українського суспільства, виступів на радіо і телебаченні і т. ін.
Злободенність проблематики дослідження О.Вертія виявляється і в тому, що він, розвиваючи наукові ідеї своїх попередників – відомих фольклористів, істориків, психологів, педагогів, а також спеціалістів в галузі естетичного, етнографічного, філософського та ін. знання (М. Костомарова, І. Франка, О. Потебні, М. Грушевського, Д. Донцова, В. Петрова, П. Юркевича, Ю. Липи, Олега Ольжича, Є. Маланюка, Я. Мамонтіва, С. Килимника), своїх сучасників (Д. Гуменної, В. Давидюка, В. Войтовича, О. Губка, Г. Лозко, В. Мицика, В. Азьомова, Хіросі Катаоки, О. Лук’яненка, Я. Гарасима, С. Пилипчука), інших учених, сформував свої неповторні основоположні підстави дослідження народознавчого доробку І. Хланти у найтісніших взаємозв’язках з його науковою, педагогічною та громадською діяльністю. Разом з тим, на цих підставах він подав яскраву картину формування та становлення світоглядного та духовного простору різних жанрів усної народної творчості, виокремивши у цьому процесі три найважливіші етапи (світогляд та духовність первісного, нового та новітнього часу), розкривши їх ідейно-тематичний, психологічний, історико-соціальний, естетичний та художній зміст, питомо національні особливості діалектики їх побутування у різних сферах життя українців. Виконане на цих підставах дослідження, зроблені узагальнення і висновки відкривають нові, широкі можливості для подальшого з’ясування національної самобутності поетичної творчості українського народу, пов’язаної, насамперед, із формуванням національного характеру, національного світогляду та духовного світу нинішніх і прийдешніх поколінь українців, їх національної громадянської позиції в процесах національного відродження на сучасному етапі нашої історії та в майбутньому української нації.
Важливий ідейний заклик О. Вертія знаходимо наприкінці книги: українська наукова, культурно-мистецька та педагогічна громадськість повинна зробити все для того, щоб почин І. Хланти був підтриманий на державному рівні.
Загалом монографія О. Вертія «Світоглядно-духовні грані українського Всесвіту. Життя, наукова, педагогічна та громадська діяльність Івана Хланти» справляє враження ґрунтовної та виваженої наукової праці. Книга має переважно народознавчо-педагогічне спрямування, оскільки побудована на ідеях формування свідомих громадян і щирих патріотів України через засвоєння національної духовної спадщини. Авторська чітка громадянська позиція (патріотична, а подекуди – націоналістична) виразно проглядається у змісті монографії, відчувається в способі та логіці викладу матеріалу.
Безперечно, що ця книга за сучасних соціальних та політичних реалій є актуальною, важливою, а завдяки науково-популярному стилю письма – доступною і зрозумілою широкому колу читачів. Сподіватимемося, що праця О. Вертія отримає належну оцінку і змотивує наукову спільноту доєднатися до відродження нашого духовного спадку, до ознайомлення громадськості з народознавчим доробком і інших учених-етнографів, діячів та сподвижників української національної історії, традиції й культури, а це, своєю чергою, сприятиме отому свідомо-підсвідомому підпорядкуванню національної еліти народній звичаєвості та етиці, з яких народжується почуття патріотизму й відроджується українська національна ідея.
Андрій Чуй,
кандидат філологічних наук