Анатолій Ткаченко. «Переклад – мов жінка?..»

Радчук Віталій. Мистецтво перекладу : навч. посібник. К.: ВПЦ «Київський університет», 2023. 431 с.

Розгалуження наук і зосередження їх на специфічних проблемах потребує і  їх інтеграції, бо саме на помежів’ях лишається найбільше недослідженого і чи не найцікавішого матеріалу. Перекладознавство як універсальна галузь науки про слово перебуває на перетині мовознавства, літературознавства, компаративістики, герменевтики, культурології, психології творчости, історії еволюції тощо.

Одна з основних апорій дисципліни – принципова можливість чи неможливість адекватного художнього перекладу. У спектрі підходів тут часто панують крайнощі. Перекладацький песимізм виходить із того, що акт мистецької творчости – неповторний і раціонально непоясненний, а слова та їх комбінації в різних мовах не можуть бути абсолютно тотожними. Перекладацький оптимізм, навпаки, стверджує типологічну подібність психології творчости та принципову змогу перекодування однієї знакової системи в іншу, де неминучі втрати мають бути відшкодовані за допомогою додаткових засобів – так званої перекладацької компенсації. В ідеалі перекладач має бути конгеніальним авторові оригіналу, творити в раціональному й емоційному регістрах з повною духовною самовіддачею.

Уявлення про художній переклад розвиваються в контексті міжлітературної взаємодії з її широким спектром форм: від переспіву й наслідування до стилізації, травестії, адаптації... Їх змішування часто спричиняє довільні трактування ступеня перекладацької свободи. Прихильники надто вільного поводження з оригіналом, обстоюючи потребу донесення «духу», а не «букви» (цей вислів сягає ще Цицерона й Горація) часто-густо цитують жартівливий афоризм Гайнріха Гайне: «Переклад – мов жінка: якщо гарна, то невірна, якщо вірна, то негарна». В українському варіанті гра словом «вірний» сприймається з відтінком калькування (у нас тут сильніший моральний аспект), а в німецькому оригіналі, де die Übersetzung (переклад) – жіночого роду, ця словогра виразніша. Гайне нібито продовжив її песимістично: «А втім, усі вони невірні, але щодо гарних це більш помітно». Тут іще й суголосність із парадоксальним італійським застереженням: traduttore – traditore (перекладач – зрадник).

Проте вислів Гайне можна продовжити й інакше: «Але ж на те ти й мужчина: досягни, щоб гарна стала й вірна». Тобто на те й перекладач, щоб надолужувати неминучі втрати, досягаючи гармонійного перевтілення як «духу» так і «букви» оригіналу. Осмислюючи ці складники перекладацької майстерности, маємо оперувати не лише теоретичними положеннями, а й результатами безпосереднього аналізу живого тексту. На цьому помежів’ї високої теорії та унікального 40-річного цехового вишколу фахівців ґрунтується праця Віталія Радчука «Мистецтво перекладу».

Посібник постає відповіддю на виклики сучасної глобалізації, де мистецтву перекладу загрожує знеособлення під тиском систем штучного інтелекту й машинного перекладу. Тож подання цієї праці на здобуття Літературної премії імені Григорія Кочура цілком обґрунтоване, адже вона великою мірою солідаризується з Кочуровими засадами конгеніальности, глибинного проникнення в ідіостиль автора та розширення виражальних ресурсів рідної мови.

З рідної мови й почнімо, бо що ж то за переклад без неї? Їй номінант присвятив життя, за неї навіть умивався кров’ю під дулом пістолета, що для історії українського буття – річ банальна і звична, а на тлі осяжного мартирологу зовсім непомітна. Разом з однодумцями заснував 1989-го й понад чверть століття очолював безпрецедентну в освіті за складом пасіонарних умів та знакових постатей спілку лицарів слова – Товариство української мови КНУ імені Тараса Шевченка. На початку 90-х як депутат Київради у складі комісії з національних та мовних питань активно українізував київські школи; протягом 2001-2009 працював сумісником у відділі соціолінгвістики Інституту української мови НАНУ, представляючи цей заклад як експерт з мовного будівництва в комісіях різних установ. Здобули визнання його екскурсії в Лінгвістичному музеї КНУ і десятки його проблемних статей про мову. Деякі публікувалися по багато разів. Як і чимало тих, що про переклад. Зрештою, дослідник склав найкращі докупи в цілісну будову знань, загадок, запитань – спонук мислити і творити.

Учень професорів Віктора Коптілова й Костянтина Тищенка, що й сам вишколив шістьох кандидатів наук, розглядає етномови як глибоко відмінні системи засобів мислення-чуття (цитуючи класичне застереження О. Потебні щодо зниження рівня загальнолюдської думки у разі уніфікації мов). Книжка вагомо вирізняється з-поміж стандартних підручників своєю жанровою природою. Це не кодекс цехових прописних істин чи суха добірка інструкцій, а елітний у науці жанр вервечки есеїв, поєднаних практичним кредо наставника. Подача тем позначена зумисною проблемністю, дискусійністю та прагненням стимулювати/спровокувати свіжу думку в майбутніх митців слова, перекладачів.

Структура посібника охоплює 12 лекційних тем, підпорядкованих чіткій дидактичній логіці. Замість розлогих міркувань стисло проанотую їх, супроводжуючи подекуди коментарями.

1. Галузі перекладознавства та їх завдання. Розділ закладає антропоцентричний підмурівок студії. Зокрема й підтемою «Перекладачі університету Т. Шевченка». На матеріалі детального аналізу сотень студентських спроб перекладу анекдоту про індіянця автор вибудовує «помилкологію» — класифікацію типових хиб початківців. Обґрунтовує розмежування завдань теорії, історії, методики й критики перекладу в розбудові України як «Держави Тлумачів». Ідеться в розділі й про «творче осяяння як спосіб критики» ­– на прикладі студентських спроб позмагатися з М. Лукашем у перекладі «Курзу-Верзу» Л. Керола.
2. Метод перекладу. Присвячено постатям титанів українського перекладацького цеху і розкриттю винесеного в назву поняття. Під дослідницькою лупою тут унікальний метод М. Лукаша, принципи М. Зерова, лабораторія Д. Білоуса, методологічні «уроки й загадки» В. Коптілова. Викристалізувано чинники, що визначають індивідуальне творче кредо майстра.

У такому контексті можна й варто говорити не про метод, а про методи. Додам, що терміни метод, принципи, кредо, стиль, на мій погляд, набагато влучніші, аніж уживані останнім часом «стратегії», що ними автор посібника не ображає слуху читача. Тимчасом ця новітня заміна термінологічних вивісок уже вгніздилася і в інші мистецькі стилі. Наче бачу, як сидить собі письменник-стратег і розробляє стратегії (для слухняних слів?): «Die erste Kolonne marschiert… Die zweite Kolonne marschiert…».

3. Мова і стиль перекладача. Досліджено природу білінгвізму. Автор розбиває процес перекладу на етапи й аспекти, щоб показати складнощі кожного. Тут маємо перегук з уміщеним у темі 1 начерком «Перекладач-папуга» (про тих, що «перекладають» собі й довкіллю питомі українські слова модними англізмами) і з темою 8. Про папужництво в перекладі опублікував цікаві думки багатьох своїх студентів у «Дивослові» та «Універсумі» – допитливі знайдуть поклики на них у книжці. А в Вже програмі лекцій, вміщеній у передмові, автор легенько підкепковує з «перекладачів-баранів» (зі слабким знанням мови оригіналу) та «перекладачів-собак» (зі слабким знанням рідної мови), доводячи потребу плекання материнського слова. В окремому есеї щодо шевченкових перекладів і чернеткових варіантів постає упізнаваний стиль художника.
4. Функції (потенціал) перекладу. Розкрито багатство комунікативних, пізнавальних, духовно-консолідуючих та естетичних функцій перекладу як знаряддя взаємодії культур, що «зближує чуже зі своїм». Названо тут кілька десятків функцій.
5. Типологія (види) перекладу. Під метафоричною загадкою «Протей чи Янус?» подано різновиди перекладу. Показано розшарування мови на підсистеми й автономні кодові структури (стилі, регістри, діалекти, територіальні (національні) й давні варіанти мов, жаргони, фахові говірки, терміносистеми). Цікава критика класифікації Р. Якобсона. До цієї теми просяться й студії автора з інтерсеміотики «Перекладач Тарас Шевченко» та «Код «Катерини» Шевченка» – про те, як поет-художник перекладав картини віршами, а поезію – живописом і графікою. Але до посібника вони не ввійшли.
6. Перекладність і чинники її динамічності. Це улюблена тема автора, де він віддавна розвінчує «забобон неперекладності». Окрему увагу приділено пуризму як формі перекладу та суржику – небезпечному «недоперекладу», що веде до хиріння мови. Дискусійні «пояснення С. Караванському» треба було б цитувати цілком, інакше не втнути всіх нюансів, глибин та хитросплетінь шанобливо-полемічної думки, а в нас інший жанр – рецензія-анотація. Хіба що ближче до її кінця докину й свої пів копи.

Окрема дяка за слово чинники: вони в зачині, вони вчиняють єдність змісту і форми, а їх нині повикидали з питомого гнізда кальковані зозуленята складові.

7. Тлумачення, його варіативність, множники і цілісність. Присвячено природі інтерпретації та концепції «функціонально-естетичної рівнодії». Як взірець конгеніальности розглянуто прочитання творів М. Гоголя в перекладацькій інтерпретації («дівчачому люстерку») Лесі Українки. Раджу прочитати всім тим, котрі й досі гоголівські «Вечорниці на хуторі під Диканькою» називає «Вечорами».
8. Переклад і взаємодія мов у добу глобалізації. Осмислено сучасні виклики перед лінгвосферою, екологією мови та роль перекладача як активного творця й захисника національного слова під натиском запозичень, зокрема англізмів.
9. Логіка перекладу. Проаналізовано раціональну основу лексико-синтаксичних трансформацій (диференціація, конкретизація, антонімічний переклад, компресія тощо) і застережено від логічних помилок у тексті. Методологічно тема перегукується з творчим портретом М. Зерова, перекладача «Поразки Сенахериба» Дж. Г. Байрона, де показано межі логічного аналізу емоційно-образних цілостей у поезії та ризики руйнівної «вівісекції».
10. Віршований переклад. Обґрунтовано принципи поетичної реструктуризації цілого, де панує правило виваженої «диференційованої точності», а «слушна неточність» постає вищою за «хибну точність» букваліста.
11. Прагматика перекладу. Переклади для дітей. Автор обстоює вагу своєрідности дитячого сприйняття та питоме «право на дитячу мову» без штучного дорослого спрощення. (Віталій Радчук, зокрема, переклав з англійської тринадцять дитячих книжечок і близько сотні випусків ілюстрованого журналу про Вінні-Пуха та його друзів. Отака прагматика :).
12. Усний переклад як первинна людська універсалія. Спирається на багатий власний досвід тлумача-синхроніста, посередника на міжнародних перемовинах, форумах, фестивалях, чемпіонатах, виставках тощо. Розкриває психолінгвістичні механізми синхрону й послідовного перекладу, пояснює феномен «внутрішнього голосу», затримку перекладу (ear-voice span), роль супровідного скоропису. Тема весела й повчальна, з описами багатьох курйозів. Не встигла долучитися до неї недавня сповідь тлумача в університетському віснику про особливості й перипетії його праці перекладачем на вишколі наших вояків у військових таборах Британії.

Особливу науково-методичну вагу праці становить її дидактичний апарат: англомовні анотації вибраних лекцій із джерелами для поглиблених студій, розгалужені запитальники для самоконтролю. Цікава також прикінцева бібліографічна «Історія цієї книжки», де автор каже: «Як цілісну концепцію частини пропонованого посібника подано разом уперше» (с. 426). А далі подає перелік статей та передруків, починаючи з 1982 і до 2021 року, які в тому чи іншому обсязі й стали основою теперішнього видання.

Попри глибоку солідарність із викладеною в посібнику методологією, мушу посперечатися як із задекларованим у ньому безкомпромісним перекладацьким оптимізмом, так і з собою колишнім. На початку цієї рецензії-анотації я навів перекладознавчу апорію песимізм/оптимізм та повторив свою максималістську незгоду (40-літньої давнини) з афоризмом Гайне, мовляв, на те ти й перекладач: зроби, щоб гарна (версія перекладу) була й вірна, а радше – відповідна, адекватна оригіналові. Із роками та досвідом, зокрема й перекладацьким, постало амбівалентне, значно складніше сприйняття цієї опозиції.

Спочатку називав її головною проблемою перекладознавства, згодом – дилемою, далі – апорією. А в цій рецензії додам ще й бінарну опозицію (це як плюс і мінус в електриці: одне без другого не працює). Спільне й відмінне між цими термінами, гадаю, зайве пояснювати. Зрештою, називай хоч горщиком, хоч забобоном, але річ у тім, що поруч із текстами, переважно прозовими, які надаються до адекватного відтворення цільовою мовою, є чималий пласт об’єктивно неперекладного – як-от паліндроми, анаграми чи граничні випадки міжмовних омонімічних ігор. Зрештою, праця болгарських учених С. Влахова та С. Флорина «Неперекладне в перекладі», яку колега, безперечно, читав (у передмові автори дякують йому за допоміжний критичний аналіз усього тексту книжки при підготовці 2-го видання до друку), – вагомий аргумент, що теж заперечує категоричність винесеного в Тему 6 публіцистичного маркера «Забобон неперекладності». Прагнення науковця розвінчати цей «забобон» шляхетне й педагогічно виправдане, проте реальна практика тлумачення та застосування мовних ресурсів змушує еквілібрично балансувати між оптимізмом і песимізмом, визнаючи наявність меж мовного перевтілення.

Ця дружня “виміна думок” на берегах книжки лише підкреслює її здатність збурювати фахову дискусію. Навчальний посібник Віталія Радчука «Мистецтво перекладу» – фундаментальна, концептуально цілісна інноваційна студія, що успішно інтегрувала багатовіковий досвід у єдину, живу систему знань і відчувань. Вона не просто навчає технічних прийомів, а формує перекладацьке кредо, вчить майбутнього фахівця самостійно мислити, вести науковий і водночас мистецький пошук, аргументовано обстоювати власні творчі ро́зв’язки. Видання відповідає високим критеріям та ідеалам елітарного перекладознавства й цілком заслуговує на Літературну премію імені Григорія Кочура.

Анатолій Ткаченко,

доктор філології, професор КНУ імені Тараса Шевченка