Ткач О. У творця не бува дрібниць [Текст] / Ольга Ткач. – Житомир: ТОВ «Видавничий дім “Бук-Друк”», 2021. – 112 с.
Митець у своїй внутрішній свободі за велінням серця тягнеться вгору. Не крізь шпарини вікна, а пориванням душі та думки він прямує туди, де народжується чисте слово. Щоби, підгледівши цю таїну, гранити та шліфувати власне, аби жодне не було марним. Бо ж у творця не бува дрібниць. Його ніщо не обмежує, крім власного сумління, а саме воно ледь чутно шепоче, що і творець, і його слово прямують до Бога, Початку всього творіння.
Поєднання земного й небесного демонструє хмельницька поетеса Ольга Ткач у своїй сьомій збірці «У творця не бува дрібниць». Вона напрочуд тонко відчуває цю межу, що з’єднує два паралельних світи, які не просто так взаємопов’язані. Творець слів славить Творця Неба і Землі, а Той наділяє першого натхненням і особливим даром – передавати рядками красу життя. Творець слів знаходиться під пильним поглядом Творця, бо Він дозволяє йому ГОВОРИТИ. Щоби почули. Це підтверджують слова:
Світ у рядках-стежинах
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Визрів і ось – ожив!
Той, хто ліпив із глини,
Мову мені вділив.
(«Вкотре остання з літер…»)
Чому у творця не бува дрібниць? Бо дрібниці – це намистини, які формують вервицю шляху. Одна до одної, наче до обрію, за яким – світло. І його вистачає для всіх. Така воля Творця!
Наснага творити зі слів приходить у тиші. Це один із ключових концептів, який пронизує збірку. Тиша трансформована, уособлена зі світовідчуттями. Це «рай інтровертів». Вона «гусне», перетворюючись у мовчання. «І з мовчання ростуть ключі…» – пише поетеса. А ще додає: «І тільки тиша випробує всіх // На шлях, на ціль і на жарину в грудях», бо «…справжня міць, коли усе стиха – // І спів, і крик, і шепіт, навіть стогін…» А далі вдається до поєднання: «…Стікши кров’ю від слова гострого, Вже у Господа просиш тиші». Тут знову відчувається зв’язок земного і небесного, що, без перебільшення, заспокоює. Бо перед цим був спалах усвідомлення: «…Та довіку ходим голодними, Не черпавши з доброго слова» і своєрідний висновок: «Так у світі скупому водиться…», а далі: «Хто вивчив напам’ять тишу, Тому підкориться слово». Яка мудрість! Справді, тиша умиротворює і слово зринає увись, шукаючи Того, Хто сказав найперше. А згодом лягає на папір.
Ольга Ткач у своїх віршах формує особливий світ любові, який знову ж таки йде від Бога. У ньому – прагнення поділитися з ближніми отриманим і здобутим. Бо це – істинне щастя. Бо це – прагнення душі. За цим концептом сховано багато інших, які проявляються через добро, мрію, надію, радість. Адже все взаємопов’язано.
Ця любов є відповіддю на те, до чого нас закликає Слово Боже. Вона «довготерпить, милосердствує, не заздрить, любов не величається, не надимається, не поводиться нечемно, не шукає тільки свого, не рветься до гніву, не думає лихого, не радіє з неправди, але тішиться правдою, усе зносить, вірить у все, сподівається всього, усе терпить! Ніколи любов не перестає!» (1 Кор. 13, 4–8).
У цій збірці багато висоти. До неї варто тягнутися, щоби зрозуміти, навіщо ти прийшов у цей світ і для чого тут живеш. Концепт «життя» – невичерпне мірило самосвідомості. Воно пронизує буття і спрямовує його. Сьогодні ти тут, а завтра – летиш до обрію. Сьогодні стоїш на роздоріжжі, а завтра перед очима лише один шлях… І весь світ маліє, зводиться до маленького вогника на восковій свічці. І слова… «до останньої крапки в кінці».
Концепт «слово» у книзі вживається часто, є яскраво вираженим і подається у різних значеннях. Тобто є слово земне, яке йде від творця-автора, а є високе, котре, наче своєрідне посланням із неба.
Найчастіше перше слово зустрічається у розділах «Горіхи слів» та «Сліди на папері», куди вміщені вірші, що «залишають у душах сліди». Тут воно виконує різну роль: «Бути слову хірургом і катом, // Знати ціни мовчанню й хвалам…»; «Слово зцілює, слово жалить, // Глушить гнівом, плекає мир…»; «Слово предвічне шепче прозріння…»; «І замість когось зігріти, / Слова у вогонь ідуть» та ін.
Друге Слово – Господнє – у розділі «Божий слід». Яке лунає навіть тоді, коли до нього ніхто не прислухається: «Бог у прямому ефірі // Сам».
У розділі «Неперелітні квіти» акцент зроблено на природі як на ще одному Божому творінні. Тут авторка вдається до метафоризації й образності. У неї і «дощ по даху грає оплески», і «…лютий в кожусі наопашки // До сонця іде по стерні», і «Моргає небо віями перистими, // земля ж у синь любовно загляда», і «Вечір вишиє в травах тихий спів цвіркуна», і «А дощ гукав усю родину, // Щоб гідно провести весну» та ін. Природа – одне із тих джерел, у якому людина може ясно побачити відображення Божого лику.
Але життя – це шлях, ідучи яким не лише милуєшся краєвидами обабіч, але й натираєш мозолі, а часто й борешся за те, щоби наблизитися до мети! Однак утома у світлі Творця обертається на гарт, у кожній помилці віднаходиться зерно науки, а в поразці — краплина сили до звитяг.
Струнами-вітами
Вишепчу світові:
«Прикрий єси, та милий…»
(«Вірою міряю…»)
Більше роздумів про це – у розділі «Пішки до вирію» (усього у збірці п’ять розділів, тут їх назви подано у довільному порядку).
Ольга Ткач зуміла за допомогою слова передати гаму відчуттів, які, наче зорі, освітлюють темряву ночі. У внутрішній боротьбі вона відшукала те, що здатне освітити й зігріти. І це тепло передається іншим – поглядом, звуком, торканням, серцем…
м. Хмельницький