Альона Радецька. Співучий «Автограф вічної ріки» Неоніли Яніцької

332

Збірку Неоніли Яніцької «Автограф вічної ріки» можна проспівати. Це наче одна пісня, розписана по нотах, за кожною з котрих стоїть той чи інший концепт. Поетеса на перший план виводить не так змістовність, як сприйняття світу ліричним героєм (ЛГ) та людьми навколо. Відокремлення ЛГ від авторки помітила і Наталія Дзюбенко-Мейс, заслужений працівник культури України, лауреат Державної премії ім. Олеся Гончара. У передмові до книги вона пише: «… тут значно важливіший сам масштаб її (тобто Неоніли Яніцької Авт.) ліричного героя, якого я аж ніяк не схильна ототожнювати з самою авторкою. Бо у ньому втілюється пошук уявного ідеалу, матеріалізація у слові певних світоглядних постулатів, настанов в жорстких умовах, непростих реаліях сьогоднішнього українського буття».

Особистісне «Я», котре поетеса з обережністю підносить на блюдці читачу, наче магніт, притягує до себе віжки Часу, занурюється у найпотаємніші глибинки душі, заглядає у вікна неба, відмикає ключем замок раю, прогинається під вагою безмежної Вічності. Ось його і можна порівняти з нотою «До», яка у музиці посідає найперший щабель.

Особистісне «Я» всюдисуще. Воно у світі земному і потойбічному. В одному вірші ним фарбується сьогодення, в іншому – непередбачуване майбутнє. Його поетеса насичує метафоричністю, гіперболізує за допомогою різновідтінкових епітетів і порівнянь, як ось: «І коли вже немає ні слів / ані рим // Я писатиму тінями саду»; «Я / вартова в небесному дозорі // Мені / як Небу // вже нема віків»; «Я віршами навчилася мовчати // Про себе / про //»; «Я не спинюсь / багата чи убога // Жбурляйте / якщо втрапите / ножі»; «Я сьогодні уперше нап’юся туману із ринки».

На землі особистісне «Я» співіснує з чотирма порами року, кожна з яких залишає свій почерк на аркуші життя авторки. Їх позначаємо нотою «ре». Особливо ніжно поетеса відгукується про зиму. Їй присвячує розділ «Зелене Різдво». У неї зима – сива, доросла: «Усе для неї / сивої зими // Зігрієш серце, приголубиш душу //»; «Вже зима / По-дорослому все…». Зима, наче жива істота, «просить хліба в саду», «Замість білих снігів намалює зима // Крила янгола / чим не картина //»; «Мені завжди словами борги віддає // Ця зима / що вікує без раю» тощо. Така персоніфікація лише додає ваги образу сніговійниці. Особливу увагу привертає вірш «Сніженятко», де у зменшено-пестливій формі авторка звертається до снігу, як до дитини, цим самим надаючи йому рис наївності:

Сніженятку, йди у мої сни –

Там гостює білокрила мрія.

Не питає: скільки до весни?

Поцілунком студить – гріє, гріє.

……………………………

Сніженятку, не твоя вина,

Що вродилось пізнє, сніжне, ніжне…

Нас обох покликала весна –

Догадались – звідки цей підсніжник?

Не менш важливою для поетеси є весна. У неї це «білий храм», «пересіяні світи // Господнім світлом». Вона ходить «в зимовій / не по росту свитині // Щось малює на сивих снігах». Наче жінка «дивилася в душу // чи там є вогнецвіт чи нема //». Її авторка чекає з нетерпінням, закликає:

Вище голову – завтра весна

Закружляє у срібному вальсі

Трішки менше в поезії Неоніли Яніцької літа. Воно, наче павутинка на кущику лірики – ледь помітне, але все ж присутнє. Поетеса контролює час. Він завжди знаходиться у її полі зору. Це підтверджує один із віршів, де вона пише: «Три години до літа / ховаю ключі // Від весни / найнадійніше – в душу». Авторка не хоче називати літо «бабиним». У неї воно «карооке ще й золоте», «стало на перекладині», «вітром-хмарою не сполохане».

Закутаною у хустину метафорики постає перед нами образ осені. «Безбарвна / безхмарна / бо вічні дощі // вплітають хмаринки у довге волосся», і тут же «така молода», «у пізньої осені тиха хода». В неї можна легко закохатися:

Закохатися в осінь і пити з долоні печалі,

Хай вона не найкраща, а поглядом все ж прикує

До себе, до серця, до вічності тихих причалів –

І знаєш – згоряєш, і дякуєш, що вона є.

Вона нагадує граційну жінку, до якої хочеться завітати в гості, запросити на танець. Її життя – це свято, але приходити на нього можна, як правило, «з букетиком дощу».

Нота «мі»  ̶  це Час, в якому перебуває поетеса у той чи інший момент. Також час постає перед читачем як загальне поняття, що позначає життя в цілому. Н. Яніцька не вимірює його годинами, хвилинами чи секундами. Вона робить його своїм ліричним героєм і пише з великої літери.

Збірка містить розділ «Жорна часу», де описується час, який ми переживаємо сьогодні – час війни, миттєвого затишшя і знову пострілів, час переміни себе і всього сущого в собі. Тут поетеса розправляє крила і летить над думками громадськості. Своїм «Не зречуся тебе, Україно!» вона наче закликає до об’єднання, бо розуміє, що тільки в єдності – наша сила. Інколи події в Україні її настільки обезсилюють, що вона не може взяти в руки ручку і писати. В одному із віршів поетеса зізнається:

Не пишеться нічого, бо – війна.

Замість конвертів прийдуть смс-ки…

Моя країно, в чім твоя вина?

Вінок терновий – це по-європейськи?

У кожному рядку, кожному слові – подяка Героям, які захищають нашу Вітчизну:

За вас, Герої, мамина молитва

Вже криком захлинається в мені.

Також у поезіях авторки час постає як мірило днів і життя загалом. «…він п’є із руки // Він тасує роки, як колоду», «шиє хмари із днів посивілих», «…іде знімати з тебе мірки // Запише їх на листі і руці //». В образі перевізника зображує його поетеса. Він «…ходить і мовчить // Чекає стільки скільки скаже весна», «… сміється з афіш», зітхає, «просто падає у долоні листочком верби» тощо.

Поруч із часом крокує душа. Поки вона на землі, він її господар.  Душу позначаємо нотою «фа». Ліричний герой Неоніли Яніцької – чуттєвий, емоційний, душевно гармонійний. Його світ не знає зла, він лише ззовні бачить його і мовчки тамує в серці. У нього душа – квітка, яка розпускається, коли світить сонце, і, навпаки, стуляє пелюстки, коли йде дощ. Для поетеси душа – це «дитя у платтячку квітчастім», яке «здивується, згадає, принесе // в малій долоньці крапелинку щастя». Але разом із тим, у своїй дитинній наївності, душа сильна, вона вільно ступає по життю, не зупиняється на перехрестях, не думає, яку дорогу обрати. Душа знає свій маршрут. У неї «своя і правда й суть». ЛГ авторки розуміє, що він у цьому світі лише гість. Це підтверджують рядки однієї із поезій:

Я тут в гостях – у себе чи з собою, –

Душа – хоч в вишиваночку вбери.

А далі іде небо, за ним – Вічність. Посередині – рай. Так, відповідно, розташовуються й ноти «соль», «ля», «сі».

У красиву сукенку одягає Неоніла Яніцька концепт «небо». Він у неї емоційно метафоризований, без всяких штампів і звичних порівнянь. Особливу увагу привертають рядки «На плечі – хустинку неба // У коси – калини сміх». Неосяжність, простота і неминучість у цих словах. Часто цей концепт співвідноситься з іншими концептами, як наприклад:

… Надії – на крилятах голубів –

Закладки в небокнижці синій-синій.

Небо знаходиться над авторкою і у ній. Воно пам’ятає всю історію її життя:

Правічне небо, в тобі стільки мого,

Що й краплею не хочеш відпустить.

Небо приходить на допомогу, коли у серці негода:

Це забілене небо на віз-перевіз

Забирає тебе від самого початку,

Посилає дощі, щоб не бачили сліз,

А на вимиту душу – хмариночку-латку.

Неоніла Яніцька також вдається до персоніфікації, коли пише про небо: «Уперше небо нами ще не плаче», «У незабудках небо защемить», «Долоні сонця – усмішка небес», «Пише небо на тлі золотому // Що було і буде ще колись // Позавішує вікна дощами // Хочеш / кайся / хоч / ревно молись», «Щозими старе небо вдаряє униз головою»  тощо. В одному із віршів небо піддається очищенню. Після цього воно розцвітає:

А баба йшла удосвіта по воду

І прала небо, щоб цвіло для всіх.

Досить часто поетеса говорить про рай. Він мотивує, збадьорює, вселяє надію на вічне життя: «Коли стишаться кроки /  настане зима // Вже ні біла, ні чорна /  не знаю // Розпечатає знак на правічних снігах // Проведе до сріблистого раю», «Ні снігів / ні зими / щоб молитись у білому раю», «Звеселяйся / весь світ / Нова радість іде поміж люди// І спасенними будем коли кому випаде рай//».

Образ раю часто стоїть поруч із Вічністю. Інколи душа переходить у неї, наче у безкінечність. Та поки вона на землі, у неї складається враження, що вона вічна й тут. Вдає, що вічна. У Вічність підуть і слова. Поетеса в це вірить, адже пише:

Зістаряться слова – забута рима

Їм принесе у Вічність посошки.

Роздумуючи про Вічність, ліричний герой авторки звертається до Бога, веде розмову з ангелами, вживає поняття «хрест», «свічка», «молитва».

З усього вище сказаного можна зробити висновок, що поетичний світ Неоніли Яніцької багатий на емоції, філософські роздуми та почуття. Вона тілом знаходиться на землі, а думками – вище неба. Її серце переймається сьогоденням, а душа – тим, що буде після. Потенціал її творчої натури ще не вичерпаний, тому будемо чекати нового віршоцвіття.

Прокоментуєте?



Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!