ЛЮЛІЧ В. НА БІЛОМУ БІЛІ. ЗБІРКА ПОЕЗІЙ / В. ЛЮЛІЧ. – РІВНЕ : ВОЛИНСЬКІ ОБЕРЕГИ, 2020. – 56 С.
Засипати словами (в прямому значенні) можуть далеко не всі письменники. Інколи це вдається поетам, і то деяким. А ще при цьому – тримати емоцію, не відходити від змісту, контролювати розмір вірша і не загубитися у власних почуттях – завдання не з простих. Впоратися з ним можуть лише ті словотворці, в яких, як говориться, «набита рука» в поезії. У них це виходить автоматично. А ще їм допомагає те, що вони точно знають, наскільки важливо впоратися з плетивом поетичного тексту, котрий так і вабить своєю енергетикою і значенням.
Усі ці прерогативи написання віршів знає і використовує у своїй творчості поетеса з Рівного Валентина Люліч. Вона не розчиняється у почуттях, як люблять робити деякі автори, не піддається настроєвій спокусі. Вона розкошує словесно, експериментує з мовою, створюючи ефект гри, який допомагає їй і зміст передати точно, і звучання відтворити якісно.
Переконатися у цьому можна, прочитавши крайню збірку авторки «На білому білі», котра вийшла у видавництві «Волинські обереги» 2020 року (редактор – Сергій Пантюк). Взявши у руки цю книгу, звертаєш увагу на обкладинку. Вона, справді, біла. На фоні цієї «білизни» – великі сірі літери, написані по вертикалі (не по горизонталі, що є традиційним і широковживаним), а зверху, у слові «білі», на фоні першої літери «і», малими, ледь помітними буквами, зазначено ім’я та прізвище авторки – Валентини Люліч. Назва збірки «прикріплена» до правого краю обкладинки. На звороті, теж на білому фоні, – чорний квадрат – штрих-код. Навівши телефоном на нього, заходиш у Вікіпедію, на сторінку поетеси, звідки можна більше дізнатися про її життєвий і творчий шлях.
Чому така назва? Елементарно було б сказати, що авторка взяла рядок зі свого вірша, який використала як антитезу до епіграфа – слів Миколи Біденка «на чорному чорні». «На білому білі» – мається на увазі життя людей, які творять кожен свою історію на фоні цілого світу. І якою вона буде – білою чи чорною – залежить тільки від них:
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
…бо ми чудотворні
бо ми неповторні
такі ілюзорні
такі бутафорні
однаково
білі
однаково
чорні
а в душах тотемно
то світло
то темно…
(«на чорному чорні»)
У наведених рядках найбільш помітна гра слів, про яку йшла мова вище. Поетеса в першому випадку використовує прислівник «тотемно», котрий передає атмосферу внутрішнього світу людини, в іншому – розділяє його на два окремі слова – прийменник «то» і прислівник «темно». Цього разу він передає кольорову гаму душі. До того ж, його потрібно розуміти не в прямому значенні, а в переносному – «темно», тобто важко.
Також у поетичній збірці можна зустріти неологізми, які найчастіше утворюються за допомогою поєднання двох іменників:
О мій Іване
Колись настане
Прийде востаннє
Немов надія
Сонцестояння
Сонцепрощання
Сонцемовчання
Сонцестихія
(«О мій Іване»)
Кожен із них наповнений світлом і філософською думкою водночас. Неологізми можуть бути прикметниками, прислівниками, дієсловами, як ось, скажімо, у вірші «дні просочені і прострочені»:
…голосочками та
ковточками
кавоманимо
очі скетчем
ми
руки мочимо
вірші строчимо
у печерах тіл
слова точимо
і торочимо
і морочимо
щось могли би та
вже не хочемо…
Суцільне наповнення справді новими (!) словами зустрічаємо й у вірші «день пропливав тротуарами», де слова «зустрічноперехожими», «вулицепротилежністю», «теплобайдужих», «ніжнопір’їнохмарами”, «світлозіницесхожими», «дотиконезалежністю», «рідночужинцю», «подиховітроквітами», «поглядобезкінечністю», «неопрадавніх», «спільножиттєдотичністю», «вікносерцевідкритими», «долебеззаперечністю», здебільшого, виконують роль називних речень. Це ще одне свідчення того, що Валентина Люліч добре володіє мовою і може дозволити собі експериментувати зі словом.
Варто зауважити і той факт, що вірші поетеси написані як у традиційній формі (класичні), так і в сучасній (всі слова з малої літери без розділових знаків). Привертають увагу і ронделі, й верлібри і білі вірші тощо. Тобто повна різножанровість! І це трішки «розбиває» колорит збірки, адже всі поезії змішані. Немає жодного розділу. А як би хотілося читати спочатку, скажімо, традиційні вірші, де правильна граматика, стилістика, пунктуація, а згодом – нетрадиційні. Це б і впорядкувало думки читача, і правильніше б розставило життєві акценти. А так вийшла необачна хаотичність, якої можна було б легко позбутися.
Особливо вразили два останні твори, які взагалі «випадають» із збірки – це колискова «Солодка колисанка» і пісня «Пузата мама». Ні змістовно, ні тематично вони не відповідають виданню. Складається враження, що авторка їх помістила тому, що вони, справді, цікаві і сподобаються читачу. Але це все одно що влити в одну тарілку супу і борщу. Інколи письменники допускаються помилки, коли в одну книгу вміщують і поезію, і прозу. Зрозуміло, вони хочуть показати, що можуть писати в різних жанрах, але доречно було б розділити їх: вірші до віршів, проза до прози. Та й дві книги – це вже не одна. Валентина Люліч використала не прозу, а наповнила два свої останні вірші іншою тематикою, дитячою, яка трішки не «вписується» у філософську, експериментальну збірку.
Але попри такий незначний нюанс, поезія Валентини Люліч – справжня, щира, багата як на емоції, так і на слова. Її хочеться читати, щоб збагатитися внутрішньо, пізнати красу нашої рідної мови, ще раз переконатися в тому, що вона справді неповторна, що з нею можна робити дива.
м. Хмельницький
“Українська літературна газета”, ч. 2 (320), 28.01.2022
Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.
Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/
“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.