Альона Радецька. Філософсько-драматичний дискурс Анатолія Ненцінського

219

(На прикладі поеми «Голоси і Видіння» та дилогії «Видіння в Чорному квадраті»)

«Хо-хо!», «Ш-ш-ш-ша…» – ці вигуки і шипіння із поеми Анатолія Ненцінського  «Голоси і Видіння» хтось із читачів чує крізь роки, а дехто – навіть крізь століття. Голос Князя темряви проникає у людську свідомість, зливається з кров’ю, думками, намірами, а згодом перетворюється у вчинки: одна людина вбиває іншу, хтось вчиняє самогубство, хтось надиктовує ближньому: «Розіпни», або: «Убий його», той учиняє донос кесаревим, царевим, генсеківським прислужникам на противника режиму… Так споконвіків. Ми живемо у світі, де добро воює із злом, правда весь час змагається  із кривдою, мир протиставляється ворожнечі.

Анатолій Ненцінський намагається продемонструвати чорно-білу гаму світу, котрий весь час знаходиться між лезами двох ножів.  Ліричний герой його поеми – письменник, до якого одного разу приходить Голос. Оживає тиша. Він бачить тінь. Вона теж жива. І той  голос – Її. Прийшла до ліричного героя  недаремно, адже у нього «На серці ж сумніви, мов камінь, і жалі…» Це діє Закон «Тихо-ша…» – один із тих, за яким живе Дух темряви, котрий і прислав Голос. Та цей Закон поступається іншому – ще сильнішому – Закону Руки. За ним « живуть всі люди, що пішли від Князя тьми… Недарма ж так у світі цім триває: той має все, у кого сильні руки є». Цей Закон, на думку автора – вічний.

А колись Голос таким не був. Князь темряви вселився у нього, звичайного хлопчину, ще у добу неоліту. Для того, щоб показати своє колишнє життя, Голос думками переносить головного героя у той час. Вбивство рідного брата зробило хлопця тим, ким він є. «Хо-хо! Отак ти житимеш завжди», – сказав Дух, наче закляв юнака. Закляття це діє і сьогодні. Його печать –

в голосі, кривій усмішці відступників, перевертнів, пристосуванців бачимо і в часи становлення нашої Незалежності.  Голос про це відверто говорить: «Та й нині, в цій… у самостійній, розкошую, бо досі Руки, скрізь, де треба, є… Нагріб собі, аж рук уже не чую, даю комусь – вертається втроєм! Мені й Рукам сьогодні мед-житуха, бо нам найбільш того навару є, коли в державі нескладуха і розруха, коли народ  не меле й не кує…».

Частина друга має назву «Передмайдання». Знову до ліричного героя  приходить Голос із Тиші. Його «Хо-хо!», «Ш-ш-ш-ша» повторює однокашник ліричного героя, з яким він сидів на «гальорці» в студентській аудиторії. Він став успішним бізнесменом, бо вміє «крутитися» і не гребує нечистими методами, учиняє вбивства заради власного благополуччя.  Головний герой давно помітив, що Голос з’являється тоді, коли він бере в руки ручку. Та на цей раз його неписання не зупиняє. Він знову починає словесні кпини над письменником, відверто замовляє йому політичне вбивство.

І в уяві ліричного героя постає: «Й щораз сусіда руки волохаті аплодуватимуть: «Накрылись, блин,  козлы!», і зловтішатиметься він у нашій хаті: «Хо-хо … хохлы… продажные хохлы…». Знову з’являються очі: «Двоє…Двоє…Двоє.. Зграя! // Рвонулись, рикнули! // Забігали…// Втекли

// в печеру, // в хащу, // в тінь, // у хату скраю… // І тихо-ш-ш-ша».

Третя частина – «Майданність» – починається рядками: «Час настав …Мільйонносило // Духу вибухнув Майдан…». Цей момент у творі – кульмінаційний. Він демонструє єдність людей, котрі прогнали геть владну верхівку у столиці, цим самим продемонструвавши, що не настільки всесильним є Закон Руки, як це вважає Голос. Розмова душ людей, котрі вже з неба спостерігають за кривавими подіями, поєднує в одній миті – майданності – часопростір. Ці люди відійшли за Межу кожен у свій час: Юрко Непийвода, гімназист, загинув у бою під Крутами, Андрій Головко з Верховини, січовий стрілець, теж убієнний, посилає з небес слова підтримки українцям на Майдані, Петро Дорошенко з Гуляйполя приєднується до нього. Світлі душі утворили свій Майдан на небі – Майдан віри і надії, енергія котрого втілилася у кожного українця.

… Голос ройового УПА чуємо. Його вбили енкаведисти, але душа досі над Межею, бо її не змогли відспівати рідні. Їх усіх  розстріляла «антихристів рота».

Закінчується поема молінням до Бога: «Хай не стане в Україні лютих меж…».

У епілозі Анатолій Ненцінський переносить погляд читача на роковини Майдану. На Алеї в його душу дивляться очі, «очі тих пресвітлих душ…», які полягли за волю та незалежність України. «Чоловічі… і жіночі»…

 

2.

Не менш філософською і дещо алюзійною є дилогія «Видіння в Чорному квадраті».

Перед нами сивий чоловік, який прийшов до церкви тепер уже Київського патріархату, збудованої торік і освяченої Його Святістю, щоб помолитися. Пізніше уже дізнаємося, що це Микола Іванович Руденко – переселенець із Донецька, а до цього – доцент на кафедрі філології Донецького національного університету. Уже три роки він проживає у селі Нескорене на Луганщині у хаті покійної старшої сестри. М. Руденко – Поет. У його доробку – десять поетичних збірок. Від церкви він йде до школи, дорогою подумки пишучи листа своєму далекому товаришу із Торонто. Лист досить об’ємний, тому не факт, що Поет його потім відтворить на ноутбуці, як він на це сподівається. Використання форми листа – хороша можливість зануритися в історію села і передати основну подієвість. Оповідач веде розмову не лише в собі, а й із собою. Його тішить той факт, що лист «майже склався…», та все ж продовжує його «начитувати».

Переходячи через міст річки Нереч, «на дерев’яному настилі побачив чорний, наче до звуглення випалений, квадрат». Не здивувався. Не злякався. Увійшов. «І явилося видіння звідти…». Цей факт викликає чимало запитань: де цей чорний квадрат взявся? Що це за квадрат? Чому саме квадрат? Чому чорний? А коли читаємо, що під час дощу він залишався не змоченим ні всередині, ні зверху, то припускаємо, що автор, напевно, вирішив вдатися до фантасмагорій. Лиш потім випливає алюзія: до Миколи Руденка видіння приходять, наче із «Чорного квадрата»  Малевича.

Перше Видіння – це пережиті нами події під час Революції Гідності, коли українці вийшли на Майдан. А потім поету Сивому бачиться, як майданівці «учинили трощу», «вивели за шкірку з палаців усіх тих…», себто примайданне охвістя, що прийшло до влади на крові полеглих за ідею. Знаємо, що видіння являються не простим людям, тому можемо вважати, що Сивий мав особливий дар, про який не здогадувався, адже жодного разу про це не обмовився. Вийшовши з Чорного квадрата, а отже, і з Видіння, Микола Іванович продовжує розмову із собою, як і до цього. Тобто змін ніяких не відбувається ні з ним, ні з баченням навколишнього світу, наче цей Чорний квадрат – звичайна річ, наче він тут мав бути! Лише таке собі чисто людське подивування проглядається зі слів головного героя: «Навиділось, бач-но…» і переконання : «Але ж не буде третього Майдану».

Дорога приводить Поета до школи, де його зустрічає «також Руденко, але Петро». Сивий (тобто Микола Руденко – Авт.) вручає Петрові «довгу картонну коробку». У ній «кольчуга,  наконечник списа, шпичастий шолом… // І меч якийсь дивний: короткий, широкий і кривий». Всі ці речі знайшов його внук Славко у Чорному квадраті. І тільки тут дізнаємося, де взявся саме цей Чорний квадрат: «Це ж, бач, такі дощі лляли, що геть змили, казав Славко, // всю траву, аж до грунту голого, чомусь лиш в одному місці // Утворився чорний квадрат метрів п’ять на п’ять, казав». Директор школи припустив, що ці речі залишились від хозар, адже «це вони мали мечі не прямі двосічні, // як у наших, а короткі, широкі. І криві, як помисли й діяння їх правителів».

Коли Сивий наступного разу прийшов до Чорного квадрата, йому почувся «спрокволений голос», який запитував, де щит і меч, котрими ще вчора відбивався від ворогів. Це був голос дружинника, що ходив у походи разом із князями Аскольдом і Діром і загинув тут, де зараз Чорний квадрат. Він переповів події останнього дня свого життя, які відбувалися декілька століть тому. Потім знову явилося Сивому Видіння: прихід хороброго Святослава у Хозарію, який «все там спопелить, // і стане вона тінню // колишнього могуття // назавжди… / Лиш згадка у літописах нетлінних…». Це звучить, як пересторога, бо ж знаємо, що є в певних колах політиків нечисті помисли про створення другого Каганату.

Частина друга – то поема в поемі: сповідь Миколи Руденка «У одиночній камері душі». Її читає Петро Руденко у своєму кабінеті. Перед очима у нього –  Майдан, тисячі вбитих у російсько-українській війні,  душі у небі, які усміхаються у Великдень…  Микола Руденко наче бесідує з Петром – однодумцем, побратимом, спонукає його, а з ним і усіх читачів, до роздумів, висновків, бачення майбутнього.

Закінчується дилогія епілогом. Знову перед нами сивий чоловік, який прийшов до церкви, котру збудували торік «отут, в напівзросійщеному  краї…». «Вознісши  очі до  хрестів і дзвонів, перехрестивсь… // Душа  у  тілі аж… // На денце впали  краплі дві солоні…».

Філософсько-драматичний дискурс Анатолія Ненцінського вирізняється особливим насиченням історичного фактажу, різноаспектними роздумами та зануренням у власне «Я». Підтримувати «тонус емоції» допомагають монологи та діалоги головних героїв, з яких дізнаємося чимало цікавої інформації. Виведення окремих предметів (Чорний квадрат), використання псевдонімів (Сивий), «дзеркальних» прізвищ (Руденко Микола і Руденко Петро) та різних історичних термінів і понять свідчить про різнобічність авторського кругозору. Він завжди тримає руку на пульсі усіх подій, що відбувалися і продовжують відбуватися не лише в нашій країні, а й світі. Його твори – «живі». Вони «рухають» уяву, розум, почуття. Ними оцінюєш життя не лише зовнішньо, а й внутрішньо. А це саме те, чого прагне кожен письменник, адресуючи свій твір читачеві.

м. Хмельницький

 

Передплатіть «Українську літературну газету» на 2020 рік! Передплатний індекс: 49118.

Передплатіть «Українську літературну газету» на 2020 рік в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/

 

Прокоментуєте?



Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!