Місяць любови: оповідання, образки, етюди,
Історична повість/Василь Марочкін. – Львів:
Видавництво «Апріорі», 2023. – 360 с.
Василь Марочкін – історик, дослідник Середньовічної України. Його дві монографії зберігаються в бібліотеках Гарварда, Оксфорда, Кембриджа та інших університетах Заходу. Крім того, він знаний як автор трьох поетичних збірок та прозових творів, опублікованих у періодиці України, Канади, США, Австрії, Польщі.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
І ось два роки тому у видавництві «Апріорі» (Україна) окремою книгою вийшло перше і до певної міри підсумкове видання прози Василя Марочкіна, українця, який уже тридцять років проживає в Торонто, «Місяць любови». До нього увійшли оповідання, образки, етюди, новела, бувальщина та повість «Чотири бочки Токаю». За назву книги Василь Марочкін взяв одне із вміщених у ній оповідань. Лише місяць любові випало його героям Мікаху та Елен. Зустрілися вони під час відпочинку хлопця, який на півтора року мав повертатися до важкої праці на нікелевих копальнях у далекій Аргентині. Звичайно, Міках хоче, щоб кохана дочекалася його і в них була сім`я. Ось як лаконічно, але досить зворушливо описує автор сцену прощання своїх героїв: « – Чи ти чекатимеш на мене, Елен? Вірніше, чи зможеш?
- Зможу…, – зі стогоном та мукою ледве чутно промовляла до нього, міцно стискаючи його в своїх обіймах і безборонно даючи цілувати свої очі, груди, живіт…
- – Я хочу подарувати тобі хлопчика з такими чарівними, як у тебе, карими очима, коханий.
- Ні, я хочу дівчинку з очима її мами. Твої очі найчарівніші в світі».
Але, як кажуть, не судилося. Хлопець повертається додому і застає свою кохану дружиною іншого. Проте не відчай і злість опановують Мікахом, а тихий сум за тим тремким почуттям, що здавалося вічним, і ностальгією за минулим: «Міках до сутінків бродив лугом, вишукував знайомі стежки, пізнавав окремі дерева й кущі… І увесь луг, верби й кущі лоз уже ховалися в тінях теплої весняної ночі…»
У канву оповіді про двох закоханих, яким не судилося бути разом, вплетені рядки з української народної пісні:
«Не всі тії сади цвітуть,
Що весною розпускаються.
Не всі тії та вінчаються,
Що любляться та кохаються».
Звичайно, Міках та Елен не були українцями. Проте справжнє почуття любові властиве всім народам, у всіх куточках планети люди закохуються, радіють від взаємності і страждають від нерозділених почуттів. Саме її величності вічній любові між чоловіком і жінкою присвятив Василь Марочкін низку невеличких художніх замальовок у своїй книзі «Місяць любови». Це почуття об`єднує таких різних за національністю, освітою, віком людей. Їхнє кохання то зворушливо наївне (оповідання «Його перша любов»), то сміливо гріховне («Остання зустріч з Максом»), то жагучо шалене (етюд «Благословенна мить»).
Стилістичною особливістю творів Василя Марочкіна є лапідарність. Вміння на кількох сторінках без зайвих слів, показати всю глибину людських почувань – радість і трагізм життя. Приклад тому образок «Сльоза старого воїна». Всього дві сторінки. Але як майстерно автор показав душевні муки ветерана війська Олександра Македонського. Він утратив у битвах двох своїх синів, яким не було ще й 18-ти років, і хотів розповісти про свій біль Олександру Македонському, який вітав своїх воїнів. Проте не встиг. Великий полководець підійшов до Діамеда на мить і попрямував далі. А «…старий заслужений воїн вслухався в знайоме йому вітання фаланг, але знав напевно, що ніколи в тому ревищі не почує двох найдорожчих над усе голосів…
Пекельне сонце вмить висушило ненароком обронену сльозу».
У книзі Василя Марочкіна є «Віночок ліричних образків» «Хвала тобі, світе!». Цей твір цілком можна назвати поезією в прозі. І для висловлення своєї думки автор підібрав досить оригінальне рішення. Кожний образок починається словом «Хвала». Це – «Хвала воротам!», «Хвала покинутій церкві!», «Хвала дорозі!», «Хвала осінній порі!» , «Хвала дівчині!», «Хвала старому портфелеві!» та ін. У цих образках передано всю любов до своєї рідної землі. Адже, як уже зазначалося, Василь Марочкін тридцять років живе в Канаді, але Україна назавжди залишилася в його серці. Теплими споминами про дитинство, юність, зрілість простих українських людей сповнені його оповідання, легенда, етюди, образки – «Таганок», «Книга життя», «Жорнів», «Недоступний кущ». Тож, хоч Василь Марочкін давно вже є громадянином Канади, ностальгія за його рідною Україною не полишає письменника. Проте є в його книзі «Місяць любови» і твори про життя представників української діаспори в Канаді.
Відомо, що за океан прибували або дисиденти, ховаючись від тоталітарною системи в колишньому СРСР, чи заробітчани, що прагнули в далекій країні поліпшити своє матеріальне становище. Проте вірний справні реалістичній, а не псевдореалістичній, так званій соцреалістичній манері письма, Василь Марочкін змальовує заокеанське життя не подібним до раю небесного. Його герої – люди зі своїми бідами і проблемами, нездійсненими мріями і надіями. Хоч на перший погляд здається, що в них усе добре. Ось, наприклад, герой оповідання «Пан Павло». «….добряче підтоптаний, але ще міцний сімдесятитрирічний дідуган. Живе одинаком у престижній дільниці Торонто й утішається спокійним життям. Молодість пана Павла була бурхливою, сповненою небезпек і несподіванок, отож на старість доля втішила його спокоєм та відносним добробутом». Отже, життя його склалося непогано. Проте… Пан Павло глибоко одинока людина. І скрашує свої дні тим, що спить із двадцятип`ятилітньою молодою чужою дружиною, як із власною. «Нині я для неї чоловік, пан і господар. А її чоловік в Україні мешкає і дитина з ним дворічна», – розповідає пан Павло своєму приятелеві. Здавалося б, герой оповідання – цинік, цілком задоволений своєю владою над на багато років молодшою жінкою. Проте то лише ілюзія того, що все добре, вона не позбавляє чоловіка від самотності. І тому в читача виникає жалість не лише до нещасної жінки, яку злидні, безгрошів`я кинули в обійми до старого діда, а й до одинокого чоловіка. І, звичайно, такі стосунки приречені. Пан Павло помирає в обіймах молодої коханки. І його смерть усім байдужа – молодій жінці з Ужгорода, сусідам, поліціянтам, які прийшли складати протокол. Оповідання «Пан Павло» досить коротке, але які глибина і трагізм у тих трьох сторінках. Як у Василя Стефаника – коротко і страшно.
У книзі «Місяць любови» вміщено кілька оповідань, в яких описуються події Другої світової війни, окупація України німцями. Скільки таких творів довелося прочитати представникам мого покоління, що виростало в часи комуністичної влади. І скрізь у них радянські воїни, партизани постають героями, які віддають свої життя в боротьбі з фашистами. Герої так званих соцреалістичних творів були відданими комуністичній ідеї, компартії. Із яким запалом партизани вбивали німців, підривали їхні склади з боєприпасами. І нікому й на думку не спадало, що за тих кілька німецьких солдатів чи офіцерів, будуть знищені цілі села. Та що там, як то кажуть, ліс рубають – тріски летять. У тих псевдореалістичних, заідеологізованих творах не лише дорослі, а й прості селянські діти мужньо приймали смерть, жертвуючи собою заради «батьківщини». Проте Василь Марочкін, син репресованого батька, учасник Української Гельсінської спілки, описує ці події під іншим кутом зору. Візьмемо хоча б оповідання «Поїздка на село». Досить простий сюжет цього твору. Друга світова війна, окупація України німецькою армією. Польовою дорогою у відкритому «Опелі» їдуть в українське село Горбки німецькі офіцери. Серед них і Артур Шнітке, який 27 років тому, під час Першої світової війни, квартирував у цих краях у місцевого поміщика.
І ось нарешті «Опель» прибув до Горбків. Перед взором прибулих постали убогі вибілені хатки. Глянувши на них водій «Опеля» Фрідріх вигукнув: «Господи! До чого більшовики людей довели! До останньої межі!». Ця фраза свідчить про те, що для простих німців війна була не з мешканцями убогих хатинок, а з більшовиками.
Ось авто під`їхало до будинку колишньої сільської ради. «На ганок поспіхом вибіг уже добре підтоптаний чоловік і низько вклонився гостям (зверніть увагу, не злякався, не поводився з прибулими нечемно, а саме «низько вклонився»). Німецьких офіцерів посадили за стіл. Почалося частування, і відверті спогади… Господар будинку Карпо (ймовірно староста села) почав свою гірку оповідь: «При совєтах життя було гірше аніж у пеклі. Трудилися важко, а жили надголодь, У колгоспника була приповідка: «Сій, ори, коси, а їсти не проси». А коли в 1932 році почали остаточно заганяти нас у колгосп, то півсела вимерло з голоду». «Червона мітла» ходила від хати до хати та вимітала збіжжя до останньої зернини. А тих, хто чинив опір, або вбивали на місці, або відправляли в телячих вагонах на Сибір чи ще кудись, де, як у народі казали, Макар телят не пас і звідки й чорти втікають. А закони встановили драконівські. Знайдуть у кишені жменю зерна – вже маєш десять років неволі. Оце лишень за вашого урядування ми вдосталь наїлись». З Карпом погодилась і присутня за столом молодиця: «Так, як ми оце живемо два роки під вашою владою, нам справді при совєтах не жилося. Це свята правда і можу на хресті поклястися». І тут же в розмову вступає німецький офіцер: «Ви правильно говорите, добродійко. У нас, німців, у пошані людина працююча та слухняна. Я розумію хитрощі більшовицьких бонз, які свідомо прирікають своїх людей, ні в чому не винних, на смерть. Адже всюди висять оголошення: «За вбивство німецького вояка – страчуємо заручників». То яким покидьком треба бути, щоби посилати терориста, знаючи, що буде кара для невинних, бо вбивця втече». Звичайно, людині, чиї дитинство, юність, зрілість минули в тоталітарній країні під назвою радянський союз, де громадяни були коліщатками і гвинтиками єдиного механізму і мали міркувати так, як партія скаже, дивно читати такі рядки автора «Місяця любови». Проте згадайте хоча б Корюківську трагедію, що на Чернігівщині. Там під час німецької окупації було винищене ціле селище. З якого б то дива? А з такого, що ця область знаходиться в лісовій зоні. І тому саме на Чернігівщині діяло кілька партизанських загонів, які, робили наскоки на хати, де зупинилися німці, підривали їхні склади з боєприпасами. Звичайно, що для боротьби із загарбниками це крапля в морі. Ну загинуть кілька німецьких офіцерів і солдатів, а розплата – тисячі жертв мирного населення, жінок і дітей.
Проте в книзі Василя Марочкіна є оповідання «Заслужена кара. Події, описані в нім, також відбуваються під час німецької окупації України, але сюжет цього твору – несподіваний. Адже німці карають тут не невинних мирних українських жителів, а НКВДиста, на совісті якого сотні, а то й тисячі страчених життів. І ось під час Другої світової війни Дмитро Воскобійник, син полковника Петра Воскобійника, в часи визвольних змагань ад`ютанта гетьмана Павла Скоропадського, побачив на вулиці села Остки ката свого батька підполковника держбезпеки Арбузова. «Він у шкурі солдата дезертира пристав до молодої жінки та й живе в неї». Хлопець звернувся в обласне управління таємної політичної поліції і заявив про те, хто такий Арбузов і де його шукати. Німецький офіцер відразу викликав свого підлеглого: «Вальтере, негайно викличте агентів Сидоренка і Юрківа!…Була четверта година ранку. Група із п`яти осіб тихо підкралася до бідненької хатини, що стояла край села над ставком….». «Сидоренко та Юрків миттєво вбігли в хату з ліхтарями в руках. Світло вихопило ліжко, в якому посхоплювалися заспані чоловік років тридцяти п`яти, і молода жінка, років двадцяти.
- Підполковнику держбезпеки Арбузов, ви арештовані – з великою приємністю в голосі промовив Сидоренко і розчулено звернувся до всіх присутніх: «Панове, Господь сподобив мене в 19-м році арештувати його матір-комісаршу, а це ось синашу маємо». Через короткий час Арбузова повісили.
Неординарний також сюжет оповідання «Рядовий Охрім Некрийхата», епіграфом до якого Василь Марочкін узяв вислів Фрідріха Ніцше «Бунт – се благородність раба». Рабом у цьому оповіданні виступає піхотинець, простий вояк радянської армії. Дія твору також відбувається під час Другої світової війни. Керівництво батальйону взяло в полон німецького фельдфебеля. Його допитали, і той розповів все, що знав. Постало питання про фізичне знищення фельдфебеля. Проте офіцери не хотіли брати на себе брудну роботу – розстріл полоненого. Ротний вирішив призначити катами німця сержанта Ахромєєва і рядового Некрийхату. Та капітан не погодився з таким рішенням: «Ахромєєв – боєць, кращий у батальйоні. Орденоносець. А та Некрийхата – чортзна-що. Ні Богові свічка, ні чорту кочерга. І взагалі, я до нього приглядаюсь. Не вселяє довіри. Всю війну пройде, сука, а жодного німця не заб`є. Все норовить в господарську частину перейти. На їздового моститься, коней любить», – відповів він ротному. Ротний на те: «Я Ахромєєву наказав, щоб не стріляв, а нехай той шалапут прикінчить німака». Символічно, що «кращим бійцем», орденоносцем виступає в оповіданні злодій, кримінальний злочинець, який відсидів три роки в буцегарні «бо чужу валізу на залізничному двірці за свою признав» – росіянин Ахромєєв. А «шалапутом» – немолодий український селянин, який знає що таке «важка праця в колгоспі й мізерна платня. Знущання своїх таки, місцевих партійних прихвостнів і активістів, які враз постали великими начальниками…» І, звичайно, що в пригніченої тоталітарною системою людини не виникає бажання боротися з її ворогами. Проте старий, змучений дармовою непосильною працею колгоспник Охрім Некрийхата, який пережив Голодомор, зумів перебороти свою пасивну ненависть до представників так званої радянської влади і зважився на активний бунт. Коли він разом з Ахромєєвим привели німецького фельдфебеля на сільський цвинтар і поставили «край старої запущеної могили», Некрийхата вистрелив не в німця, а в свого напарника – радянського сержанта. А потім : «Некрийхата поспіхом підійшов до полоненого, вийняв з-за очкура ніж і перерізав мотузку, якою були зв`язані руки фельдфебеля.
Ком, ком! Сталін капут! – використавши увесь свій запас німецьких слів, промовив Некрийхата і рушив на захід».
Про життя українських селян у так званій німецькій окупації розповідається також в оповіданні «Пригода на жнивах». У книзі «Місяць любови» вміщено ще кілька оповідань – про боротьбу українського народу за незалежну державу («Сонце бачило все»), участь українців у чужій для нас, непотрібній Афганській війні (новела «Політ з мерцями») та ін.
У кінці книги Василь Марочкін вмістив історичну повість «Чотири бочки токаю». У ній автор зробив своєрідний екскурс у минуле України, Польщі, Туреччини та ін. часів козаччини, точніше гетьманування Михайла Дорошенка. Одне з оповідань (повість написана у вигляді окремих невеличких творів, об`єднаних одним відрізком часу) «Козацька рада» розповідає про обрання Михайла Дорошенка гетьманом. Історик за фахом, Василь Марочкін зумів досить реалістично передати козацькі звичаї, політичний розклад того часу, переваги і недоліки претендентів на гетьманську булаву- Марка Жмайла та Михайла Дорошенка. Автор повісті також правдиво описує соціальну нерівність навіть між козаками-січовиками. Його герої – це козаки за покликанням, патріоти, які залишилися вірними матінці Запорозькій Січі і батьку Великому Лугу, та козацька старшина, яка, перебуваючи на Січі, зуміла розбагатіти, обзавелась жінкою і дітьми. Протистояння між цими двома таборами зумів передати Василь Марочкін у розділі «Козацька рада». «Діти мої, – тихо озвався старий козак-кобзар. – Біда йде від багатства, дукатів, флоренів, талярів, ортів, цехінів, дорогих єдвабів, адамашку, камки, оксамиту, коштовних жупанів, срібла-золота, самоцвітів та хуторів… Огречкосіялись козаки». З цього невеличкого уривку, та й з усієї повісті зокрема, стає зрозумілим, що Василь Марочкін є не просто істориком, а знавцем етнографії, етнології, нумізматики. Він досить вправно оперує словами-анахронізмами, які відійшли у небуття разом із століттями, які їх витворили. Так, наприклад, в повісті автор вживає слово «машталір», що означає – кучер. Також Василь Марочкін вустами своїх героїв веде полеміку про християнську і мусульманську віри, що свідчить про те, що він є не тільки фахівцем-побутознавцем, а й релігієзнавцем. Тому його повість «Три бочки токаю» можна назвати не лише художнім твором, а певним науковим дослідженням козацької епохи в історії України.
Проте, на жаль, у бочці меду є і ложка дьогтю. Василь Марочкін уже три десятиліття проживає в Канаді, де, звичайно ж, навіть у діаспорі не почуєш живої, барвистої української мови. Тож у письмі часом вживаються русизми, неточні вислови, не зовсім вдало підібрані ідіоми. Про те про це мали б подбати працівники видавництва «Апріорі», адже редагування текстів – їхня безпосередня робота. Тим більше, що видавництво знаходиться в Україні, а не в Канаді чи іншій українській діаспорі. На жаль, праця редакторів у книзі Василя Марочкіна «Місяць любови» є малопомітною.