«А дороги назад – немає», однак є диво воскресіння…

851

Сидоржевський М.О. Візерунки на пергаменті часу. –

Київ: Прометей, 2021 – 84 с.

 

…і я кажу як перед Богом: …буду!..

Михайло Сидоржевський

 

Книжка сугестій Михайла Сидоржевського «Візерунки на пергаменті часу» – це своєрідна книга-дзеркало, книга-денник, книга-спогад, книга-медитація, книга-сповідь… Художнє письмо цікаве своїми синтаксичними та стилістичними особливостями, оригінальною авторською пунктуацією. Пан Михайло володіє глибинним відчуттям сакральної суті Слова і, загалом, філософським світовідчуванням…

Читання прози Михайла Сидоржевського – чимось подібне до процесу навчання плавання: дозволь собі себе ж відпустити, не пручайся і не нервуй, просто цілком довірся хвилям – і вони обовʼязково принесуть тебе до усвідомлення нових сенсів: і світоустрою загалом, і «візерунків на пергаменті часу» зокрема… Більшість читачів, упевнена, вони, ці хвилі, приведуть до берегів памʼяті, де до болю зримі образи з дитинства змусять вкотре замислитися над заповітною суттю буття…

Якщо коротко характеризувати структуру цієї книжки, то тут необхідно виділити сім складників або умовних пунктів плану, які вибудовують-вʼяжуть текст «Візерунків на пергаменті часу». А саме такі: 1) фрагменти памʼяті, «болючої до надривного щему», – «анабіозні спогади», за визначенням самого автора; 2) потоки тривожних снів, часто символічних у своїй основі; 3) тонкі психологічні візії, у яких, мов осяяння, відкриваються філософські істини (наприклад, образ драбини над цвинтарем); 4) оригінально виписані душею Майстра картинки дерева роду (це, до речі, найщемливіші моменти у канві тексту, майже зримо змальовані чистою дитинною душею письменника); 5) мимовільні, але дуже доречні цитації народних пісенних текстів; 6) дивні образи чоловіків та жінок, що наче сходять з православних ікон храму, а світло облич яких має здатність зазирати у самі душі та супроводжувати обраних упродовж усього свідомого земного життя; 7) холодна констатація фактів (як ось: «життя жорстоке, життя несправедливе, життя безжальне…»).

Якщо досліджувати образну палітру Михайла Сидоржевського, то неможливо не помітити той факт, що тут, у цій книжці, – упереміш образи життя і смерті – немов різнобарвні клаптики паперу (або й дрібні уламки різнокольорового скла) у величезному, неосяжному одним тільки людським інтелектом, калейдоскопі долі… А ще художній манері М.Сидоржевського притаманні приховані образні паралелі. Часом вони навіть мають певний біблійно-притчевий характер. Але уважний читач, який хоча б трішки обізнаний з Біблією, обовʼязково декодує ті чи інші речення… Декодує і навіть прийде до власних умовиводів, на кшталт: так, своє земне життя (а дитинство і юність, зокрема) ми цінуємо із величезним запізненням…

Таким чином читач також матиме змогу розшифрувати (і зробить це з істинним задоволенням) окремі образи-символи. Наприклад, церковні свічі – це символ надії. Коли маленький хлопчик у Великодню ніч в церкві запалює свічки за здоровʼя рідних, усім своїм духовним єством відчуваючи магію неймовірного тепла і внутрішнього прозріння – того миттєвого стану щастя, яке, мабуть, знайоме чи не кожному з нас іще з дитинства, та за яким, напевне, відчуваємо дивну ностальгію все своє свідоме доросле життя… Нічна самотня сова – образ життєвої мудрості і болючої самотності водночас. Образ покійного діда Сергія – як символ звʼязку поколінь; звʼязку невидимого, однак у певні моменти долі до болю відчутного – майже на фізичному, тактильному рівні… Бджолиний рій – це теж символ; символ необхідності змін задля розвитку благоустрою нових поколінь… Образ літака в небі, звук від якого ми чуємо лише тоді, коли сам літак уже надто далеко, – як нагадування читачам про те, що певні життєві події ми цінуємо (та й, загалом, помічаємо) пізно…

Слід сказати і про окремі образно-метафоричні полотна, які Михайло Сидоржевський малює активно й залюблено, і які, впевнена, в памʼяті читача залишаться надовго…  Це, наприклад, розквіт квітки як метафора людського життя (с. 75); образне порівняння слив із солодкими синьо- і жовтобокими плодами любові землі і неба (с. 75); неймовірно яскрава образно-метафорична картинка помирання і народження дня (с. 77) та ін.

А ще автор неодноразово послуговується художньо-образними алюзіями, часто символічними у своїй основі. Як, наприклад, згадка про «Корабель дурнів» Ієронімуса Босха: «…грали вони чергову аматорську сцену з безкінечної вистави під назвою «життя», і були водночас акторами і глядачами, водночас плакали і сміялися, аплодували і свистіли…» (с. 56)

Аналогії зі святим письмом – теж одна з особливостей сугестій пана Михайла. І, як найяскравіший цьому приклад, – образ Боголюдини: «…писав про дивне місто на цій старій землі, в якому сплелося докупи красиве й потворне, реальне й містичне… там цькували, тицяючи пальцями, і голосно кричали: «візьми його!»; у камінних склепах і на розхристаних майданах слова ці, злітаючи до тьмяних свинцевих небес, відлунювали як «розіпни його!»; і було важко дихати від невидимого тягаря…» Автору властиве глибоке, дещо дивне і дуже сміливе самоусвідомлення… У сугестіях – це паралель зі стражданнями Ісуса. Адже нелегке людське існування (мається на увазі життя кожної окремої особистості, не лише оповідача) уподібнюється до повільної страти Боголюдини тут, на цій грішній Землі… А ще в книжці делікатно описане постійне інтуїтивне прагнення людського духу до світла і висі… (с. 73)

Читати книжку нелегко: вона перенасичена медитативними спогадами-снами, багатою словесною палітрою, концентрована епітетами, незліченною кількістю образів, які постійно змінюються, плавно і логічно реінкарнуючись один в інший… І тут автору необхідно віддати належне: Михайло Сидоржевський володіє неабияким талантом вмілого поєднання непоєднуваних, на перший погляд, речей, образів, картин і станів…

Метафора про «переселення» наскрізною тоненькою червоною ниткою проходить крізь добру третину тексту і начебто завʼязує вузлик у памʼяті читача: «а дороги назад – немає…» Образ драбини до неба, однієї з найяскравіших авторських візій, насправді є символом безперервного звʼязку поколінь: «станеш біля Татової й Маминої могил, і так навпростець, якщо рвучко задереш голову, то, на якусь невтримну миттєвість, на якийсь кліп ока можеш встигнути навіть побачити окрайцем нібито мотузяну драбину, що одним кінцем так наче зависає над головою, а інший губиться десь у глибокій і неймовірно високій синяві неба…»  (с. 31)

Автор володіє простим, але глибинно філософським розумінням природи роду людського: «…в якомусь коліні народиться хлопчик чи дівчинка, як дві краплі води схожі на свого прадіда чи прабабусю, і продовжиться рід, бо Господь милостивий так назначив…» (с. 31)

А загалом фабула книги (не зважаючи на те, що це сугестії) будується на кількох центральних образах, а також подіях, що розростаються навколо них у своєрідну багатошарову сюжетну канву. Це образи великих і надважливих християнських свят, а саме Різдво, Великдень (Пасха), Трійця (Пʼятдесятниця) та свято Маковія (Перший Спас). І тут визначальну роль відіграють запахи – як стимули до нових і нових спогадів… Наприклад, запах лепехи щоразу асоціюється зі спогадом про Зелені свята: «…власне, це навіть і не стільки запах був, скільки дивний, запаморочливий стан невимовно блаженного, заспокійливого умиротворення, празниково-тихого, сумирного щему десь глибоко в грудях…» (с. 66) А ось на свято Маковея «шалено пахне васильками і мʼятою, а сільські церковні дзвони у розлитім блаженнім просторі… смиренно благовістять настання часу для покори і нагадування про швидкоплинність земної марноти…» (с. 67)

Михайло Сидоржевський у своїй книжці порушує декілька надважливих у часи духовного хаосу проблем і тем. Це проблема людської жорстокості, часто незрозумілої здоровим глуздом (образ каліки Васі Баскини, утоплене кошеня); тема кровного і нерозривного звʼязку поколінь («а от приходимо ми на цей світ, наснажені вкладеним у нас – неодмінно – Добром і Любовʼю – нашими батьками, кров від крові і плоть від плоті яких – ми, їхнє продовження на цій грішній землі, їхнє насіння і їхнє сакральне звернення до небес, до часу, до Господа…»); проблема самотності (висвітлена крізь призму теми дитячих страхів); тема швидкоплинності життя (с. 80); проблемні філософські запитання «що є Людина?» і «чи багато значать людські знання?» («…твої знання є змарнованим часом, і розум – як непотріб старий у глухому кутку буття; сили твої міряні іншими мірилами…» (с. 63). Автору притаманне інтуїтивне чітке відчуття дороги, яка КУДИСЬ веде (с. 83), що зумовлює відкритий фінал книжки…

«Візерунки на пергаменті часу» мають три основні мотиви: мотиви смутку, покаяння і смерті. Є в сугестіях М.Сидоржевського також ідея безперервності земного існування, або ж «повторюване незліченну кількість разів диво воскресіння», що звучить у наступному уривкові авторського тексту: «і я кажу як перед Богом: у перших пагонах, і в розкішному буйноцвітті садів щороку наприкінці квітня, і в шаленстві трав у високості літа, і в самотньому осінньому листочкові на мінорному тлі сірого неба, і у великому мовчанні покритої білим саваном снігу землі, вагітної першими проталинами, першими весняними сонцями і першими пагонами, буду…» (с. 36) І хочеться мені ці слова по праву назвати своєрідним авторським заповітом – гімном неперервності земного буття. Тут думки Михайла Сидоржевського мимоволі відлунюють нотами тотемізму, а насправді – великою вірою у завтрашній день. І це прекрасно. Це і є рідкісний дар володіння мудрістю життя на нашій благословенній Богом (і ледве не проклятій людиною) планеті…

Юлія Сільчук, письменниця,

літературний критик.

Прокоментуєте?

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!