“Українська літературна газета”, ч. 12 (368), грудень 2024
Ткач М.М. Тепло забутого сонця. Оповідання, новели, повість, публіцистика, критичні статті та відгуки літературознавців на твори М. Ткача. Чернігів: Десна Поліграф, 2024. 288 с.
Аби книга відбулася, мусять бути активно задіяні, як мінімум, дві сторони: автор і читач. А ще краще: автор, видавництво і читач. А в ідеалі: автор, видавництво, конструктивна критика і зацікавлена читацька аудиторія. Що нині для українського автора роблять українські видавництва? Видають. І крапка. Часто видають, навіть не читаючи те, що беруться видавати. Про рекламу і маркетингову кампанію взагалі мовчу. Взяли гроші — видали книжку. Все. На цьому епопея співпраці закінчилася. (Не збираюся судити про всіх, говорю про більшість). А що для українських авторів нині дає літературна критика? І чи є в Україні літературна критика як така? Є. Але її представників — мізер, порівняно з тим огромом літератури (та чи ж літератури?), що видається тисячними (жартую) тиражами…
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Ці мої зауваги аж ніяк не стосуються класика Михася Ткача. Автор створив себе сам. Він прийшов в українську літературу уже сформованим повноцінним письменником. І політика видавництв та оцінка літературознавців, гадаю, жодним чином не вплинули на самоусвідомлення письменника. Єдине: такі твори в Україні мали б видаватися за державний кошт. Отоді була б у нас і повнокровна українська література, і висока українська культура як така… А що робити іншим українським авторам, молодим і талановитим, яким, однак, ніхто ніколи так і не скаже щиро, чи ж правильною стезею вони йдуть? Або як правильно шліфувати свою письменницьку майстерність? Чи варто, взагалі, писати для нечитаючого суспільства? Як не демотивуватися і не втратити себе відразу ж, заледве відшукавши?.. Як, зрештою, зупинити таке поширене нині явище графоманії? Як навчитися (і не боятися) називати речі своїми іменами?.. Хто і коли в огромі макулатури помітить власне Літературу?.. Запитання, на превеликий жаль, риторичні… Але так не буде завжди. Опісля закінчення цієї божевільної війни українська культура не просто знову встане з колін — вона досягне тих висот, про які ми з вами сьогодні лише мріємо. Бо мудра і свідома нація, навчена гіркими уроками історії, на цей раз просто не дозволить собі втратити себе ж… Буде і література. Новітня. Буде і критика. Буде і морально здорове та читаюче суспільство. Нам, нетерплячим, потрібно просто трохи почекати… Вистояти, перемогти і відродитися… Тут дуже хочеться зацитувати слова Володимира Кузьменка зі статті «Митець неореалістичної формації»: «…Якби не було хмар, то ми б не знали й ціни світлу…». Ціну світлу ми, молоде покоління нації, нині вже добре знаємо. А тому, сподіваюся, зуміємо зберегти те найсвітліше, а тому найцінніше у кожному з нас, у загальноукраїнській культурі і в літературі зокрема, у набутках наших батьків, дідусів і прадідів.
Постать Михася Ткача не оминули увагою літературознавці. І письменник на неї більше, аніж заслуговує. Однак мрію лишити і свою невеличку лепту у пропагуванні високої української літератури серед свідомих українців, особливо серед молодого покоління. Тому хочу проаналізувати крайню (на даний момент) книжку класика — «Тепло забутого сонця». Сюди увійшли і оповідання та новели автора, і повість («Очі зеленого гаю»), і авторська публіцистика, і критичні статті про творчість М. Ткача, і відгуки літературознавців на окремі твори та, загалом, на творчість письменника.
Почну з невеличкого екскурсу в біографію Михася Ткача… Народжений 1937-го року в селі Сахнівка, що на Чернігівщині, спізнав нелегку повоєнну дійсність. Татко загинув на війні. Пан Михайло разом із братом Миколою (видатним майбутнім письменником та науковцем) були єдиною опорою матері. Голодні повоєнні роки, колективізація, «розкуркулення», ціна виживання — усе це довелося відчути на власному життєвому досвіді і, що головне, — не просто не зламатися, а вирости Людиною, Художником, Письменником… Тяжко працював у колгоспі, служив в армії, працював трактористом, закінчив Ніжинське училище механізації сільського господарства… Пізніше, ведений власним внутрішнім духовним покликом, вступив до Московського університету мистецтв на факультет малюнка і живопису (на заочне відділення), працював на посаді художника-реставратора в історичному музеї імені Василя Тарнавського, художником-оформлювачем на заводі синтетичного волокна, у будівельному тресті, а після закінчення Остерського будівельного технікуму — майстром, виконробом, інженером-проєктувальником… На початку 90-х рр. ХХ століття Михась Ткач був активним учасником заходів, спрямованих на утвердження нашої незалежноті, працював відповідальним секретарем Товариства української мови ім. Т. Шевченка (нині «Просвіта»). Ініціював об’єднання місцевих літераторів і за підтримки колег створив незалежну громадську організацію — літературну спілку «Чернігів» та заснував журнал «Літературний Чернігів». Автор численних книг прози для дорослих та дітей. (Твори Михася Ткача увійшли до хрестоматій, літературних антологій та навчальних посібників з української мови й літератури). Засновник і голова журі обласної літературно-мистецької премії ім. Леоніда Глібова. Лауреат численних міжнародних літературних премій. Нині очолює літературну спілку «Чернігів» та редагує літературно-мистецький журнал «Літературний Чернігів». Проживає в Чернігові.
Оповіданя та новели (їх 17), що увійшли до книжки «Тепло забутого сонця», — найрізноманітнішої тематики. В центрі зору письменника — сучасна війна на Сході країни («Коли на твоїй землі війна», «Заповіт емігранта», «Я заберу твоє життя»), трагедія зламаних війною чоловічих доль («Мелодія обірваної струни»), іронічний погляд на сучасне молоде покоління (оповідання «Комп’ютерний смог»), потреба збереження українських національних традицій та української мови (новела «Лебедині крила», «Заповіт емігранта»), доля української жінки, її тяжка праця за життя на тлі короткочасності земного проминання («Коли співають ангели», «Сяйво», «Рабська покора», «Відвідини батька»), трагедія людської внутрішньої самотності («Дядько Федір», «Відлюдько»), нещасливе або нерозділене кохання («Відлюдько», «Я заберу твоє життя», «Відвідини батька», а також повість «Очі зеленого гаю»), проблема, і навіть трагедія, пиятики в селі («Марійка і Василь»), проблема батьків і дітей, тема матері («Сяйво», «Лебедині крила», «Коли співають янголи»), туга за дитинством, за душевною чистотою і справжністю («Світло забутого сонця», «Це було…»), любов до рідної природи («Дощ), а також майстерний іронічно-гумористичний погляд на деякі життєво-побутові обставини («Переляк від рудого кота»). Так, окремі твори називаю по декілька разів, адже в них освітлена автором насправді далеко не одна проблема…
Переповідати сюжети творів не буду. Адже кожному з нас їх потрібно читати! Однак не зацитувати окремі рядки не зможу… Наприклад, ось слова з заповіту дідуся-емігранта (українця в американському штаті Філадельфія) своєму внуку Тарасу, який добровольцем пішов на український фронт: «Дорогий внучку, вчися на нашій історії. Пам’ятай, що без української армії ані здобудеш України, ані збережеш її. Шануй борців за нашу незалежність, бо то твоя кров, від якої ти походиш. (…) Бути Українцем, ніколи не відрікатись своєї української національності. В першу чергу вивчайте свою рідну мову, а потім інші мови. (…) Дуже тяжко з… національно-несвідомими бовдурами-хохлами добитись своєї державності. Дійсно треба повсякчас вичавлювати з них ту сукровату рабську кров… (…) Як довго існує Українська мова — так довго існує Українська нація. А якщо існує Українська нація, то обов’язково повстане і незалежна Українська Держава. Зникне Українська мова — це значить, що зникне і Український народ як нація зі світової сцени…» (с. 11 — 13, оповідання «Заповіт емігранта») Мудро. Переконливо. Додати нічого.
Скажу декілька слів про окремі новели та оповідання цієї книжки. Однак, перш за все, характеризуючи стиль прози Михася Ткача, хочу повторити саме слова Миколи Адаменка (з-поміж багатьох інших дослідників творчості письменника), адже аналогічно воліла б висловитися і я: «Життєвий матеріал стиснуто під тиском багатьох атмосфер. Потужне узагальнення. Картина майже планетарна…» (с. 278) І, як зауважує Сергій І. Ткаченко, «…письменник не прикрашає і не затьмарює картину життя, не зловживає світлими чи темними фарбами. Він малює світ таким, яким той є, а точніше — він ставить перед читачами дзеркало, аби вони побачили у ньому самих себе.» (с. 248).
Новела «Лебедині крила» — на мою думку, найсильніша і найдовершеніша річ у цій книзі. Тут фігурує образ вишиванки як символ найчистішої материнської любові. Новела насичена глибинним психологізмом і драматизмом. Якщо коротко окреслювати фабулу твору — молодий чоловік поспішає до матері в останні хвилини її життя… А далі новела побудована як намисто спогадів ключових автобіографічних моментів, коли чоловік одягав батьківську вишиванку… Вперше — це на шкільний випускний. Вдруге — на проводи в армію. Втретє ж — тепер, на прохання матері — в останні миті її життя… А вчетверте — коли іде дорослим сиротою на сільський цвинтар, аби провідати матір… Читаючи, неможливо стримати сліз, або хоча би трішки затамувати той гострий духовний біль від усвідомлення жорстокої короткочасності земного проминання… У новелі, не зважаючи на лапідарність письма, поміж ущільненими фразами помістилося дуже багато роздумів і каяття головного героя.
У новелі «Коли співають янголи» порушено дуже багато проблем: людської любові, зради і всепрощення, короткочасності і вічного колообігу життя, існування за межею бідності, трагедії смерті матері… Зображена духовна драма жінки, яка все життя кохає єдиного чоловіка (навіть у той час, коли той живе з іншою), і навіть на смертному одрі думає про нього, всепрощаючи… Фабула будується з яскравих, часами світлих, часами моторошних картинок-кадрів із життя жінки Оксани, що минуло-промайнуло так швидко, немов кіно…
Загалом, кожне оповідання а чи новела Михася Ткача — наче ніж у серце… Принаймні, особисто в мене лишається таке відчуття… Тут було б доречно зацитувати Сергія І.Ткаченка: «Читачі й критики Михася Ткача роблять одну й ту ж саму методологічну помилку: механічно переносять лагідну вдачу цього незмінно доброзичливого і завжди привітно усміхненого письменника на його літературні твори, в той час як ті його твори часом буквально шкуру здирають з читача і без давких сліз їх читати просто неможливо. Новели і повісті Михася Ткача є такою «шоковою терапією», яку у великих дозах приймати вкрай небезпечно, і тому доводиться робити паузи, аби перевести дух і трохи заспокоїти серце…» (с. 247).
Значне семантичне навантаження у прозі цього автора несуть художні деталі. Наприклад: «Щось глухо стукнуло у вікно, ніби пташка вдарилася об шибку. І чого їй. Це вже вистукує…» (натяк на близьку смерть, новела «Коли співають янголи»). І такі образні деталі є майже в кожному творі письменника. Недаремно Володимир Кузьменко називає Михася Ткача чи не найбільшим майстром художньої деталі в українській літературі помежів’я ХХ—ХХІ століть.
В оповіданні «Рабська покора» (назва, до речі, говорить сама за себе) зображена нелегка доля самотньої жінки, яка все життя тяжко працювала на фермі, а також кричуща несправедливість тогочасних життєвих реалій… Автор ставить перед читачем риторичне запитання: як осягнути ту несправедливу формулу людського буття, коли одні в ньому весь вік насолоджуються, а інші тяжко працюють?..
Оповідання «Відвідини батька» — про гнітюче становище сина-підлітка, який опиняється начебто поміж двох вогнів — розлученими татом і мамою. Син не може пробачити батькові, який лишив їх із мамою одними на селі, без міцного чоловічого плеча… І водночас він, головний герой, мучиться від усвідомлення того, що не може ані прийняти, ані принаймні збагнути такий стан речей — причину того факту, за яким його батьки не живуть разом. І тут вагому роль відіграють, знову ж таки, художні деталі: «Губи задевереніли, як від морозу, — нічого не міг сказати…» (замість відповіді сина на спробу батька пояснити, чому не живе з матір’ю). Художньою деталлю також є образ хустки, з червоними трояндами та чорною бахромою, яку матір дуже любить — як найцінніший подарунок у своєму житті — подарунок Романового батька, тобто свого чоловіка…
Необхідно відзначити уміння автора тримати неймовірну напругу навіть у кумедному творі (що свідчить про неабияку письменницьку майстерність). Мається на увазі оповідання «Переляк від рудого кота», у якому йдеться власне просто про розіграш — про жарт колег на роботі. Головну роль тут відіграє уміння Михася Ткача з легкістю майстра передати внутрішній психологічний стан головного героя (що ще більше підсилює комізм зображуваної ситуації): «Заглядав у комп’ютер — шукав останній квартальний звіт і не міг знайти. Там усе плуталося, стрибало, зависало, ніби туди вірус заскочив. Той вірус уже був усередині Саші. Тіло його робилося кволим і недієздатним…»; «Саша вкляк, дивився на Олю і не розумів її слів, хотів, було, підвестися зі стільця, але не зміг. Тіло наче закам’яніло. Нараз ударив долонями по столу і засміявся голосно, ніби збожеволів…» (с. 84 — 85).
Новела «Світло забутого сонця» — найщемніша річ у книжці. Це реквієм-туга за босоногим дитинством, за юністю, за матір’ю, за селом — одним словом, за тією душевною чистотою і справжністю, якої нам зазвичай так не вистачає, коли ми йдемо у далекий світ від рідного порогу… Тут пам’ять та уява оповідача, немов наймайстерніші живописці, малюють перед читачами найщемливіші картини спогадів… Сама новела нагадує сповідь-монолог — сповідь перед покійною матір’ю і перед власною совістю. І саме звідтам, із цієї новели, випливає назва книги «Тепло забутого сонця» — або, іншими словами, найменування власної невимовної туги за минулим: «…Я хочу до вас, мамо. Моє життя — це замкнуте коло проблем, яке розірвати не можу, ніби сон, що нескінченно повторюється, і прокинутись несила. Я стомився, моторошно і тяжко мені тут серед засилля машин… (…) Я потерпаю від їхнього шаленства, задихаюсь від гулу двигунів, пилу, чадного газу. Де будинки ховають від мене небо, сонце, забирають мій простір…» (с. 87).
В оповіданні «Відлюдько» — вражаюче чесно і щиро про природу чоловіка (як на мене, жорстоку природу), а ще про людину-митця, що втомилася від життя і воліє заховатися від життєвої суєти у мистецтво… Мої особисті спостереження (і не лише виходячи з даного оповідання, а загалом з творчості автора, в тому числі й повісті «Очі зеленого гаю»): герой (він же оповідач) Михася Ткача — замкнутий на сім замків від світу цього, не хоче (або не може) відкритися навіть найдорожчим людям. Навіть мамі… Навіть коханій дівчині… І в цьому, саме в цьому причина глибини його внутрішніх страждань, відчуття дикої самотності та намагання (як єдиний вихід) заховатися від неї у Творчість… Мене дивує (і водночас по-доброму вражає) бачення героєм оповідання «Відлюдько» поняття любові: «Любов — це теж рабство, але рабство добровільне, пута його невидимі. Це рабство матеріальне, проте любов позбавляє рабських пут душу людську. І тому таке рабство не відчутне.» (с. 92). Щодо коханої дівчини герой повів себе до болю жорстоко, однак чесно (що також вражає читача): «Я дивився їй услід і не відчував, а, може, не хотів відчувати, перед нею якоїсь вини за свою поведінку. Хоч розумів, що мав би поступити по-іншому, сказати їй теплі і щирі слова. (…) Я прагнув самотності. І ні до чого не хотів змушувати себе. Бо жахливо, коли розум ув’язнює серце» (с. 95).
Повість «Очі зеленого гаю» викликає неоднозначні читацькі рефлексії. З однієї сторони — цікава, метафорична і виправдана назва; майстерне володіння словом; уміння тримати увагу читача; неординарна історія кохання… З іншого боку — дивні, як на мене, герої; не до кінця правдоподібні обставини, а ще — а читачу мало… Бо читач очікував інакшого фіналу… А ще — о цей нетиповий любовний трикутник! Де одна з героїнь — і начебто відсутня (бо загинула, або ж зникла при загадкових обставинах, автор не пояснює), однак водночас зримо присутня і реальніша, о диво, аніж двоє інших головних героїв… Заінтригувала? Раджу придбати книгу і прочитати.
Розділ «Публіцистика» складають критичні статті та есеї Михася Ткача про життя і творчість митців і науковців різних поколінь — Опанаса Марковича («Видатний діяч українського народознавства»), Володимира Кузьменка («З любов’ю до науки»), Олексія Довгого («Поет доброти і мудрості»), Павла Пришиби («Життя в любові до рідного краю»), Павла Свища («Зберегти душу в чистоті — то святе»), Олексія Брика («Творець різножанрових романів»), Петра Сороки («Лицар «Зеленого світу»), Павла Тичини («Десь на дні мого серця»), Олега Гончаренка («Світло душі української»), Ліни Ланської («Нехай то сон, але такий солодкий»), а також рідного брата, Миколи Ткача («Життя прожите в любові до слова»), а ще — наймолодших та активних представників сучукрліту — Аліни Шевченко («Бузковий подих пробуджує весну») і Станіслава Новицького («Не згуби, що народжене Богом», «До молодої яблуні схилюсь…»). А ще тут є стаття про самого Михася Ткача як про художника (такий собі автобіографічний нарис, який читати особливо цікаво і, вважаю, варто кожному, хто цікавиться постаттю письменника). Наприкінці цього нарису (що, до речі, має дуже промовисту назву — «Від пензля до пера») автор висновкує: «…Але сьогодні я певен, що моє захоплення малюванням не пройшло марно. Завдяки йому розвинулося образне мислення, а, зрештою, в подальшому втілилося в слово». Як письменник Михась Ткач заявив про себе у віці 30 років, тому автор з деяким сумнівом зазначає: «Існує думка, що братися за перо, як і за пензля, в такому віці запізно…» Однак особисто моя відповідь на цей авторський сумнів буде простою і дуже логічною: «Ні! Навпаки. Письменник у цьому віці уже має зазвичай життєвий досвід і мудрість, які відзеркалює в Слові. А тому Слово зрілого майстра вартісніше, аніж писання молодих».
Особливо зацікавлено і щемно читався мені біографічний нарис-есе про брата пана Михайла — видатного науковця, українознавця і письменника Миколу Ткача — надзвичайно світлу і мегаталановиту людину (що вирізнялася подиву гідною працездатністю та одержимістю своєю справою) і національно свідомого українця — Українця з великої літери… Покійного барата Миколу Михась Ткач справедливо називає Охоронцем українських традицій. Чого, скажімо, варті а хоча би такі його (з-поміж багатьох інших поетичних та наукових книг) видатні праці, як «Словник говіркових, розмовних, рідковживаних та застарілих слів української мови» (понад 1000 сторінок) та «Слово о полку Ігоревім: графічна реконструкція, переклад, словник-довідник»… І мені як читачці і яко свідомій українці дуже болить тогочасна реальність, у якій Миколі Ткачу повсякчас доводилося не просто саможертовно працювати на ниві української культури, а й виборювати право на важливість своєї справи… Михась Ткач у своїй статті мудро висновкує: «Величину і значимість літературної і культурологічної спадщини Миколи Ткача належить ще осмислити і оцінити як нашим сучасникам, так і майбутньому поколінню.» (с. 185) — з чим я більше, аніж згідна.
Із зацікавленням прочитала також усі, уміщені в книзі, критичні статті про творчість Михася Ткача: Володимира Кузьменка («Митець неореалістичної формації»), Олега Гончаренка («Багряні громи сіверського волхва-народовольця»), Сергія І. Ткаченка («Від Еміля Верхарна до Михася Ткача»), Анатолія Шкуліпи («З подиху причаєного вихору»), а також Олега Василишина та Ігоря Фарини («Бентежне світло у долонях часу»), — що складають передостанній розділ книги «Тепло забутого сонця». А ще занотувала для себе окремі думки і висловлювання сучасників Михася Ткача про його літературну діяльність, зокрема Петра Сороки, Лесі Степовички, Надії Кузьменко, Миколи Адаменка, Станіслава Шевченка, Миколи Лелюка, Олексія Брика, Віталія Леуса, Сергія Дзюби, Оксани Гарачковської, Володимира Кузьменка, Олександра Забарного, Григорія Кулеби, Володимира Дрозда та інших. Тому, даючи власний короткий письменницький портрет Михася Ткача, трішки боюся повторитися, однак, все ж таки, наважуся висновкувати: Михась Ткач — письменник з надзвичайно широким кругозором, для пера якого, впевнена, не існує непіддатливих тем; це митець-неореаліст, який пише-малює життя як таке не користаючись кривим дзеркалом (яким зазвичай послуговується більшість літераторів); це Людина у слові і людина Слова; це митець, міцний духом, бо живе за законами світла; а також до глибини душі щирий українець, людинозахисник і борець за справедливість.
Гадаю, моя ця невеличка рецензія нічого ані додасть, ані відніме до/від без сумніву високої постаті класика. Однак, вважаю, це мій ввічливий жест шани великого таланту Майстра. Творчість Михася Ткача, безсумнівно, пробуджує у моєму серці гордість за нашу націю. Михась Ткач заслуговує бути прочитаним, вивченим та інтерпретованим українськими школами та вузами. Адже хто, як не він? А з моєї дорогої Волині бачу поряд, на цій же планці, імена Василя Слапчука, Йосипа Струцюка та Володимира Лиса. Шануймо рідне. Помічаймо серед сотень людей-світлячків хоча би найпомітніші постаті — як ті маяки-дороговкази правильного шляху у цілковитій темряві сьогодення. Аби не збитися нам на манівці. Аби не втратити віри в майбутнє нації. Аби не забути власне горде ім’я — Українці.
Юлія Сільчук (Юля Полісянка),
учасниця НСПУ та Спілки письменників і журналістів України ім. І. Франка
Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.
Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/
УЛГ у Фейсбуці: https://www.facebook.com/litgazeta.com.ua
Підпишіться на УЛГ в Телеграмі: https://t.me/+_DOVrDSYR8s4MGMy
“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.