Андрій Любка належить до покоління, яке моєму годиться в діти, у мене донька на рік старша за цього молодого письменника. Помітила його колись на одному з київських поетичних фестивалів, зокрема, у товаристві відомого польського поета Богдана Задури, і відмітила собі, що талановитий. Згодом, вже по роках, за нагоди вручення премії імені Юрія Шевельова, мене із Андрієм особисто познайомив Микола Рябчук. Десь відтоді, з кінця 2017 року, ми – друзі на фейсбуці. А я все не читала жодної його книжки. І, звісно, відчувалася якась незручність (перед самою собою). Активне моє лайкання постів Андрія у згаданій соцмережі припало на вихід у світ його роману «Твій погляд, Чіо-Чіо-сан». Одначе, анансований зміст: книжка про суддю, який збив молоду жінку й уникнув покарання, і про всілякі наші негаразди та безпрєдєли, – геть мене не привабив. Нізащо на світі я не хотіла про щось таке читати, навіть якщо написане гарним стилем.
І ось довідуюся, що в Любки-балканіста вийшла книжка про Балкани. А я про цей регіон так мало знаю і варто було б довідатися побільше. Тож новий його твір «У пошуках варварів. Подорож до країв, де починаються й не закінчуються Балкани» купила й прочитала. І хоча жанр тексту, як його іменовано в анотації, не зовсім художній – спогади на основі мандрівних записок, та стиль, справді, гарний, перо в автора вдатне, те що з-під нього вийшло – читати легко й приємно. І до культури мови придертися майже немає за що. Поодинокі активні дієприкметники теперішнього часу я навіть полінувалася підкреслити. Помітила, що одного разу редактор проґавив у тексті обочину, не замінивши її на узбіччя, утім, не один раз, допустив дієслово знаходитися. А все ж, його немає в українській мові. Бути, розташовуватися, перебувати, міститися – є, а знаходитися немає. Не вживайте його, пане Авторе і редакторові перекажіть вітання.
Власне, щодо образу автора: постає він у спогадах вельми симпатичний, ерудований, дотепний, та не позбавлений, однак, вади: любить зеленого змія. Ой, не один талант і світлий розум цей змій занапастив. Сподіваюся, вплив дружини, яка вже з’явилася у alter ego оповідача книжки, є благотворним і подружжя разом веде і вестиме здоровий спосіб життя, чого їм щиро бажаю.
А щодо змісту, то, безперечно, цікавий він для читача обширними культурологічними спостереженнями. Зрештою, книжка і є культурологічним дослідженням, тільки написаним у формі мандрівних записок. Я певний час цікавилася когнітивістикою, і в її категоріях стверджу, що «Подорож до країв, де починаються й не закінчуються Балкани» подає безліч прикладів світу як польової структури, поля котрої посідають ядро-прототип і периферію, периферії полів накладаються, заходять одне на одного, чітких, відрубних меж і кордонів не існує. Про сутність штучних та відрубних людських кордонів, їх минущість і водночас інертну тривалість у головах людей, про розмитість прикордонь автор пише у книжці багато. Це одна з головних тем твору, розкрита цікаво, навіть захопливо, пізнавально й повчально. Титульний же концепт, або ж мотив, варварів – мене привабив менше, мабуть, тому що це слово, усе-таки, є історизмом, а тих варварів, які смітять чи горлапанять у мене вночі під вікном, називаю просто бидлом. До речі, тепер такого семантичного нюансу набуло в Україні й слово електорат.
Мені як людині, причетній до мовознавства, звісно, було цікаво довідуватися про значення слів, які автор частенько читачеві пояснює. Скажімо, що санджак в Османській імперії означав адміністративну одиницю, українське діалектне ватра (‘вогнище’) є запозиченням із албанської мови, як і кичера (‘гора’), а назва Карпати, що теж означає ‘скелі-гори’, походить від іллірійських пращурів албанців. Так само Балкани – це, виявляється, ‘лісиста гора’, ‘гірське пасмо’, але вже походженням із турецької мови тощо. Любка у своєму «щоденнику» витлумачує, де якою мовою говорять на Балканах, якими діалектами, пише про політичні та культурні ситуації балканських країн, їхні релігії, про красу одних, меншу привабливість інших, поринає в історію і подає нинішні соціологічні образки. Інформації книжка містить – море. І , скажімо, прикро було довідатися, що на Закарпатті панує не мультикультурність, а недокультурність, породжена браком освіти, відсутності знань про сусідів, «а якщо знань немає, то їхнє місце займають проекції наших фобій, стереотипи й зневага». Так само, у бессарабському Буджаку «сума культур дає безкультур’я». І хоча кожен стереотип спирається «на реальне підґрунтя і є просто перебільшенням, гіперболою істинного стану речей», Любка не раз наявні стереотипи розвінчує, коригує. Дивно тільки, що про загальновідомий стереотип сербської любові до росіян не написав зовсім, одного разу лише принагідно натякнув на нього, зацитувавши і прокоментувавши побачений у Сербії лозунг: «Косово – це Сербія, а Крим – Росія».
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Сподобалася думка, що подорожі – це дорога до себе, а споглядання інших народів і їхніх культур слугує чимось на кшталт дзеркала. Отож, книжка Любки допомагає помітити, як життя впродовж віків у складі різних держав змінює людей і їхні країни, звідси, з одного боку, квітуча Словенія, і з іншого, Болгарія, де погані дороги, занедбана інфраструктура, сталінський ампір, а далі на схід – понівечена русифікацією Молдова із жалюгідним станом інфраструктури, і взагалі «жодна з кириличних країн досі не стала багатою». У дзеркалі Іншого помічаєш аналогії з українською нацією, коли читаєш, що «македонці – добросерді гречкосії, гостинні, відкриті» і власне македонцями себе «вважала освічена меншість, тоді як прості селяни коливалися між македонською, болгарською, сербською чи навіть грецькою ідентичністю». А читаючи про Косово, її столицю Приштину, впізнаєш пейзажі сьогоднішнього Києва: «Корупція, махінації, вседозволеність і політичний дерибан створили в місті ситуацію, коли кожен охочий може збудувати в ньому казна-що, та ще й за власним проектом».
Деяка інформація була для мене відкриттям. Виявляється, в Косово серби нині живуть за колючим дротом, а Чорногорія мала певний час теократичний устрій; Бессарабія була колись для древнього Риму тим самим, що Сибір для Росії; нинішні греки – це нащадки одного з візантійських племен, а не Аристотеля й Гомера, а нинішні словаки недолюблюють українців; а ще: закарпатська Тиса впадає в Дунай аж у Воєводині; над Дунаєм, на сербсько-румунському кордоні, є дуже надзвичайної мальовничості дорога, якою б варто було проїхатися, та навряд я туди колись потраплю.
Звісно, пише Любка і про балканські війни, про звірства та етнічні чистки, давні і сучасні. І якщо про останню війну, назву її югославською, спершу тільки потроху згадує, то на завершення книжки описує деякі її фрагменти дуже детально. У цьому макабричному дзеркалі Іншого пізнаєш нинішні українські реалії і заздриш, що вони війну вже пережили і живуть тепер у мирі, не без допомоги «американського дядечка»…
Можна пізнавати світ, мандруючи. Так, кілька років тому я із Чопа вирушила до Македонії через Угорщину, чарівну Словенію, на побережжя Далмації, яке мені більше навіть сподобалося, ніж побережжя Адріатики з протилежного боку в Італії, де раніше побувала. Більш мальовничого берега і прозорішої та голубішої морської води я доти не бачила. Про війну нам під час тої туристичної поїздки не розповідали, ні на Плитвицьких озерах, ні на островах, ні в Дубровнику, ні в Макарській. А нині рештою Балкан уже здійснила мандрівку, завдяки Любці. Адже не менш захопливим може бути пізнання читача, який заглиблюється у записки про подорожі «із задоволенням, але не без моралі». Славного «прадіда», класика нашого, твір згадую на завершення, похваляючи здобуток автора, який належить до покоління наших дітей. Експедиція триває.
Наталя Сидяченко