…Як технологія зцілення. Рецензія на книжку Світлани Короненко «Містерії»

678

На здобуття Шевченківської премії

Світлана Короненко. Містерії: поезії. – К.: Ярославів Вал, 2019.

 

Так перегортають календарі – знизу догори! Рухи рук у синхронності з очима виписують прадавню траєкторію відліку в часі за аналогією водяного млина чи вітряка, наче намотуючи час і простір на свої ж кисті, передпліччя, пальці, занурюючись повністю в закони індукції та дедукції… А от очі читача повинні кожного разу віднайти силу, щоб піднятися вгору і, наче по східцях, з кожним рядком опускатися все нижче й нижче, непомітно перетнувши екватор корінця між двома сторінками: верхньою і нижньою, як попередньою і наступною, і рухатися далі теж прямо, аж до самісінького краю цієї другої сторінки-сторони. Тож вже кожної наступної миті завершена сторінка повинна піднятися дев`ятим валом океанської хвилі, закрити щойно пережите-перечитане, відправити його в минуле. Так ми опиняємося в майбутньому – на розвороті наступних сторінок. А там – новий каскад, новий водоспад-водограй слів-думок. Дійшовши до кінця книжки, перегорнувши обкладинку, ми виявляємо, що дісталися самісінького дна, бо там світ догори ногами, і його потрібно додатково ставити з ніг на голову. Можливо, саме так життя гортає кожну людську долю, бо ж за українською традицією долю людині дає мати. І навпаки – долею поетки Світлани Короненко, книгою, що потрібно гортати, як календар життя наших відчуттів, стали її «Містерії».труктура цієї книжки нагадує одну-єдину струну, яка звучить безперервно, доки триває увага читача. Очі не бігають справа наліво, зі сторінки на сторінку, виписуючи хрестики, як у звиклому горизонтальному форматі. Навіть якби ми й схотіли, то не змогли б її гортати і читати похапцем. Формат видання змушує виконувати кожного з нас спершу дієвий ритуал – руками.

 

Я в цій осінній імлі вибрала вірші, як долю,

Наче в солодкому склі зблиснув ковток алкоголю.

Тут, де тремкий падолист, де золоте умирання,

Наче химерний буддист освоюю рим добування (с. 9).

………………………………………………………………………………..

Я тут ніхто і ніде, я тут, як тать серед ночі:

Вогке обличчя бліде, рима жагуча й жіноча (с. 10).

 

Долю можна шукати – знайти і не знайти; долю можна погубити – свою і чужу; долю можна дарувати – щасливу й нещасливу… Українці завжди були активними творцями долі О-значеної у просторі й часі, як співвідношення цілого до цілого! На відміну від «російськоязичної судьби О-пре-деленной», а отже пасивності, яка сама керує людиною, як процент вмісту снодійного у медикаментах для наркозу, етанолу-метанолу у славнозвісному бояришнику в часі, коли самі бояри вже відійшли в історію. Сучасні тренди вимагають книги-фікшн, долі-фікшн як поглиблення антропоцентризму, а значить, і серця-фікшн, думки-фікшн. А що глибше за любов проникає в живі людські душі? Не загальний туристичний котел з однією ложкою на всіх голодних по черзі і не індивідуальний одноразовий посуд на всі випадки життя, а саме людина-чара сповнена не винИ, а зцілюючого зрілого винА. Саме так, а не інакше. Бо коли постає питання у множині родоводу (як родового відмінка в українській мові, а не «падежа російськоязичного»), швидші завжди обирають зручніший шлях, тож решті залишається те, що залишається – зДАЧа, не дійшовши лиш крок до ДАВального. А отже тим паче до знахідного, орудного, місцевого відмінків та й навіть кличного у будь-якій формі: граматичній україномовній, емоційній «російськорєчній» чи навіть універсальній науково-термінологічній у планетарних масштабах як крайньої можливості звертання до найвищих за допомогою, бо далі – божевілля.

Так віками не просихають дороги вин, як вина, і як вини, хоча двотисячолітня історія християн запропонувала універсальний символ золотої середини, універсальність співвідношення у золотому перетині як чіткість зображення в локаціях людських мізків внутрішньо та людських рук зовнішньо, де УМ ніколи не заходить за розУМ, розУМІННЯ, а безУМство сміливців не перетинає границь божевілля. Пані Світлана пропонує нам простіший спосіб дослідження золотого перетину в гуманітарному масштабуванні, проходячи через очищувальний вогонь слова зрілої жінки в межах не тільки загадкової усмішки Давінчівської Джоконди, але і в межах мружок-смішинок довкола очей на світлині першої обкладинки. Так видавництво вже навіть перший погляд читача на книгу вводить у формули оберненої перспективи, де ліве око – справа, праве – зліва. Праве око обмежене маскою ініціалу «С» імені поетки «Світлана», яка як і ймення фіксоване до людського тіла, правої зіниці правого ока червоним кольором – барвою крові як спорідненості. «ВСЕ У ЦІМ СВІТІ ЗНИКОМЕ – ВІДБЛИСК ЖІНОЧИХ ЗІНИЦЬ, пустопорожнє й вагоме, ткане із смерті й дрібниць».

Поетка застерігає від небезпеки пастки оптичних ілюзій зображень-блиску-світла-вогню, створюючи найнадійніший заХИСТ особистим ХИСТОМ власного поетичного слова, як місячна доріжка з 80-х років на нинішньому плесі читацьких зіниць (українською – лялечок та чоловічків на відміну від дзюравих «російськоязичних зрачків»).

А справа на обкладинці, хоча насправді лівіше від лівого ока людської реальності самої поетки у просторі темного волосся, що зливається з темнотою небесного і земного простору – лик самого Місяця: чи то крапка в літері «і», чи то найпотужніше нічне світило, оспіване поетами, такий собі живий трансформер сонячного світла в місячних циклах живих людей, у реальних містеріях, у живих фікшинах-фіксаціях людей – не мальованих-світлинних, а живих із живими серцями. В україномовній реальності фікшн-технології мають давню традицію, знамениту на весь світ. Україномовна преФІКСація і суФІКСація – це чари слова, ПЕРЕтворення в межах кожного серця на домінанті добропрекрасного: очі-оченьки, дочка – донечка, дно-донечко, а очки – це вже зовсім з іншої опери, а значить – із-під чужого пера, з іншими мірами тремкості у словах, у руках, кулаках, долонях…

 

Наче роздягнений ліс, скинуто сукню і пояс.

Чорна зрозпачена міс! Може, колись заспокоюсь

Чи в захололій воді…

Чи в золотій череді…

……………………………………………………………………………….

Рим’ячий сонячний бог? Кожному дано по вірі (с. 10).

 

Тож якщо скоротити відстань через книжку й перевернути її одразу на задню обкладинку, ілюзія руху в оберненій перспективі остаточно заганяє читача-поспіха в глухий кут. Виявляється, що це зовсім не містерії, а жива місячна дорога наших рідних світил слова живого: Іван Драч, Володимир Базилевський, Дмитро Павличко – як віддана сторожа канонів українського слова у своїх відгуках про Світлану Короненко. Та й сама поетка – тут вже, не як гра світлотіні фотолінзами на світлинах, а зіткана з пікселів фарб пензля в живій руці реального художника-живописця Рафаеля Багаутдінова. Спочатку ж було СЛОВО! А все інше за версією авторки: «ПУСТОПОРОЖНЄ Й ВАГОМЕ, ТКАНЕ ЗІ СМЕРТІ Й ДУРНИЦЬ».

Рим`ячий сонячний бог? Запитаємо ще раз словами поетки з наголосом на «сонячний?» І відповімо її ж словами: «Кожному дано по вірі».

Тема віри, спроектована на закони Всесвіту, завжди мусить реалізовуватися у власному визрілому часі, як церква, вивершена у просторі. Говоримо ж бо: до часу, до пори… і називаємо це щастям – як вивершену категорію добропрекрасного, або нещастям, якщо не вдалося просторові органічно вписатися у свій час, або якщо життя у часі завдає серцю лише біль.

В українському фольклорі зустрічаємо щасливу долю дівчини, зарученої з милим, і нещасливу долю самотньої удовиці. Щаслива дівчина чи нещасна удовиця, як відлік від узагальнення не притаманний українськомовній ментальності, а отже, автоматично переносить нас у пасивність російської «рєчі» в «російськоязичний» вимір частинами: щаслива дівчина – девичье счастье, нещаслива удовиця – вдовье горе, причинна – порченая і т. п.

 

Тут, де тремкий падолист, де золоте умирання,

Наче химерний буддист освоюю рим добування (с. 9)

……………………………………………………………………..

Я тут ніхто і ніде, я тут, як тать серед ночі:

Вогке обличчя бліде, рима жагуча й жіноча (с. 10).

 

Химери не мають свого відповідника в живій реальності, а отже, банальне добування рим для поетки є принципом віри найвищої святості. Лист або тремтить на дереві, або падає на землю без права на зворотній поступ. Щаслива дівчина не рахуватиме часу, а дівоче щастя завжди неповне без принца на білому коні, і не має значення, бідна вона чи багата. Кожна щаслива дівчина завжди називатиме свою долю щасливою. Аналогічно жоден новий час і простір не заповнить втрату «нещасливої удовиці», тоді як «удовине горе» можна втопити в морі, виплакати сльозами, виговорити в пісні. А значить, не вийде описати її, зрівняну з інерцією землі ніяк інакше, як з позицій більших швидкостей у людській спільноті, а саме – з позицій співчуття ритму сердець.

 

Жінка з очима повільної лані,

чорне волосся водою тремтить.

Біль заборонено, сплеск заборонено –

як Вам болить, як Вам знову болить! (с. 325)

 

Мова про час жінки, коли жіноча й жагуча рими народжуються не з розпашілого від погляду обличчя молодої поетки, а по другий бік жіночого рубікону в час гальмування! Не прискорення, яке авторка величає золотим умиранням. Це час – як осіння пора жіночого віку, коли відлік іде не по днях і ночах, як пожовкле-позолотіле листя, що вже не тягнеться до сонця і води. Це відлік у час падолисту кожної миті тремтіння як прив’язаності до основ, до фундаменту й фундаментальних законів. Логічно, що в цьому стані золотого умирання замало навіть двох рук, тому символіка щедрої золотої осені органічно переходить у золотого восьмирукого Будду без самовідчуття у просторі та часі. З уст золотих богів – золоті слова, які не тьмянітимуть на сонці, не ржавітимуть у вологості і не розчинятимуться у пустельних пісках, а виблискуватимуть своїм природним сяйвом, неначе рухлива срібна ртуть. Скинуто сукню і пояс – подолано плинність рідкого металу й твердість остудженого заліза в поетичних кузнях вісімдесятників.

 

Денно і нощно геній

Вергає труд натхненний,

Начебто зміни генні

І начебто труд екстерном

 

Має створить і повірить,

Що ще комусь треба ліра,

Золотом золочена,

Наче богами вречена (с. 27).

 

Слово з плачу Ярославни переросло у ціле видавництво «Ярославів Вал», щоб вивести на новий рівень україномовні форми звертань до світил.

Отож, давайте облишимо колишнє совдепівське зомбування україномовної освіти «російськоязичним образованієм» і перейдемо остаточно до законів гармонії, до законів золотого перетину. Це означає, що умирання золотої середини одночасно породжує відродження золотої «НЕСЕРЕДИНИ-НЕТЕРИТОРІЇ» – ЗОЛОТОЇ ПЕРЕФЕРИЧНОСТІ як ідейності та ЗОЛОТИХ КРАЇВ як формотворення у вимірах не лише земної-територіальної стихії Землі–Геї–Тери, але і вогненної-плазменної; рідної-плинної як водної-кровної; та небесної-етерної, як хмарної та позахмарної.

 

Вірша осіннього пляж – як роздягальня (с. 38).

О, крайнощі: зі сліз у ліпоту! – мов воскресаю (с. 232).

…А він, створивши музику своїх найсвітліших стін,

Вдивляється в очі Оранти: – О дівчино! Не відступітеся! –

Вдивляється в очі Оранти. Пратінь візантійських слів (с. 238).

 

Чи цілована? Чи милована? Чи заквітчана?

Чи морока? Чи мука? Чи сонечко?

Приголублена, присолена на хвилиноньку,

Подрібтіла собі та й по сходах ялинових… (с. 276)

 

«Пратінь візантійських слів» перестає бути єдиною і неповторною мірою в поезії, у житті людства. Технології візуалізації пропонують аж три рівноцінні, самодостатні та взаємодоповнювані міри чіткого зображення кожного живого, а не тільки одного людського ока. Культура володіння технологіями звукотворення, образотворення стає глобальною ознакою цивілізованості усіх живих істот. Оперті на культурні традиції минулого, сучасні лазерні технології поширюються й на гуманітарні сфери, утворюючи україномовні цілющі колаборантні гібриди музика+пісня, музика+пластика людського тіла, навчання+гра, фізики+лірики та ін. в ергономічних гармонічних співвідношеннях часопростору. Сучасні акценти розставляють не «російськоязичними» технологіями «УДАРеній», а україномовними «наГОЛОСами» навіть у мовчазних молитвах, відмітаючи у минуле ангармонійні полярні психіатричні практики.

 

Дух прадавній питається:

Ну чого ти німа?

 

– Не питай ні про що мене

На осінній межі,

Все візьми, тільки дар віддай –

говорити душі (с. 338).

 

Усе або нічого! Вагітність не може бути частинною, четвертинною або половинною, дитина не народжується з деталей, зріле слово зрілої жінки не потребує трактувань і пояснень сторонніх глядачів, молоко Альма Матері не підлягає ані пастеризуванню, ані стерилізації!

Інтерактивність самого читача, як колишня знаменита метафоричність українського мовлення, стає необхідною умовою для повноцінного пережиття будь-якої інформації будь-якого розміру: одна-єдина крапля крові в оці – сліпота людини від крововиливу, нестача одного-єдиного імпульсу в серцевому м`язі – смерть людини від інфаркту. І навпаки – лірика фронтмена пісенного гурту «Океан Ельзи», професійного науковця з династії фізиків Святослава Вакарчука сповнена цілющою символікою, єднає людські серця темою любові, що завжди є актуальною мотивацією різних вікових груп з логічним державотворчим продовженням у проекті «Голос». Тож містерії Світлани Короненко як своєрідна моторність жіночого начала й чоловічого поступу в україномовній ментальності – теж не що інше, як методики візуалізації найменшого впізнаваного, що сягають своїм походженням з історичних глибин козацьких-князівських, а відтепер і короненківських родоводів.

Чи ж містерійність самих містерій не в цьому самому чаклунському рухові зчитування сторінок очима згори вниз, коли саме гортання як переворот сторінок відбувається, наче монотонний священний ритуал, – знизу вгору кистями та передпліччями обох рук, які до того ж ніколи не перебувають фіксованими на одному рівні? Така собі українослівна вервиця для зцілення поранених душ…

 

Ті слова, що розпливчасто

Виникають з вогню.

На прощання їх видихну

І – мину, і мину… (с. 338)

 

Напівтон, напівголос,

Напівподив душі

І – ні подиху фальші,

І – ні подиху лжі.

 

Все так тонко і страшно.

Безборонно ідеш.

Наче ліс бестілесний,

Запах давніх пожеж

………………………………

Ти з якого століття?

З яких безголось? –

Проказало щось спрагло.

І – серце зайшлось

………………………….

У якомусь півслові,

У якімсь напівсні… (с. 339)

 

Уляна СВЕРЕДЮК, пошукач кафедри фольклористики ім. академіка Філарета Колесси Львівського національного університету імені Івана Франка

м. Львів

 

Прокоментуєте?



Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!