Дмитро Дроздовський. Відгук на ізраїльське видання книжки «Грішні й праведні» Бориса Фінкельштейна

Грішні й праведні» (Ізраїль, 2019) Бориса Фінкельштейна – книжка оповідань про пам’ять, успіхи й падіння, зустрічі й прощання людини. Короткі історії, які утворюють загальну оповідь книжки, мають загалом потужний вплив на читача, оскільки будуються на «живих» і фактологічно точних спогадах, які поглинають і яким віриш, бо вони зримо реконструюють фрагменти з минулого, сенси якого усвідомлюєш лише зараз. Стиль оповіді розкриває можливості (нео)реалізму в літературі початку XXI століття. Безперечно, йдеться не про традиційний реалізм, а про письмо, у якому важлива як фактологічна достовірність, так і «метафізика часу», що виявляє світогляд автора, який водночас визначає особливий спосіб інтерпретації порухів долі (випадкових невипадковостей, неймовірних і часто нетривалих у часі зустрічей) у власному житті. Із традиційним реалізмом, наприклад, Івана Буніна неореалізм Б. Фінкельштейна пов’язаний через психологію персонажів: кожен символ в оповіданнях має важливе значення для розуміння суті сконструйованого світу, який є випадково-невипадковим упорядкуванням множинних світів (історичних і загалом різночасових площин, географічних локусів, що переплітаються в пам’яті оповідача тут-і-тепер). Психологія персонажів перебуває під пильною увагою автора, якому важливо відтворити реальність, принаймні в одному з нескінченно-альтернативних варіантів. У книжці минуле визначає присутність і майбутнє. Ці короткі історії ставлять філософське питання про те, чи може людина мати долю, тобто вільне майбутнє, чи все запрограмовано (Вищим Розумом/Богом/Космосом)?

Оповідач Бориса Фінкельштейна (і, як можна помітити з виступів, і сам автор) дотримується ірраціонально-містичної теорії про те, що людина теперішнього часу може «абсорбувати» пам’ять усіх своїх пращурів. Перед читачем – книжка про пам’ять, заснована на зустрічах персонажа, в осерді яких завжди якісь незрозумілі, містичні (чи містика – це лише інший бік реальності?) збіги. Містика і реалізм, психологічні пояснення та кабалістичні візії, магія цифрі імен, онтологічна й повсякденна реальність, розчарування й відкриття – «реперні точки» нової книжки.

«Грішні й праведні» – книжка пам’яті. Борис Фінкельштейн у вигляді свого альтер-еґо (оповідача) розповідає про здобутий досвід, поділяючи концепцію, що людина може поглинати родову пам’ять минулих поколінь. Його герої проходять різні випробування й сполучають у собі досвід інших людей, яких випадково зустрічають на перехрестях життя або ж які були їх далекими родичами в минулому. Так, в одному турецькому аеропорту стається зустріч, яка переносить персонажів і водночас читачів у світ радянських дипломатичних відносин (події відбуваються в екзотичному для нас світі Зімбабве – на той час Родезію). Ідеться про протистояння, військовий конфлікт і долю однієї людини, ім’я якої ми достеменно не знаємо: це Віктор чи, може, згадане ім’я – лише псевдо, бо розвідник зажди є розвідником. У книжці «Грішні й праведні» багато фактологічного, тобто взятого з реального життя, що сьогодні можна реконструювати за допомогою медіа, у надрах якого так багато оцифрованих старих газет і журналів, відео з політичних виступів і знакових фотографій. Але це сьогодні. А сотні років людина жила пам’яттю як найнадійнішим і найдієвішим ресурсом для зміни реальності навколо себе. Зрештою, а що може знищити пам’ять? Газети в ідеологічних державах подають викривлену інформацію, про важливе можна забути, інформацію з таких газет можна вирізати і стерти в пам’яті цивілізації…

Оповідач у книжці «Грішні й праведні» ставить питання про інформацію в онтологічному й метафізичному сенсах. Він вірить, що у Всесвіті (на макрорівні) є комп’ютер, у якому закладено інформацію про потенційно всі можливі події, що відбуваються, мали місце колись чи відбудуться в майбутньому (оприявнено ідею множинності світів і альтернативності кожної події в різних реальностях Всесвіту, до яких ми не маємо доступу на фізичному рівні). Людство з часом відкриває для себе різні комірки в цьому інформаційному Всесвіті, проте чимало «меседжів» так і лишаються незрозумілими. Пам’ять має зв’язок із інформаційним комп’ютером, вона успадковується генетично й ретранслює не індивідуальний, а родовий досвід. Проте щось і втрачається – людина здобуває нові технології й забуває про базові операції, які важливі для формування життєвих навичок. Саме тому важить пам’ять, яка містить кольори й запахи, яка є не лише фіксацією дат, а вмістилищем емоційного інтелекту, який сприймає дійсність через чуттєве споглядання й рефлексії, що зберігають кольори і смак.

В оповіданнях у книжці Бориса Фінкельштейна чимало «смакової пам’яті», у якій важливим є не лише сам спогад про минуле, а його чуттєва наповненість. Пам’ять ретранслює химерні випадки, казуси й комічні ситуації, як-от епізоди з дитинства, коли оповідачеві вдалося врятувати життя курки й довелося випити сирі курячі яйця. Герой книжки переповідає – й ми дивуємося світові разом із ним і його ж очима. У книжці наявний діалог між реальним і вигаданим. Герой трансформує власний досвід і реальних людей на літературні образи, які, можливо, є не менш реальними. В оповіданнях репрезентовано діалектику єдності й протилежностей між індивідуальним і родовим. Ця проблематика знаходить свій вияв іще в античній літературі, наприклад, у трагедіях Есхіла, є вона і в юдейських давніх текстах. У творах Б. Фінкельштейна родове втілене в пам’яті однієї людини, і кожний рід позначає себе в індивідуальностях, які мають розповісти свою історію, аби залишити й передати досвід. Описи переобувань героя в Одесі позначені особливим емоційним флером, перед нами спогади, навколо яких пам’ять здобуває кольорову гаму. І в цьому виявляється те індивідуальне, що не піддається нищенню часом, бо також є абсолютно цінним. Інша річ, що цінність ця не є часовою, а вона становить абсолютно цінність тут і тепер для індивіда.

Борис Фінкельштейн має особливий талант оповідача; він створює візуальний текст, у якому оживають картинки минулого і в якому поєднано мудрість і наївність (первозданність погляду на світ), представлена вже в образі оповідачевого внука.

Крім того, у книжці «Грішні й праведні» представлено окрему авторську теорію людської уяви: наявність уяви має еволюційне визначення для людства. Те, що письменники уявляють, – не стільки виплід уяви, скільки імпульс для потенційного розвитку людства. Усі технологічні винаходи на різних етапах поступу могли бути описані в науково-фантастичній літературі як щось, чого не може бути, але що, помислене, таки з часом утілилося в реальності й стало навіть частиною побуту. Література є фактором стримування та детермінації розвитку людини. Б. Фінкельштейн розробляє геґелівську філософську концепцію світового духу, демонструючи, як дух реалізує себе в історії людства, котре прагне «волі до влади» й бажає пізнавати невідоме, віддалене в часі й просторі. Проте справжній прогрес передбачає «якісний стрибок», за Кантом, передусім у царині духу, тобто у примноженні естетичних цінностей, у розвиткові здатності насолоджуватися Прекрасним і Піднесеним.

Художній простір і час (хронотоп) у книжці оповідань оприявнює дві моделі: лінійна динаміка життєвих збігів і сутичок, випадкових-невипадковостей, що стаються на життєвому шляху в звичайних ситуаціях; і циклічний час, що передбачає кілька стадій розвитку людства. Друга модель часу передбачає, що розвиток інформації та технологій перетворив віртуальний світ у своєрідний трансцендентальний простір, який насправді є Книгою (майже борхесівське уявлення).

Б. Фінкельштейну вдається розвивати в літературі ту лінію, над утвердженням якої працював Умберто Еко: наприклад, щоб оповідачеві чи персонажів підійти до вікна, потрібно стільки ж часу, скільки забирає читання самих речень в оповіданні, у яких це описано. Така особливість письма часто трапляється в романах італійського метра. Письменник грає з часом, який є вічним і нікуди не поспішає. Змінюється людина, покоління, але не час.

«Грішні й праведні» – це Книга у Біблійному розумінні: вона складається з приголомшливих історій і сюжетів, завдяки яким персонажі стають частиною автора, а автор розбивається на своїх героїв, не маючи можливості повністю контролювати їх, а тому випускає на волю проживати уже власне життя, яке лише розпочалося в уяві письменника.

Дмитро Дроздовський

Прокоментуєте?