Забіліли сніги… Забіліли сніги… Замело…

 
Олександр СОПРОНЮК
 
«Олійник, Борис Ілліч, просив, щоб ти зайшов», – мовив хтось із хлопців, по тому, як вийшов мій «Блуд», «Слово», ч.1 (113), 2008, про те, як сексотив-доносив-стукав під егідою 5-го управління КҐБ аґент «Тридоля».
За кілька днів зайшов на Липську, 16, в Український фонд культури. Чай-кава-цигарковий дим-розмова. Олійник прийняв як сина. Одначе ввесь час на «Ви». Зізнаюся, я трохи від того зніяковів. Попросив, аби «просто», «по-батьківському».
«Не можна», –  повагом зафайшив-задимів Борис Ілліч. – «Прочитав усе. ТАКЕ робите. Глибоко копаєте. Це заслуговує на повагу».
Я поклав ще кілька чисел «Слова». Він – поважну гривенну купюру. «Ви ж не ходите так, як усі, на звичну роботу заробляти? Отож. А інколи треба й хліба з’їсти…Ще примірників 30  –  щоб люди читали, знали».
За певний час я приніс обіцяне. Зачаювали. «Не питаю ХТО Вам допомагає. То не моє. Я помагатиму. Завжди». Дізнавшись, що я надумав робити далі – поклав на стола 50 конвертів. І до них.
Кілька днів я робив буденну редакційно-технічну поштову роботу: набирав, комп’ютерно, адреси, роздруковував-вирізав-клеїв-розфасовував-розсилав. «Блуд» пішов іще, офіційно, на 25 обласних спілчанських організацій.
«Робите за них їхню роботу. Знаю. Хлопці вже телефонували. А його (В.Яворівського – О.С.) посунемо. Михайло (про Сидоржевського – О.С.) трохи кокетує. Але то на люди… Добре є. Де я – знаєте. Телефони – так само. Плечі, як і обіцяв, завше будуть». По цьому Борис Ілліч підписав мені «Стою на землі».
В.Яворівського тоді з голови Спілки таки посунули.
Борис Олійник поставив і благословив у світ «Українську літературну газету», де Михайло дає мені повну творчу волю.
За часи головування  Бор.Олійника в Шевченківському комітеті премію дали Петрові Мідянці, якого до неймовіру люблю й шаную. Дали – бо ПОЕТ.
В Українському фонді культури я завше мав тепло, хліб і до хліба. Як і обіцяв Борис Ілліч. Жодного разу ні в чому мені не відмовив. І не підвів мене. «Троянський кінь: п’ята колона в Україні», «Гендерні метаморфози Яворівського або прості «конторні» речі для нашої малечі», «Рецидивіст Бердник і «класик» Загребельний»… – ці речі й багато інших я писав, маючи добрий тил. Достеменно знаю: чоловік сей нікого не здав і не продав, хоч як пресувало його КҐБ, і не пішов на жодну співпрацю. Навпаки: закрив і не оддав – і того ж таки Михайла Сидоржевського, і Галину Тарасюк, про Олександра Михайлюту добре слово тримав і не топтався по Олесю Ульяненку, за «Жінку його мрію»… І нині, в це печальне сьогодення, замість на безголос, помовчати-подумати –  «беруться в боки» й обкидають покійну ЛЮДИНУ грязюкою… А Єй-богу, скажу за Анатолієм Щербатюком, – мутація  моралі. Повна. І то безбожна. Босота совдепна…
…В памяті, назавше, його кашкетна кепка і звичне: як там наші Лубни і на Мгарі Зажур-Гора? 11 днем вересня 93-го року з Миколою Жулинським Борис Ілліч у нас, у Лубнах, на горі біля Мгарського монастиря, відкрив «Голодоморний подзвін».
Нормально, Борисе Іллічу, скажу принагідно: СТОЯТЬ…
…І насамкінець. Якось після одного з творчих вечорів, у столичному Будинку художника, зайшли в поважну кав’ярню, що на розі Великої Житомирської і Стрілецької. Було нас трьох. Працюємо цілодобово, – сказав кельнер. – Можете бути до ранку.  Ми забогемили. Загальбували пивом. Грала, пам’ятається, наживо, якась тепла група. Несподівано-раптом, десь початком п’ятої, адміністрацію перемкнуло: закриваємося. Вийшли в ніч. Зима. Мете. До відкритого метра ще чекати. Йдемо Стрілецькою. Тут Борис Ілліч живе, Олійник,– кажу. Заходимо в під’їзд. Будинок давній: масивні стіни, високі стелі. Кавуємо далі.
«Дай, Боже, здоров’я, Борисові Іллічу! Вирятував. А то таки справді замело б, – прохопився хтось із товариства.
Згадалося…
…ЗАМЕЛО.
Світла і вічна пам’ять.

№9 (197) 5 травня 2017