Вірую в Духа гарбузів

В минулому, – давно, коли ще не знати було, що таке
цивілізація, – люди вірили не тільки в духів грізних стихій, вогню чи там води,
а й долин і дібров, навіть бобів, гарбузів – що в кого в довкіллі родило. Тобто
вважали їх собі подібними і себе разом з усім і всіма – однією сутністю. З
точки зору сучасного акселерата подібне ставлення до «навколишнього середовища»
– безглуздя. Бо кому-кому, а йому, акселерату, достеменно відомо, що ніхто
інший як він, а не якийсь там гарбуз, і є «вінцем творіння», і коли має
родичів, то далебі не гарбузових, а йому, акселерату, подібну мавпу. В чому
дуже сумніваюсь, а саме – в недолугості пращурів. Радше це ми в своєму
науково-технічному дерзновенні вкінець – як би воно сказати? – втратили
заповідану нам мудрість і перестали відчувати свою причетність до сущого,
однією і з землею (яку, правда, продовжуємо називати матір’ю, хоча це нас і ні
до чого не зобов’язує), і з небесами, і з водою, і з вербою, і навіть з
колорадським жуком, побий його комар.

До чого це призвело — на те шкода мови. Геродот був у
захваті від смаку води у Дніпрі, – спробуйте її тепер. Десь біля Запоріжжя… А
можна й у Прип’яті, поблизу Чорнобиля. Теж нічого собі водичка. А які карасі
водились у плавнях, і було — як того сміття довкола нас, нинішніх. Де воно
все, і яке воно все? Не змогли порозумітися з душею Дніпра… А що зробили з
лісами, зі священними дібровами, куди за прадідів і ходити було не велено? Де
мавки, перелесники і русалки? А чим завинив, приміром, той дельфінчик, що
викинувся на одеський пляж? Ми його назад, у воду, в рідну стихію, так би
мовити, – а він знову на пляж…

Боже мій, в якого ми ніколи не вірили і не віримо, бо
заперечуємо всім своїм земним шляхом його, Бога, присутність, його прояв у
всьому живому… Боже мій, чому ми такі… практичні? Десь у Штатах одного року
навіть додумались «висадити» обіч шосе синтетичні дерева. Красиво, мовляв, та й
дешевше – догляду не потребують.

Ні, не можу більше ні згадувати, ні писати (а горобці, що їх
знищували за Мао, а горобець, вбитий снайпером в Англії, бо заважав, бачте,
насолоджуватись класичною музикою її поціновувачам? І де – в соборі…). Зовсім
непотрібні словеса на папір просяться, а не можна… А кого бити? Всіх чи через
одного? І по чому, по голові? Якби знаття, що буде толк – чого ж, можна було б.
Прокинувся, очі протер, а тебе – бац! – по голові: шнурок ти сякий-перетакий
від свого черевика, а ти віруєш в Духа гарбузів?!.

(Мене бити не треба, я – віруючий).

с. Скоморошки на
Вінничині